…так хто ж ти врешті?
– Я частка сили є,
що вічно прагне зла
та вічно творить благо

Гете. Фауст

(Розділ 16)
Понтій Пілат
У білому плащі з кривавим підбоєм, кавалерійською човгаючою ходою, рано-вранці чотирнадцятого числа весняного місяця нісан в криту колонаду між двома крилами палацу Ірода Великого вийшов прокуратор Юдеї Понтій Пілат.
Найбільше на світі прокуратор ненавидів запах рожевого масла, і все тепер віщувало поганий день, бо запах цей почав переслідувати прокуратора з світанку. Прокураторові здавалося, що рожевий запах виділяють кипариси та пальми в саду, що до запаху шкіряного спорядження та поту від конвою домішується клятий рожевий струмінь. Від флігелів у тилу палацу, де розташувалася перша когорта Дванадцятого блискавичного легіону, що прийшла з прокуратором у Єршалаїм, заносило димком у колонаду через верхній майданчик саду, і до гіркого диму, що свідчив про те, що кашевари в кентуріях почали готувати. домішувався рожевий дух.
«О боги, боги, за що ви караєте мене?.. Так, немає сумнівів, це вона, знову вона, непереможна, жахлива хвороба… гемікранія, за якої болить півголови… від неї немає засобів, немає жодного порятунку… спробую не рухати головою…»
На мозаїчній підлозі біля фонтана вже було приготовлене крісло, і прокуратор, не дивлячись ні на кого, сів у нього і простяг руку вбік. Секретар шанобливо вклав у цю руку шматок пергаменту. Не втримавшись від хворобливої гримаси, прокуратор скоса, швидко переглянув написане, повернув пергамент секретареві і ледве промовив:
- Підслідний із Галілеї? До тетрарха справу посилали?
- Так, прокураторе, - відповів секретар.
- Що він?
- Він відмовився дати висновок у справі і смертний вирок Синедріона направив на ваше твердження, - пояснив секретар.
Прокуратор смикнув щокою і сказав тихо:
– Заведіть обвинуваченого.
І зараз же з майданчика саду під колони на балкон двоє легіонерів запровадили та поставили перед кріслом прокуратора людину років двадцяти семи. Цей чоловік був одягнений у старенький і розірваний блакитний хітон. Його голова була прикрита білою пов'язкою з ремінцем навколо чола, а руки пов'язані за спиною. Під лівим оком у людини був великий синець, у кутку рота – ранка з запеклою кров'ю. Приведений із тривожною цікавістю дивився на прокуратора.
Той помовчав, потім тихо спитав арамейською:
– То це ти намовляв народ зруйнувати єршалаїмський храм?
Прокуратор сидів, як кам'яний, і тільки губи його ворушилися трохи при вимовленні слів. Прокуратор був як кам'яний, бо боявся хитнути палаючою пекельним болем головою. Чоловік зі зв'язаними руками дещо подався вперед і почав говорити:
- Добрий чоловіче! Повір мені…
Але прокуратор, як і раніше, не рухаючись і нітрохи не підвищуючи голосу, тут же перебив його:
- Це мене ти називаєш доброю людиною? Ти помиляєшся. У Єршалаїмі всі шепочуть про мене, що я люте чудовисько, і це абсолютно правильно. - І так само монотонно додав: - Кентуріона Щуробоя до мене.
Всім здалося, що на балконі потемніло, коли кентуріон першої кентурії Марк, прозваний Щуробоєм, постав перед прокуратором. Щуробій був на голову вищий за найвищого з солдатів легіону і настільки широкий у плечах, що зовсім затулив ще невисоке сонце. Прокуратор звернувся до кентуріону латиною: - Злочинець називає мене "добра людина". Виведіть його звідси на мить, поясніть йому, як треба розмовляти зі мною. Але не калічити.
І всі, крім нерухомого прокуратора, проводили поглядом Марка Щуробоя, який махнув рукою заарештованому, показуючи, що той має йти за ним. Щуробоя взагалі всі проводжали поглядами, де б він не з'являвся, через його зріст, а ті, хто бачив його вперше, через те, що обличчя кентуріона було понівечене: ніс його колись був розбитий ударом германської палиці. Простукали важкі чоботи Марка мозаїкою, пов'язаний пішов за ним безшумно, повне мовчання настало в колонаді, і чути було, як воркували голуби на майданчику саду біля балкона, та ще й вода співала химерну приємну пісню у фонтані. Прокураторові захотілося підвестися, підставити скроню під струмінь і так завмерти. Але він знав, що це йому не допоможе.
Вивівши заарештованого з-під колон у сад, Щуробій вийняв із рук легіонера, що стояв біля підніжжя бронзової статуї, бич і, несильно розмахнувшись, вдарив заарештованого по плечах. Рух кентуріона здавався недбалим і легким, але пов'язаний миттєво грмнувся долу, ніби йому підрубали ноги, захлинувся повітрям, фарба втекла з його обличчя, і очі обезглузділи.
Марк однією лівою рукою, легко, як порожній мішок, підняв у повітря того, що впав, поставив його на ноги і заговорив гугняво, погано вимовляючи арамейські слова:
– Римського прокуратора називати – ігемон. Інших слів не казати. Смирно стояти. Ти зрозумів мене, чи вдарити тебе?
Заарештований похитнувся, але впорався з собою, фарба повернулася, він перевів подих і відповів хрипко:
- Я зрозумів тебе. Не бий мене.
За хвилину він знову стояв перед прокуратором. Пролунав тьмяний, хворий голос:
– Ім'я?
– Моє? - квапливо відгукнувся заарештований, усією істотою висловлюючи готовність відповідати розумно, не викликати гніву. Прокуратор сказав тихо:
- Моє мені відомо. Не прикидайся дурнішим, ніж ти є. Твоє.
- Ієшуа, - поспішно відповів арештант.
- Прізвисько є?
- Га-Ноцрі.
- Звідки ти родом? – З міста Гамали, – відповів арештант, головою показуючи, що там, десь далеко, праворуч від нього, на півночі, є місто Гамала.
- Хто ти по крові?
– Я точно не знаю, – жваво відповів заарештований, – я не пам'ятаю моїх батьків. Мені казали, що мій батько був сирієць.
– Де ти постійно живеш?
- У мене немає постійного житла, - сором'язливо відповів арештант, - я мандрую з міста до міста.
