І ось, нарешті, Новий 2026. Сподівання на все добре проти всього ганебного нікуди не зникли. Вочевидь, не лише нам, але й геть усім остаточно набридло варварство групки недокраїн-бандитів – і все, що можна було заробити на грі з китаями, росіями, іранами, венесуелами, тощо, зароблено. Далі потрібно добряче надавати усім їм "під дих", а, заодно, й зігнати жирок і зі своїх ринків, аби було куди й звідки далі рости.
На жаль, так нині все влаштовано - на грубих грошах і владі. Тож маємо надію, що бажання чимскоріше завершити все це свинство від глобальних владних структур призведе і до скорого знищення росії, як агресора. Для цього небагато потрібно, просто почати діяти разом із ВСУ, і на всіх економічних фронтах.

Щодо мистецтва.
Не менш важливі й трагічні речі спостерігаються і в культурологічній сфері життєбуття. Тут, ясна річ, не та концентрація і швидкість подій, але зло зовсім не зупинилося на просуванні різної гнилі у вигляді лгбт, блм, «все, що не біле», «все, що не чоловіки й не жінки – добре» - ідеологій, а ще ж є і "культури відміни" і "заперечення звичних золотих січень". Це було і є, нехай і неприємним для здорового погляду на природу речей, але тільки маскуванням – боями на тупикових напрямках. А ось, натомість, замикання кожного з нас у собі – зовсім інша справа. І якщо не заплющувати на дійсність очей, то саме таке замикання і стоїть за всіма технологіями, котрі шалено вриваються в наше життя. Влади тільки підігрують цьому цунамі.
Ми ж такі непересічні! І навіть наші вади, що все більше формують цю непересічність – це ж так здорово! Ось нам від влад і техпрогресу й усі засоби, аби не виходячи з дому, далі формувати і позиціювати себе на витоках суто із глибин свого «я».
- То в чому небезпека? - Здивовано запитає будь-хто, з потойбіччя мережі екранів. – Якийсь там мудрець казав ж бо – пізнай себе!
Казав, але йшлося про гармонійний додаток до головного, а не як головне на тлі інших речей. Бо небезпека в балансах, а отже – в критичних порушеннях гармонії. Бо більше і важливіше завжди ззовні від нашого індивідуального буття перед екраном в кімнаті своєї оселі. Навіть не говоримо про те, що ми далеко не одне тіло, - зауважуємо, що дійсність таки безмежна ззовні і вкрай обмежена всередині нас, що цілющі для кожного тільки живі зовнішні стосунки. І лише звідси й зростають основні постулати творчості й мистецтв, як стійких форм творчості.
То ж спостерігаючи за поетичними, та й іншими спробами, важко не помітити фатально-тотального розростання оцієї меншовартісної складової – фонтанування суто із джерел власного «я». І в результаті - акорди із усім зовнішнім, якщо й виникають, то бліді й малоцікаві, послаблені авторським егоцентризмом, - передають одні й ті самі штампи-фрактали. І про що б не писав такий автор, які, б здавалося, вічні істини б не викладав, без особистої присутності в спектрі октав природи речей – все мертве.
Між тим, саме перебування ззовні себе, завжди складало основу будь-якого вдалого мистецького «переповідання». Нехай далі й значно підросли рівні і сприйняття, і передачі, але притомні завдання аж ніяк не змінилися!
Та ось, на жаль, - вібрувати із зовнішнім, аж так не акцентуючи свого «я», кому це нині важливо? Бо ж ми такі вже самодостатні й великі, бо ми точно на тому місці, для якого народилися – а саме перед дзеркалами екранів!
Утім, усе, що намагаємося, напевно таки підсвідомо, довести в подібних спробах – це, що прожили не даремно, і щось собою являємо? Тільки де тут дійсність?
Тож саме на цю небезпеку хочеться звернути спільну увагу в перші дні цього року, і побажати писати менше про те, що дзеркалі, а більше – описувати власні симфонії із життям загалом, - і поглибше, витонченіше. Ми ж не завжди будемо перед дзеркалами комфорту, щось маємо набути і справжнього.