Усе, що у нас є - це кохання

Евріпід ; Еразм Ротердамський

1
Коханий мій небагатослівний. Не любить зайвих слів. Але те, що вважає за потрібне, повідомляє мені неодмінно. Наприклад, що час снідати чи зробити гігієнічні процедури. Будучи таємним телепатом, він не вимагає від мене спілкування, і коли я його про щось інформую, він поблажливо напіввідвернувшися вислуховує, і якщо йому все зрозуміло, продовжує займатися своїми справами.
Я не впевнений, що він уміє читати. Але на відкрите вікно текстового редактора дивиться з цікавістю.
Пам'ятаючи про його нелегку долю, я не чіпляюся до нього з розпитуваннями. Це марно і було б нетактовно. Знаю тільки що він втратив сім'ю після численних ракетних обстрілів і залишився на самоті під опікою сусідів. І тоді я запропонував пожити у мене. Сусіди привезли його на таксі з іншого берега, він оглянувся і другого дня прийшов у мою постіль. Я не заперечував – було видно, що він із непоганої родини, ситий, доглянутий і добре вихований. Досить дорослий, щоби все розуміти і ретельно стежить за собою.
А тепер і за мною. Притискається, зігріваючи мою хвору ногу, а коли в мене захворів живіт, гладив його, доки не минуло.
Я знаю, що його звати Малюк. Це ім'я, звісно, ​​зберіглося з дитячих часів і не має відношення до керівника СБУ. 😊
Хоча дехто каже, що він із породи балакунів.
(Тут має бути його, Кота, світлина)
2
Здається, він мене любить… (монолог Малюка)
Я нещодавно у цьому будинку.
У принципі, тут непогано. Тепло, світло і мухи не кусають, як то кажуть.
Він наївно вважає себе господарем. Та й нехай, якщо йому це подобається. При всьому тому, йому навіть не потрібно підказувати, багато він робить сам, і саме так, як мені треба. Тямущий, щоправда, трохи гальмує, не відразу в усе врубається. Але варто на нього подивитися, як треба, замислюється і робить, як належить. Головешка працює, нехай навіть і гальмує. Але нічого, мені не звикати. Вони всі такі.
Дивний. Вічно возиться з холодними та гарячими залізяками та дротами. Дроти схожі на мишачі хвостики і мені подобається, але вони можуть грітися і пускати дим.
Що він там на столі з ними робить, не знаю, але дротинки звідти завжди висять і пахнуть по-різному. Але на стіл мені не годиться. Я чесно на стіл не лізу, як ще старий мене навчив. А що мені там робити, зрештою. Навіть кого він натягує на себе ці шкури і йде надовго. Десь блукає, а трохи чути здалеку його біль. Але хоч посплю спокійно.
Але коли нарешті він іде спати, мені його стає по-справжньому шкода. Відчуваю його біль, особливо в головній нозі. Чим це він усе життя займався, що не міг зализати рану? Іноді здається, що весь він обгорілий і не тільки зовні, а глибоко всередині. Ці горілі плями мені не подобаються, доводиться всю ніч їх зализувати Великою Мовою Душі, і навіть уві сні гріти. А він не розуміє, правда Мовою не гидує і не боїться. Терпить. Ну й добре, я хоч не мушу його вмовляти, як спочатку. Поглянув на нього і зрозумів, що чинити опір не буде.
Щось я розбалакався, спати час.
І що він там бачить, на цьому своєму світищі? Дурні фігурки, навіть не пахнуть, тільки бігають.
А ще мені сподобалося, що він слухняно прибирає те, що я закопую. А то довелося б копати в кожному кутку, і пазурів не вистачить – кути якісь тверді та не пахнуть. Чорт знає що.
І траву на підвіконні поставив. Трохи не така, але нічого. На кухні інша є.
Загалом, шкода мені його. Такий великий і з усіх боків хворіє потроху. Навіть дивно, що терпить. Вночі не хропе, але інколи стиха стогне. Якась нісенітниця йому сниться. Мабуть, зможу його колись зализати. Якщо чіплятися не буде як кішка ... ой, не до добра про це подумалося. Та хай гладить, коли йому хочеться. І навіть шию нехай чухає.
І чому, чорт забирай, він мене на вулицю не пускає? Правда, на вулиці буває холодно і часто вночі сильний грім і може знову вогонь буде. Гаразд, не проситимуся... поки що. Зачекати літа.
Там біля дверей велика шумна залізка стоїть, я раніше його знаю, коли в ній щось псується. Доводиться постійно йому підказувати
Ну, все на добраніч. Я тут поки що відпочину. Галас мені не заважає. А прийде, посунуся.