- Це можна виразити коротше, одним словом - бродяга, - сказав прокуратор і спитав: - Рідні є?
- Немає нікого. Я єдиний у світі.
- Чи знаєш грамоту?
– Так.
- Чи знаєш якусь мову, крім арамейської?
– Знаю. Грецька.
Спалахле віко підвелося, укрите серпанком страждання око витріщилося на заарештованого. Інше око залишилося закритим. Пілат заговорив грецькою:
– То це ти збирався зруйнувати будівлю храму та закликав до цього народ?
Тут арештант знову пожвавішав, очі його перестали бути переляканими, і він заговорив грецькою:
- Я, доб... - тут жах майнув в очах арештанта від того, що він ледве не обмовився, - я, ігемон, ніколи в житті не збирався руйнувати будинок храму і нікого не намовляв на цю безглузду дію.
Здивування виразилося на обличчі секретаря, що згорбився над низеньким столом і записував свідчення. Він підняв голову, але відразу ж схилив її до пергаменту.
– Безліч різних людей стікається до міста до свята. Бувають серед них маги, астрологи, провісники та вбивці, – говорив монотонно прокуратор, – а трапляються й брехуни. Ти, наприклад, брехун. Записано ясно: намовляв зруйнувати храм. Так свідчать люди.
— Ці добрі люди, — заговорив арештант і, квапливо додавши: — ігемоне, — вів далі: — нічому не вчилися і все, що я казав, переплутали. Я взагалі починаю побоюватися, що плутанина ця продовжуватиметься дуже довгий час. І все тому, що він неправильно записує за мною.
Настала мовчанка. Тепер уже обидва хворі ока важко дивилися на арештанта.
- Повторюю тобі, але востаннє: перестань прикидатися божевільним, розбійнику, - промовив Пілат м'яко і монотонно, - за тобою записано небагато, але записаного достатньо, щоб тебе повісити.
- Ні, ні, ігемоне, - весь напружений у бажанні переконати, говорив заарештований, - ходить, ходить один з козячим пергаментом і безперервно пише. Але одного разу я заглянув у цей пергамент і жахнувся. Нічого з того, що там записано, я не говорив. Я його благав: спали ти, бога ради, свій пергамент! Але він вирвав його з мене з рук і втік.
- Хто такий? - гидливо спитав Пілат і торкнув скроню рукою.
– Левій Матвій– охоче пояснив арештант, – він був збирачем миту, і я з ним зустрівся вперше на дорозі у Віффагії, там, де кутом виходить фіговий сад, і розмовляв з ним. Спочатку він поставився до мене неприязно і навіть ображав мене, тобто думав, що ображає, називаючи мене собакою, – тут арештант посміхнувся, – я особисто не бачу нічого поганого в цьому звірі, щоб ображатись на це слово…
Секретар перестав записувати і нишком кинув здивований погляд, але не на заарештованого, а на прокуратора.
– …проте, послухавши мене, він почав пом'якшуватися, – продовжував Ієшуа, – врешті кинув гроші на дорогу і сказав, що піде зі мною мандрувати…
Пілат посміхнувся однією щокою, вискалив жовті зуби, і промовив, повернувшись усім тулубом до секретаря:
– О, місто Єршалаїм! Чого тільки не почуєш у ньому! Збирач мита, ви чуєте, кинув гроші на дорогу!
Не знаючи, як відповісти на це, секретар вважав за потрібне повторити посмішку Пілата.
- А він сказав, що гроші йому відтепер знависніли, - пояснив Ієшуа дивні дії Левія Матвія і додав: - І з того часу він став моїм супутником.
Все ще скалячись, прокуратор подивився на заарештованого, потім на сонце, що невпинно підіймалося вгору понад кінними статуями гіподрому, що лежав далеко внизу з правого боку та раптом в якійсь нудотній муці подумав про те, що простіше за усе було б витурити з балкона цього дивного розбійника, вимовивши усього два слова: «Повісити його». Витурити і конвой, піти з колонади всередину палацу, звеліти затемнити кімнату, повалитися на ліжко, зажадати холодної води, жалібним голосом покликати собаку Банга, поскаржитися їй на гемікранію. І думка про отруту раптом спокусливо майнула в хворій голові прокуратора.
Він дивився каламутними очима на арештованого і деякий час мовчав, болісно пригадуючи, навіщо на ранковому безжальному єршалаїмському сонці стоїть перед ним арештант із спотвореним побоями обличчям і які ще нікому не потрібні питання йому доведеться ставити.
- Левій Матвій? – хрипким голосом спитав хворий і заплющив очі.
- Так, Левій Матвій, - долинув до нього високий голос.
– А ось що ти таки казав про храм натовпу на базарі?
Голос, що відповідав, здавалося, колов Пілату в скроню, був невимовно болісний, і цей голос говорив:
– Я, ігемон, говорив про те, що рухне храм старої віри і створиться новий храм істини. Сказав так, щоб було зрозуміліше.
- Навіщо ж ти, бродяга, на базарі бентежив народ, розповідаючи про істину, про яку ти не маєш уявлення? Що таке істина?
І тут прокуратор подумав: «О боги мої! Я питаю його про щось непотрібне на суді… Мій розум не служить мені більше…» І знову привиділася йому чаша з темною рідиною. «Отруту мені, отруту…» І знову він почув голос:
- Істина насамперед у тому, що в тебе болить голова, і болить так сильно, що ти малодушно думаєш про смерть. Ти не тільки не можу говорити зі мною, але тобі важко навіть дивитися на мене. І зараз я мимоволі є твоїм катом, що мене засмучує. Ти не можеш навіть і думати про щось і мрієш тільки про те, щоб прийшов твій собака, єдина, мабуть, істота, до якої ти прив'язаний. Але муки твої зараз закінчаться, голова пройде.
Секретар витріщив очі на арештанта і не дописав слова.
Пілат підняв мученицькі очі на арештанта і побачив, що сонце вже досить високо стоїть над гіподромом, що промінь пробрався в колонаду і підповзає до стоптаних сандалі Ієшуа, що той відсувається від сонця. Тут прокуратор підвівся з крісла, стиснув голову руками, і на жовтому бритому обличчі виразився жах.
Але він зараз же придушив його своєю волею і знову опустився в крісло. Арештант тим часом продовжував свою промову, але секретар нічого більше не записував, а тільки, витягнувши шию, як гусак, намагався не промовити жодного слова.
