ПЕТРО СОРОКА У ПОШУКАХ ЗОЛОТОНОСНОЇ РУДИ СЛОВА

Перше знайомство
Відомий український письменник, член міжнародного ПЕН-клубу, відповідальний секретар Тернопільської обласної організації Національної спілки письменників України, науковець, мислитель з позачасся, літературознавець, прихильник і захисник лемківської культури, редактор, видавець, книголюб, літописець денників, автор понад 50 книг (а прочитав їх понад десять тисяч) Петро Сорока народився 23 листопада 1955 року в селі Грицівці Збаразького району Тернопільської області. Проте батьки записали у свідоцтві про його народження 06 січня 1956 року. Так, робили у багатьох сім’ях, щоб додати синові повний рік, коли він при досягненні 18 років змушений буде служити в армії. Про це мені розказував сам Петро.
З Петром Сорокою та його дружиною Галею мене познайомив Володимир Кравчук 30 січня (неділя) 1985 року. Це було поблизу станції швидкої допомоги у Тернополі, де тоді працював і Петро, і Володимир. Спілкування тривало недовго, але запам’яталось мені своєю щирістю та відкритістю. Про себе я зауважив, що подружжя Сорок дуже гарна і розумна пара. Петрові дуже пощастило з дружиною. Галя у всьому допомагала і підтримувала його, нерідко незаслужено отримувала від нього на горіхи. Зараз Галя Сорока намагається виконати Петрів заповіт і надрукувати п’ятитомник його вибраних творів.
Петро Сорока був надзвичайно талановитою, працездатною людиною. Петро мав, як на мене, складний, безкомпромісний характер, але в душі він був доброю і світлою людиною-максималістом. Якщо він щось для себе твердо постановив, то його неможливо було переконати в чомусь іншому. Про це добре знали колеги по роботі, друзі, родина. Запам’ятався вислів Петра Сороки: «Письменник – це самотній вовк». Петро прекрасно розумів, що письменницьке середовище не сприяє творчості, тому він нерідко уникав спілкування з деякими творчими людьми, які намагались його образити, принизити, підставити або використати у своїх корисливих цілях.
П. Сорока не любив пустих розмов. Наші з розмови були наповнені глибиною змісту, конкретністю ситуації і логікою кінцевої мети спілкування. Мені вдалось написати декілька літературно-критичних статей (заміток), присвячених творчості П. Сороки; підтримати чимало його ідей та планів; брати участь у багатьох зустрічах, які він проводив тощо.
У день першої зустрічі з Петром Сорокою я, за порадою Марії Назар, відвідав засідання клубу творчої молоді «Сонячні кларнети», що функціонував при тернопільській обласній молодіжній газеті «Ровесник». Її очолював відомий український поет Борис Демків.
У тому засіданні взяли участь Галина Ванзеляк, Зеновій Гарник, Степан Гринчак, Зеновій Кіпибіда, Анатолій Косарєв, Володимир Кравчук, Марія Куземко, Марія Назар (представляла мене як поета-початківця. Дякую їй за цю підтримку!), Юлія Николин, Іван Потій, Ігор Фарина, Остап Шуплат, Жанна Юзва та інші. В той день, окрім мене, в члени обласного клубу творчої молоді «Сонячні кларнети» прийняли В. Івашків, Б. Тарадада, В. Канак.
Багато з цих людей стали моїми друзями і добрими знайомими на десятки років. Серед них Зеновій Кіпибіда, Володимир Кравчук, Марія Назар, Іван Потій, Ігор Фарина, Жанна Юзва (нині усі вони члени НСПУ).
У клубі творчої молоді «Сонячні кларнети» також брали участь Ольга Кушнір, Ірина Дем’янова, Тетяна Дігай, Ганна Снадик, Віктор Насипаний, Олександр Янчук, Сергій Лазо, Ігор Філик.

