(Сторінки спогадів)
Познайомитися з Миколою Лукашем мені довелося весною 1955 р., ще до того, як його ім’я прогриміло як перекладача “Фауста” Ґете. У 1955—1958 рр. я працював завідуючим редакцією української класичної літератури видавництва “Дніпро” (тоді — Державного видавництва художньої літератури УРСР), сидячи в одній невеликій кімнаті з вікном у двір зі своїми друзями — завідуючими відділами іноземної літератури Леонідом Солоньком та сучасної української прози Анатолієм Ковалем, такими ж випускниками Київського університету ім. Т. Г. Шевченка, однак на кілька років старшими за мене, які мали за плечима участь у боях недавньої війни. Саме тоді по редакції Л. Солонька й готувався Лукашів “Фауст”, і 36-річний перекладач, вже знайомий нам з перекладу романів Ґ. Флобера й А. Стіля, нерідко з’являвся в нашій кімнаті, куди сходилися українські прозаїки — до Коваля, літературознавці — до мене, перекладачі іноземної літератури — до Солонька. Редактором книги виступив письменник старшого покоління Микола Терещенко, який сам багато працював у галузі поетичного перекладу і часто бував у Держлітвидаві — важливому, хоч і зовсім не офіційному центрі українського духовного життя від 1953 р., коли його очолив Олександр Бандура, і аж до 1983 р., коли він звідти пішов або, скоріше, коли його спровадили назавжди на пенсію.У Держлітвидаві М. Лукаш користувався заслуженою пошаною, і недаремно із 25 його прижиттєвих перекладних видань 18 вийшли якраз у цьому видавництві.

——

© Олег Микитенко, 2005.



У березні 1955 р. рукопис “Фауста” був зданий до складання, у вересні підписаний до друку, а наприкінці року ошатний 500-сторінковий том з відомими у Німеччині, теж класичними, ілюстраціями А. Ліцен-Майєра та Ф. Зімма, у чудовому оформленні, в суперобкладинці — шедевр тогочасної української поліграфії — вийшов у світ восьмитисячним накладом. “Фауст” одразу став сенсацією для всіх, хто розумів значення цього першого масштабного перекладного видання після всіх розстрілів та нищення творців українського письменства й перекладу, та ще й з таким розкішним оформленням і вступною статтею найвищого авторитета в галузі іноземної літератури — Олександра Білецького. Отож захват бува загальний, хоч далеко не всі в літературному світі сприймали перекладацький стиль Миколи Лукаша, його орієнтацію на глибини української народної мови, максимальне багатство лексичних і фразеологічних зворотів. Декому, вихованому на російських перекладах світової літератури, чужим і незрозумілим було, як може так звучати Ґете, якого звикли читати російською мовою у “високому штилі”. Адже герої Ґете заговорили, демонструючи небачені скарби української мови; Фауст, наприклад, висловлюється про Вагнера:

“Іще його не зрадила надія;
Копається в гноїську, скарб шука,
А знайде часом черв’яка,
То дурень і тому радіє...” (с. 27)

або:


“Лайдак! Паскуднеє ледащо!
І в злиднях він бахурував!
Своїх дітей обкрав нізащо! — ”


щиро й безпосередньо сварить свого невірного чоловіка Марта (с. 120) і т. д. і т. п.

Отак і починалася слава Миколи Лукаша.

Одразу після Нового року я попросив надписати мені цю книгу і, як перлину своєї бібліотеки, бережу примірник першого повного видання “Фауста” з дарчим написом: “Олегові Микитенкові з щирою пошаною. 2.1.56. Лукаш”. Тоді й зав’язалася наша взаємна приязнь. Незважаючи на те що Микола Олексійович був старший за мене на дев’ять років, ми знаходили спільну мову і незабаром чи відразу перейшли на “ти”. Повинен сказати, що я знав і знаю дуже багатьох письменників — і українських, і іноземних, — з багатьма зустрічався, як то кажуть, у неофіційних обставинах, мав дуже відверті бесіди, але не належу до тих, хто кожного знайомого, з ким доля зводила на життєвій ниві, називає своїм близьким другом і хизується цим на всіх роздоріжжях. Знайти і засвідчити точки духовної близькості, спільні погляди на літературні, національні, суспільно-політичні питання — оце було для мене головним, і так було й у стосунках із Миколою Лукашем, якого я безмежно шанував як перекладача і знавця української мови, любив як принципову й справедливу людину щирої вдачі. Лукаш знав і цінував мою роботу з організації й випуску багатотомової серії “Систематизоване видання української дожовтневої літератури”, що стала невичерпною криницею для його капітального словника українських фразеологізмів, нетерпляче чекав на вперше видані після двадцяти-тридцяти років забуття або заборон зібрання творів В. Самійленка, О. Стороженка, А.Свидницького, збірників “Бурлеск і травестія”, “Українські поети-романтики” та багатьох інших. Він і тоді й пізніше цікавився моєю працею, розпитував про мої перекладацькі зацікавлення зі слов’янських мов, однак не уявляв, правду кажучи, того великого обсягу роботи, яку мені доводилося вести у “Всесвіті”, тієї щоденної організаційної й фахової праці, яку треба було вкладати, щоб журнал виходив на пристойному рівні, і вважав, що “Всесвіт” може “йти сам по собі”. Маю на увазі і початковий період журналу 1958—1963 рр. і пізніший, з 1971 р., коли я вдруге прийшов до “Всесвіту” вже як заступник головного редактора.

Навесні 1958 р. Спілка письменників України, очолювана тоді Миколою Бажаном, за дозволом і погодженням з усіма “керівними органами” в Києві та Москві, ухвалила відновити літературно-художній та громадсько-політичний журнал “Всесвіт”, який мав знайомити читачів із життям зарубіжних країн, їхньою літературою і мистецтвом, “боротися за мир в усьому світі” і бути аналогом московської “Иностранной литературы”. Головним редактором “Всесвіту” був призначений Олексій Полторацький, який перед тим редагував кілька років журнал “Вітчизна”. Президія СПУ разом із О. Полторацьким формувала редколегію майбутнього журналу. До її складу поряд із відомими письменниками, науковцями і громадськими діячами був включений, гадаю — з ініціативи президії, і Микола Лукаш, який уже був членом СПУ (із 1956 р., за рекомендаціями Л. Первомайського, М. Пригари, М. Терещенка й М. Рильського) і вже тоді блискуче зарекомендував себе не тільки як талановитий перекладач “Фауста” й романів Флобера і Стіля, але й багатьох поетичних та прозових творів, опублікованих у періодиці в перекладі з англійської, болгарської, єврейської (ідиш), іспанської, італійської, німецької, польської, російської та сербо-хорватської мов.