- Ну ось, все й скінчилося, - говорив заарештований, доброзичливо поглядаючи на Пілата,- і я надзвичайно цьому радий. Я порадив би тобі, ігемон, залишити на якийсь час палац і погуляти пішки десь на околицях, ну хоча б у садах на Елеонській горі. Гроза почнеться… – арештант обернувся, примружився на сонці, – …пізніше, надвечір. Прогулянка принесла б тобі велику користь, а я б із задоволенням супроводжував тебе. Мені спали на думку деякі нові думки, які могли б, гадаю, здатися тобі цікавими, і я охоче поділився б ними з тобою, тим більше що ти справляєш враження дуже розумної людини.
Секретар смертельно зблід і впустив сувій на підлогу.
- Біда в тому, - продовжував ніким не зупинений пов'язаний, - що ти надто замкнутий і остаточно втратив віру в людей. Адже не можна ж, погодься, помістити всі свої інтереси у прихильність до собаки. Твоє життя мізерне, ігемон, – і тут той, хто говорив, дозволив собі посміхнутися.
Секретар думав тепер лише про одне, чи вірити йому вухам своїм, чи не вірити. Доводилося вірити. Тоді він постарався уявити собі, в яку саме химерну форму виллється гнів запального прокуратора за цієї нечуваної зухвалості заарештованого. І цього секретар уявити не міг, хоч і добре знав прокуратора.
Тоді пролунав зірваний, хрипкий голос прокуратора, який латиною сказав:
– Розв'яжіть йому руки.
Один із конвойних легіонерів стукнув списом, передав його іншому, підійшов і зняв мотузки з арештанта. Секретар підняв сувій, вирішив поки що нічого не записувати і нічому не дивуватися.
- Зізнайся, - тихо грецькою запитав Пілат, - ти великий лікар?
- Ні, прокураторе, я не лікар, - відповів арештант, з насолодою потираючи пом'яту і опухлу зчервонілу руку. Круто спідлоба Пілат свердлив очима арештанта, і в цих очах уже не було каламуті, в них з'явилися всім знайомі іскри.
- Я не спитав тебе, - сказав Пілат, - ти, може, знаєш і латинську мову?
– Так, знаю, – відповів арештант. Фарба виступила на жовтих щоках Пілата, і він спитав латиною:
- Як ти дізнався, що я хотів покликати собаку?
– Це дуже просто, – відповів арештант латиною, – ти водив рукою повітрям, – арештант повторив жест Пілата, – ніби хотів погладити, і губи…
– Так, – сказав Пілат.
Помовчали, потім Пілат поставив питання грецькою:
- Отже, ти лікар?
– Ні, ні, – жваво відповів арештант, – повір мені, я не лікар.
- Ну добре. Якщо хочеш це тримати в таємниці, тримай. До справи це прямого відношення не має. То ти стверджуєш, що не закликав зруйнувати… чи підпалити, чи якимось іншим способом знищити храм?
–Я, ігемоне, нікого не закликав до подібних дій, повторюю. Хіба я схожий на недоумкуватого?
– О так, ти не схожий на недоумкуватого, – тихо відповів прокуратор і посміхнувся якоюсь страшною усмішкою, – так присягнися, що цього не було.
–Чим ти хочеш, щоб я присягнув? - спитав, дуже оживившись, розв'язаний.
- Ну, хоча б життям твоїм, - відповів прокуратор, - ним клястися саме час, бо воно висить на волосині, знай це!
- Чи не думаєш ти, що ти його підвісив, ігемон? – запитав арештант, – якщо це так, ти дуже помиляєшся.
Пілат здригнувся і відповів крізь зуби: –Я можу перерізати цю волосину.
- І в цьому ти помиляєшся, - світло посміхаючись і затуляючись рукою від сонця, заперечив арештант, - погодься, що перерізати волосину вже напевно може лише той, хто підвісив?
- Так, так, - усміхнувшись, сказав Пілат, - тепер я не сумніваюся в тому, що пусті роззяви в Єршалаїмі ходили за тобою по п'ятах. Не знаю, хто підвісив твій язик, мову, але підвішений він добре. До речі, скажи: чи правда, що ти з'явився в Єршалаїм через Сузькі ворота верхи на ослі, супроводжуваний натовпом черні, що кричала тобі привітання ніби якомусь пророкові? – тут прокуратор вказав на сувій пергаменту.
Арештант здивовано глянув на прокуратора.
- У мене і осла ніякого немає, ігемон, - сказав він. – Прийшов я в Єршалаїм точно через Сузькі ворота, але пішки, у супроводі одного Левія Матвія, і ніхто мені нічого не кричав, бо ніхто тоді мене в Ершалаїмі не знав.
- Не знаєш ти таких, - продовжував Пілат, не зводячи очей з арештанта, - якогось Дисмаса, іншого - Гестаса і третього - Вар-раввана?
– цих добрих людей я не знаю, – відповів арештант.
–Правда?
–Правда.
– А тепер скажи мені, що це ти весь час вживаєш слова «добрі люди»? Чи ти всіх так називаєш?
– Всіх, – відповів арештант, – злих людей немає на світі.
- Вперше чую про це, - сказав Пілат, посміхнувшись, - але, можливо, я мало знаю життя! Можете далі не записувати, - звернувся він до секретаря, хоча той і так нічого не записував, і продовжував говорити арештантові: - В якійсь із грецьких книг ти прочитав про це?
– Ні, я своїм розумом дійшов до цього.
– І ти проповідуєш це?
– Так.
– А от наприклад, кентуріон Марк, його прозвали Щуробоєм, він добрий?
– Так, – відповів арештант, – він, правда, нещаслива людина. Відколи добрі люди понівечили його, він став жорстоким і черствим. Цікаво б знати, хто його покалічив?
– Охоче можу розповісти це, – відповів Пілат, – бо я був свідком цього. Добрі люди кидалися на нього, як собаки на ведмедя. Германці вчепилися йому в шию, в руки, ноги. Піхотний маніпул потрапив у мішок, і якби не врубалася з флангу кавалерійська турма, а командував нею я, тобі, філософе, не довелося б розмовляти з Щуробоєм. Це було в бою при Ідіставізо, в Долині Дів.
Якби з ним порозмовляти,- раптом мрійливо сказав арештант, - я впевнений, він різко змінився б.