Літературні зустрічі з відомими українськими письменниками
Згодом я ще неодноразово спілкувався з Петром Сорокою і якось непомітно це спілкування переросло у багаторічну дружбу.
Завдяки Петрові Сороці я був присутній на багатьох зустрічах з відомими українськими письменниками Євгеном Бараном (Євген родом з села Джурин мого Чортківського району. У книгарні «Джура» презентував свій літературно-критичний збірник «Звичайний читач»), Павлом Вольвачем (український письменник, ведучий на Українському радіо), Іваном Гнатюком (видатний поет і Українець, який усім своїм героїчним життям і літературною творчістю довів як він віддано любить Україну), Олесем Гордоном (поет з бухгалтерською освітою, нині директор Будинку письменників у Києві), Степаном Горлачем (український канадський письменник. Символічно охрестив Україну), Іваном Драчем (видатний український поет, кіносценарист, перекладач, громадсько-політичний діяч. Герой України. Презентував власні поетичні здобутки з нагоди свого 60-річного ювілею), Євгеном Дударем (неперевершений український гуморист, сатирик та переконаний патріот України), Петром Засенком (відомий український поет. Не можу забути його прекрасних віршів і розповідь про життя та творчість Григора Тютюнника з яким вони дружили), Нілою Зборовською (українська вчена-філологиня, письменниця. Вона презентувала у книгарні «Джура» свій есей «Моя Леся Українка». Прикро, що ця талановита науковець і письменниця дуже рано пішла з життя. Їй було лише 49 років), Романом Іваничуком (видатний український романіст і повістяр. Я був на зустрічі з ним під час його першого приїзду до Тернополя), Петром Коробчуком (український поет), Романом Кухаруком (український поет, прозаїк, журналіст), Антоніною Листопад (Нікітіною) (українська поетка з Луганська. Натхненно читала уривки зі своєї історичної повісті в поезіях «Почаїв»), Ганною Черінь (українська поетеса, прозаїк, літературна критикиня, що мешкала у США), Юрком Гудзем (український поет, прозаїк з Житомира), Іваном Йовом (український поет з Хмельницька), Юрієм Мушкетиком (видатний український романіст і повістяр, багаторічний голова НСПУ. Герой України), Ігорем Павлюком (науковець-філолог, голова творчого об’єднання поетів при НСПУ), Михайлом Слабошпицьким (видатний український письменник, критик, публіцист, літературознавець, видавець, громадський діяч. Він цікаво написав і розказував про відомого канадського мільйонера, підприємця та мецената, українця за духом і походженням Петра Яцика, що відмовився на чужині бути бідним), Сергієм Ткаченком (український поет, перекладач зі США), Миколою Мірошниченком (український поет, перекладач. Запам’ятались його паліндроми), Олександром Хоменком (український науковець-філолог, поет) та іншими.
Я дуже любив дивитись по тернопільському обласному телебаченню літературні зустрічі, де модератором виступав Петро Сорока. Протягом декількох років Петро регулярно проводив такі зустрічі, які я сприймав як відкриті і дуже корисні лекції з теорії та практики літературної творчості. Про свої позитивні враження від цих телепередач я неодноразово говорив Петрові. Чоловік з радістю їх проводив, але з часом вони стали його перевантажувати і він відмовився від них.
Згадані вище зустрічі дали мені змогу добре зрозуміти що таке літературні потоки і яке місце у них може займати конкретна особистість, що, безперечно, має хист до письменництва та намагається його належним чином матеріалізувати. Ці зустрічі виробили в мені впевненість в тому, що у більшості українських письменників гірка доля, бо матеріалізуючи свій талант вони нерідко залишаються з розбитими надіями на успіх їхніх книг, зіпсованими нервами, без достатніх матеріальних і фінансових засобів для існування, сім’ї тощо. Водночас, я зрозумів і те, що якщо у тебе є талант, то треба писати. Можливо, колись написане дасть свої плоди, а може з того і нічого не вийде. На все Божа воля.



