
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.14
22:13
Хто я?
Яке із моїх облич
справжнє?
У човні часу
так легко втратити себе,
стерти своє обличчя.
Так легко втратити голос,
замість якого лунатимуть
Яке із моїх облич
справжнє?
У човні часу
так легко втратити себе,
стерти своє обличчя.
Так легко втратити голос,
замість якого лунатимуть
2025.07.14
19:52
Не бережи на завтра завше те,
що може легко скиснути сьогодні,
і пам’ятай про правило просте –
усе потоне у часу безодні.
Згорить усе, розчиниться як дим,
спливе весняним цвітом за водою –
ніхто не буде вічно молодим,
що може легко скиснути сьогодні,
і пам’ятай про правило просте –
усе потоне у часу безодні.
Згорить усе, розчиниться як дим,
спливе весняним цвітом за водою –
ніхто не буде вічно молодим,
2025.07.14
19:50
Народився експромт.
Він був і Дефлоратором,
І фалоімітатором,
Ким тільки вже не був наш Самослав!
Пустинником, Пустельником,
Аж раптом став Смиренником -
Невдало сам себе дефлорував.
Він був і Дефлоратором,
І фалоімітатором,
Ким тільки вже не був наш Самослав!
Пустинником, Пустельником,
Аж раптом став Смиренником -
Невдало сам себе дефлорував.
2025.07.14
14:22
Катальпа, туя, барбарис,
черешенька, розарій —
тут ніби всесвіт зупинивсь,
щоб викурить сигару.
І споглядає на красу
затишного обійстя;
як сонце струшує росу
черешенька, розарій —
тут ніби всесвіт зупинивсь,
щоб викурить сигару.
І споглядає на красу
затишного обійстя;
як сонце струшує росу
2025.07.14
05:53
Не хизуйся пишним станом
І волоссям золотим, –
Не майструй собі придане
Та не думай про калим.
Не надійся на удачу,
Бо це справа не свята,
Раз діваха ти ледача
І обманщиця ще та.
І волоссям золотим, –
Не майструй собі придане
Та не думай про калим.
Не надійся на удачу,
Бо це справа не свята,
Раз діваха ти ледача
І обманщиця ще та.
2025.07.14
00:55
Вночі наш двір оживає,
він пам’ятає все:
кожне хатнє вікно
ще бачить Твоє лице,
тепле черево стежки
відчуває Твою ходу
і червоніє черешня
для Тебе у цім саду…
він пам’ятає все:
кожне хатнє вікно
ще бачить Твоє лице,
тепле черево стежки
відчуває Твою ходу
і червоніє черешня
для Тебе у цім саду…
2025.07.13
23:19
Хилитає вітер тую
Сонце зникло, не сія.
Так сумую, так сумую
За тобою, мила я.
З-під вечірньої вуалі
І гіркої самоти --
Від печалі, від печалі
Сонце зникло, не сія.
Так сумую, так сумую
За тобою, мила я.
З-під вечірньої вуалі
І гіркої самоти --
Від печалі, від печалі
2025.07.13
22:09
Я шукаю істину в травах,
я хочу почути голос трави,
я шукаю у травах
подробиці минулих епох,
я шукаю голоси,
які засипала земля часу,
які сховалися під пилом архівів,
але їх неможливо почути,
я хочу почути голос трави,
я шукаю у травах
подробиці минулих епох,
я шукаю голоси,
які засипала земля часу,
які сховалися під пилом архівів,
але їх неможливо почути,
2025.07.13
19:02
Ранкове червневе Сонце встигло зазирнути у всі куточки вічного міста Риму і примудрилось навіть торкнутися днища завжди каламутного (але не сьогодні) Тибру. Марк залишив позаду свою інсулу (як залишають в минулому порвані сандалії) і крокував бруківкою, т
2025.07.13
16:10
Сльозами й кров'ю стелиться дорога,
Немає порятунку вже ніде.
Гуде в містах повітряна тривога -
Та як вона по-різному гуде!
По всій країні - обстріли ворожі.
Допомагає крізь цей жах пройти
Несамовитий шепіт: "Боже! Боже!