До складу редколегії повинен був, очевидно, увійти і автор цих рядків, котрого президія СПУ (О. Гончар, П. Загребельний, Ю. Збанацький) запросила на посаду заступника головного редактора. Однак, бесідуючи зі мною про майбутній журнал у квітні 1958 р., О. Полторацький повідомив, що відділ культури ЦК КПУ не схвалив моєї кандида­тури з огляду, мовляв, на ще молодий вік (я мав тоді 29 років), і запропонував мені вести відділ зарубіжної прози й драматургії. А що я психологічно вже був настроєний перейти з Держлітвидаву на нову цікаву, як я вважав і не помилився в цьому, роботу, та ще й сповідував тоді теорію, що кожні п’ять-шість років людині слід змінювати місце праці або й профіль діяльності, то відмовлятися не став і почав одразу ж, з “голого місця” готувати перше число “Всесвіту”, яке мало вийти вже за три місяці — у липні; часу на роздуми й вагання не лишалося. Приємною несподіванкою стало те, що мій добрий знайомий по Держлітвидаву Микола Лукаш виявився тепер моїм колегою — завідуючим відділом поезії “Всесвіту”, єдиним штатним працівником редакції, не рахуючи головного редактора та його заступника М. Упеника, котрий увійшов до складу поважної редколегії журналу*.

——

* А. О. Білецький, В. Л. Василевська, А. С. Кисіль, О. Є. Корнійчук, К. З. Литвин, М. О. Лукаш, А. С. Малишко, Л. С. Первомайський, О. І. Полторацький, М. Т. Рильський. Ю. К. Смолич, М. О. Успеник, Т. К. Якимович.



У списку членів редколегії “Всесвіту” ім’я М. Лукаша з’явилося в липні 1958 р. і незмінно фігурувало наступні п’ятнадцять років. 23 березня 1973 р. Лукаш звернувся з листом до Верховної Ради УРСР — з проханням дозволити йому відбувати ув’язнення замість Івана Дзюби, засудженого за його славнозвісну працю “Інтернаціоналізм чи русифікація?”*. Цей безпрецедентний у тих умовах крок був наче вибух у літературно-громадському житті Києва, і наслідком цього листа й суспільного резонансу, ним спричиненого, стало виключення М. Лукаша зі Спілки письменників, неоголошена, але фактична заборона друкувати його переклади й навіть згадувати його ім’я у пресі та, відповідно до всього цього — викреслення зі складу редакційної колегії “Всесвіту”, до речі — одночасно з іще одним “крамольним” діячем, відомим київським професором-філологом Андрієм Білецьким, котрий ризикнув підписати якийсь відкритий колективний лист. Однак це було ще далеко попереду, а тим часом розпочинався плідний “всесвітянський” період у житті Лукаша — період численних публікацій перекладів у газетах, журналах і збірниках, виходу цілої низки книжкових видань, перекладених з різних мов світу, співробітництва з Держлітвидавом, де він виступав також як внутрішній рецензент і редактор, із видавництвами “Молодь” і Дитвидав (пізніше — “Веселка”).

——

* Лист Голові Президії Верховної Ради УРСР, голові Верховного Суду УРСР. Прокурору УРСР, копія — Президії правління СПУ. Опубліковано в журналі “Дніпро”, 1991, № 11—12. С. 200.



Роль М. Лукаша як члена редакційної колегії “Всесвіту” з її потужно “поетичною обоймою” (А. Малишко, Л. Первомайський, М. Рильський, М. Упеник), співзвучним серед якої за духом і мистецькими уподобаннями для Миколи Олексійовича був хіба що Максим Рильський, уявляється досить туманно. На засідання редколегії він майже не ходив, та й скликалася вона не частіше як один раз на півроку, а такі високі персони, як В. Василевська та О. Корнійчук, її взагалі не відвідували. Зарахування до складу редколегії можна було вважати, з одного боку, виявом пошани керівництва СПУ до М. Лукаша як феноменального перекладача, а з іншого — демонстрацією того, що й сам О. Полторацький як головний редактор “Всесвіту” не цурається нових віянь і нових постатей в українському перекладі. Одним із вірогідних проявів перебування М. Лукаша в редколегії було те, що у “Всесвіті” склалася дуже сприятлива атмосфера стосовно Григорія Кочура, який повернувся того року в Україну й Київ після десяти років таборів та додаткового заслання. Між М. Лукашем та Г. Кочуром вже з 1958 р. встановилася творча співпраця і взаємна приязнь, і з того часу їхні імена дуже часто з’являються у “Всесвіті” поруч. Співчував Г. Кочурові й підтримував його і тодішній незаперечний авторитет у галузі поетичного перекладу Максим Рильський, який знав його ще з довоєнних часів як учня й прихильника іншого “неокласика” Миколи Зерова.

Редакція “Всесвіту” на початку своєї повоєнної діяльності працювала в Будинку літераторів, у лівому крилі першого поверху, де тепер містяться бюро пропаганди та бухгалтерія СПУ, займаючи також невеликий прохідний зал з довжелезним всесвітянським столом для засідань, що його пізніше Д. Павличко подарував Літфонду. Сам зал відокремлювався від вузької прохідної частини важкою завісою. Так було аж до 1972 р., коли редакція перейшла у нове приміщення на вул. Грушевського (тоді — Кірова), 34/1, де працює й досі.

Вже від самого початку роботи в редакції “Всесвіту” за мовою спілкування, літературними симпатіями, колом запрошуваної вітчизняної та зарубіжної автури намітилися два незримі крила — українське й російсько-космополітичне, урівноважувати які припало головному редакторові О. Полторацькому. Вихід у світ перших томів УРЕ, наприклад, що одними сприймався як велика й радісна подія, у інших викликав іронічну посмішку. М. Лукаш належав, природно, до першого крила, але воно було, правду кажучи, слабшим.

