За нею ти сприймаєш світ зовсім іншим. Ти не повіриш, коли відкриєш вікно. Ти не відчуєш що є вітри окрім твого...

Він прокинувся зранку і повільно оглядав квартиру. Ліжка застелені. Кава випита, пусто. Нікого нема. З вікон заходить зима. Точка одинокості. Межа за якою те чим ти жив замирає на мить. Щоб ти зміг віддихатись. Це був ранок. Грудневий ранок. Інколи залітали сніжинки. Інколи здавалось, що ось-ось ялинковий запах врятує стомлені легені

Він прокинувся зранку, це так просто. Ти — один. Це так вчасно, ти — один. Відчуй цю таку перманентну свободу. Цю перманентну незакоханість. Ці крила свободи, що тебе зв'язують з рештою світу.

Він прокинувся зранку і відчув, що нема кульбаб, нема ромашок, нема ірисів, нема бузку. Голі стіни і біла стеля. Покриті інеєм вікна. Напевне так влітає крижаний вітер. Він перехоплює дух і не дає думати про класичну музику, і про те, що завтра маланка. Морозний вітер і власна совість, яка цензром тебе вичитує. Дає тобі те, чого ти так чекав. Свободу. Свободу від того що тебе тягне. Свободу від кайданів. Свободу від ейфорії...

Твої рожеві окуляри, твої рожеві хмаринки і пара з рота. Вони замерзли. Надворі мороз.

Точка одинокості, цей перепускний пункт. Між тобою і тим, ким ти є всередині. Боже дякую що дав мені сил писати і не жаліти про те, що написано. Дякую за те, що не забуваєш. Навіть коли я вже перейшов точку одинокості. Бо я ж не один.

Точка одинокості — це каяття про те, що ти забув бога.

Твої слова поростуть полином. Вони гіркіше і темніше за бузину і вовчі ягоди. Твої слова. Свобода від слів і німота, це, напевно, те що тримає зв'язок між тобою і совістю. Вона і так все знає...