Немає порятунку вже ніде.
Гуде в містах повітряна тривога -
Та як вона по-різному гуде!
По всій країні - обстріли ворожі.
Допомагає крізь цей жах пройти
Несамовитий шепіт: "Боже! Боже!
2025.07.13
13:55
В часи, коли ще і Січі не було в помині.
Як тяглося Дике поле ледве не до Росі.
А козацтво у степах тих хоч і завелося,
Та ватагами ховалось в байраках, долинах
Та у плавнях. Отаманів собі вибирали,
А про гетьманів козацьких ще тоді не чули.
Хоробрі
Як тяглося Дике поле ледве не до Росі.
А козацтво у степах тих хоч і завелося,
Та ватагами ховалось в байраках, долинах
Та у плавнях. Отаманів собі вибирали,
А про гетьманів козацьких ще тоді не чули.
Хоробрі
2025.07.13
12:12
Дружина - запашна троянда
Та оберіг від самоти.
Пуста без неї отча хата,
Життя спливає без мети.
А я живу не пустоцвітом,
Жар-птицю маю у руках.
В думках жовтогаряче літо,
Та оберіг від самоти.
Пуста без неї отча хата,
Життя спливає без мети.
А я живу не пустоцвітом,
Жар-птицю маю у руках.
В думках жовтогаряче літо,
2025.07.13
08:31
Звідкіль з’являється мовчання?
Навіщо й що його жене?
Чому ця тиша первозданна
Тепер пригнічує мене?
Переживаннями повитий,
Щодня томлюсь на самоті, –
Зі мною справ не мають діти,
А друзі – збилися з путі.
Навіщо й що його жене?
Чому ця тиша первозданна
Тепер пригнічує мене?
Переживаннями повитий,
Щодня томлюсь на самоті, –
Зі мною справ не мають діти,
А друзі – збилися з путі.
2025.07.12
22:06
Після невдалої операції на очах
чоловік став утрачати зір,
світ став поринати в темряву,
береги стали губитися,
навколо панував океан пітьми.
Як побачити знайомі
і такі дорогі обриси?
Як насолодитися картинами
чоловік став утрачати зір,
світ став поринати в темряву,
береги стали губитися,
навколо панував океан пітьми.
Як побачити знайомі
і такі дорогі обриси?
Як насолодитися картинами
2025.07.12
14:16
А літо виставляє слайди:
гаряче сонце та асфальт гарячий;
із льодом склянку і мохіто...
Лиш думкою несешся в мандри.
Суцільна спека нині влітку,
а дощ, як зваба, вдалині маячить.
У нас ні краплі, лиш сушарка
гаряче сонце та асфальт гарячий;
із льодом склянку і мохіто...
Лиш думкою несешся в мандри.
Суцільна спека нині влітку,
а дощ, як зваба, вдалині маячить.
У нас ні краплі, лиш сушарка
2025.07.12
13:54
в очах моїх ти
в очах моїх ти
в очах моїх ти ще на порозі
нумо зайдім іще для чогось
іще для чогось іще для чогось
в очах моїх ти
в очах моїх ти
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...в очах моїх ти
в очах моїх ти ще на порозі
нумо зайдім іще для чогось
іще для чогось іще для чогось
в очах моїх ти
в очах моїх ти
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2024.04.15
2024.04.01
2024.03.02
2023.02.18
2023.02.18
2022.12.08
2021.07.17
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Дмитро Дроздовський (1970) /
Критика | Аналітика
Ебола українського ґеноциду
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Ебола українського ґеноциду
До 55-ї річниці від дня народження Джеймса Мейса
Спіраль історичного часу містить у внутрішній структурі такі часово-просторові події та факти, що тримаються на позачасових зв’язках. Подібні фраґменти історії не залишаються в її анналах та архівах — вони ретранслюються і множаться у процесі історичної пам’яті. Це своєрідне титло над знаком самого життя: його можна стерти, але в такий спосіб стирається і складова структури історичного знаку. Такі події не мають конкретної часової прив’язки навіть попри час Ч, з якого історики або політологи починають відлік; не мають медіарних катеґорій. Тільки Або-Або.