Для постійної роботи в якійсь установі, навіть творчого характеру — редакції, видавництві, Лукаш, на мій погляд, не був створений. Тоді редакційний склад “Всесвіту” працював щодня з 12 до 18 години, але Микола Олексійович не визнавав такого режиму. Свого постійного робочого місця в редакції він не мав, бував у редакції зрідка. Рукописи поетичних перекладів або свіжі числа іноземних газет та журналів, що надходили у “Всесвіт”, переглядав, стоячи біля чийогось столу — найчастіше у кімнаті відповідального секретаря Н. Халемського, де сиділи також художній редактор М. Коваленко та заввідділом листів і одночасно техред Є. Борський. Любив Лукаш зазирнути до більярдної якраз під редакційними кімнатами або зіграти партію в шахи з Є. Борським. Тримався завжди рівно, спокійно і доброзичливо з усіма, іноді — з тонкою іронією, кидаючи одну з тих дотепних реплік, що далеко пізніше були зібрані Л. Череватенком в оригінальній книжечці Лукашевих “шпигачок”. Пригадую, як він по- приятельськи розмовляв з Н. Халемським, дивуючи його і всіх нас слівцями на ідиш, а одного разу і цілим виразом із Талмуду. “Ле хайм! — На здоров’я!” — повторював він під час скромних редакційних застіль, хоч єврейська тема тоді була аж ніяк не популярна.

Із своєю яскравою творчою особистістю, свободолюбним характером, що важко вкладався у регламент повсякденного редакційного життя, за якого необхідно було регулярно, щомісяця планувати, замовляти, організовувати й редагувати поетичні переклади в кожний наступний номер, Микола Лукаш не мав перспектив надовго затриматися на посаді завідуючого відділом у тодішньому складі редакції. Та ще й у журналі, де поезію фактично курував Леонід Первомайський, відомий поет, автор рафінованих перекладів з Гайне, Петефі та інших авторів, який дотримувався дещо інших поглядів на поетичний переклад, ніж М. Лукаш.

У першому липневому числі “Всесвіту” за 1958 р. поезія була представлена старовинною китайською поемою “В ірій пави летять” у перекладі Л. Первомайського з чесно проставленим прізвищем автора підрядника — відомого московського синолога Б. Рифтіна, українським віршем Миколи Тарновського із США та трьома поезіями “прогресивно-прорадянського” звучання венесуельського і двох польських авторів у перекладі, відповідно, Миколи Упеника, Миколи Марфієвича та Валентина Струтинського. Критик, який оглядав це число, справедливо зауважив, що “В першому номері “Всесвіту” вміщені вірші головним чином для того, щоб відокремити один прозовий твір від іншого”*. Творчі уподобання М. Лукаша в цій добірці можна тільки вгадувати.

——

* В. Гримич. Народження журналу. — “Літературна газета”, 01.08.1958.



З другого номера картина змінюється: з’являються вже авторські добірки Полін Джонсон у перекладі з англійської молодої Михайлини Коцюбинської та Петра Безруча в перекладі з чеської Семена Панька, Володимира Струтинського і... самого М. Лукаша та Григорія Кочура. Таким чином, перекладацький дебют у “Всесвіті” здійснили одночасово і вже широко відомий літературній громадськості Микола Лукаш і ще не відомий майже нікому 50-річний Григорій Кочур, яким судилося стати поряд із такими класиками українського поетичного перекладу, як Максим Рильський і Микола Зеров. З цього часу й починається плідна співпраця Лукаша і Кочура на сторінках “Всесвіту”. Вони обидва зазнали жорстоких поневірянь у роки війни, перебували під пильним оком “органів”, були глибоко віддані справі відродження української культури і щиро любили і поважали один одного.

Того ж року в останньому, шостому номері М. Лукаш друкує ще вірш Христо Смирненського “Червоні ескадрони” в перекладі з болгарської, а Г. Кочур — шість поезій Юліана Тувіма та статтю до п’ятиріччя з дня смерті цього блискучого представника польського модерну. В цьому ж номері було надруковано два сонети Джона Мільтона “Прекрасна дама, що у всім околі...” та “Беззахисний і щирий у коханні...”, перекладачем яких було зазначено В. Сухомлина. Лише у 2001 р. вже після смерті М. Лукаша, дослідник його творчості Б. Черняков довів, що ці переклади належать не товаришеві М. Лукаша по кролевецькій школі, В. Сухомлину, а самому Лукашеві**. Причини такої маленької містифікації невідомі: можливо, Лукаш хотів зробити приємність давньому шкільному товаришеві, а може, не хотів дратувати членів редколегії частим повторенням свого прізвища під перекладами поезій то одного, то другого чужоземного автора.

——

** Див.: Черняков Б. Загадка однієї журнальної сторінки: З приводу Лукашевих перекладів із Джона Мільтона. // Література плюс. — 2001. — № 3, трав. — С. 10.

Загалом у другому півріччі 1958 р. для роботи у “господарстві М. Лукаша” була мобілізована більшість київських поетів, які могли взятися за переклад. Було надруковано вірші 29 поетів, перекладені з англійської, болгарської, іспанської, італійської, латинської, польської, румунської, словацької, угорської, чеської мов, а також з арабської, бенгалі, в’єтнамської, китайської, монгольської — у спеціальному номері, присвяченому літературам Азії та Африки. Досить часто, особливо коли це стосувалося творів азійських авторів, переклад поезії здійснювався без зазначення проміжного російського перекладу або підрядника (І. Гончаренко — з китайської, М. Ігнатенко, — з бенгалі, Є. Нарубіна — з корейської, О. Новицький, М. Упеник — з монгольської, М. Шумило — з арабської та ін.).

1959 рік у “Всесвіті” почався добіркою поезій Роберта Бернса у перекладах Василя Мисика, який до війни вже звертався до творчості славетного шотландця, та Миколи Лукаша. Нові блискучі переклади останнього викликали захоплене схвалення одних і критику інших, звиклих до російських перекладів Бернсової поезії, здійснених С. Маршаком. Незабаром збірка “Вибране” Р. Бернса вийшла окремою книжкою в Держлітвидаві.

У травні мені з дружиною довелося побувати в туристичній мандрівці до Англії й Шотландії (це були перші роки, коли трохи відхилилася “залізна завіса” між СРСР і країнами Заходу), і серед інших міст ми відвідали батьківщину Роберта Бернса — містечко Кілмарнок, де в будиночку під солом’яною стріхою міститься меморіальний музей великого поета з бібліотекою перекладів його віршів мовами світу. Ми гордо піднесли музеєві щойно видану українську книжку Р. Бернса, яку спеціально захопили з Києва для цієї мети. Хранителі музею з пошаною прийняли подарунок, і Микола Лукаш, коли я розповів йому, щиро тішився з цього епізоду.