Обласне літературно-просвітницьке об’єднання
«Галицько-Волинське братство»
Ця громадська організація була створена у 1990 році, а юридично закріплена через два роки. Я разом з Петром Сорокою готував Статут організації, а потім ми подавали його до Управління юстиції Тернопільської обласної державної адміністрації. Петро тоді ще доїжджав до Тернополя зі Збаража, тому юридичною адресою була моя домашня адреса у Тернополі.
Майже 10 років я справно здавав щорічну статистичну звітність про діяльність обласного літературно-просвітницького об’єднання «Галицько-Волинське братство», проте згодом цей проект втратив свою актуальність і на початку 2000-них років об’єднання офіційно перестало існувати.
До складу обласного літературно-просвітницького об’єднання «Галицько-Волинське братство» входили Петро Сорока (голова правління), Володимир Дячун та Іван Потій (заступники голови), Ольга Біркова, Андрій Боб’юк, Олександр Бугай, Олег Василишин, Володимир Гриб, Василь Дерій, Зеновій Кіпибіда, Ольга Кушнір, Богдан Кушнірик, Віктор Підгурський, Леся Романчук, Ярослав Сачко, Василь Цибульський, Володимир Якимчук та інші.
Мої спогади про обласне літературно-просвітницьке об’єднання «Галицько-Волинське братство» завжди світлі і приємні, бо це спогади про молоді роки та справжню українську творчу еліту, яка протягом декількох десятиліть послідовно відстоювала інтереси незалежної України.

Зустріч Нового 1993 року
Новий 1993 рік наша сім’я (я, моя дружина і донечка) зустрічала у веселому та щирому колі друзів. У нас гостях тоді були Петро і Галя Сороки, Богдан та Оля Бастюки, Михайло і Галя Терлюки та інші (на жаль, зараз не пам’ятаю усіх).
За новорічним столом точилась жвава розмова, було багато жартів з вуст Петра Сороки і Богдана Бастюка. Жартували з різних людей та їхньої поведінки, особливо діставалось політикам, дрібним торгівцям, заздрісним і скупим людям, сусідам та родичам. Петро і Богдан були прекрасними гумористами. Вони любили життя, людей та хотіли, як мені здається, щоб через дотепний український гумор ці люди стали розумнішими, тактовнішими, елегантнішими.
Під час бесіди за святковим столом в пана Богдана з’явилась ідея назвати свою чергову книгу гумору «Для дорогої родини». Ця назва була невипадковою, бо між співбесідниками часто велись розмови про родинні стосунки та проблеми, які виникають у родинних колах. У кожній родині є чимало проблем та непростих стосунків. Інколи такі стосунки переростають у сварки, конфлікти і навіть бійки. Спостережливе око відомого українського поета та гумориста Богдана Бастюка зафіксувало десятки таких випадків у селі Мишковичі, де він мешкав і творив свої талановиті поетичні та прозові твори.
До речі, у 2001 році Богдан Бастюк люб’язно погодився бути редактором моєї збірки поезій «Пора каштанового цвіту», за що я був йому дуже вдячний.

Кандидатська дисертація із української літератури
У 1994 році П. І. Сорока захистив кандидатську дисертацію на тему «Жанрова різноманітність сатиричної мініатюри в новітній українській літературі (1940-90-ті) роки» за спеціальністю 10.01.02 – українська літератури. Захист відбувся у Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Науковим керівником був доктор філологічних наук, професор, академік Вищої школи України Роман Теодорович Гром’як.
Десь, напевно, за рік цієї події, Петро Сорока попросив мене прочитати його кандидатську дисертацію. Хоч у мене була нефілологічна, а економічна наукова спеціальність, я вирішив підтримати друга і прочитав його роботу. Загалом, мені Петрова дисертація сподобалась, але мене здивувало у цій дисертації те, що там не було ні таблиць, ні рисунків. Для вчених-економістів це є буденною річчю, тоді як для вчених-філологів таке є незвичним. Петро прислухався до низки моїх зауважень, і як результат – нашої наукової співпраці виникла класифікація видів байки.
Захистивши кандидатську дисертацію, Петро Сорока, як справжній науковець, що окрилений власним успіхом, одразу ж взявся за написання докторської дисертації. Коли був написаний її перший варіант, Петро попросив прочитати цю дисертацію одного доктора філологічних наук, професора. Професор 9 місяців (зі слів П. Сороки) тримав її у себе, а потім віддав Петрові, не сказавши про неї ні слова.
Після цього випадку П. Сорока більше ніколи не згадував про дисертацію і не пробував повернутись до її написання так, як вирішив надалі повністю присвятити себе літературній (денниковій) творчості і літературознавству. Зауважу, що така доля спіткала не одного Петра Сороку, адже через жорстку конкурентну та безкомпромісну боротьбу в науковій сфері України докторами наук не стали десятки, сотні талановитих науковців.

