Леонід Кононович     Значущість цієї постаті й пустка, що утворилася після цієї смерти, ще потребують осмислення. Пішов у небуття останній з великих – культурний діяч такого масштабу, як Пантелеймон Куліш, Іван Франко, Максим Рильський, Микола Лукаш чи Григорій Кочур. Цей чоловік був одним з тих не багатьох трудівників, котрі володіли справжньою, достеменною українською мовою, плекали і розвивали її, щоб зберегти для майбутніх поколінь. Так багато він переклав упродовж свого життя – книги Антуана де Сент-Екзюпері, Альбера Камю, Франсуа Рабле, Блеза Паскаля, Мішеля Монтеня, Алехо Карпент’єра та Франческо Петрарки… Вершиною його діяльності була праця над семитомним романом Марселя Пруста „У пошуках утраченого часу”. Перепадя розвинув українську школу перекладу, започатковану класиками, ту школу, в основі якої лежить творчий підхід до тлумачення тексту, – внаслідок такого методу твір, що належить до чужого культурного простору, перекодовується у знакову систему української культури і в такий спосіб залучається до наших духовних здобутків, стає частиною національної культури.

Як ніхто, володів він усім огромом української мови. За нашої доби меркантилізму та бездуховности мовна культура зазнала такого занепаду, що в певних середовищах, зокрема, поміж газетярів та телевізійників, побутує думка про те, що українська мова нічим не відрізняється від російської, „ото тільки у словах закінчення не такі”, як висловилася одна прицуцувата журналістка. Погортайте книги, що переклав Анатоль Перепадя, бодай „Проби” Мішеля Монтеня чи „Дона Кіхота” Сервантеса – ви відкриєте для себе таку многоту українського слова, що перед ним померхне убога писанина сучасних газет і недолугі потуги телевізійних дикторів. Перепадя настільки легко працював з мовою, обертаючи тяжкі іншомовні звороти на зграбні конструкції українською, що рівного йому, либонь, не було й серед класиків української школи перекладу. То була якась грайлива, моцартіянська легкість – у ній вчувався зоряний передзвін вишніх сфер і та бездоганність, що межує із непогрішністю.

Був собі він невисоким худорлявим чоловіком, що добротливо і трохи лукаво зирив на співрозмовника крізь шкельця окулярів. Його особистість була світла, зичлива, сповнена оптимізму. Він заряджав своєю енергією і своїм прикладом кожного, хто з ним спілкувався, – ще б пак, у сімдесят років цей чоловік почав вивчати італійську мову, а вже за рік переклав „Канцон’єро” Петрарки! Він любив життя, полюбляв мандрувати (перебуваючи в Европі, об’їздив на велосипеді всю Францію й Іспанію), не цурався друзів і чарки доброго вина, й радо консультував усіх колег, що зверталися до нього по допомогу…

Так тяжко і гірко усвідомлювати тепер, що його вже немає.

Леонід Кононович


постiйна адреса статтi:
http://www.unian.net/ukr/news/news-256196.html