Того року у “Всесвіті” помітний значно системніший підхід до публікації іноземної поезії, в чому відчутно руку М. Лукаша. Було надруковано сім колективних добірок: “З негритянської поезії” (назва, як на наш час, не зовсім коректна), “Поети Алжиру”, “Поети Болгарії”, “Поети Непалу”, “Угорські поети”, “Сучасні грецькі поети”, а також добірки віршів Назима Хікмета й Мадлен Ріффо та поетичну китайську драму “Лянь Шань-бо й Чжу Ін-тай”. Колективні добірки певної національної поезії, перекладені одним або кількома українськими інтерпретаторами, стали відтоді звичною практикою у “Всесвіті”, зокрема при публікації в чотирьох номерах 1961 р. “Антології французької поезії” в перекладі й упорядкуванні Миколи Терещенка чи в трьох номерах 1962 р. — “Антології словацької поезії” за редакцією Г. Кочура, Л. Первомайського та М. Рильського, в перекладі якої взяли участь 54 (!) українські поети.

Сам М. Лукаш неохоче брав участь у добірках, зокрема згаданих вище, які готувалися групою перекладачів, або добірках, що презентували кількох різних поетів. У 1959 р., крім поезій Р. Бернса, він не дав нічого для “Всесвіту”, тоді як Г. Кочур виступив із гарним циклом поезій Мадлен Ріффо (1959, № 10) і наступного року друкував майже в кожному номері поезії Юліана Тувіма, вірш Тадеуша Ружевича, статті “Шіллер-лірик”, “Про поезію Вітєзслава Незвала”, огляд краківського тижневика “Жицє літерацке”, рецензії на двотомник Юліуша Словацького, “Вибране” Дж. Конрада, два видання із староіндійської літератури.

Поетичні переклади М. Лукаша в цей час викликають схвальні оцінки в надрукованих на сторінках “Всесвіту” рецензіях Віктора Коптілова на “Вибране” Р. Бернса та С. Волинського — на книгу Льюїса Керролла “Аліса в країні чудес” (К., Радянський письменник, 1960), одним із перекладачів якої був М. Лукаш.

Те, що перекладів самого М. Лукаша у ці два роки ми бачимо у “Всесвіті” небагато, пояснюється, вірогідно, його працею саме в цей час над кількома невеликими книжками для дитячого видавництва: Бранко Чопича “Рибалка і кіт” (переклад із сербохорватської), Джанні Родарі “Якого кольору ремесла” (переклад з італійської), Еліна Пеліна “Ян Бабіян” (переклад з болгарської), згадана вище книжка Льюїса Керролла (переклад з англійської), а ще більше тим, що він уже поринув у особливо масштабну роботу над “Декамероном”: про цей задум він згадував ще в 1958 р. — одразу після виходу в світ “Фауста”.

На межі 1959—1960 р. у “Всесвіті” відбувається певна ротація редакційних кадрів. Дмитро Затонський, який від самого початку вів відділ критики й літературознавства, стає членом редколегії журналу і переходить повністю на викладацьку роботу в Київський університет ім. Тараса Шевченка; замість нього завідувати відділом критики приходить Кіра Шахова; залишають роботу редактори й референти Геннадій Коновалов, Ігор Бречак, Зоя Дігтяр; покидає редакцію і Микола Лукаш, залишаючись, проте, членом редколегії і не пориваючи співробітництва з журналом. Якийсь час після цього поезією у “Всесвіті” займався заступник головного редактора Микола Упеник; з 1961 й до початку 1963 р. вести відділ поезії довелося мені (в лютому 1963 р. під тиском О. Полторацького я змушений був піти з редакції); далі організовувати і вести поетичні публікації аж до 1971 року було покладено знову на М. Упеника.

У листопаді 1961 р. М. Лукаш друкує вражаючий переклад поеми Юліана Тувіма “Бал в опері” — ядучу сатиру на передвоєнну Польщу. Поліфонічним звучанням поеми, лексичним багатством, словесним інструментуванням, у якому вільно й невимушено звучали соковитою українською мовою партії різноманітних персонажів, — переклад поеми не мав аналогів в українській перекладній скарбниці, поряд можна було поставити хіба що “Пана Тадеуша” в перекладі Максима Рильського, хоч цей безсмертний твір А. Міцкевича відбивав зовсім іншу історичну добу, інші політичні й естетичні моменти.

У 1962 році М. Лукаш знову приголомшує і редакцію, і всю читацьку громадськість несподіваним перекладом з іспанської п’єси Лопе де Веги “Овеча криниця”, надрукованої у вересневому номері і незабаром виданої в Держлітвидаві разом з іншою п’єсою цього автора “Собака на сіні”.

Після цього у всесвітянських публікаціях М. Лукаша настає дуже дивна чотирирічна пауза. Якщо не рахувати того, що в жовтні 1964 р., відгукуючись на смерть Максима Рильського, він спільно з Г. Кочуром надрукував коротеньку статтю про переклади з Поля Верлена вже покійного Метра українського перекладу, то жодного рядка власних перекладів Лукаша на сторінках “Всесвіту” ми не бачимо аж до 1967 року. Ані уривків з драматичної поеми класика угорської літератури Імре Мадача “Трагедія людини”, ані поезій із збірки Фрідріха Шіллера “Лірика” (обидві книжки вийшли у “Дніпрі” 1967 р., а готувалися, природно, в попередні роки), ані віршів улюбленого Лукашевого П. Верлена (збірка “Лірика”, перекладена М. Рильським, Г. Кочуром та М. Лукашем, вийшла у “Дніпрі” 1968 р.), — у “Всесвіті” в 1963—1966 роках не друкувалося. Те ж саме можна сказати і про нову Лукашеву “бомбу” — перший повний український 660-сторінковий “Декамерон” Боккаччо, перекладений безпосередньо з оригіналу добірною, соковитою, в міру архаїзованою і в міру орнаменталізованою українською мовою. Уривок з перекладу “Декамерона” міг бути коштовною прикрасою журналу іноземної літератури. Складається враження, що М. Лукаш охолов до журналу і не мав більше бажання давати редакції свої нові переклади. Можливо, й те, що журнал з його тодішнім керівництвом сам мало цікавився М. Лукашем. Адже О. Полторацький не дуже був прихильний до світової класики і вважав, що читачам треба пропонувати переважно сучасну літературу, з якої, згідно з офіційними рекомендаціями, не менше половини обсягу мала посідати література країн “соціалістичного табору”.