Літературно-мистецький журнал «Сова»
Передісторія виникнення цього журналу така. У листопаді 1997 року до Тернополя приїхав український кримський композитор Віталій Іванович Лазаренко. Я спільно з ним видав у тернопільському видавництві «Марком» пісенний збірник для дітей «Мамині турботи» і ми презентували його у дитячому садочку № 10 (вул. Паращука, 2), де дошкільнята виконали більшість пісень з музичним супроводом і танцями.
Тієї осені Віталій Іванович побував у тернопільському видавництві «Джура» та познайомився з директором цього видавництва Василем Ванчурою і його дружиною Уляною. Під час розмови у видавництві виникла ідея створити при «Джурі» літературно-мистецький журнал. Про такий журнал колись мріяв Петро Сорока. Він про це казав мені в особистій розмові. Я запропонував учасникам цієї розмови під’їхати до Петра додому (він тоді мешкав на орендованій квартирі у м. Тернополі по вулиці Карпенка, 23) і запропонувати йому бути головним редактором нового літературно-мистецького журналу. Петро тоді, справді, дуже радо сприйняв таку пропозицію і одразу ж погодився на неї.
У 1999 році новий україномовний літературно-мистецький журнал почав одержав назву «Сова» та почав виходити у видавництві «Джура». Засновниками журналу виступили директор видавництва «Джура» Василь Ванчура і український письменник, редактор, науковець (кандидат філологічних наук), педагог Петро Сорока.
В журналі були такі розділи: поезія, проза, драматургія, переклади тощо. Серед авторів журналу «Сова» знаходимо Емму Андієвську, Євгена Барана, Богдана Бастюка, Ірину Дем’янову, Богдана Мельничука, Бориса Щавурського та інших.
З нагоди першої річниці виходу в світ журналу «Сова» відбулась дуже пам’ятна для мене зустріч (здається, вона відбулась у 2000 р.) тернополян з авторами цього журналу «Сова», яку організував і провів на високому рівні його головний редактор Петро Сорока.
Хочу також нагадати, що з легкої руки Петра Сороки виходив досить презентабельний культурологічний журнал «Тернопільський оглядач». У цьому журналі часто друкувались київські, львівські, івано-франківські та тернопільські письменники.

