Щиро вдячний Іванові Банаху за оперативну аналітичну рецензію.
Іван Банах
Позачасовий симультанізм Братства Каменя
«Братство Каменя» – завершальний твір підгаєцької поетичної трилогії Богдана Манюка. На відміну від попередніх «Фатуму» і «Шоа» він торкається сучасних реалій, тож загалом складніший. Слідом за Керуаком і Джойсом автор виводить героями твору своїх друзів і товаришів, з якими довгі літа пов’язувало творче спілкування. Утім цією обставиною подібність вичерпується. Вже звично у поемах Манюка багато містики, що й не дивно, адже надворі ХХІ століття. Ще однією впізнаваною прикметою є багатоплановість твору. Складний клубок сюжетних ліній розплутується на прикінцевих сторінках, всі перипетії продумані, накладок нема. І, ясна річ, непростим завданням було перекласти наше повсякденне спілкування на поетичну мову, а дійовим особам почути себе в епіцентрі поетичної стихії.
Цікаво, що містичні трафунки мають реальне підгрунтя.
Бачимо, наскільки щільно обидва світи співіснують.
Назагал задум твору визрівав кілька років, тож нам не раз випадала нагода пригадати ті чи инші обставини, обговорити деталі. На папері ж поема з’явилася холодної і темної зими, з кінця грудня 2025-го до кінця лютого 2026-го, в час путінських бомбардувань українських енергооб’єктів. Що ж, спробую прокоментувати окремі моменти і мов Вергілій Данте провести читача крізь хитросплетіння сюжету, користуючись тією перевагою, котра зумовила мою присутність у ній і потрапляння до списку дійових осіб.
Згадане творче спілкування найактивніше проявилося у форматі літературної групи з трьох учасників, починаючи від весни 2006 року. Метою був збір матеріалів і продукції підгаєцького творчого середовища за півтора десятиліття української незалежности, що увінчалося виходом у світ літературно-мистецького альманаху «Камінь Поетів» в останній день 2012 року. Побічним результатом і, як видається, більш перспективним, стало вирізнення ключового сюжету локальної ідентичності або ж, послуговуючись найменуванням циклу творів одного з учасників тріо – «Підгаєцького міфу». Щодо формату – йдеться не так про літературні гурти зразка першої половини ХХ століття чи школу молодих талантів – бо ж учасниками стали давно сформовані особистості, а із врахуванням віднайденої ключової тематики, вона швидше мала нагадувати дискусійний товариський клуб, як наприклад, «Inklings», що функціонував у середовищі професорів Оксфордського університету, зокрема Джона Роналда Толкина і Клайва Стейплза Льюїса, любителів давньоскандинавських мов і міфології, котрі на цій основі витворили жанр фентезі.
Головною віхою в історії нашої групи стало відкриття барельєфного зображення і написів на Камені Поетів. Ця подія трапилася 17 червня 2006 року і зусібіч видається неймовірною. Першовідкривачем їх по праву є підгаєцький художник Ярослав Саландяк, який у пошуку згаданих матеріалів звернув увагу на самотній придорожний хрест на Загайцях. Таких багато трапляється по наших селах, однак той постамент видавався незвичним дивною нерівністю фронтальної поверхні. Через тиждень до постаменту прийшли ми утрьох із Богданом Манюком. За якусь хвилю з-під нашарувань вапна виринуло зображення Поета з гусячим пером у руці, а також написи, заліплені штукаркою у попередній історичний період. Один з написів апелює до Святого Миколая.
Принагідно тут можна запідозрити й ознаки стеганографії – даруйте за іронію.
Поява Каменя стала подією в творчій біографії кожного з трьох і дала назву літературно-мистецькому альманахові. В контексті обговорення планів наступний випуск бачився під назвою «Братство Каменя», далі – «Кодекс Братства». Втім ці задуми не зреалізовано, зокрема через їхню «братськомогильну» сутність. А втім сам бренд виявився життєвим, відродившись у назві нинішньої поеми.
«Кодекс Братства» теж не затерся, а віднайшовся в мініатюрі про відкриття барельєфа, накиданій Богданом Манюком у 2012 році.
Ключовий сюжет локальної ідентичності чи то протагонічний міф так само формувався під впливом художніх робіт Ярослава Саландяка – різьби по дереву й картин. Художник-самоук, він почав малювати наприкінці 1980-их, взоруючись на поезію Богдана-Ігора Антонича. Перша персональна виставка в Підгаєцькому Народному домі в лютому 2005 року і друга у грудні того ж року в стінах Тернопільського обласного краєзнавчого музею стали пусковим моментом. Природно наша штаб-квартира розмістилася в його помешканні на другому поверсі кам’яниці, що вікнами виходить на Майдан Незалежності, колишню Ринкову площу.
Повернемось до поеми.