Щоправда, ім’я М. Лукаша, як і раніше, не раз зустрічається на сторінках “Всесвіту” у статтях і рецензіях, що стосувалися українського перекладного мистецтва. “Феноменальним лінгвістом” називає його Г. Кочур, згадуючи як “непересічне явище” Лукашів переклад “Мадам Боварі” (1962, № 11). У великій статті “Майстри перекладу”, власне — конспекті нарису історії українського перекладу ХХ ст., Григорій Кочур, вирізняючи вісьмох найвидатніших майстрів цього виду літературної творчості (Миколу Зерова, Максима Рильського, Валеріана Підмогильного, Миколу Терещенка, Бориса Тена, Ірину Стешенко, Василя Мисика), останнім за хронологією ставить у цей славний шерег Миколу Лукаша. Він дає одну з найвлучніших і найвиразніших характеристик творчого обличчя М. Лукаша, підкреслюючи два найважливіші принципи його роботи: “Ніколи не користуватися послугами підрядника, перекладати з оригіналу. Ті півтора десятка мов, якими він володіє, роблять з нього перекладача винятково широкого діапазону... Ніколи не перекладати на замовлення. Лукашеві можна замовляти виключно те, що він сам собі замовляє... Він живе тим, що перекладає. Стихія перекладуваного твору поглинає перекладача до решти... Він винятково різносторонній стиліст. Знання української мови на всіх етапах її розвитку, в усіх її тонкощах і нюансах поєднується у нього з великою сміливістю та ініціативністю і одночасно з тактом і почуттям міри. Він піднімає на поверхню, активізує і запроваджує до вжитку найглибинніші мовні шари, і архаїзм, і неологізм у нього однаково покірно служать справі художньої виразності” (“Вс.”, 1966, № 4, с. 24).

Після того як М. Лукаш у 1967 р. перервав свою чотирирічну паузу в спілкуванні з “Всесвітом” і надрукував тут у першому номері уривки із “Премудрого гідальго Дон Кіхота з Ламанчі”, а в четвертому — добірку поезій Федеріко Гарсії Лорки, саме Г. Кочур захоплено вітав появу фрагментів “Дон Кіхота”: “Це буде, власне кажучи, перший український переклад Сервантесового роману, переклад, що відповідає всім найсуворішим вимогам, позначений глибиною проникнення в оригінал і рисам надзвичайної словесної майстерності. Саме прізвище перекладача є гарантією того, що нова його праця, як і попередні, стане видатним явищем нашої літератури. Ми аж тепер дістаємо переклад, здатний витримати порівняння з найвидатнішими спробами засвоєння великого роману в європейських літературах” (“Вс.”, 1967, № 1, с. 87). Таку ж високу оцінку викликає у критика і звернення М. Лукаша до творчості іншого великого іспанця — Ф. Ґарсії Лорки. “Його переклад народний такою самою мірою, як оригінал. Але це не українізація іспанського тексту, а тільки відтворення фольклорної суті, — стилістичний такт і почуття міри ніде не зраджує перекладача” (1967, № 6, с. 21), — говорив Г. Кочур, представляючи “Циганський баладник” у перекладах М. Лукаша.

У шістдесяті роки у “Всесвіті” друкувалися статті й інших відомих перекладачів та перекладознавців, які високо оцінювали творчий доробок М. Лукаша. У статті Івана Лозинського “Муза Тувіма в українських шатах” (1963, № 9) говориться про “прекрасну однозвучність” в перекладах М. Рильського, М. Лукаша, Є. Дроб’язка, Д. Павличка, Г. Кочура, В. Лучука, Д. Паламарчука, які працювали над текстами Юліана Тувіма, і дається розгорнений розгляд Лукашевого перекладу поеми “Бал в опері” — “сильної, але не скрізь легкої для розуміння речі”. “Майстерність перекладача, з якою він перевтілює словотворчу стихію польського сатирика в українську мовну субстанцію, просто викликає подив. Лукаш чудово передає все багатство гіпербол і чисто тувімівських каламбурів”, — пише критик. Водночас він чи не єдиний з тих, хто розглядав переклади Лукаша з Ю. Тувіма, зупиняється на певних недоглядах українського варіанту. На думку І. Лозинського, сатира Ю. Тувіма на політичну дійсність останніх п’яти років існування санаційної Польщі вимагала “якнайточнішого відтворення в перекладі історичних і політичних реалій передвересневої Польщі” і “в жодному випадку не допускала українізації певних рис життя польського народу, бо це закриває двері до пізнання через художній твір правдивого специфічного характеру його історії й побуту” (“Вс.” 1963, № 9, с. 159—160). Викликало подив у критика й те, що перекладач з незрозумілих міркувань випустив у перекладі прізвища Герінга й Детердінга, хоч увів Чемберлена.

У тому ж номері у рецензії Анатоля Перепаді на щойно видані в Держлітвидаві два твори Дені Дідро “Черниця. — Небіж Рамо” високо оцінюється “дуже делікатне редагування” М. Лукаша перекладеного в 30-і роки В. Підмогильним діалогу “Небіж Рамо”.

Згадує “блискучий переклад” “Балу в опері” О. Полторацький у своїй статті “Розмова з читачами” (1964, № 12).

У рецензії Івана Дзюба під характерною назвою “Взірець перекладацької майстерності” автор порівнює з італійським оригіналом Лукашів “напрочуд гарний переклад “Декамерона” і відзначає майстерне використання українського колориту, відповідність у перекладі архаїчних форм вислову оригіналу українським варіантам.

У статті “З десяти мов світу” Ілько Корунець оглядає перекладацький доробок видавництва “Дніпро” у 1967 р., окремо виділяючи книги, відтворені М. Лукашем: Фрідріх Шіллер “Лірика” й Імре Мадача “Трагедія людини”. “Таке ж багатство форм ритмомелодики, така ж експресивна глибина й велич думки, як і у першотворах... Особливо глибоко й напрочуд точно відтворено перекладачем філософський підтекст першотворів”, — оцінює критик українську збірку лірики Ф. Шіллера. Ще вищу оцінку викликає у нього переклад поеми угорського класика: “Цей переклад настільки тонко і творчо передає всі багатства змісту й архітектоніки первотвору, що читач, опинившись у полоні поетичної музики контексту, просто не йме віри, що перед ним переклад, а не справжній оригінал” (“Вс.”, 1968, № 6, с. 160).