Український Голодомор, спланований, чітко організований, спрямований на винищення мільйонів, пролягає саме між такими катеґоріями. Побачити симптоми чуми під ідеологічними протезами дуже важко. По-перше, на це здатні не всі; по-друге, потрібно дивитися на такі речі з інших систем, з іншого простору, і тільки тоді, можливо, вдасться розкрити страшний синдром, що зумовив фатальний вірус штибу Еболи, що в суспільно-історичному плані дорівнює українському Голодомору. З такими вірусними штамами працюють лише ті науковці, котрі мають протиотруту – інтелект, розуміння історичних процесів із метою запобігання конвульсійним судомам суспільного організму.
Саме тому настільки важко сьогодні (у ХХІ сторіччі) визнати Голодомор у світі як історичну українську катастрофу. “Ебола” шириться й інтеґрується в ґенотип нації, формуючи нові покоління — з мутаціями на рівні ДНК. Краще приховати смертельний вірус, ніж визнати його наявність. Але Голодомор в Україні має бути визнано насамперед і на індивідуальному рівні. Допоки існуватиме інформаційна блокада, допоки існуватимуть викладачі історії, котрі вважають, що “голод виник внаслідок того, що селяни багато споживали і мало працювали” (наводжу випадок, про який згадувала Лариса Івашина на круглому столі світлій пам’яті Джеймса Мейса в Національному університеті „Києво-Могилянська академія” 17 лютого 2006 року), доти вражатиме вірус Еболи, що на суспільному рівні блокує розуміння трагедії голодомору. Все життя над вакциною проти такої хвороби працював Джеймс Мейс — американець, котрий відчув хворобу без результатів історичної біопсії.
У 1982 році на міжнародній конференції про Голокост і Геноцид Мейс сказав: “Щоб централізувати повну владу в руках Сталіна, потрібно було вигубити українське селянство, українську інтеліґенцію, українську мову, українську історію в розумінні народу, знищити Україну як таку. Калькуляція дуже проста і вкрай примітивна: немає народу, отже, немає окремої країни, а в результаті — немає проблем”.
Таким чином, маємо зрозуміти: голод 1932-1933 років був причиною насамперед політичних чинників. Голодомор — не випадкове явище природного чи соціального походження, а наслідок цілеспрямованого терору голодом, тобто ґеноцидом, що застосувала тоталітарна влада. Масове фізичне винищення українських хліборобів у такий спосіб було свідомим терористичним актом політичної системи проти людини, внаслідок чого зник не тільки численний прошарок заможних і незалежних від держави селян-підприємців, а й з’явилися покоління без майбутнього. Було підірвано соціальні основи нації, її традиції, духовну культуру та самобутність.
Джеймс Мейс із цього приводу зазначив: “Примусова колективізація була трагедією для всього радянського селянства, проте для українців це була особлива трагедія. Зважаючи на фактичне знищення міських еліт, вона означала ліквідацію їх як соціального організму й політичного чиннику, приречення на становище, яке німці зазвичай називали naturvolk („первісний народ”)”. Мейс, попри всі політично-ідеологічні перепони, наважився бути головою комісії Конгресу з дослідження голодомору, після чого довго не міг знайти роботи.
Маємо визнати, що історична пам'ять складає одну з основ усвідомлення свого «Я» в історії народу для розуміння самості в національній та культурній історії країни, а також у межах цивілізації. Український політолог та історик Андрій Бондарчук у статті “Трагедія і подвиг Джеймса Мейса” написав: “І от у цих умовах, ще в 1982 році, на міжнародній науковій конференції з геноциду й голокосту в Тель-Авіві незнаний і молодий американець із Гарвардського університету, перший серед дослідників Заходу заявляє: великий голод в Україні 1932—1933 років — акт геноциду (підкреслення наше — Д.Д.). Свій вирок Мейс дублює й українською мовою: «Як в Україні, так і в Камбоджі геноцид здійснювали комуністичні режими. В обох випадках режими прагнули знищення, лишаючи аморфну масу, яку потім можна було змінити так, як це вважали за потрібне правителі”. Це був шок для наукової і міжнародної спільноти.
