(З НОТАТОК КОЛЕКЦІОНЕРА)

1
Захоплення живописом стає моєю щасливою пристрастю, подарунком долі, й хочу вірити, що цей рік пройде під зорею цього захоплення, як минулий пройшов у світлі Притвору.
Поштовхом до маленького колекціонування (щоб стати справжнім колекціонером, треба мати великі гроші, або харизму Ігоря Герети) стали картини Емми Андієвської (вона просто по-царському обдарувала мене) та Марти Мельничук, привезені з Мюнхена.
Трохи пізніше я придбав кілька картин місцевих авторів, дешевих і, мабуть, не дуже цінних, але таких, що припали нам до душі. Ярослав Омелян подарував свої графічні роботи, а Ганна Ткачик – триптих на біблійну тематику. Завдяки Р. Дідулі я отримав пастель Володимира Патика, про що написав у „Голосі із притвору”.
Щоб придбати нову картину, мені доводиться багато працювати, інколи написати цикл статей, кілька рецензій і відгуків чи навіть монографію про художника, але хіба я став би щасливішим, якби міг запрудити картинами свою хату?

2
Підсвідомо мене завжди тягнуло до художників. Однак зближення з ними я почав шукати відносно недавно. Мабуть, я спершу мав виснажити свій мозок несамовитою труждиною, щоб відчути „який щасливий талант – талант художника у порівнянні з талантом письменника: у першого щаслива робота руки і ока, у другого – катування мозку; для одного праця – насолода, для другого – мука” ( це за Гонкурами).
Спілкуючись з щасливими художниками, зачерпуєш дещицю щастя й собі, бо справжній письменник після п’ятдесяти вже найчастіше знищений.

3
Володимир Лупійчук.
Майстер. Незаперечний і справжній майстер!
А між тим усе життя ліпили до нього епітет „самодіяльний”, і нині деякі т.зв. науковці кривлять губу: –Так у нього ж немає вищої освіти.
А може, добре, що немає?!
Він пішов за покликом природного хисту і створив неперебутні мистецькі цінності. Для мене в них більше живого вогню і природного чару, ніж в роботах академістів.
Позаду в нього велике життя. Він стоїть на порозі старости і немічности.
Сьогодні ми разом провели недільний день і сум не покидав мене. Сум і важкість.
Я не знав його раніше, але легко уявляю, який це сильний і красивий був чоловік. Скільки він міг зробити, якби жив у державі, що цінує високе мистецтво. А між тим його молодість і кращі роки життя пішли на утвердження, на боротьбу з академічною заскорузлістю і усталеністю догматичних поглядів.
–Як часто після виставок ми з дружиною ламали мої роботи і цілими мішками викидали за містом у яр, – згадує він.
Це тому, що були зроблені з нетривкого матеріалу і не сприймалися властьімущими.
І нині він тулиться в однокімнатній хрущовці на окраїнній вулиці міста. Майстер без власної майстерні й учнів. Чоловік, у якого золотий різець, знемагає від безгрошів’я та безхліб’я.

4
„Тоді я заробляв різними „кічами” на прожиття”, – згадує Іван Труш у спогадах.
Художник завжди мав право на „кіч”, щоб вижити, а в письменника таке право віднімалося. Письменник мав жити святим духом і як тільки брався за чорнову роботу, до нього чіплявся, як реп’ях, ярлик заробітчанина.

5
Виставка Миколи Пазізіна.
Здається, він виставив усе краще, що зробив за довгі роки творчого життя – давні й нові замальовки і рисунки, де наявні не тільки композиційні ескізи для картин, етюди з натури, але і все, що цікавило, хвилювало і милувало його око – будинки, тісненькі вулички, дерева, безкрайні поля і ріки.
Навіть у принагідному рисунку він уміє передати головне – емоційну сутність образу, всю повноту характеру людини.
Деякі його пейзажні замальовки наділені більшою безпосередністю в передачі настрою, ніж цілісні картини інших художників. Тут все захоплює і хвилює своєю простотою, здається він нехтує усталеними і виробленими приймами – настільки невимушена і природна його графічна манера. Вигін ліній, натиск олівця, енергійні штрихи – все передає почуття і думку художника.
Графічне бачення М.Пазізіна характерне особливою цілісністю: фігури, предмети, об’єкти він приймає у нерозділеній єдності з оточуючою дійсністю. Ця дійсність, ця особлива атмосфера відбивається у всіх без винятку його замальовках.
Усі малюнки свідчать про руку майстра, усі несуть в собі рух життєвого потоку.
Ловлю себе на думці, що сила його рисунків не в технічній досконалості, а в змістовій повноті, притаманній навіть найпростішим ескізам.
6
Коли дивлюся на безсмертні твори мистецтва (Джотто, Уччелло, Джорджоне, Радаеля, Караваджіо, Констебля), то відчуваю як щось велике і вічне входить у мене, настільки неохопне, що я не можу його вмістити ось так одразу. Для цього мені потрібно кілька днів, іноді тижнів. Щось робиться з моєю душею таке, чому я назви не знаю. Вона ніби набухає, пучнявіє, захлинається...