Публікації перекладів М. Лукаша у “Всесвіті” викликбли схвальні відгуки критики не тільки на сторінках цього журналу, а й у інших виданнях. Так, Любим Копиленко у “Літературній Україні” в розмові про рівень майстерності перекладів згадує “Трагедію людини” І. Мадача (1965, 5 січ.); Віктор Коптілов у статті “Лоцман у морі поезії: Перекладна поезія в журналі “Всесвіт” високо поціновує Лукашеві переклади з Лорки (Л. У., 1969, 19 груд.). Подібних прикладів можна навести багато.

1968 й 1969 роки не принесли нових Лукашевих публікацій у “Всесвіті”. Тільки в липневому числі 1970 р. зустрічаємо добірку віршів Ґійома Аполлінера, перекладених до 90-річчя з дня народження поета. У статті “Клич Орфея” Віктор Коптілов дає стислу характеристику творчості Аполлінера, спиняється на перекладах М. Лукаша й звертає увагу на те, що він у своєму перекладі “відтворив „українську тему”” поезії Аполлінера, повернувши на батьківщину образи наших великих предків, які пройшли крізь полум’яну уяву уславленого французького поета” (йдеться про “Альбу, співану колись на вербну” та “Відповідь запорожців турецькому султанові”. — О. М.).

Тим часом у літературному і взагалі громадсько-політичному житті України відбувалися давно не бачені явища. Після закінчення десятирічної “хрущовcької відлиги” на фоні нового посилення цензурних обмежень і всебічного контролю з боку партійно-державних органів піднімається хвиля національно забарвленого опору інтелігенції, яку нині ми називаємо узагальнено шістдесятництвом; ініціаторами й діяльними учасниками цього руху були переважно літератори й митці молодшого покоління Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Алла Горська та багато інших. Їхня діяльність викликбла зворотну хвилю; зняття з роботи, заборона займатися фаховою діяльністю, виключення з творчих спілок, “чистка” редакцій та видавництв від “небажаних елементів”, закриття деяких молодіжних самодіяльних об’єднань, арешти, примусові ув’язнення в психіатричних лікарнях та інші репресивні заходи з боку режиму стали звичною картиною. (Автора цих рядків у вересні 1968 р. також було звільнено з посади головного редактора видавництва “Мистецтво”, і два роки він вважався “на творчій роботі”, тобто фактично був без­робітним.) Поява у 1966 р. праці І.Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, яку він надіслав у вищі партійно-комуністичні інстанції, виявилася шоком для офіційних ідеологів Української РСР і одразу поділила учасників літературно-культурного життя на тих, хто солідарний з І. Дзюбою та його прибічниками; на тих, хто різко виступає проти; і нейтралів — “болото”.

У квітні 1972 р. І. Дзюба був арештований і після майже річного слідства засуджений на п’ять років ув’язнення. Микола Лукаш, як уже було згадано вище, надіслав листа до Верховної Ради, Верховного суду й Прокуратури УРСР, в якому пропонував самому відбути цей присуд замість хворого на сухоти товариша по перу. Такий демонстративний крок якнайкраще продемонстрував громадянське обличчя М. Лукаша і був належним чином оцінений “інстанціями”. Негайно була віддана команда партійному комітетові СПУ, і слухняна президія виключила М. Лукаша зі складу членів Спілки. Для нього починається період неоголошеної, але фактичної заборони друкуватися.

У “Всесвіті” в цей час теж відбуваються зміни. 1970 р. його робота стає предметом розгляду відділу культури ЦК КП України, який виявив незадоволення з приводу публікування в журналі роману Е. Гемінґвея “За ким подзвін” (у ньому автор досить критично відгукувався про роль радянських радників під час громадянської війни в Іспанії) та аж трьох романів Сомерсета Моема — колишнього британського розвідника. Думка ЦК була, звісно, доведена до відома керівництва СПУ. На звітно-виборчих партійних зборах київської організації СПУ в листопаді 1970 р. доповідач Я. Баш відзначав: “Незадовільно працює парторганізація “Всесвіту”, партійна робота тут занедбана”*. На той час це прозвучало як грізне попередження журналові. У травні 1971 р. на VІ з’їзді письменників України у звітній доповіді ревізійної комісії говориться вже про “порушення фінансової дисципліни та інші недоліки” у “Всесвіті”, за що “після глибокого аналізу було піддано суворій і справедливій критиці діяльність редколегії і редакції журналу”**. О. Полторацького усувають з посади головного редактора, яку він обіймав 12 років, — рідкісне для того часу явище, коли редакторів літе­ратурних видань змінювали значно частіше. 1971 р. О. Полторацький залишає “Всесвіт”, і з сьомого номера журнал підписує вже новий головний редактор — Дмитро Павличко. З його приходом іншим стає склад редколегії, змінюється формат і макет журналу, вводиться рубрика “Україна і світ”, різко зменшується кількість фото й ілюстра­цій, розширюється коло перекладачів і головне — охоплюються нові сфери іноземних літератур, зокрема латиноамериканських, зростає кількість і якість поетичних публікацій.

——

* Овчаренко Ф. Д. Спогади. Оріяни. — К., 2000, с. 232.

** VІ з’їзд письменників Радянської України; 18—21 травня 1971 року.

Матеріали з’їзду. Радянський письменник. — К. 1972.



Для Миколи Лукаша ця сприятлива атмосфера в українському журналі іноземної літератури не могла, на жаль, принести позитивних результатів. Після хороших добірок Аполлінера в № 7, 1970 р. і № 8, 1972, незважаючи на щире й доброзичливе ставлення до перекладача з боку редакції, настала нова, довжелезна пауза в його співробітництві з “Всесвітом” — аж до 1979 року! Жодного рядка його перекладів уже не друкується. 1973 р. його ім’я викреслене з числа членів редколегії. Не друкуються і статті й переклади його побратима по перекладацькому мистецтву Григорія Кочура, теж виключеного із СПУ 1973 р., за свідчення на процесі Є. Сверстюка, де Кочур з гідністю пояснив, що читав “Собор у риштуванні” [Є. Сверстюка. — О. М.], і не знаходить у цій праці нічого крамольного... Його разом з М. Лукашем майже на десятиліття відлучають від друку, створюють навколо них атмосферу майже цілковитого замовчування”*.

——

* Максим Стріха. Всупереч ярму загумінковості. — Зарубіжна література, ч. 40 (104), жовтень, 1998.