Зі сцени в квартирі, «що дихає киснем минулих епох», починається дійство. До неї проникають злодії Блуд, ФірмА (з наголосом на -а) і Красава з наміром викрасти кілька картин. Слід відзначити майстерність автора в оволодінні пацанячим сленгом, також і добрий гумор, уплетений у мову персонажів. Несподівано зі злодіями коїться дивина – заволодівши кожен своєю здобиччю, вони по черзі потрапляють у часову пастку. Першим – Блуд, вочевидь лідер банди, потягнувши картину зі зображенням слона і дременувши через задній двір, аби сховати її у потайній місцині. Там він неочікувано наштовхується на красноармійців, яким офіцер із брички роздає награбоване майно, а політрук щось торочить про Лєніна і Сталіна. По тому Блуд бреде й бреде колами, немов у тумані, аж доки знесилений повертається назад до квартири Саландяка.
А куди ж іще? Де ще сховаєшся в такій ситуації?
Більш вразливий і проникливий ФірмА першим здогадується що справа тут у часових коридорах і портал у минуле відкривається на фрагменті тієї картини. Йому не йме віри Красава, який схопивши иншу картину, чкуряє й собі. Він теж потрапляє у сорокові роки. Тут же в задньому дворі енкаведисти чинять розправу над повстанцями. Випадково сюди забігає хлопчик Павло, жонглюючи ножем. Енкаведисти пориваються убити й його, але зауваживши, що той враз позбувся глузду, відпускають. Врешті кати йдуть геть і Красава чує, як в одній із хат лементує мале дівча, в якого щойно убили родичів. І ще видиво – совєтський полковник, зачувши, як якийсь хлопчак затягнув повстанську пісню, наміряється затоптати його конем і добити чобітьми. І той хлопчик теж схибнувся зі страху. А далі, коли на Землі проминуло багато літ, перед Успенською церквою пізнає Красава у трьох міських божевільних тих самих нещасних дітей.
Врешті настає черга й самого ФірмИ. За кілька хвилин, поки його другани відсапують у квартирі, він проживає цілі години. В центрі міста спостерігає, як до старого сексота тягнуться руки з-під землі, і той помирає прямо на вулиці. Потерпаючи від спраги, ФірмА блукає околицями у пошуках джерела, доки не вертається назад геть охлялим.
Згадані картини ілюструють повсякденне життя міста, сумне і трохи кумедне, час у ньому, здається, сповільнився. Разом вони становлять цикл (в Ярославовій термінології – ряд) «Містечкові історії». Перша з них «Про слонів» написана 1995 року і зображає вступ у місто червоних окупантів. Тріумфальна колона вливається з вулиці Святого Миколая (нині Злуки) на Ринкову площу. Попереду офіцер тримає на шворці надувного червоного слона, в лівій руці у нього автомат. Судячи з лейтенантських погонів і пістолета-кулемета Шпагіна, це прихід Других совєтів.
На картині «Ніч в Підгайцях», створеній того ж 1995 року, троє міських божевільних Іван Гикавий, Павло і Ганна Срібна стовбичать перед церквою Успіння, перемовляючись своєю химерною мовою. Здається, щойно був похорон. Їхню простакувату бесіду художник ілюструє супровідним шкіцом:
– Ги! П-п-павле! Т-т-ти чо т-т-такий с-с-сумний? Та м-м-маєш т-трохи к-к-копійок – йдем вип-п-пєм пива. Га?
– Аааа, Іване. Певне буду вмеров.
– Ги. А то чо-чо-чого? Ду-ду-дурний.
– Сам дурний. Аво диви – всі померают. Аво диви – як файно жив, всього повно мов – і помер.
– Ги. Де ти П-п-павле видиш, що в-всі померают. Тілько єден. А всі р-р-р-решта ж-жиют.
Третя картина «Інфаркт» 1999 року зображає наглу смерть від інфаркту міокарда колишнього енкаведиста просто на вулиці. Судячи зі забудови, це вулиця Широка, нині Шевченка.
Згадані персонажі направду існували в реальному житті, їх пам’ятають і сам художник, і Богдан Манюк ще з 1970-их. Отож Ярослав Саландяк виступає тут ще й літописцем рідного міста.
Ті ж картини й инші з циклу «Містечкові історії» художник у грудні 2008 року подарував Підгаєцькому історико-краєзнавчому музеєві. Директором його був тоді Богдан Манюк.
Зненацька злодії чують кроки по сходах. Аби сховатися, ФірмА тягне їх до комірки в коридорі, яку колись облаштував для сусідки Ярослав. Та комірка існує й досі – під сходами на другий поверх. Злодії вочевидь не відають, що звідти втраплять до міського підземелля.
Упевненим кроком до квартири заходимо ми – Ярослав Саландяк, Богдан Манюк, підгаєцький інтелектуал і поліглот Богдан Метик (1929–2009), краєзнавець і колишній мер міста Степан Колодницький і я.
Сесія в такому складі насправді відбулася 15 квітня 2007 року. Ще одним її учасником був різьбяр і художник Володимир Федорчук (1965–2017), окрилений ідеєю відродження пластового осередку. Утім автор поки що не долучає його до списку номінантів, вочевидь маючи на меті якусь особливу місію Федорчука в сюжеті поеми.
Розсівшись у покої – ті, «хто уособлює творчу палітру сьогодення в нашому старовинному містечку» – ведуть розмову про стилістичну самобутність творів Ярослава Саландяка. Головна увага прикута до циклу «Містечкові історії». Далі заходить мова про Камінь Поетів і спроби ідентифікації барельєфного зображення на ньому. Цей лейтмотив автор вкладає у мої слова:

Було, утрьох ми на Старому Місті
на барельєф натрапили. Секрет
Художник, Краєзнавець і Поет,
у поміч взявши літ минулих двісті,
хотіли, хутко розгадати, власне,
кого увінчано у барельєфі тім.

Двісті літ – це тому, що написи на Камені датовані 1834 роком.
Неочікувано Ярослав повідомляє, що барельєф зник:

Його украли, нашого Поета!
Якоїсь ночі з постаменту зник.
До поголосу знав я це, бо в леті
за шибками моїми знаний лик
і дужий шквал про втрату сповістили.

Як виглядає, ця подія у віртуальному світі здобулася на резонанс. Попри те колєґи скептично сприймають інформацію про містичні видіння і знаки. Однак Ярослав наполягає:

А все ж вони були — і лик, і шквал,
і дивина з картинами надалі,
що, раптом відкриваючи портал,
вели мене в минуле і майбутнє

Як бачимо, художнику відома є чудодійна властивість картин.
Тоді Степан Колодницький ставить умову, аби Ярослав переконав у правдивості трансцендентних переживань. У відповідь той апелює до картини «Котився вагон…». На нього спадає туман і все довкола зникає в імлі.
«Котився вагон…» – картина із циклу «Містечкові історії», написана 1997 року і зображає залізничний вагон «Підгайці – ООН». Її теж ілюструє екстраваґантний шкіц:
Одного разу, оглядаючи мою виставку, сусід, людина інтелігентна і серйозна, раптом ні з того, ні з сього заявив:
– О! Та я тим вагоном їхав.
Зробивши великі очі, я чекав пояснень.
– Все дуже просто пояснюється.. Я певний час працював в ООН представником від України.
А й справді, як він туди потрапив, якщо не цим вагоном?
Коли розсіюється туман, стає видно, що п’ятірка діячів їде в залізничному вагоні «Підгайці – ООН». Здогадуємося, що потяг рухається трансчасовим коридором. Обіч нього, немов кортеж, пливуть прозорі кулі, на них звертає загальну увагу Ярослав Саландяк. Він в курсі, що всередині їх перебувають мандрівники із потойбіччя, позачасові Провідники. За хвилю вони завітають у наш вагон.
І вже звично гиркаються поміж собою Колодницький із Метиком.
Першим у вагон заходить у білому костюмі Михайло Рудницький (1889–1975), либонь найвидатніший із уродженців Підгайців. Він висловлює вдячність нам за повернення в українську літературу свого імені і творчого спадку. На закид Саландяка, чого мовляв бавився в лібералізм, коли жорстокий час вимагав твердої руки, відповідає, що йому насамперед важило на якості:

Дослідникам скажу: як зводим хату,
потрібен зразу якісний цемент
і цегла, що не кришиться невпинно.
Цим прикладом письменників я вчив,
аби, перо у руку беручи,
насамперед, майстерність без рутини
відточували вправно.

А й справді повернення Михайла Рудницького в український континуум відбулося з подачі підгайчан. Сторіччя від дня його народження 6 січня 1989 року відзначалося на міжобласному рівні з ініціативи Степана Колодницького, тодішнього голови підгаєцького Руху. Також і публікація двох оповідань Рудницького вкупі з дослідженням маловідомих сторінок біографії здійснено моїми скромними зусиллями у березні 2007-го у львівському видавництві «Тріада плюс».
