Психологія – не математика. Вона не оперує догмами чи аксіомами, а радше є широким полем для досліджень, гіпотез та інтерпретацій людської поведінки. Саме ця гнучкість, на жаль, створює благодатний ґрунт для маніпуляцій та спекуляцій, особливо в просторі "популярної психології". Прагнучи зробити складні явища доступними та зрозумілими для широкого загалу, "поп-психологія" часто вдається до надмірного спрощення, створюючи "чіткі та зрозумілі" поняття, які на ділі висвітлюють тему дуже однобоко. Одним із таких явищ, що страждає від спрощеного трактування, є аб'юз у стосунках.

Коли ми чуємо про аб'юзивні стосунки, уява часто малює чітку картину: є жертва і є агресор, і їхні ролі визначені абсолютно однозначно. Проте реальність набагато складніша, і розуміння аб'юзу вимагає глибшого і більш вдумливого занурення у світ міжособистісних взаємодій. Часто те, що здається очевидним ззовні, виявляється вельми неоднозначним всередині стосунків.

Перша і найважливіша неоднозначність полягає у розмитості ролей. У "класичному" уявленні агресор – це завжди той, хто свідомо і злісно завдає болю, а жертва – той, хто пасивно страждає. Проте на практиці аб'юз може бути двостороннім. Іноді партнери, не усвідомлюючи цього, провокують одне одного, створюючи замкнене коло взаємних претензій та образ. Людина, яка сьогодні є "жертвою" емоційного маніпулювання, завтра може сама виявити пасивно-агресивну поведінку, що завдасть болю іншому.

Багато аб'юзивних патернів поведінки є несвідомими. Люди часто повторюють моделі, які вони засвоїли у своїй родині або попередніх стосунках. Наприклад, людина, що виросла в атмосфері постійної критики, може несвідомо переносити цю модель на свого партнера, не розуміючи, наскільки руйнівною є її поведінка. Вона може бути переконана, що "допомагає" партнеру стати кращим, тоді як насправді завдає емоційних травм.

Ще один аспект неоднозначності – це суб'єктивне сприйняття того, що є аб'юзом. Справа в тому, що кожен з нас формує свою власну "картину стосунків" на основі унікального життєвого досвіду, виховання, культурного середовища та розуміння особистих кордонів. Те, що для однієї людини є абсолютно неприйнятною поведінкою, яка порушує її особисті кордони і сприймається як агресія, для іншої може бути нормою, а то й навіть проявом "турботи" чи "любові".
Наприклад, надмірний контроль – постійні дзвінки, перевірки, вимоги звітувати про кожен крок – для когось стане нестерпним проявом недовіри та утиску свободи. А для іншого це може бути знайомим патерном з дитинства, де такі дії батьків сприймалися як турбота, а не як обмеження. Людина могла вирости в родині, де ревнощі та тотальний контроль були ознакою "сильних почуттів", і підсвідомо шукатиме такого ж у стосунках, сприймаючи їх як "доказ кохання", а не як тривожний дзвіночок.
Різниця у вихованні та культурних нормах відіграє тут ключову роль. У деяких культурах або родинах, певні форми домінування, різка критика або навіть фізичні прояви, що за західними стандартами вважаються неприйнятними, можуть розцінюватися як частина традиційних ролей або метод виховання. Це не означає, що вони є здоровими, але пояснює, чому партнери можуть щиро вірити, що їхня поведінка є виправданою, а реакція іншого – перебільшеною або безпідставною. Вони функціонують у різних системах координат, де одні й ті ж дії мають абсолютно різне значення.
Ця прірва у сприйнятті може призводити до серйозних непорозумінь, які з часом переростають у справжні конфлікти та, врешті-решт, у аб'юз. Кожен партнер почувається "правим" у своїй реальності, і це ускладнює діалог та пошук компромісу, адже немає спільного знаменника для розуміння.

Найбільш болюча неоднозначність криється у переплетенні любові та травми. Часто в аб'юзивних стосунках присутні моменти справжньої близькості, тепла та прихильності. Ці "світлі" проміжки створюють ілюзію надії та змушують жертву залишатися, сподіваючись, що все налагодиться. Агресор також може мати щирі почуття, але його власні невирішені травми та психологічні проблеми спотворюють здатність будувати здорові стосунки. Простіше кажучи, він може "задушити" своїми почуттями партнера. Все це робить вихід із таких стосунків неймовірно складним, адже розірвати зв'язок означає відмовитися не лише від болю, а й від рідкісних моментів щастя та задоволення.

На додаток до всіх цих складнощів, буває й так, що людина чудово розуміє, що перебуває в аб'юзивних стосунках. Вона може читати статті, дивитися відео, навіть звертатися до фахівців, усвідомлюючи деструктивний характер взаємодії. Проте, попри усю інформацію та підтримку, вона свідомо залишається в цих стосунках. Причини цього можуть бути різними: страх самотності, вторинні вигоди, звичка до болю, дитячі травми, що змушують повторювати знайомі патерни, або просто небажання змінювати налагоджене, комфортне, хоч і нездорове, життя.

У таких випадках, коли всі карти розкриті, а вибір все одно зроблено на користь збереження стосунків, людина іноді починає звинувачувати зовнішні чинники – наприклад, психолога чи психотерапевта, стверджуючи, що "він не допоміг", "неправильно працював" або "не зміг розв'язати проблему". Важливо розуміти, що робота фахівця – це підтримка, надання інструментів та розширення усвідомлення, а не винесення "вердикту" чи встановлення над життям пацієнта свого повного контролю. Фінальне рішення та відповідальність за власне життя завжди лежать на самій людині.

P.S. Варто пам'ятати, що популярна психологія та численні "інфоцигани" дуже схильні згущувати фарби навколо теми аб'юзу. У гонитві за "лайками" та підписками, вони часто виділяють так звані "червоні прапорці" (red flags) там, де їх насправді немає, або ж інтерпретують цілком нормальні прояви людських стосунків як ознаки деструктивної поведінки. Такий підхід не лише створює надмірну тривогу та параною у суспільстві, а й може підірвати довіру до справжньої психологічної допомоги, змушуючи людей бачити аб'юз там, де його немає, або, навпаки, ігнорувати його, коли він присутній, через перенасичення недостовірною інформацією.



17.07.2025