- Я думаю, - відповів Пілат, - що мало радості ти доставив би легату легіону, якби надумав розмовляти з кимось з його офіцерів або солдатів. Втім, цього й не станеться, на щастя, і перший, хто про це подбає, буду я.
У цей час у колонаду стрімко влетіла ластівка, зробила під золотавою стелею коло, знизилася, мало не зачепила гострим крилом обличчя мідної статуї в ніші і зникла за капітель колони. Можливо, їй прийшла думка вити там гніздо.
Протягом її польоту у світлій тепер і легкій голові прокуратора склалася формула. Вона була така: ігемон розібрав справу бродячого філософа Ієшуа, на прізвисько Га-Ноцрі, і складу злочину в ньому не знайшов. Зокрема, не знайшов жодного зв'язку між діями Ієшуа і заворушеннями, що сталися в Єршалаїмі нещодавно. Бродячий філософ виявився душевнохворим. Внаслідок цього смертний вирок Га-Ноцрі, винесений Малим Синедріоном, прокуратор не затверджує. Але через те, що божевільні, утопічні промови Га-Ноцрі можуть бути причиною заворушень у Єршалаїмі, прокуратор видаляє Ієшуа з Єршалаїма і піддає його ув'язнення в Кесарії Стратанової на Середземному морі, тобто там, де резиденція прокуратора.
Залишалося це продиктувати секретареві.
Крила ластівки пирхнули над головою ігемона, птах метнувся до чаші фонтану і вилетів на волю. Прокуратор підвів очі на арештанта і побачив, що біля того стовпом спалахнув пил.
– Все про нього? - спитав Пілат у секретаря.
- Ні, на жаль, - несподівано відповів секретар і подав Пілату інший шматок пергаменту.
–Що ще там? - спитав Пілат і насупився.
Прочитавши подане, він ще більше змінився на обличчі. Чи то темна кров прилила до шиї та обличчя, чи трапилося щось інше, але тільки шкіра його втратила жовтизну, побуріла, а очі наче провалилися.
Знову ж таки винна була, мабуть, кров, що прилила до скронь і застукала в них, тільки у прокуратора щось сталося зі зором. Так, примарилося йому, що голова арештанта попливла кудись, а замість неї з'явилася інша. На цій плешивій голові сидів рідкозубий золотий вінець; на лобі була кругла виразка, що роз'їдала шкіру і змащена маззю; запалий беззубий рот з відвислою нижньою капризною губою. Пілату здалося, що зникли рожеві колони балкона і покрівлі Єршалаїма вдалині, внизу за садом, і все потонуло навколо в густій зелені капрейських садів. І зі слухом відбулося щось дивне – ніби вдалині програли тихо і грізно труби і дуже виразно почувся носовий голос, що гордо тягнув слова: «Закон про образу величності…»
Думки помчали короткі, безладні й незвичайні: «Загинув!», потім: «Загинули!..» І якась зовсім безглузда серед них про щось, що неодмінно, обов'язково має бути – і з ким?! – безсмертя, причому безсмертя чомусь викликало нестерпну тугу.
Пілат напружився, вигнав видіння, повернувся поглядом на балкон, і знову перед ним опинилися очі арештанта.
– Слухай, Га-Ноцрі, – заговорив прокуратор, дивлячись на Ієшуа якось дивно: обличчя прокуратора було грізне, але очі тривожні, – ти коли-небудь казав щось про великого кесаря? Відповідай! казав?.. Чи… не… казав? - Пілат простягнув слово "не" трохи більше, ніж це належить на суді, і послав Ієшуа у своєму погляді якусь думку, яку ніби хотів навіяти арештанту.
– Правду говорити легко і приємно, – зауважив арештант.
– Мені не треба знати, – придушеним, злим голосом відгукнувся Пілат, – приємно чи неприємно тобі говорити правду. Але тобі доведеться говорити. Але, кажучи, зважуй кожне слово, якщо не хочеш не тільки неминучої, а й болісної смерті.
Ніхто не знає, що трапилося з прокуратором Юдеї, але він дозволив собі підняти руку, ніби затуляючись від сонячного променя, і за цією рукою, як за щитом, послати арештантові якийсь натякаючий погляд.
- Отже, - говорив він, - відповідай, чи знаєш ти якогось Юду з Киріафа, і що саме ти говорив йому, якщо говорив, про кесаря?
– Діло було так, – охоче почав розповідати арештант, – позавчора ввечері я познайомився біля храму з одним молодим чоловіком, який назвав себе Юдою з міста Кіріафа. Він запросив мене до себе в будинок у Нижньому Місті і почастував.
- Добра людина? - спитав Пілат, і диявольський вогонь блиснув у його очах.
– Дуже добра і допитлива людина, — підтвердив арештант, — він виявив найбільший інтерес до моїх думок, прийняв мене дуже привітно…
– Світильники запалив… – крізь зуби в тон арештантові промовив Пілат, і очі його при цьому мерехтіли.
– Так, – трохи здивувавшись обізнаності прокуратора, продовжував Ієшуа, – попросив мене висловити свій погляд на державну владу. Його це питання надзвичайно цікавило.
– І що ж ти сказав? – спитав Пілат, – чи ти відповиш, що ти забув, що говорив? – але в тоні Пілата була вже безнадійність.
– У тому числі я говорив, — розповідав арештант, – що будь-яка влада є насильством над людьми і що настане час, коли не буде влади ні кесаря, ні будь-якої іншої влади. Людина перейде в царство істини і справедливості, де взагалі не буде потрібна ніяка влада.
– Далі!
- Далі нічого не було, - сказав арештант, - тут вбігли люди, стали в'язати мене і повели у в'язницю.
Секретар, намагаючись не промовити жодного слова, швидко креслив на пергаменті слова.
– На світі не було, немає і не буде ніколи більшої та прекраснішої для людей влади, ніж влада імператора Тіверія! - Зірваний і хворий голос Пілата розрісся.
Прокуратор з ненавистю чомусь дивився на секретаря та конвой.
– І не тобі, божевільний злочинець, міркувати про неї! - Тут Пілат вигукнув: - Вивести конвой з балкона! - І, повернувшись до секретаря, додав: - Залишіть мене зі злочинцем наодинці, тут державна справа.