Наступним у вагон заходить чеський письменник Ярослав Дуріх (1886–1962). Він теж виголошує респект Степанові Колодницькому за популяризацію свого імені. Під час Першої світової війни Дуріх перебував у Підгайцях, про що залишив спогади. Втім Богдан Манюк висловлює йому зауваження, яке вкладає у мої слова:

Чи ви, таланте чеський, нині певні,
що в Першу світову були за правду
у підгаєцькім терені кривавім?

Тут мається на увазі тогочасна чеська національна стратегія, сформульована Томашем Масариком, яка передбачала саботаж австро-угорської армії (звідси і бравий вояк Швейк) і організований перехід на бік Російської імперії. Життєздатність такого вибору потвердили словаки, які потерпали від угорського гніту – тому й підтримали камарадів, і сам факт створення Чехословацького корпусу в складі тогочасної Армії Свобідної Росії. що стало потужним аргументом у постанні незалежної Чехословацької держави.
Ярослав Дуріх на всі претензії відповідає ухильно, мовляв є різні шляхи до здобуття державності, і натякає на участь Легіону січових стрільців на боці Австро-Угорщини. Адже вихований у католицькому дусі, здобувши медичну освіту у Карловому університеті, він теж усю Першу світову прослужив військовим лікарем у цісарсько-королівській армії в Галичині, а ще у гарнізонному шпиталі у Кракові та на Італійському фронті.
Третім являється Міколай Нєдзвєцький (1865 – після 1910) у пенсне і з картою й указкою в руках. Уродженець колишньої німецької колонії Бекерсдорф поблизу Новосілки, вчитель підгаєцької утраквістичної п’ятикласної хлопчачої школи й автор першої краєзнавчої розвідки «Powiat Podhajecki», видрукуваної в Станиславові у 1896 році так само висловлює шану побратимам по цеху. Далі він пропонує вийти з вагона, вказавши на блакитне плато вдалині. Воно скидається на хмарину, земна краса відображається на нім, немовби у небеснім дзеркалі. За хвилю оживуть там персонажі художніх робіт Ярослава Саландяка.
Всі покидають вагон і споглядають дійство.
Голос поза світлинами, він же Дух творчості, нагадує, що в основі дійства сюжет Ярославової картини «Війна з дивами», створеної 2001 року. На передньому плані бачимо Дива, який завис у гіллі і погрожує луком чоловікові-язичнику. Він – втілення невситимої агресії й люті, його не похитнути ні вмовляннями, ані мольбою. Мало що відомо про нього, окрім того, що це якась надприродна істота зі «Слова о полку Ігоревім», можливо демон із тюркського чи перського пантеону. Язичницькі боги Макоша, Леля, Коляда лякаються його й безсилі перед ним. Зрештою Див убиває стрілою заблудлого – заради самої тільки втіхи. Ні Білобог, ні Чорнобог не здатні подолати сили зла. Лише Троян віщує, що тут зарадити зможе Той, хто здатен вмерти за людські провини на хресті.
Закінчується вертеп і знову поле вкриває густа поволока.
Коли розсіюється туман, учасники спостерігають перед собою чотири прозорі кулі. Разом із трьома трансчасовими Провідниками, всередину однієї з них готується увійти Богдан Метик. Перед тим він зізнається колєґам:

З усіма ми, колючі, бува, не в ладах,
не гнучкі та завжди непокірні.
Тільки правду приносимо в гущу невдах,
не куємо броні лицемірним.

З тієї причини такі люди наражаються на ріжні прикрощі й несприйняття з боку обивательської спільноти. Зате, коли вже по всьому, на них чекає лавровий вінок, часто із рук репрезентантів тієї стихії.
Це ж має на увазі й Степан Колодницький:

Одним із символів Підгайців пан Богдан,
а символи… вони, як вічні крила,
злітають понад долі і могили
та переходять у блаженства стан

І так само Ярослав Саландяк:

Пан Метик оберегом стане Братству,
що вдалий образ визнало багатством:
у часовому вимірі — безмежним,
а в сьогоденні світлим і бентежним

Богдан Метик помер 3 вересня 2009 року. Він відомий як автор книги «На захист желехівки», виданої у 2008-му у тій же «Тріаді плюс». Поминальний збір ми провели наступного дня уп’ятьох разом із Володимиром Федорчуком у приміщенні Підгаєцького історико-краєзнавчого музею. Альманах «Камінь Поетів», видрукуваний три роки по тому, присвячений світлій пам’яті Богдана Метика.
Також у репліці Ярослава Саландяка вперше звучить термін «Братство».
У вагоні залишається нас четверо. Несподівано Ярослав заявляє, що йому стелиться шлях до Вінниці:

Без мене домандруйте у вагоні:
у Вінниці зійду. Новий мій дім
у цьому місті за велінням долі.

Від’їзд Ярослава до Вінниці датований 24 лютого 2015 року. Цим історію групи «Камінь Поетів» можна вважати вичерпаною. В дарунок рідному місту художник залишив три ряди своїх картин.
З поверненням назад вагону «Підгайці–ООН» – Степан Колодницький пророкує, що він прямує до колишньої вже квартири художника в Ринку – в сюжеті поеми закручується феєричний калейдоскоп. Стрімка зміна картин, персонажів і сенсів вмонтована у міцну основу, котра має стосунок до детективного жанру. Зачудованого мандрівця на мапі поетичної уяви Богдана Манюка закликаємо проявити терпіння і ще раз терпіння. Розв’язка не забариться.
В той час троє злодіїв Блуд, ФірмА і Красава вже перебралися з комірки під сходами до підземелля. Тут на них чекає зустріч із трьома мамунами. Мамуни – злі духи з давньослов’янського пантеону, невдатним шукачам пригод являються в образах знадливих дів, аби потому перетворитись у потворних фурій і занапастити їх. Так і нині – мамуни полонять безталанних злодюжок і несуть їх до пекла. На предмет цього перемовляються троє чортиків, принагідно вирішуючи вийти на поверхню в місто. На Ринковій площі їм у поле зору впадає письменник Ярослав Борсук, який сидить на лавочці перед Ратушею, вочевидь обдумуючи новий твір. Двоє з чортиків б’ються об заклад, що з того вийде шедевр. Третій нагадує, що їхнє завдання в тому, аби зіштовхнути людину з обраного шляху. Однак Ярослав виявляється не з полохливих, орієнтується швидше і проганяє їх геть.
До нього підходить Богдан Манюк. Приятелі обмінюються новинами. У Борсука в планах сатиричний гротесковий твір. Богдан зізнається, що пише поему «Братство Каменя» і працює синхронно з друзями-мистцями.
З уст Ярослава Борсука злітає здогад:

Ви – Братство Каменя? Вгадав? Достоту
в цій назві міць позицій і творінь.
Для творчості знайшли не довгу тінь,
а виднокіл із обширом століть,
що поступу завзятих не втаїть.