Петро Сорока в гостях у першокурсників ТНЕУ
Петро Іванович дуже любив студентів, а студенти відповідали йому щирою і прихильною взаємністю. Це я неодноразово спостерігав, відвідуючи на його лекції, семінарські (практичні) заняття та літературні зустрічі в Тернопільському педагогічному інституті (ТПІ), а згодом – Тернопільському національному педагогічному університеті (ТНПУ).
Петро Сорока так гарно умів зацікавити студентів, що нерідко вони його слухали з великим захопленням і зацікавленням у літературних творах, героях, епізодах, описах тощо.
Мене Петро часто представляв, як вченого-економіста, що займається поезією і того, який написав вірша про головного бухгалтера, використавши оригінальну неточну риму до слова «бухгалтер».
У кінці серпня 2014 року мене обрали на посаду завідувача новоствореної кафедри – кафедри аудиту, ревізії та аналізу Тернопільського національного економічного університету. Кафедра виникла внаслідок злиття кафедри економічного аналізу і статистики та кафедри аудиту, ревізії та контролінгу. На об’єднаній випусковій кафедрі тоді було понад 30 працівників, а у безпосередньому її підпорядкуванні – і по одній-дві групи студентів на кожному курсі.
Для студентів-першокурсників кафедра вирішила організувати літературний захід до Дня української мови та писемності. На такий захід варто було запросити когось із тернопільських діячів культури та мистецтва. Я запропонував запросити на цей захід доцента кафедри теорії літератури і порівняльного літературознавства ТНПУ, кандидата філологічних наук, письменника, літературознавця, редактора, видавця, члена НСПУ, міжнародного ПЕН-клубу, відповідального секретаря Тернопільської організації НСПУ Петра Івановича Сороку. Кафедра погодилась з моєю пропозицією. Згодом ніхто з наших викладачів не пошкодував, що ми запросили у гості таку товариську, обізнану, талановиту людину, як Петро Іванович. Я думаю, що і студенти-першокурсники не один раз згадуватимуть про цю зустріч, що відбулась 7 листопада 2014 року в одному з кабінетів кафедри аудиту, ревізії та аналізу (аудиторія 2416) корпусу № 2 ТНЕУ.
У повідомленні відділу інформації та зв’язків з громадськістю ТНЕУ про літературний захід на кафедрі аудиту, ревізії та аналізу зокрема зазначалось: «Петро Іванович презентував присутнім свої доробки. Роздуми про стилі, жанри літературної творчості, видатних діячів у цій галузі та їх надбання, згадки із власного досвіду створили атмосферу духовного піднесення та заохотили до пізнання духовним скарбів нашого народу».
До слова скажу, що вимогливий до себе й до інших – доктор економічних наук, професор Михайло Семенович Пушкар також ще декілька разів нагадував мені про листопадову зустріч на кафедрі і про нашого шанованого гостя. Високої думки про гостя залишились професор Ярослав Васильович Мех, доценти Світлана Іванівна Саченко, Ірина Дмитрівна Голяш та інші.

Рекомендація для вступу в Національну спілку письменників
Восени 2017 року Петро Сорока дав мені рекомендацію у Національну спілку письменників України (ця рекомендація нині зберігається в моєму домашньому архіві).
Я, звичайно, подякував Петрові за прихильність до мене і таку високу оцінку моєї літературної творчості, але заяву у спілку вирішив не подавати. Я не міг погодитись вступати у спілку зі дуже скромним доробком: збіркою віршів для дітей «Мій Букварику, Букводарику» (1996 р.) та збіркою поезій «Пора каштанового цвіту» (2001 р.). Переконаний в тому, що багато людей з очевидним літературним талантом мене не зрозуміли б і, напевно, поза очі обсудили б (це у нас навчились дуже добре).
Моя осіння зустріч з Петром Сорокою виявилась останньою нашою зустріччю. Ми періодично ще вели з ним переписку по електронній пошті…
Звістка про смерть Петра була для мене несподіванкою, хоч я знав, що він важко хворіє. Якось мені не вірилось, що він пішов у засвіти і що, більше я не почую його виразного голосу, який, напевно, міг би легко вирізнити у різноголоссі.
Слово після слів
Я давно збирався написати про Петра Сороку спогади, але постійно ніби щось заважало. І лише через півтора року після нього, знайшлись потрібні слова, а пам’ять поступово нагадувала про те, що було протягом 33 років з часу нашого знайомства та спілкування.
Петро Сорока був Людиною, що поспішала жити і хотіла встигнути реалізувати стільки задумів, скільки не могло вміститись в одне життя. Він був серед нас у багатьох життєвих ролях, які не боявся на себе приміряти, але головною для нього була роль письменника-самітника, який усього себе віддав каторжній праці у пошуках золотоносної руди Слова.

Василь ДЕРІЙ,
доктор економічних наук, професор, поет, літературознавець.
м. Тернопіль.
Надруковано у Всеукраїнській незалежній
громадсько-політичній газеті «Вільне життя».

• Початок. 2021. 12 березня. С. 6. № 19 (16275).
• Закінчення (від «Зустріч нового 1993 року»).
2021. 19 березня. С. 6. № 21 (16277).