Конвой підняв списи і, мірно стукаючи підкованими калигами, вийшов із балкона в сад, а за конвоєм вийшов і секретар.
Мовчання на балконі деякий час порушувала лише пісня води у фонтані. Пілат бачив, як здувалась над трубочкою водяна тарілка, як відламувалися її краї, як падали струмками.
Першим заговорив арештант:
– Я бачу, що сталося якесь лихо через те, що я говорив з цим юнаком із Кіріафа. У мене, ігемоне, є передчуття, що з ним станеться нещастя, і мені його дуже шкода.
– Я думаю, – дивно посміхнувшись, відповів прокуратор, – що є ще дещо хтось на світі, кого тобі, варто було б пошкодувати більше, ніж Юду з Кіріафа, і кому доведеться набагато гірше, ніж Юді! Отже, Марк Щуробій, холодний і переконаний кат, люди, які, як я бачу, – прокуратор вказав на понівечене обличчя Ієшуа, – тебе били за твої проповіді, розбійники Дісмас і Гестас, що вбили зі своїми присними чотирьох солдатів, і, нарешті, брудний зрадник Юда, – усі вони добрі люди?
– Так, – відповів арештант.
– І настане царство істини?
- Настане, ігемон, - переконано відповів Ієшуа.
– Воно ніколи не настане! – раптом закричав Пілат таким страшним голосом, що Ієшуа відсахнувся. Так багато років тому в Долині Дів Пілат кричав своїм вершникам слова: «Руби їх! Руби їх! Велетень Щуробою попався!» Він ще підвищив зірваний командами голос, вигукуючи слова так, щоб їх чули в саду: - Злочинець! Злочинець! Злочинець!
А потім, понизивши голос, він спитав:
– Ієшуа Га-Ноцрі, чи віриш ти в якихось богів?
– Бог один, – відповів Ієшуа, – у нього я вірю.
– Так помолися йому! Сильніше помолися! Втім, - тут голос Пілата сів, - це не допоможе. Дружини немає? – чомусь тужливо спитав Пілат, не розуміючи, що з ним відбувається.
- Ні я самітній.
– Ненависне місто, – раптом чомусь пробурмотів прокуратор і пересмикнув плечима, наче озяб, а руки потер, ніби обмиваючи їх, – якби тебе зарізали перед твоїм побаченням із Юдою з Кіріафа, правда, це було б краще.
– А ти б мене відпустив, ігемоне, – несподівано попросив арештант, і голос його став тривожний, – я бачу, що мене хочуть вбити.
Обличчя Пілата спотворилося судомою, він звернув до Ієшуа запалені, у червоних жилках білки очей і сказав:
– Ти думаєш, нещасний, що римський прокуратор відпустить людину, яка говорила те, що говорив ти? О, боги, боги! Чи ти думаєш, що я готовий зайняти твоє місце? Я твоїх думок не поділяю! І слухай мене: якщо з цієї хвилини ти скажеш хоча б одне слово, заговориш з кимось, бережися мене! Повторюю тобі: стережись.
– Ігемон…
– Мовчати! – вигукнув Пілат і шаленим поглядом провів ластівку, що знову пурхнула на балкон, – до мене! – крикнув Пілат І коли секретар і конвой повернулися на свої місця, Пілат оголосив, що затверджує смертний вирок, винесений у зборах Малого Синедріона злочинцеві Ієшуа Га-Ноцрі, і секретар записав сказане Пілатом.
За хвилину перед прокуратором стояв Марк Щуробій. Йому прокуратор наказав здати злочинця начальнику таємної служби і при цьому передати йому розпорядження прокуратора про те, щоб Ієшуа Га-Ноцрі був відокремлений від інших засуджених, а також про те, щоб команді таємної служби було під страхом тяжкої кари заборонено будь-що. розмовляти з Ієшуа або відповідати на будь-які його запитання.
За знаком Марка навколо Ієшуа зімкнувся конвой і вивів його з балкона.
Потім перед прокуратором з'явився стрункий, світлобородий красень з блискучими на грудях левовими мордами, з орлиним пір'ям на гребені шолома, з золотими бляшками на портупеї меча, в зашнурованому до колін взуття на потрійній підошві, в накинутому на багне. То був командувач легіоном легат. Його прокуратор запитав, де зараз знаходиться себастійська когорта. Легат повідомив, що себастійці тримають оточення на площі перед гіподромом, де буде оголошено народу вирок злочинців.
Тоді прокуратор розпорядився, щоб легат виділив із римської когорти дві кентурії. Одна з них, під командою Щуробою, повинна конвоювати злочинців, візки з пристроями для страти і катів під час відправлення на Лису Гору, а при прибутті на неї увійти до верхнього оточення. Інша ж має бути зараз відправлена на Лису Гору і починати оточення негайно. З цією ж метою, тобто для охорони Гори, прокуратор попросив легата відправити допоміжний кавалерійський полк – сирійську алу.
Коли легат залишив балкон, прокуратор наказав секретареві запросити президента Синедріона, двох членів його та начальника храмової варти Єршалаїма до палацу, але додав, що просить влаштувати так, щоб до наради з усіма цими людьми він міг говорити з президентом раніше і наодинці.
Накази прокуратора були виконані швидко і точно, і сонце, яке з якоюсь незвичайною люттю спалювало в ці дні Єршалаїм, не встигло ще наблизитись до своєї найвищої точки, коли на верхній терасі саду біля двох мармурових білих левів, що сторожили, з’явився виконуючий обов'язки президента Синедріона першосвященик Юдейський Йосип Каїфа.
У садку було тихо. Але, вийшовши з-під колонади на верхню площу саду, що заливалася сонцем, з пальмами на жахливих слонових ногах, площа, з якої перед прокуратором розгорнувся весь ненависний йому Єршалаїм з висячими мостами, фортецями і – найголовніше – з золотою, що не піддається ніякому опису. драконовою лускою замість даху – храмом Єршалаїмським, – гострим слухом уловив прокуратор далеко і внизу, там, де кам'яна стіна відділяла нижні тераси палацового саду від міської площі, низьке бурчання, над яким здіймалися часом слабенькі, тонкі крики чи то стогін.
Прокуратор зрозумів, що там на площі вже зібрався незліченний натовп схвильованих останніми заворушеннями жителів Єршалаїма, що цей натовп у нетерпінні чекає на вирок і що в ньому кричать неспокійні продавці води.