7
Вперше у Тернополі так широко репрезентована виставка сучасного українського модерного мистецтва, організована Ігорем Дорошем, і вперше навіч (не з репродукцій) маю змогу оглянути те краще з кращого, що можуть запропонувати найвідоміші модерністи і постмодерністи – В.Кабаченко, В.Марчук, С.Корсай, П.Король, К.Борисюк, О.Бабак, С.Андрусів, Т.Усик, Н.Пономаренко, Б.Кузьма, С.Савченко, Г.Лоїк, А.Беднарчук – імена майже всуціль невідомі ширшому колу поціновував мистецтва.
Тут же чотири роботи Дмитра Стецька і Петра Короля.
Світ незнаний і непізнаний, спроба вирватися за межі позатрансцедентні й необжиті людською свідомістю. Трапляються й просто епатажні та вже нікого не шокуючі речі („Акт -2”, „Акт-3”: клапті чорної шерсті, переламані й переплетені кінцівки). Назагал у цих картин енергетика холодна й відчужуюча, ти почуваєш себе дискомфортно і незатишно, може, крім багатовимірних картин Д.Стецька, де модерн наснажений високою духовністю.

8
Завдяки художнику Миколі Брезденю нарешті поталанило роздобути одну з картин Андрія Петрика, за роботами якого шукав останні півроку.
Це політній пейзаж, на передньому плані якого зображено високий пагорб, устелений камінням, підніжжя обрамлене темно-зеленавим лісом. Небеса хмарні, але ще не осіннєві, відчувається подих різкого, але теплого, може, навіть гарячого вітру. Каміння здається живим. Оживити неживе вдавалося тільки Петрикові – оживити й олюднити, показати його глибоко приховану внутрішню сутність.

9
Тамара Удіна подарувала акварель „Цвіт яблуні” зі зворушливою дедикацією для Галі „Світла робота для світлої людини”. На картині фарби ніби перетворюються в єдину одухотворену матерію, у стихію, що народжує всеперемагаюче цвітіння землі...
Ми повісили її у спальні, й тепер щоранку наш погляд пірнає в це білопінне, мажорно-оптимістичне сяйво, наснажуючи нас красою і щедрістю.

10
Вхід у яскиню, а перед ним розмитий, ледь окреслений силует колінкуючого ченця, обабіч дерева, рвані вітрами, переплетені крони, лет листя, і в тій круговерті, у мерехтінні, грі світла і темряви – принишклі будиночки, що ніби виринають з минулого століття. Все летить і міниться, тужить і зітхає...
Такий зміст картини Ганни Ткачик „Пам’яті навперейми”, написаної за мотивами інтроверсійних денників. Але цікава ця робота не лише змістом, а й манерою виконання, що віддалено нагадує Д.Стецька. Але чи не найголовніше тут – кольори, які обумовлюють певний настрій. „У фарбах закладені приховані співзвуччя і контрасти, які взаємодіють самі по собі і які інакше як для вираження настрою використовувати не можна”, – пригадуються з цього приводу слова Ван Гога.
Хотів придбати цю картину, але Ганна віддала її безкоштовно, як і раніше триптих на біблійну тему.
З вдячності купив ще одну її роботу „Риба співає”, щоб якось компенсувати її щедрість.