На тому вони розходяться. За хвилю до церкви Всіх Святих Українського Народу на Ринковій площі наближається паламар. Водночас озивається Дух творчості, який частково розкриває секрет, чому автор вичікує з участю в сюжеті Володимира Федорчука. На жаль, прийшла лиха звістка – Володя загинув. Паламар наміряється повідомити про це міщан церковним дзвоном. Не згодний із таким поворотом долі, автор зупиняє розвиток дії – так, як зупиняють годинник, і паламар завмирає на паперті.
Ми ж переносимось на пару тижнів назад у дім Степана Колодницького. Володимир Федорчук оглядає свою останню роботу – різьблену голову Літописця, щойно прилаштовану під сволоком:

Радію кревно цьому я творінню,
бо вклав у нього сенс благоговіння
перед значущим. Так приніс сюди,
у хату краєзнавця, дух надій
і пошуку, що славно-безконечний
і добирає обрисів сердечних,
коли старезні промовляють речі,
якими навіть час не володів...

У різьблених рисах закарбовані обличчя майданівців на вулиці Інститутській з лютого 2014 року і воїнів Правого Сектора на Донбасі навесні 2015-го. Зрозуміло, що Володимир Федорчук є учасником цих подій.
Господар як краєзнавець також і літописець рідного краю. Він запитує, коли наступна мандрівка в Карпати.
Адже зусиллями Володимира в липні 2005 року в Підгайцях відроджено Пласт. Базою стала Підгаєцька школа народних ремесел, де Федорчук викладав різьблення по дереву разом з Ярославом Саландяком. Вкупі з пластунами вони започаткували тривалі веломандрівки ширшими околицями аж до Карпат включно.
Однак Володимирові треба поспішати на пластові сходини. Попереду в нього трагічний фінал – загибель у дністровському каньйоні 20 червня 2017 року при спробі вирятувати з води 14-літнього пластуна Максима Скасківа.
Тож невипадково у різьблених рисах обличчя Літописця Степан Колодницький вбачає наближення невідворотного.
Наступна картина – Панські Рови, рекреаційна зона поблизу Підгайців, популярна в часи ще мабуть Франца-Йосифа. Пригадується наш збір утрьох із Федорчуком і Богданом Манюком у Панських Ровах 15 серпня 2010 року. Мова тоді йшла про Пласт. Нині сюди примандрувало двоє пластунів дівчина і хлопець, шукаючи місцину для майбутнього збору за дорученням Федорчука. Хлопець висловлює почуття до дівчини. Раптом він помічає, як неподалік спалахнув вогонь, пробиваючись із-під землі. Дівчині теж вчуваються слова: «Красаво, Блуде» вперемішку із якимсь сичанням. По тому хлопець надибує на камінний барельєф зі зображенням Поета. Вони покидають усе і поспішають до виховника Чуха, аби дізнатися, що робити далі.
Чух – пластове псевдо Володимира Федорчука.
Сюжет завершується біля підніжжя Каменя. Сценічні декорації зображають Поета з гусячим пером у руці, отже барельєф на місці. Наближається розв’язка.
Дух творчості повідомляє, що є інкарнацією різьбяра, музиканта, іконописця й поета Гринька Костурка. Уперше цей персонаж з’являється у Богдана Манюка в мініатюрі «Кодекс Братства». Костурко, народний майстер зі Старого Міста, вирізьбив на замовлення місцевої громади образ Святого Миколая в камені, однак скоро по тому загинув у нічній пожежі. Трапилося це 1834 року. Проте душу свою Гринько заповів Каменеві і вона промовляє до людей, які наділені творчою іскрою. Також там звучить заклик збирати Братство мистців.
Ця лінія збережена і в поемі «Братство Каменя». Однак автор уточнює, що душа Костурка затрималася в образі вирізьбленого Поета ненадовго, оскільки покликана сповняти опіку над людом творчим. Натомість у Камені закарбований якийсь инший образ.
Ця колізія відображає перипетії пошуку й ідентифікації барельєфного зображення.
До Каменя підходимо ми з Богданом. Нам уже відомо, чий образ закарбований у ньому:

Євангелист він, друже. Іоанн!
Присутній в барельєфі здавна духом,
він бачив нас і дуже пильно слухав
і, вірю я, на многії літа
благословив на творчість неспроста…

На це вказав Сергій Фрухт (1950–2017), директор львівського видавництва «Центр Європи», де у березні 2006 року вийшов друком підгаєцький випуск краєзнавчого часопису «Галицька брама». Він зауважив, що на барельєфі викарбуваний не голуб, як видалося одразу, а мабуть орел. У такому разі з Каменя нас споглядає Йоанн Євангелист, наймолодший з Апостолів, якого в іконографії традиційно супроводжує орел.
Також ми свідомі того, що різьблений Літописець, в якого Володимир Федорчук вклав стільки пристрасті й таланту, здатний навіювати надхненні думки людям чутливим, котрі прозрівають вічне у подіях буденних. Однак залишаються незрозумілими обставини, що зумовили крадіжку барельєфа. І яка все-таки місія Володимира Федорчука переважила справи романтиків, актуальних і колишніх, у залізничному вагоні і завадила авторові ввести його до сонму діячів? Хіба що якась нечувана загроза, про яку ми не здогадуємось і якій вдалося запобігти.
Відповідь вимальовується частково з появою біля Каменя Ярослава Борсука. Безпосередньо перед зникненням барельєфу йому було видіння:

якась потвора… неземна якась,
що начебто міфічною здалась,
але вона реальна, як і ми,
хоч так зникає, як, бува, дими,
підхоплені могутніми вітрами.


Що ж, можна здогадатися, чому на нього звернули увагу чортики біля Ратуші.
Наступного суботнього ранку він відзначив, що барельєф зник. Оддалік марширував до ставів пластовий рій, тож Ярослав звернувся до Федорчука. Той порадив йому як мешканцю сусіднього Старого Міста, попантрувати трохи в околиці.
Еге ж, пригадуємо й ми, що Камінь Поетів відкрито 17 червня 2006 року в суботу.
Наступного дня, тиняючись неподалік, Ярослав Борсук зауважив обіч Каменя незвичну ватру. Горизонтальні вогненні зблиски видавали її сатанинське походження. Крізь полум’я – а як же инакше? – він помітив, як витанцьовують у полях голі діви, а біля них увиваються троє залітачів.
Зрозуміло, що за инших умов цивільній людині узріти мамун не поталанило б.
Утім дівиці скоро покинули залицяльників і метнулись у Панські Рови.
Врешті до Каменя підходить Володимир Федорчук. Його оповідь розставляє всі крапки над «і». Якось уві сні Йоанн Євангелист повів, що він має вирізьбити Літописця «з ликом дерев’яним». Від того ж вочевидь і хист незвичний в голови тієї. Вже оглядаючи викінчену роботу в домі Колодницького, Федорчук збагне, що матиме справу з Дивом. Той блукає світами в образі потвори, замишляючи ріжні каверзи:

Це він! У нашім терені бродив,
щоб багатьом навіяти покору
омані, рабству та усякій зраді,
та Іоанн у Камені завадив
йому мерзенне втілювати рвучко.
То ж викрадення було неминучим

З намови Дива троє злодіїв погоджуються викрасти барельєф. За те очікуватиме їх винагорода у вигляді трьох гарячих дів. Останні втім виявились мамунами і проявили свою вдачу сповна: послуговуючись пацанячим сленгом – продинамили тих трьох, а самі полинули в Панські Рови. Ось такий підступ незмінно чигає на того, хто схибить і ступить на слизьку доріжку. Зі собою мамуни вочевидь забрали і барельєф. Друга зустріч із ними у підземеллі стала для злодіїв фатальною.
Відома Федорчукові і таємниця часових порталів. Адже мусіли попотіти злодюги уночі, заким відітнули барельєф від постаменту:

У крадіїв зостались на долонях
відбитки Каменя, що в обороні
святого Іоанна незгладимі
з енергією Всесвіту. То ж з ними
безпутні ці не крали, а карались.