Прокуратор почав з того, що запросив першосвященика на балкон, щоб сховатися від безжальної спеки, але Каїфа ввічливо вибачився і пояснив, що зробити того не може. Пілат накинув капюшон на свою трохи лисіючу голову і почав розмову. Розмова ця йшла по-грецьки.
Пілат сказав, що він розібрав справу Ієшуа Га-Ноцрі і ухвалив смертний вирок.
Таким чином, до смертної кари, яка має відбутися сьогодні, засуджено трьох розбійників: Дисмас, Гестас, Вар-равван і, крім того, цей Ієшуа Га-Ноцрі. Перші двоє, які надумали підбивати народ на бунт проти кесаря, взяті з боєм римською владою, числяться за прокуратором, і, отже, про них тут не йтиметься. Останні ж, Вар-равван та Га-Ноцрі, схоплені місцевою владою та засуджені Синедріоном. Згідно із законом, згідно з звичаєм, одного з цих двох злочинців потрібно буде відпустити на волю на честь наступного сьогодні великого свята Великодня.
Отже, прокуратор хоче знати, кого з двох злочинців має намір звільнити Синедріон: Вар-раввана чи Га-Ноцрі? Каїфа схилив голову на знак того, що питання йому зрозуміле, і відповів:
– Синедріон просить відпустити Вар-раввана.
Прокуратор добре знав, що саме так йому відповість першосвященик, але завдання його полягало в тому, щоб показати, що така відповідь викликає його подив. Пілат це зробив з великим мистецтвом. Брови на гордовитому обличчі піднялися, прокуратор подивився прямо в очі першосвященику зі здивуванням.
– Признаюся, ця відповідь мене здивувала, – м'яко заговорив прокуратор, – боюся, чи немає тут непорозуміння.
Пілат пояснив. Римська влада анітрохи не робить замаху на права духовної місцевої влади, першосвященикові це добре відомо, але в даному випадку очевидна помилка. І у виправленні цієї помилки римська влада, звісно, зацікавлена.
Справді: злочини Вар-раввана і Га-Ноцрі зовсім не можна порівняти за тяжкістю. Якщо друга, явно божевільна людина, винна у виголошенні безглуздих промов, що бентежили народ в Єршалаїмі та інших деяких місцях, то перший обтяжений набагато значніше. Мало того, що він дозволив собі прямі заклики до заколоту, але він ще вбив вартового під час спроб брати його. Вар-равван набагато небезпечніший, ніж Га-Ноцрі.
У силу всього викладеного прокуратор просить першосвященика переглянути рішення і залишити на волі того з двох засуджених, хто менш шкідливий, а таким, безперечно, є Га-Ноцрі. Отже?
Каїфа просто в очі подивився Пілату і сказав тихим, але твердим голосом, що Синедріон уважно ознайомився зі справою і вдруге повідомляє, що має намір звільнити Вар-раввана.
- Як? Навіть після мого клопотання? Клопотання того, в особі якого говорить римська влада? Першосвященик, повтори втретє.
- І втретє ми повідомляємо, що звільняємо Вар-раввана, - тихо сказав Каїфа.
Все було скінчено, і говорити більше не було про що. Га-Ноцрі йшов назавжди, і страшні, злі болі прокуратора нема кому вилікувати; від них немає засобів, крім смерті. Але не ця думка вразила зараз Пілата. Та сама незрозуміла туга, що вже приходила на балконі, пронизала всю його істоту. Він відразу постарався її пояснити, і пояснення було дивне: здалося невиразно прокураторові, що він чогось не домовив із засудженим, а може, чогось не дослухав.
Пілат прогнав цю думку, і вона полетіла в одну мить, як і прилетіла. Вона полетіла, а туга залишилася незрозумілою, бо не могла ж її пояснити блискавка, що майнула, і тут же згасла якась коротка інша думка: «Безсмертя… прийшло безсмертя…» Чиє безсмертя прийшло? Цього не зрозумів прокуратор, але думка про це загадкове безсмертя змусила його похолонути на сонці.
– Добре, – сказав Пілат, – нехай буде так.
Тут він озирнувся, окинув поглядом видимий йому світ і здивувався зміні, що відбулася. Зник обтяжений трояндами кущ, зникли кипариси, що обрамляють верхню терасу, і гранатове дерево, і біла статуя в зелені, та й сама зелень. Натомість попливла якась багряна гуща, в ній захиталися водорості і рушили кудись, а разом з ними рушив і сам Пілат. Тепер його забирав, задушуючи і обпалюючи, найстрашніший гнів, гнів безсилля.
–Тісно мені,– промовив Пілат,– тісно мені з тобою!
Він холодною вологою рукою рвонув пряжку з воріт плаща, і та впала на пісок.
– Сьогодні душно, десь іде гроза, – відгукнувся Каїфа, не зводячи очей з почервонілого обличчя прокуратора і передбачаючи всі муки, які ще чекають. «О, який страшний місяць нісан цього року!»
- Ні, - сказав Пілат, - це не тому, що душно, а тісно мені стало з тобою, Кайфа, - і, звузивши очі, Пілат усміхнувся і додав: - Побережи себе, першосвященику.
Темні очі першосвященика блиснули, і, не гірше, ніж раніше прокуратор, він висловив на своєму обличчі здивування.
– Що чую я, прокураторе? – гордо і спокійно відповів Каїфа, – ти погрожуєш мені після винесеного вироку, затвердженого тобою самим? Чи це може бути? Ми звикли до того, що римський прокуратор вибирає слова, перш ніж щось сказати. Чи не почув би нас хтось, ігемон?
Пілат мертвими очима подивився на першосвященика і, вискалившись, зобразив усмішку.
– Що ти першосвященик! Хто ж може почути нас зараз? Хіба я схожий на юного бродячого юродивого, якого сьогодні страчують! Чи я хлопчик, Каїфа? Знаю, що говорю і де говорю. Оточений сад, оточений палац, так що миша не проникне в жодну щілину. Та не тільки миша, не проникне навіть цей, як його з міста Кіріафа. До речі, ти знаєш такого, першосвященику? Так… якби такий проник сюди, він гірко пошкодував би себе, у цьому ти мені, звичайно, повіриш? Так знай же, що не буде тобі, першосвященику, віднині спокою. Ні тобі, ні твоєму народові,— і Пілат вказав у далечінь праворуч, туди, де в висоті палав храм,— це я тобі кажу— Пілат Понтійський, вершник Золотий Спис!