У ці часи посиленої боротьби з інакодумцями останньою згадкою про М. Лукаша у “Всесвіті” була стаття Марини Новикової “Урок двох майстрів” (1971, № 7) з цікавим порівняльним аналізом перекладів поезії Бернса російською мовою — С. Маршака та українською — М. Лукаша. Авторка високо оцінює творчу працю обох видатних майстрів слова, не приховує доброзичливого ставлення до Миколи Лукаша і висловлює теоретичну можливість існування кількох рівноцінно досконалих перекладів одного й того поетичного тексту. З того часу М. Лукаш (і Г. Кочур) постійно перебувають у полі зору відомої сімферопольської дослідниці мистецтва перекладу. Так, наступного року, рецензуючи книжку В. Коптілова “Актуальні питання українського художнього перекладу” (К., 1971), вона добрим словом згадує М. Лукаша при аналізі його української версії вірша П. Верлена “Осіння пісня” (“Всесвіт”, 1972, № 1).

У вересні 1972 р. секретаря ЦК КП України з ідеології Федора Овчаренка, який, працюючи під орудою першого секретаря Петра Шелеста, зробив на своєму посту за минуле п’ятиріччя чимало корисних справ для української культури, було усунуто “у зв’язку з переходом на наукову роботу”, а його посаду обійняв відомий “борець проти українського буржуазного націоналізму” В. Ю. Маланчук. Відповідно і пост першого секретаря ЦК КП України (а фактично одноосібного керівника і господаря УРСР) на довгий час посів В. В. Щербицький. Наступні роки полювання на “дисидентів” і “націоналістів”, гоніння будь-яких проявів вільнодумства дістали в середовищі інтелігенції похмуре найменування “маланчуківщини”.

Якщо в січні 1972 р. Ф. Овчаренко ще приймає редактора “Всесвіту” Д. Павличка і той з жалем розповідає про пригнічений стан Миколи Лукаша, про необхідність з ним поговорити і розсіяти неувагу до нього, а за тиждень секретар ЦК викликає завідуючого відділом П. Федченка і розпитує, чому не друкують Лукаша і як іде робота над “Дон Кіхотом”*, то в роки “маланчуківщини” цього вже не було.

——

* Овчаренко Ф. Д. Цитоване вид.: с. 246.



У цю добу лукашівського остракізму редакція “Всесвіту” не поривала особистих зв’язків з опальним перекладачем. Він зрідка, але зазирав до редакції. Ми часто бачили його і поблизу, коли в парку навпроти він у весняно-літню пору грав у шахи або “забивав козла” на спеціальному далекому майданчику, а шахіст він був дуже вправний. Або коли, зіщулившись в осінню негоду (пальта він принципово не носив; піджак, светр, кашне на шиї — таке було його щоденне вбрання), Микола поспішав до кафе на нижньому поверсі готелю “Київ”, де мені теж доводилося бувати: в ті роки воно було більш-менш приступним. Ми не раз розмовляли з ним на всесвітянські теми, він розповідав про свою працю над словником фразеологізмів, яку довгі роки незмінно вів незалежно від роботи над різними перекладами. М’який у мові, часто всміхався, бував гнівний, коли говорив про несправедливості, але ніколи не кричав, навіть голосу не підвищував. Скаржився на ревматичний біль у руках, що все дужче дошкуляв, не дозволяв тримати пера або друкувати на машинці. І хоча Лукаш, як завжди, лишався, на мій погляд, оптимістом, відчувалося, що його гнітять бідність, самотність, неприкаяність, які, ніде гріха таїти, вели до зайвої чарки.

Якоюсь мірою був викликаний “Всесвітом” трагікомічний сюжет, пов’язаний із таким собі перекладачем Миколою Мещеряком, який працював у журналі на початку його діяльності літературним редактором і був з тріском звільнений 1961 р. за плагіат. Озлоблений Мещеряк, чиє ім’я надовго зробилося у “Всесвіті” синонімом наклепу й облуди, почав бомбардувати редакції журналів, видавництв, інститутів, Спілку письменників, “керівні інстанції” десятками й сотнями листів, насичених ненавистю як до самого “Всесвіту” та його окремих працівників (Полторацького, Павличка, Коротича, Микитенка і особливо Лукаша), так і до всієї перекладацької школи, яка склалася в Україні у 50—60-і роки. Він заперечував саме існування її, обзивав “кочуро-лукашівською парашею” або “три-КО” (тобто Кочур, Коптілов, Коротич). Тривало це з десяток років і не могло не попсувати крові М. Лукашеві ще більше.

Період жорстокого покарання М. Лукаша за його громадянську позицію, за крамольний виступ на захист І. Дзюби минув наприкінці 70-х років. І хоча від 1979 р. його знову друкують у періодиці, з’являються нові видання перекладених раніше книг (“Фауст” — 1981, збірка поезій Г. Аполлінера — 1984, “Декамерон” — 1985, “Пані Боварі” — 1987), а 1987 р. його поновлюють членом СПУ, — все одно він був уже фізично і морально надломленим. Боляче говорити, але творча активність Лукаша згасла, над новими перекладами він майже не працював.

На цей час Д. Павличка під тиском партійно-керівних інстанцій вже усунули від керівництва “Всесвіту”, і з 1979 року головним редактором був призначений В. Коротич. У червневе число 1981 р. М. Лукаш ще дає добірку перекладених раніше віршів Гійома Аполлінера, Поля Валері, Поля Верлена, Жюля Лафорга, Артюра Рембо, Сен-Поля Ру, однак це була вже його остання прижиттєва публікація у “Всесвіті”. В журналі “Дніпро”, збірниках “Поезія” та “Поклик: із світової поезії ХХ ст.” ще друкуються його окремі переклади з Ендре Аді, Аттіли Йожефа, Поля Валері, але у “Всесвіт” він їх не дає. Журнал вміщує статті М. Новикової “Суттєвість поезії” (1980, № 11), К. Лустіга (1982, № 8), І. Лозинського (1984, № 10), О. Микитенка (1985, № 3), М. Стріхи (1987, № 7; 1988, № 5), О. Шугая (1987, № 7), І. І. Карабутенка (1988, № 7), де з того чи з того приводу шанобливо згадуються М. Лукаш та його чудові переклади, але це вже не могло сприяти відновленню творчої наснаги Майстра, життєвий шлях якого наближався до завершення. 29 серпня 1988 року Микола Олексійович Лукаш помер, так і не завершивши перекладу “Дон Кіхота”, лише почавши роботу над новим грандіозним проектом — “Ґаґантюа і Пантаґрюель”, не побачивши видрукуваним свого фундаментального словника української фразеології.