11
Сальвадор Далі очима Аманди Лір.
Який вік – такий і геній.
Чи могла появитися така фігура, як Далі, скажімо, в ХІХ столітті?
Питання риторичне.
Але річ навіть не в тому. Питання в іншому: чи приносить такий стиль життя і таке мистецтво звичайне людське щастя?
Гала постійно думає про самогубство. Далі тримає для цього напохваті миттєво діючу отруту... Зовні – розкіш, багатство, тріскуча бравада, розрахована на шокування обивателя, а в душі – страшна роздвоєність, невимовний трагізм, жах погубленої душі... І, як наслідок, жахлива смерть...
А ось ще одна подібна доля і зворотній бік слави очима внучки Марини Пікассо:
„Якщо при мені говорять про геніальність Пікассо, то так і хочеться відповісти: так, він геній. Але – геній зла... Цей маленький чоловічок, ростом трішки більше метра шістдесяти був „Я – Пікассо”. Як у тореро... його єдиного тугою і пристрастю була смерть. Його шпагою – пензель. Ні мій батько, ні мати, ні ми с Пабло не могли зрозуміти самотності, в якій бився цей матадор”.
Під час похорону Пікассо в 1975 році покінчив із життям онук художника й Ольги Хохлової. Через два роки теж саме вчинила його перша коханка – Марі Терес Вольтер. Напередодні відкриття виставки майстра в Мадриді, 1986 року, застрелилась Жаклін Пікассо, друга дружина. Через 22 роки після смерти генія покінчила з життям і Дора Маар, художниця й фотограф, роман з якою в Пікассо продовжувався цілих одинадцять років. Онука зазначає також: „Він висмоктував кров з близьких і підписував нею свої полотна”. (М.Пикассо. Дедушка. –М.: Текст, 2004) .

12
„Жодне мистецтво не є таким убогим на засоби вираження – крім, може, скульптури, – пише Г.Гомбрович про малярство. – Ваш пензель не здатний передати художнього аспекту світу. Бо світ – це форма у русі... Зверніть увагу, ідеться про справжній рух, а не про сугестію руху, що її дає художник, роблячи ескіз, наприклад, коня, що скаче...”
Заперечувати очевидне, виступати проти усталеного – це улюблена метода Гомбровича. Ніби цікаве спостереження, незвичне, але що за ним? Яка тут глибина?
Людина завжди прагнула зупинити мить і це прагнення породило малярство. Хіба не відкриваються нам якісь таємничі приховані глибини і особливості руху, коли ми зупиняємо певну картину? Тільки глухий не чує музики, а отже не бачить руху в стоп-кадрі, що відбиває красу світу. Де краса, там статика не мертва, як це подає Гомбрович, і тому милуватися такою картиною можна безконечно.

13
Є люди, наділені харизмою. Таким був Ігор Герета. Він начебто нічим особливим не виділявся, не мав якогось яскраво вираженого таланту. Захоплювався археологією, живописом, літературою, духовною музикою, видав збірку поезій, а між тим чи переживе це свій час? Чи буде цікавим, скажімо, через років сто-двіста? Навряд.
Але у нього була харизма – і цим сказано все. Це більше ніж талант, бо талановитих людей багато, а наділених харизмою одиниці. Всі його любили, цінували і тягнулися до нього. В очах інших його підносило й те, що він пройшов кадебістські каземати.
Сьогодні пишуть: Ігор Герета – символ Тернополя! Майбутні історики і дослідники, які звертатимуться до нашого часу, безперечно, не зможуть обійти мовчанкою це ім’я. Надто багато було його всюди, як того Гната Хоткевича: і в культурному, і суспільному, і релігійному житті. Може трапитися, що його ім’я і далі обростатиме міфами та легендами і харизма не гаснутиме. Може. Принаймні хочу вірити в це.

14
Доля подарувала мені розкіш спілкування з багатьма талановитими і мудрими людьми. Перелік їх зайняв би не одну сторінку. Але людей, од яких засвічується душа, не так уже й багато. Один з них – Дмитро Стецько, художник з ознаками геніяльности.
Дмитро – той, хто за біблійною притчею отримав од Бога п’ять талантів і зумів примножити їх.
Тобто справжнього себе створив сам, точніше – його воля щасливим чином наклалася на волю Божу.