- Знаю знаю! – безстрашно відповів чорнобородий Каїфа, і очі його блиснули. Він підніс руку до неба і вів далі: - Знає народ юдейський, що ти ненавидиш його лютою ненавистю і багато мук ти йому завдаси, але зовсім ти його не занапастиш! Захистить його бог. Почує нас, почує всемогутній кесар, укриє нас від губителя Пілата!
- О ні! - вигукнув Пілат, і з кожним словом йому ставало легше й легше: не треба було більше вдавати, не треба було підбирати слова. — Занадто багато ти скаржився кесареві на мене, і тепер настала моя година, Каїфа! Тепер полетить звістка від мене, та не наміснику в Антіохію і не в Рим, а прямо на Капрею, самому імператорові, звістку про те, як ви завідомих бунтівників у Єршалаїмі ховаєте від смерті. І не водою з Соломонова ставка, як я хотів для вашої користі, напою я тоді Єршалаїм! Ні, не водою! Згадай, як мені довелося через вас знімати зі стін щити з вензелями імператора, переміщати війська, довелося, бачиш, самому приїхати, дивитися, що у вас тут діється! Згадай моє слово, першосвященику. Побачиш ти не одну когорту в Єршалаїмі, ні! Прийде під стіни міста повністю легіон Фульмінату, підійде арабська кіннота, тоді почуєш ти гіркий плач та стогін! Згадаєш ти тоді врятованого Вар-раввана і пошкодуєш, що послав на смерть філософа з його мирною проповіддю!
Обличчя першосвященика вкрилося плямами, очі горіли. Він, подібно до прокуратора, посміхнувся, скалячись, і відповів:
– Чи віриш ти, прокураторе, сам тому, що зараз кажеш? Ні, не віриш! Не мир, не світ приніс нам спокусник народу в Єршалаїм, і ти, вершнику, це чудово розумієш. Ти хотів його випустити для того, щоб він збентежив народ, над вірою поглумився і підвів народ під римські мечі! Але я, першосвященик юдейський, поки живий, не дам на наругу віру і захистю народ! Ти чуєш, Пілат? - І тут Кайфа грізно підняв руку: - Прислухайся, прокураторе!
Каїфа замовк, і прокуратор почув знову ніби шум моря, що підкочується до самих стін саду Ірода Великого. Цей шум здіймався знизу до ніг і в обличчя прокураторові. А за спиною в нього, там, за крилами палацу, чулися тривожні трубні сигнали, тяжкий хрускіт сотень ніг, залізне брязкання, — тут прокуратор зрозумів, що римська піхота вже виходить, згідно з його наказом, прагнучи страшного для бунтівників і розбійників приречених.
– Ти чуєш, прокураторе? – тихо повторив першосвященик, – невже ти скажеш мені, що все це, – тут першосвященик підняв обидві руки, і темний капюшон звалився з голови Каїфи, – викликав жалюгідний розбійник Вар-равван?
Прокуратор тильною стороною кисті руки витер мокре холодне чоло, глянув у землю, потім, примружившись у небо, побачив, що розжарена куля майже над самою його головою, а тінь Каїфи зовсім зіщулилася біля левового хвоста, і сказав тихо й байдуже:
– Час йде до полудня. Ми захопилися розмовою, а тим часом треба продовжувати.
У вишуканих виразах вибачившись перед першосвящеником, він попросив його сісти на лаву в тіні магнолії і почекати, поки він викличе інших осіб, необхідних останньої короткої наради, і віддасть ще одне розпорядження, пов'язане з стратою.
Каїфа ввічливо вклонився, приклавши руку до серця і залишився в саду, а Пілат повернувся на балкон. Там секретареві, що там чекав, він наказав запросити в сад легата легіону, трибуна когорти, а також двох членів Синедріона і начальника храмової варти, які чекали виклику на наступній нижній терасі саду в круглій альтанці з фонтаном. До цього Пілат додав, що він відразу вийде і сам, і пішов усередину палацу.
Поки секретар збирав нараду, прокуратор у затіненій від сонця темними шторами кімнаті мав побачення з якоюсь людиною, обличчя якої було наполовину прикрите каптуром, хоча в кімнаті промені сонця і не могли його турбувати. Побачення це було дуже коротко. Прокуратор тихо сказав людині кілька слів, після чого той пішов, а Пілат через колонаду пройшов у садок.
Там у присутності всіх, кого він бажав бачити, прокуратор урочисто і сухо підтвердив, що він затверджує смертний вирок Ієшуа Га-Ноцрі, і офіційно дізнався у членів Синедріона про те, кого зі злочинців завгодно залишити в живих. Отримавши відповідь, що це Вар-равван, прокуратор сказав:
– Дуже добре, – і наказав секретареві відразу занести це до протоколу, стиснув у руці підняту секретарем з піску пряжку і урочисто сказав: – Пора!
Тут усі присутні рушили вниз широкими мармуровими сходами між стінами троянд, що витікали одурюючий аромат, спускаючись все нижче і нижче до стіни палацу, до воріт, що виводили на велику, гладко вимощену площу, наприкінці якої виднілися колони і статуї ершалаїмського ристалища.
Тільки-но група, вийшовши з саду на площу, піднялася на великий кам'яний поміст, що панував над площею, Пілат, озираючись крізь примружені повіки, розібрався в обстановці. Той простір, який він щойно пройшов, тобто простір від палацової стіни до помосту, було порожньо, зате перед собою Пілат площі вже не бачив, - її з'їв натовп. Вона залила б самий поміст, і той очищений простір, якби потрійний ряд себастійських солдатів по ліву руку Пілата і солдатів ітурейської допоміжної когорти праворуч не стримував її.
Отже, Пілат піднявся на поміст, стискаючи машинально в кулаку непотрібну пряжку і жмурячись. Мружився прокуратор не тому, що сонце палило йому очі, ні! Він не хотів чомусь бачити групу засуджених, яких, як він це чудово знав, зараз слідом за ним зводять на поміст.
