Там, де закінчується світло,
починається зір

Павло Гай-Нижник

МИ – АНТРОПОЦЕНТРИЗМ ПРІРВИ
І
Ми – лише гості в цій оселі часу,
Тіні, що креслять вічність на піску.
Несемо в душах у́смішку й гримасу –
Любові світло й ворожбу́ жаску́.
Всесвіт мовчить. Йому байду́жі дати,
Галактик рух і наш короткий вік.
Але уміє кожен мріяти й кохати,
Допоки серце б’ється, доки вік не втік.
Розквітнути в пелю́стках й тихо опада́ти,
Віддавши долі все, вдалося що здобути.
Найважча мудрість: просто вміти знати,
Що ми прийшли сюди, аби навчитись бути.
ІІ
Ми – наче відблиск зір у темних водах,
Шукаємо причал між звилистих годин.
Життя є працею, хода́ по го́рах й сходах,
І довгий шлях серед німих долин.
Сенс – у слідах, що змиють океани,
Але які зігріли чийсь пісок.
В умінні лікувати давні рани
І зважитися знов на перший крок.
Ми – тільки спа́лах. Коротко і гостро.
Ми – шепіт вітру в кронах за вікном.
Весь сенс у то́му, щоб світити просто,
Поки ще пишуться життєписи пером.
ІІІ
Ми – смерть і лиш пульсація основи,
Незримий дотик думки до буття.
Між «до» і «після» – тонкощі розмови,
Яку веде з собою нежиття.
Це – чистий ритм, що дише в заколо́тті,
Напруга сенсів в точці неспоко́ю.
Ми розчиняємось у власних духу й плоті,
Стаючи суттю, а не Бога грою.
Ми – іскра-спалах прірви з ніц в ніщо,
Мовчання, що здобу́ло з пустки звук,
Величне явище, яке існує… покищо…
В безмежжі мислення – найвищій із наук.
IV
Ми й є безодня, що не має тіні,
Проекція відсутності на тло.
В цій вічності заздалегідь ми тлінні –
Їй ба́йдуже було́ щось чи цвіло́.
Лише тяжіння порожнечі кличе,
Де сенс – це нуль, розтягнутий у час.
І холод невідомого обличчя
Як вирок дивиться крізь кожного із нас.
Там закінчи́ться все і згасне слово віри,
Розірвана залишиться струна.
Ані надії більше, ні зневіри –
Лиш тиша. Всеосяжна. І одна.
V
Немає «я». Є тільки споглядання
Як те ніщо ковтає самоту.
Ми – по́милка великого мовчання,
Сліпа луна́, що лине в пустоту.
Тут не чекають, бо ми – тінь від тіні.
Буття – це просто випадок і збій.
У сутінках єства усі невинні – винні,
Ти – кат і адвокат, і свідок собі свій.
Розчинимось в ефірі дивним епілогом,
Де час не плине, а стоїть, як ртуть.
Ми – самота, що стала монологом
В безкраїм космосі, що вигадав цю путь.
VI
Ми – дзеркала́, розвернуті у прірву,
Де вда́вану угле́дім ніби глибину.
Ми – лабіринт, де стіни впали в вирву,
Лишивши майбуттю лиш пустку крижану.
Ми – шахівниця доль, де всі фігури білі,
Де поле чорне з’їло всі шляхи
У пастці сутності і сущого, що зтлілі
Ще до різдва людини за гріхи.
Це – нур у безкінечність, згущення розпаду.
Коли безодня п’є останній вдих на дні.
Немає більш «пере́ду» й «поза́ду» –
Лиш попіл від вогню чи перегній в труні.
VII
В люсте́рках поміж вій – тунель у позача́сся,
В годиннику – пісок з безсмертя божевіль.
У лабіринті – втрачене причастя
І фа́тум – невблаганний, марний водевіль.
Ми – жмут заплетений навиворіт із душ,
Усе навколо – скло криве, а вихід – глухий кут.
Крик немовля – вже реквієм, а некролог – карту́ш
До символу провалля в небуття, як атрибут.
Там засвіти́ без воскресінь десь на межі у пащі,
І починається знов те, що вже пішло, що прах.
В тій пустці велетенській ми – приречено пропащі,
Зниклі як мить й карбовані, мов міф, у іменах.

Павло Гай-Нижник
12 квітня 2026 р.