15
Коли милуюся зимовим пейзажем – заіненими деревами, білизною полів, синім небом над головою, – то гостро відчуваю, що нічого кращого цієї краси жоден художник створити не може, він тільки з більшим чи меншим успіхом спроможний скопіювати на пленері мінливу красу світу. Але є картини, в яких щастить замкнути вислизаючу магію земної краси, і в цьому їх непроминальна сила. Ось тому картини все-таки варто купувати і колекціонувати, а не тільки бути „ловцем живих пейзажів”.


16
По крихтах збираю спогади про Андрія Петрика, якого називають „українським Ван Гогом” і це, можливо, колись виллється у ширшу монографію, нарис чи есе. На щастя, ще живі ті, що знали його і підтримували з ним добрі стосунки, передусім люди творчі – Богдан Ткачик, Тамара Удіна, Ярослав Гевко, Іван Мердак, Ігор Дуда...
Найближчим другом Петрика протягом багатьох літ був теребовлянин Микола Павлович Брездень. Є імена, що звучать так само природно, як шум вітру чи шелестіння листя. Таке для мене „Микола Павлович”. Ще не знаючи його, мав відчуття, що зустріну винятково цільну людину.
Я шукав цієї зустрічі кілька місяців, але якось не таланило, і лише в серпні, наприкінці літа, ми зустрілися.
Я одразу побачив Божий познак на ньому!
Красивий, сильний і душевно багатий чоловік.
Це називається харизма.
М’яка, лагідна мова, приємне, просвітлене обличчя, з правильними рисами, виважені й тонкі судження – усе прихиляло і захоплювало.
Йому 80 років, але на вигляд не більше шістдесяти. Відчуття таке, що він тільки в силу вбирається, як отой герой О.Стороженка, без намерків старости, тоскної туги за молодістю. Бо молодий душею, винятково енергійний, дієвий, любомирний. Це зімітувати неможливо.
І ось ще інтрига – дружина в нього удвічі молодша.
Донці – тринадцять.
Мазепинський тип.
Здається, все незвичне в цього чоловіка. Він також художник і тонко розуміє мистецтво.
Одразу ж пересвідчуся – не випадково вони зблизилися з Петриком.
За молодих літ Микола Павлович був у підпіллі, поранений смершівцями, пізніше воював на фронті, здобув вищу освіту. Історія його життя – це сюжет для пригодницького роману.
Інтелігентність, внутрішня цільність і краса, тонке почуття такту – це те, що відчуваєш під час розмови і що зачаровує все більше й більше.
А ще – ерудиція, начитаність, справжня, непоказна любов до України, рідної мови.
За кілька годин спілкування життя Петрика постало переді мною, як на екрані.
Господи, яке це було життя – знахідка для біографа!


Яке жахливе це життя з його безперервною косовицею смерти, сонмом хвороб, базжальними ударами долі....
Тільки в рідкісні хвилини ця трагічна сутність життя відкривається мені у всій своїй повноті та з усією жахаючою ясністю.
Ось тому і звучить у Літургії рефреном благання: „Господи, помилуй!”, „Господи, вислухай і помилуй!” тепер ці слова я завжди вимовляю зі сльозою.
25 липня разом з трьома своїми друзями-дивізійниками загинув в автомобільній аварії письменник з Англії Святомир Фортун. Коли вчора ми їхали на зустріч з ним у Львів, то по дорозі побачили дві страхітливих аварії з кількома людськими жертвами. Як знак. Жахливо.
Напередодні ми зустрічалися у Львові, провели разом кілька годин, обговорили спільний видавничий проект, і мене не покидало відчуття, що за нами стежать.
А до цього отримав його останній лист, повний гнітючих передчуттів.
„Шановний друже Петре!
Мені прикро, що таємні сили унеможливлюють утримувати нам нормальний контакт. Ніяких листів я від Вас уже місяцями не отримую. Так само Вам я надсилав листи на село, як Ви пропонували. Отже, виходить все пропало. Одне нещастя. Пошта грабує собі, а темні сили собі. Це не тільки так з листами до Вас і від Вас. З усіма така історія. Рецензію Є.Барана не надсилайте, бо пропаде.
У мене здоров’я кульгає. Повно праці й ще раз праці. Планую бути у Львові улітку, тоді зустрінемося. Обходитимуть 60-річчя бою під Бродами і 60-річчя УГВР. Хочемо вибратися делегацією від ОбВУ на ці відзначення. А мені треба якось вибратися на лікування в Україну. Як це організувати з моїм навантаженням праці – не знаю?
Праця так виснажує мене, що годі взятися за літературне перо. Почав писати історичну повість про Христа і застряг – брак часу.
Ви, здається, видали якісь монографії. Як будете у Львові, візьміть, радо почитаю.
Пишіть мені на Консисторію УАПЦ, щоб моє прізвище не впадало у вічі темним силам. Але на моє ім’я. Все щирий вам – С.Фостун” 23 лютого 2004 року.