За словами Вахтанґа Кіпіані, “Мейс з обуренням говорив про позицію деяких західних радянологів, котрі відмовлялися визнати, по-перше, жахливу кількість жертв комуністичного експерименту, а по-друге, відповідальність за свою злочинну сліпоту – саме 33-го офіційний Вашинґтон визнав СРСР і встановив із кремлівськими людоїдами дипломатичні зносини. Попри все, Росія й досі чинить опір у міжнародному визнанні голодоморів. Зокрема, МЗС РФ у письмовій формі виклало свою позицію щодо виступу Міністра закордонних справ на 59-й сесії ГА. Російська сторона вважає питання Голодомору вичерпаним після схвалення Спільної заяви на 58-й сесії Генасамблеї і „подальше обговорення цієї теми в ООН є контрпродуктивним”.
Разом із тим, визнання Голодомору як акту ґеноциду проти українського народу підтверджують ще кілька офіційних документів. Зокрема, про це йдеться в заяві парламенту Естонії від 20 жовтня 1993 року про засудження комуністичної політики ґеноциду; в резолюції № 680 Сенату Австралії від 31 жовтня 2003 pоку, яка визнала події в Україні одним із найжахливіших проявів геноциду в історії людства; 2003 року Сенат Арґентинської Республіки ухвалив Декларацію про вшанування пам'яті жертв голодомору в Україні 1932-1933 років; Сенат Канади у своїй резолюції від 19 червня того ж року закликав уряд Канади визнати голодомор в Україні 1932-1933 pоків та засудити будь-які спроби приховати історичну правду про те, що ця трагедія була ґеноцидом.
На думку А. Бондарчука, “найпотужнішим ударом по багатолітній стіні інформаційної блокади правди про жахливий голодомор, зведеної внаслідок діянь радянських і закордонних антиукраїністів, була діяльність Джеймса Мейса як директора американської конґресово-президентської Комісії для вивчення голоду в Україні, яку ініціювала патріотична діаспора в США. Він був мозковим центром і мотором цього колективу”.
Джеймс Мейс у публікації “Політичні причини голодомору в Україні (1932—1933 рр.)” зазначив: “Найбільший опір серед деяких опонентів викликало твердження, що голод в Україні був штучним, створеним державою. Я запідозрюю в інтелектуальних лінощах більшість моїх західних критиків, бо набагато легше витворити свої суб'єктивні інтерпретації найважливіших подій радянської історії на догоду сьогочасній політичній кон'юнктурі, аніж проаналізувати конкретні обставини в різних республіках колишнього Радянського Союзу і вже тоді робити певні висновки. На мою думку, глибоко помиляються ті традиційні та еміграційні історики України, які дивляться на українську специфічність без урахування загального контексту історичних подій в імперії та Союзі, не мають також рації й ті радянологи, які виводять будь-яку дію в колоніально-підлеглій країні тільки від стану імперської метрополії. Хлібозаготівельне завдання Україні було просто нереальним, та ідеологічна кампанія набирала обертів...”.
Таким чином, вірус, що винайшли в 1932-33 роках ХХ сторіччя в Україні, — ідеальний внутрішньоімунний кілер, що перетворює практично всі частини соціального організму на здичавілу аморфність. Кіборгоподібна акула, яку запустила комуністична система, зруйнувала кровотворну систему історії: з'явилися згустки, що уповільнили рух свідомості; такі згустки збирались на стінках судин історичної пам’яті і блокували функції саморефлексії. Згустків було дедалі більше, вони закупорили капіляри історичної перспективи, перекриваючи доступ крові до катеґорії історії майбутнього. Змертвіли ділянки національного мозку. З особливою люттю вірус кинувся на з’єднувальні тканини в суспільстві, розмножуючись у національному колаґені, тобто, в основному протеїні нації — українському селянстві. Куркульство було винищено. Коли вірус атакував поверхні очних яблук людини, вони переповнювались кров'ю, — нація осліпла. Кров більше не згорталася. Відбулося «розчинення» тіла, миттєве розкладання, живе гноїння — Голодомор 1932-33 років.