Лапаючи долонями Саландякові картини, вони мимоволі активували часові портали, закодовані у «Містечкових історіях».
Йоанн Євангелист же присутній завжди у всі часи, а надто складні, сповняючи вищу опіку над сівачами духовних зерен. Він же править і залізничним вагоном, забезпечивши зустріч культурних діячів нинішньої й минулої епох.

Де духовний зріст,
він там завжди! А діє в час бентежний,
коли потік загроз беззастережних
йому і людям творчим геть шалений!

Залишається здогадуватися, яким чином барельєф повернуто на місце. Хоча загалом розгадати перебіг подій неважко. Володимир Федорчук вочевидь завітав у Панські Рови і відняв у Дива барельєф. З тієї причини він не являється ані в квартирі, ані у вагоні.
Панські Рови. Навіть у спекотний день тут тихо й безлюдно. Ніщо не порушує споконвічного спокою – ні вітру, ні звуку, анішелесь. Лише дзюркотять струмки, з яких витікає Шилівський потік, ліниво котячи свої води до річки Коропець. А в кроні дерев завис примарний замок Дива. Той споглядає з висоти барельєф – все, його ворога повалено, тепер Поет у його владі. Та несподівано розлягається свист, а чи звук сурми. Невже! Але чого б то по шкурі пішли дрижаки? І скоро з густих чагарів проломлюється людська постать у пластмасовому шоломі помаранчевої барви, зі щитом гнома-реконструктора і бейсбольною битою. Або ж у камуфляжі мультикам із калашем у руках.
Далі автор люб’язно звільняє простір уяві майбутнім творцям сиквелів і франшиз.
Не зовсім зрозуміло, хто подав Ярославові Саландяку знак, що сталася крадіжка. Уночі за вікном, коли «і лик, і шквал». А втім йому, творцеві часових порталів, завиграшки розкусити цей ребус. Мабуть зоряний пил або шлак із часових коридорів.
Загалом у цієї історії оптимістичне завершення. Віднині Див, який уособлює сили Зла, не зможе безкарно чинити своє чорне діло. Адже Володимир Федорчук устиг вирізьбити голову Літописця. А небесний покровитель Йоанн Євангелист духовно споріднений з Літописцем. Отже все буде добре. Хай навіть за це доведеться сплатити найвищу ціну.
І ще одна знахідка учасників групи Камінь Поетів – Панські Рови як містична адреса, подібно до Кальварії, про що ми здогадалися навесні 2008 року.
В результаті маємо складний багатошаровий твір, написаний воістину із Франковим розмахом – згадаймо «Петріїв і Довбущуків». Допомагає авторові в цьому просторовий і позачасовий симультанізм, події розгортаються на ріжних майданчиках у ріжні часові періоди. Втім поміж ними існує міцний зв’язок. Камінь Поетів постає епіцентром та об’єднавчою сутністю, акумулюючи потенціал нинішньої і минулих епох, а також, маю певність, і майбутніх. Адже яке тоді призначення в літературно-мистецького об’єднання «Оберіг»?
Літератори, мистці приходять до барельєфа, росте гора квітів біля постаменту.
Не так важливо, що історія групи Камінь Поетів скінчилася, бо ж існує Оберіг. А понад ними ефемерне позаматеріальне Братство Каменя, трансцендентне духовне єднання діячів старих і нових епох. Можна виснувати, що головним його учасником, а водночас і головним героєм поеми Богдана Манюка, є художник, різьбяр, пластун і воїн Володимир Федорчук.

ІІ–ІІІ. 2026