На мою думку, як і на думку більшості, вимірювати роботу психіатра та психотерапевта в «годинах» — ідея сумнівна.

Ми звикли до стандартної сітки: 45–60 хвилин на прийом. Але наша психіка не надто переймається таймером. Один складний пацієнт у стані декомпенсації за 15 хвилин може витягнути з лікаря стільки ресурсу, скільки десять стабільних пацієнтів за цілий день. Година вислуховування чи розмови про особистісний розвиток — не те саме, що година активної діагностики, розробки стратегії терапії та прийняття критичних клінічних рішень. Це, гадаю, зрозуміла позиція, бо представник будь-якої професії підтвердить, що можна вісім годин пити чай на роботі і пліткувати, а можна протягом цих восьми годин працювати інтенсивно й навіть не мати 15 хвилин на обід.

Парадокс «епізодів»

Спроба перейти на оплату за «епізод надання допомоги» теж виглядає парадоксально. Система здійснює спробу оцифрувати емпатію та клінічну інтуїцію, але на виході ми маємо статистику, яка ігнорує реальну інтелектуальну вартість роботи. Вартість первинного інтерв'ю, коли ми вивчаємо пацієнта з нуля, і по суті виконуємо 90 відсотків роботи, така ж, як і рутинної виписки рецепта пацієнту, який приходить вдесяте. Та й що таке взагалі епізод? Чи є щось в психіатрії, що можна раз вилікувати й забути?

Ось професійний парадокс, який часто не розуміють люди «зовні»: купірування гострого психозу для досвідченого психіатра часто є набагато зрозумілішим і технічно простішим процесом, ніж лікування пацієнта з панічними атаками чи хронічною тривогою.

У випадку з психозом ми маємо чіткий протокол і фармакологію. Це «велика» психіатрія. Вона виглядає страшно, але має зрозумілі алгоритми дій та швидкий видимий результат.

Робота з панічними атаками чи невротичними станами — виснажлива, майже ювелірна праця. Тут немає магічної пігулки, яка за один день вирішить проблему. Це місяці роботи з когнітивними установками, опором та постійними відкатами.

Ви витрачаєте в рази більше інтелектуального ресурсу, щоб навчити людину жити без страху чи не зважаючи на страх, ніж на стандартне виведення пацієнта з психозу. Проте для системи «гострий психоз» — це важкий і дорогий епізод, а «панічний розлад» — щось другорядне. Ми оцінюємо вартість гасіння пожежі, але не цінуємо того, хто роками перевіряє проводку, щоб пожежі не сталося.

У чому глухий кут?

Ми застрягли між двома крайностями:
- Годинна оплата стимулює «відсиджування» часу.
- Епізодна оплата змушує гнатися за кількістю, втрачаючи якість надання допомоги (бо збільшення пропускної здатності не може позитивно впливати на ефективність), і при цьому нараховується абсолютно нелогічно щодо реальних енерговитрат лікаря.

Поки ми рахуємо крісло-години або закриті кейси, втрачаємо якість контакту. Можливо, час визнати, що психіатрія — не конвеєр, і стандартні одиниці вимірювання тут просто не спроможні відобразити реальність?

Що можна зробити? (на мою думку)

Можливо, варто переглянути саму філософію фінансування. Логічним виходом здається модель, де держава та пацієнт розділяють сфери відповідальності:

- Державний пріоритет (кризова допомога): Лікування гострого психозу, станів, що загрожують життю, або важких депресій має бути безкоштовним і повністю покриватися бюджетом. Сюди ж можна віднести кризове консультування, роботу з військовими та ВПО. Це медицина безпеки. Тут працюють чіткі протоколи, фармакологія та швидка стабілізація. Це зрозумілий для системи «епізод».

- Приватна відповідальність (робота з неврозами): Лікування панічних атак, тривожних розладів чи особистісних проблем — вже сфера індивідуальної роботи над якістю життя. Вона являє собою тривалий, енерговитратний процес, де успіх на 70% залежить від активної участі самого пацієнта і по суті є медициною покращення якості життя, а не порятунку.

Такий підхід знімає парадокс «зрівнялівки». Коли людина платить за роботу з неврозом, цим самим інвестує у свій розвиток і кращу адаптивність. А лікар отримує чесну винагороду за творчу працю, яку неможливо втиснути в державний тариф за виписку рецепта.

Треба зрозуміти, що неможливо однаково оцінювати «гасіння пожежі» та «капітальний ремонт». Поки ми пробуємо запхати різні речі в одну статистичну таблицю, отримуватимемо або вигорілих лікарів, або пацієнтів, які роками ходять по колу без реальних змін.



15.02.2026