Що зробив Джеймс Мейс? Насамперед, він шукав вакцину проти історичного безпам’ятства та паралічу. І йому це вдалося – маємо численні матеріали, свідчення, архіви. Робота триває завдяки сподвижникам Джеймса Мейса – Юрію Шаповалу, Юрію Щербаку, Станіславу Кульчицькому. Юрій Мицик, професор Національного університету “Києво-Могилянська академія”, доктор історичних наук, вже давно працює над виданням свідчень, зібраних від очевидців голодомору.
Юрій Шаповал у статті “Згадуючи Джеймса Мейса” зауважив: “...жодного разу на моє традиційне запитання: «Як справи, Джим?», він не відповів як відповів би зазвичай будь-який українець: «Та так собі… Не дуже… Могло б бути краще…». Мейс завжди відповідав цілком по-західному (чи по-американські): «Все в порядку»...”. Йдеться про внутрішню гідність саможертовності Джеймса Мейса, що руйнувала систему, який витворив українську Еболу. Але наслідків катастрофи і досі принципово не бачать.
Треба ще дуже багато зробити для того, щоб автоідентифікація Голодомору як світової трагедії укорінилася на рівні національного ґенотипу. Поки що підсумки невтішні. Залучаючи до курсів історії середньої на вищої школи ім’я Мейса, держава не подбала про створення інформаційної бази. Що ж, історичне безґрунтя живить “вірус Еболи”. Сімдесятирічна система спотворила свідомість разом із катеґорією національної гідності.
Спіраль історичного часу містить у внутрішній структурі такі часово-просторові події та факти, що тримаються на позачасових зв’язках. Подібні фраґменти історії не залишаються в її анналах та архівах — вони ретранслюються і множаться у процесі історичної пам’яті. Це своєрідне титло над знаком самого життя: його можна стерти, але в такий спосіб стирається і складова структури історичного знаку. Такі події не мають конкретної часової прив’язки навіть попри час Ч, з якого історики або політологи починають відлік; не мають медіарних катеґорій. Тільки Або-Або.
Український Голодомор, спланований, чітко організований, спрямований на винищення мільйонів, пролягає саме між такими катеґоріями. Побачити симптоми чуми під ідеологічними протезами дуже важко. По-перше, на це здатні не всі; по-друге, потрібно дивитися на такі речі з інших систем, з іншого простору, і тільки тоді, можливо, вдасться розкрити страшний синдром, що зумовив фатальний вірус штибу Еболи, що в суспільно-історичному плані дорівнює українському Голодомору. З такими вірусними штамами працюють лише ті науковці, котрі мають протиотруту – інтелект, розуміння історичних процесів із метою запобігання конвульсійним судомам суспільного організму.
Саме тому настільки важко сьогодні (у ХХІ сторіччі) визнати Голодомор у світі як історичну українську катастрофу. “Ебола” шириться й інтеґрується в ґенотип нації, формуючи нові покоління — з мутаціями на рівні ДНК. Краще приховати смертельний вірус, ніж визнати його наявність. Але Голодомор в Україні має бути визнано насамперед і на індивідуальному рівні. Допоки існуватиме інформаційна блокада, допоки існуватимуть викладачі історії, котрі вважають, що “голод виник внаслідок того, що селяни багато споживали і мало працювали” (наводжу випадок, про який згадувала Лариса Івашина на круглому столі світлій пам’яті Джеймса Мейса в Національному університеті „Києво-Могилянська академія” 17 лютого 2006 року), доти вражатиме вірус Еболи, що на суспільному рівні блокує розуміння трагедії голодомору. Все життя над вакциною проти такої хвороби працював Джеймс Мейс — американець, котрий відчув хворобу без результатів історичної біопсії.
У 1982 році на міжнародній конференції про Голокост і Геноцид Мейс сказав: “Щоб централізувати повну владу в руках Сталіна, потрібно було вигубити українське селянство, українську інтеліґенцію, українську мову, українську історію в розумінні народу, знищити Україну як таку. Калькуляція дуже проста і вкрай примітивна: немає народу, отже, немає окремої країни, а в результаті — немає проблем”.