У жовтневому числі журнал з глибоким болем друкує некролог на смерть М. Лукаша від імені редакції та редколегії, в якому визнає, що “дорогоцінні творчі поради М. Лукаша... були невичерпною криницею досвіду й натхнення для журналу світової літератури „Всесвіт””.



***

Смерть Миколи Лукаша не обірвала його духовного зв’язку з “Всесвітом”. Журнал кілька разів друкував його переклади — балади Ф. Шіллера “Лицар Тогенбург”, уривків з “Декамерона”, афористичних виразів з “Фауста”. В статтях, рецензіях М. Габлевич, Р. Зорівчак, В. Коптілова, І. Корунця, І. Лімборського, О. Микитенка, М. Москаленка, Н. Підпалої, В. Плюща, М. Стріхи, що стосувалися питань перекладу, його ім’я незмінно фігурує як незаперечного авторитета в цьому виді словесного мистецтва.

Окремо слід назвати спеціально присвячені М. Лукашеві статті М. Новикової “Пригода з Робертом Бернсом” (1989, № 1), М. Стріхи “У робітні майстра” (1990. № 4), М. Москаленка “Тисячоліття: переклад у Державі слова” (1993, № 9—10), М. Стріхи “Микола Лукаш — відомий та невідомий” (1997, № 2). Остання стаття особливо цікава, тому що супроводжує публікацію невідомих “внутрішніх” рецензій М. Лукаша у видавництві “Дніпро” на переклади інших авторів, які працювали у цій галузі. Ці рецензії — справжні перекладознавчі есе — ще раз засвідчують високу принциповість і ерудицію їх автора, його тонке і глибоке відчуття кожного нюансу в українському перекладі, хай і чужому, творів іншомовних письменників.

Щира й безпосередня велика стаття-спогад Ілька Корунця “Микола Лукаш як людина й перекладач” (1999, № 11—12), змальовує маловідомі риси характеру й творчого обдарування М. Лукаша.

Закоханий у М. Лукаша як людину й творчу особистість Леонід Череватенко у статті “Розповідь про відхилені переклади” (1966, № 4) розглядає те, що підготував М. Лукаш для антології європейського бароко, яка планувалася видавництвом “Радянська школа”, але у світ не вийшла. Він же статтею “А нам твоє життя — понад усі поеми...” (1998, № 3) супроводжує публікацію Лукашевих перекладів вірша Джона Мільтона “Порохова змова” — з латини і “Сонетів до Орфея” Р.-М. Рільке — з німецької. Ще в одній статті “Так починався Микола Лукаш” (2001, № 9—10), Л. Череватенко торкається зовсім уже не відомої сторінки творчості великого Майстра — його юнацьких перекладів російських поетів та російських народних пісень. Опубліковані тут вірші К. Бальмонта, Д. Мережковського, З. Гіппіус, О. Блока, А. Бєлого та ряду інших ще не досконалі, але в них уже відчувається рука майбутнього класика українського перекладу. Розглядаючи у статті довоєнний архів М. Лукаша, автор робить цікаві спостереження про становлення вже тоді його громадянського обличчя і майстерності перекладача.

Нарешті, останньою на сьогодні публікацією у “Всесвіті”, пов’язаною з Миколою Лукашем, стала ґрунтовна рецензія Михайла Москаленка на його біобібліографію, видану торік Науковою бібліотекою Львівського університету ім. І. Франка (2003, № 11—12); в цій рецензії автор, віддаючи належне великій праці укладачів і редакторів збірника, суттєво доповнює бібліографічний реєстр і, при всій шанобі до М.Лукаша, не зупиняється перед цілком виправданим зауваженням щодо окремих його перекладів.

Та особливим виявом пошани до Миколи Лукаша, визнанням його великого внеску в українську культуру було встановлення у 1989 р., незабаром після смерті Майстра, щорічної літературної премії журналу “Всесвіт” імені Миколи Лукаша під назвою “Ars translationis” — “Мистецтво перекладу”. Ініціативу головного редактора (автора цих рядків) одностайно підтримали члени редакційної колегії, і вже з того року премією почали вшановувати за кращі переклади й перекладознавчі праці, опубліковані за пройдений рік на сторінках “Всесвіту”. За первісним задумом, премія складалася з бронзової настільної медалі роботи відомого скульптора і поета Андрія Німенка, диплома та грошової частини. На жаль, у зв’язку з різким падінням передплати в роки інфляції й економічної кризи та відповідним зубожінням редакції, цю третю частину вручали тільки один раз, та й то символічно. Варто згадати, що від самого початку і до сьогоднішнього дня премія “Ars translationis” була премією саме журналу “Всесвіт” і тільки його; хоча президія Спілки письменників і “затверджувала” кілька разів рішення редколегії про вшанування того чи того лауреата, проте жодного відношення до неї вона не мала.

За час існування премії імені Миколи Лукаша нею були нагороджені:

1989 р. Віктор Шовкун за переклад з англійської роману Гора Відала “Сотворіння світу”;
1990 р. — Марина Новикова за перекладознавчі праці на сторінках “Всесвіту”;
1991 р. — Володимир Діброва за переклад з англійської роману Семюеля Бек кета “Уот”;
1992 р. — Олекса Логвиненко за переклад з німецької роману Крістофа Рансмайра “Останній світ”;
1993 р. — Юрій Лісняк за переклад з англійської роману Ле Карре “Таємний мандрівець”;
1995 р. — Анатоль Перепадя за переклад з португальської роману Жоржі Амаду “Велика пастка”;
1996 р. — Михайло Москаленко за переклад з французької поеми “Орієнтири” Сен-Жон Перса;
1997 р. — Євген Попович за переклад з німецької роману Ернста Юнґера “На Мармурових скелях”;
1998 р. — Мар’яна Прокопович за переклад з італійської роману Умберто Еко “Маятник Фуко” та Олег Микитенко за довголітню діяльність з організації перекладу світової літератури українською мовою;
1999 р. — Роман Гамада за переклад з фарсі середньовічних перських оповідей;
2000 р. — Ростислав Доценко за переклад з польської роману Яцека Бохенського “Овідій Назон — поет”;
2001 р. — Віктор Коптілов за переклад-переспів з давньофранцузької середньовічного епосу “Роман про Ренара”;
2002 р. — Юрій Педан за переклад з італійської роману Курціо Малапарте “Шкура”.
Як ми бачимо, розпочата з моменту повоєнного відродження “Всесвіту” його співпраця зі славним Майстром українського художнього перекладу Миколою Лукашем триває майже півсторіччя, навіть після того, як він залишив нас.


Київ, березень 2004 р.