Тільки-но білий плащ з багряною підбивкою виник у висоті на кам'яній скелі над краєм людського моря, незрячому Пілату у вуха вдарила звукова хвиля: «Га-а-а». Вона почалася тихо, зародившись десь вдалині біля гіподрому, потім стала громоподібною і, протримавшись кілька секунд, почала спадати. «Побачили мене», - подумав прокуратор. Хвиля не дійшла до нижчої точки і несподівано стала знову виростати і, хитаючись, піднялася вище за першу, і на другій хвилі, як на морському валу закипає піна, закипів свист і окремі, крізь грім помітні, жіночі стогін. «Це їх ввели на поміст…» - подумав Пілат, - а стогін від того, що задавили кількох жінок, коли натовп подався вперед.
Він почекав деякий час, знаючи, що ніякою силою не можна змусити замовкнути натовп, поки він не видихне все, що нагромадилося в ньому, і не змовкне сама.
І коли момент цей настав, прокуратор викинув праву руку, і останній шум здуло з натовпу.
Тоді Пілат набрав, скільки міг, гарячого повітря в груди і закричав, і зірваний голос його понесло над тисячами голів:
– Іменем кесаря імператора!
Тут у вуха йому вдарив кілька разів залізний рубаний крик – у когортах, скинувши вгору списи та значки, страшно прокричали солдати:
– Хай живе кесар!
Пілат задрав голову і уткнув її прямо в сонце. Під віками в нього спалахнув зелений вогонь, від нього спалахнув мозок, і над натовпом полетіли хрипкі арамейські слова:
– Четверо злочинців, заарештованих у Єршалаїмі за вбивства, підбурювання до заколоту та образу законів і віри, засуджені до ганебної страти – повішення на стовпах! І ця кара зараз відбудеться на Лисій Горі! Імена злочинців -Дисмас, Гестас, Вар-равван та Га-Ноцрі. Ось вони перед вами!
Пілат вказав праворуч рукою, не бачачи жодних злочинців, але знаючи, що вони там, на місці, де їм треба бути.
- Але страчені з них будуть тільки троє, бо, згідно із законом і звичаєм, на честь свята Песах одному з засуджених, на вибір Малого Синедріона і з затвердженням римською владою, великодушний кесар імператор повертає його ганебне життя!
Пілат вигукував слова і водночас слухав, як на зміну гулу йде велика тиша. Тепер ні зітхання, ні шереху не долинало до його вух, і навіть настала мить, коли Пілату здалося, що все навколо взагалі зникло. Ненавидиме ним місто померло, і тільки воно одне стоїть, спалюване стрімким промінням, упершись обличчям у небо. Пілат ще дотримався тиші, а потім почав вигукувати:
– Ім'я того, кого зараз при вас відпустять на волю…
Він зробив ще одну паузу, затримуючи ім'я, перевіряючи, чи все сказав, бо знав, що мертве місто воскресне після проголошення імені щасливця і ніяких подальших слів не можуть бути чути.
"Всі? – беззвучно шепнув собі Пілат, – все. Ім'я!
І, розкотивши букву «р» над містом, що мовчить, він прокричав:
– Вар-равван!
Тут йому здалося, що сонце, задзвенівши, луснуло над ним і залило вогнем вуха. У цьому вогні вирували рев, вереск, стогін, регіт і свист.
Пілат повернувся і пішов по помосту назад до сходів, не дивлячись ні на що, крім різнокольорових шашок під ногами, щоб не оступитися. Він знав, що тепер у нього за спиною на поміст градом летять бронзові монети, фініки, що в натовпі, що виє, люди, давлячи один одного, лізуть на плечі, щоб побачити на власні очі диво – як людина, яка вже була в руках смерті, вирвалася з цих рук! Як легіонери знімають з нього мотузки, мимоволі завдаючи йому пекучого болю в вивихнутих на допиті руках, як він, морщачись і охаючи, все ж таки посміхається безглуздою божевільною посмішкою.
Він знав, що в той же час конвой уже веде до бічних сходів трьох із зв'язаними руками, щоб виводити їх на дорогу, що веде на захід, за місто, до Лисої Гори. Лише опинившись за помостом, у тилу його, Пілат розплющив очі, знаючи, що він тепер у безпеці – засуджених він бачити вже не міг.
До стогну натовпу, що починала вщухати, домішалися тепер і були помітні прониз вигуки глашатаїв, які повторювали одні арамейською, інші грецькою мовою все те, що прокричав з помосту прокуратор. Крім того, до слуху його долетів дрібний, цвіркучий кінський тупіт що наближається і труба, яка щось коротко і весело прокричала. Цим звукам відповів свист хлопчаків, що розносився з покрівель будинків вулиці, яка виводить з базару на гіподромську площу, і крики «стережись!».
Солдат, що самотньо стояв у очищеному просторі площі зі значком у руці, тривожно змахнув ним, і тоді прокуратор, легат легіону, секретар і конвой зупинилися.
Кавалерійська ала, забираючи все ширше рисі, вилетіла на площу, щоб перетнути її осторонь, минаючи скупчення народу, і по провулку під кам'яною стіною, якою славився виноград, найкоротшою дорогою проскакати до Лисої Гори.
Летючий риссю маленький, як хлопчик, темний, як мулат, командир али, сирієць, рівняючись з Пілатом, щось тонко крикнув і вихопив з піхов меч. Злий вороний змоклий кінь шарахнувся, піднявся дибки. Вкинувши меч у піхви, командир ударив батогом коня по шиї, вирівняв його і поскакав у провулок, переходячи в галоп. За ним по три в ряд полетіли вершники в хмарі пилу, застрибали кінчики легких бамбукових пік, повз прокуратора помчали особливо смагляві під білими тюрбанами обличчя з весело вишкіреними, блискучими зубами.
Піднімаючи до неба пилюку, ала увірвалася в провулок, і повз Пілата останнім проскакав солдат із палаючою на сонці трубою за спиною.
Закриваючись від пилу рукою і невдоволено морщачи обличчя, Пілат рушив далі, прямуючи до воріт палацового саду, а за ним рушив легат, секретар і конвой.
Було близько десятої години ранку...
(далі буде)

Передмова перекладача
Ця надзвичайно, майже до блюзнірства стисла вибірка з найвеличнішого роману всіх часів і народів містить стрижневу сюжетну лінію четвертого римського прокуратора Юдеї Понтія Пілата. Це не єдина, але найважливіша лінія, що містить спробу самовиправдання прокуратора, власні помилки і, можливо, переконання автора (над якими уважний читач замислиться обов'язково. Принаймні, я на це сподіваюся.