Таким чином, маємо зрозуміти: голод 1932-1933 років був причиною насамперед політичних чинників. Голодомор — не випадкове явище природного чи соціального походження, а наслідок цілеспрямованого терору голодом, тобто ґеноцидом, що застосувала тоталітарна влада. Масове фізичне винищення українських хліборобів у такий спосіб було свідомим терористичним актом політичної системи проти людини, внаслідок чого зник не тільки численний прошарок заможних і незалежних від держави селян-підприємців, а й з’явилися покоління без майбутнього. Було підірвано соціальні основи нації, її традиції, духовну культуру та самобутність.
Джеймс Мейс із цього приводу зазначив: “Примусова колективізація була трагедією для всього радянського селянства, проте для українців це була особлива трагедія. Зважаючи на фактичне знищення міських еліт, вона означала ліквідацію їх як соціального організму й політичного чиннику, приречення на становище, яке німці зазвичай називали naturvolk („первісний народ”)”. Мейс, попри всі політично-ідеологічні перепони, наважився бути головою комісії Конгресу з дослідження голодомору, після чого довго не міг знайти роботи.
Маємо визнати, що історична пам'ять складає одну з основ усвідомлення свого «Я» в історії народу для розуміння самості в національній та культурній історії країни, а також у межах цивілізації. Український політолог та історик Андрій Бондарчук у статті “Трагедія і подвиг Джеймса Мейса” написав: “І от у цих умовах, ще в 1982 році, на міжнародній науковій конференції з геноциду й голокосту в Тель-Авіві незнаний і молодий американець із Гарвардського університету, перший серед дослідників Заходу заявляє: великий голод в Україні 1932—1933 років — акт геноциду (підкреслення наше — Д.Д.). Свій вирок Мейс дублює й українською мовою: «Як в Україні, так і в Камбоджі геноцид здійснювали комуністичні режими. В обох випадках режими прагнули знищення, лишаючи аморфну масу, яку потім можна було змінити так, як це вважали за потрібне правителі”. Це був шок для наукової і міжнародної спільноти.
За словами Вахтанґа Кіпіані, “Мейс з обуренням говорив про позицію деяких західних радянологів, котрі відмовлялися визнати, по-перше, жахливу кількість жертв комуністичного експерименту, а по-друге, відповідальність за свою злочинну сліпоту – саме 33-го офіційний Вашинґтон визнав СРСР і встановив із кремлівськими людоїдами дипломатичні зносини. Попри все, Росія й досі чинить опір у міжнародному визнанні голодоморів. Зокрема, МЗС РФ у письмовій формі виклало свою позицію щодо виступу Міністра закордонних справ на 59-й сесії ГА. Російська сторона вважає питання Голодомору вичерпаним після схвалення Спільної заяви на 58-й сесії Генасамблеї і „подальше обговорення цієї теми в ООН є контрпродуктивним”.
Разом із тим, визнання Голодомору як акту ґеноциду проти українського народу підтверджують ще кілька офіційних документів. Зокрема, про це йдеться в заяві парламенту Естонії від 20 жовтня 1993 року про засудження комуністичної політики ґеноциду; в резолюції № 680 Сенату Австралії від 31 жовтня 2003 pоку, яка визнала події в Україні одним із найжахливіших проявів геноциду в історії людства; 2003 року Сенат Арґентинської Республіки ухвалив Декларацію про вшанування пам'яті жертв голодомору в Україні 1932-1933 років; Сенат Канади у своїй резолюції від 19 червня того ж року закликав уряд Канади визнати голодомор в Україні 1932-1933 pоків та засудити будь-які спроби приховати історичну правду про те, що ця трагедія була ґеноцидом.
На думку А. Бондарчука, “найпотужнішим ударом по багатолітній стіні інформаційної блокади правди про жахливий голодомор, зведеної внаслідок діянь радянських і закордонних антиукраїністів, була діяльність Джеймса Мейса як директора американської конґресово-президентської Комісії для вивчення голоду в Україні, яку ініціювала патріотична діаспора в США. Він був мозковим центром і мотором цього колективу”.
Джеймс Мейс у публікації “Політичні причини голодомору в Україні (1932—1933 рр.)” зазначив: “Найбільший опір серед деяких опонентів викликало твердження, що голод в Україні був штучним, створеним державою. Я запідозрюю в інтелектуальних лінощах більшість моїх західних критиків, бо набагато легше витворити свої суб'єктивні інтерпретації найважливіших подій радянської історії на догоду сьогочасній політичній кон'юнктурі, аніж проаналізувати конкретні обставини в різних республіках колишнього Радянського Союзу і вже тоді робити певні висновки. На мою думку, глибоко помиляються ті традиційні та еміграційні історики України, які дивляться на українську специфічність без урахування загального контексту історичних подій в імперії та Союзі, не мають також рації й ті радянологи, які виводять будь-яку дію в колоніально-підлеглій країні тільки від стану імперської метрополії. Хлібозаготівельне завдання Україні було просто нереальним, та ідеологічна кампанія набирала обертів...”.
Таким чином, вірус, що винайшли в 1932-33 роках ХХ сторіччя в Україні, — ідеальний внутрішньоімунний кілер, що перетворює практично всі частини соціального організму на здичавілу аморфність. Кіборгоподібна акула, яку запустила комуністична система, зруйнувала кровотворну систему історії: з'явилися згустки, що уповільнили рух свідомості; такі згустки збирались на стінках судин історичної пам’яті і блокували функції саморефлексії. Згустків було дедалі більше, вони закупорили капіляри історичної перспективи, перекриваючи доступ крові до катеґорії історії майбутнього. Змертвіли ділянки національного мозку. З особливою люттю вірус кинувся на з’єднувальні тканини в суспільстві, розмножуючись у національному колаґені, тобто, в основному протеїні нації — українському селянстві. Куркульство було винищено. Коли вірус атакував поверхні очних яблук людини, вони переповнювались кров'ю, — нація осліпла. Кров більше не згорталася. Відбулося «розчинення» тіла, миттєве розкладання, живе гноїння — Голодомор 1932-33 років.
Що зробив Джеймс Мейс? Насамперед, він шукав вакцину проти історичного безпам’ятства та паралічу. І йому це вдалося – маємо численні матеріали, свідчення, архіви. Робота триває завдяки сподвижникам Джеймса Мейса – Юрію Шаповалу, Юрію Щербаку, Станіславу Кульчицькому. Юрій Мицик, професор Національного університету “Києво-Могилянська академія”, доктор історичних наук, вже давно працює над виданням свідчень, зібраних від очевидців голодомору.
Юрій Шаповал у статті “Згадуючи Джеймса Мейса” зауважив: “...жодного разу на моє традиційне запитання: «Як справи, Джим?», він не відповів як відповів би зазвичай будь-який українець: «Та так собі… Не дуже… Могло б бути краще…». Мейс завжди відповідав цілком по-західному (чи по-американські): «Все в порядку»...”. Йдеться про внутрішню гідність саможертовності Джеймса Мейса, що руйнувала систему, який витворив українську Еболу. Але наслідків катастрофи і досі принципово не бачать.
Треба ще дуже багато зробити для того, щоб автоідентифікація Голодомору як світової трагедії укорінилася на рівні національного ґенотипу. Поки що підсумки невтішні. Залучаючи до курсів історії середньої на вищої школи ім’я Мейса, держава не подбала про створення інформаційної бази. Що ж, історичне безґрунтя живить “вірус Еболи”. Сімдесятирічна система спотворила свідомість разом із катеґорією національної гідності.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"КАМЕРТОН ПОЕЗІЇ ЛІНИ КОСТЕНКО"
• Перейти на сторінку •
"“Ми були вагітні Свободою...” (Розмова з письменником Олексою Різниченком)"
• Перейти на сторінку •
"“Ми були вагітні Свободою...” (Розмова з письменником Олексою Різниченком)"
Про публікацію