Геніїв однієї ночі (за Стефаном Цвейгом) чи одного дня у мистецтві немало.
І це для мене велика таємниця.
Чому?
Чому один раз людина спромагається на шедевр, а далі продукує сірятину, чи в кращому разі замовкає?
Як це пояснити?
Вибухом своєрідної енергії?
Збігом якихось космічних і світових обставин?
Надихом Божим?
Не передбачуваною випадковістю всесвіту чи навпаки – добре продуманою закономірністю?


Мало природного хисту.
Треба, щоб він іще дозрів.
А це вимагає ненастанної праці.
Але, як на мене, потреба праці – це складова таланту.
Хочеться працювати тоді, коли виходить, коли робота захоплює, коли відкривається нескінченний шлях вдосконалення.


Не хотілося б втягуватися у боротьбу з „постмодерними монстриками”, спалювати собі нерви і тратити час, але й мовчати далі неможливо. Є святі речі й вищі цінності, які потребують захисту. До того ж, коли ти обираєш літературну критику, то ховатися за спини інших не можна.
У „Голосі зі притвору” я дещо пом’якшив удари, але в журнальних варіантах (особливо у „Києві”) залишив свою оцінку деяких нашумілих творів так, як було написано з самого початку – нищівно і безкомпромісно, Звісно, це має розворушити гадючник і треба чекати ударів у відповідь. В цьому переконали мене й дзвінки кількох друзів, які в один голос твердять: „Ти нажив собі купу ворогів”.
Ще донедавна сподівався, що у мене ніколи не буде ворогів, але, виявляється, цього ніяк не уникнути. Бо ж як моїм ворогом може не бути письменник-сатаніст, поет-наркоман, літератор-негідник, тобто уся та братія, що працює на обезлюднення читача, потоптування моральних і духовних цінностей... Вони мають нахабство продукувати свої зловісні, темні твори великими тиражами, і я залишаю за собою право висловити про них свою думку.


Старі майстри працюють в літературі без галасу і шуму, вони в затінні. Принаймні ті з них, що не заразилися вірусами легкопису і не кинулися віддавати данину часу, опоетизовуючи еротику і людську схильність до наживи.
Вони не потрапляють в жодні новітні рейтинги, їх книжки не титулуються кращими виданнями року і літературні премії дістаються іншим.
Але усе дрібне просочиться крізь сито часу і кане у безвість, а їх твори залишаться.
З стоїстичним спокоєм старого майстра працює Дмитро Міщенко, автор уславлених „Сіверянів”. Його твори вряди-годи потрапляють в журнали, але я давно уже не бачив його нових книг. Чи не доходять? Цьогоріч він опублікував цикл оповідань на заробітчанську тему і повість про сталінські часи.
Добротна класична проза. І читабельна, захоплююча.
Це те, що могло б захопити найширші читацькі кола. Але наші видавці нічого не читають і за справжньою літературою полювати не вміють.


Живемо у такий час, коли навіть посередній і абсолютно бездарний письменник може зібрати цілу купу позитивних і навіть хвалебних відгуків про свою творчість. При чому не лише від людей, що нічого не тямлять у мистецтві, але й від уславлених метрів. Повна нівеляція слова.
Можливо, так було і раніше.
Кажуть, що Гюго розсипав похвали пересічностям, Франко узагалі побив тут усі мислимі й немислимі рекорди.
Добре було б зібрати такі похвальні дифірамби геніїв стосовно абсолютних літературних нулів, вийшла б книга повчальна і застережуюча.
Аргументована критика дозволяє вичавлювати недоліки. А яка користь від лестощів?
Є у Гемінгвея такі слова: „Якщо я когось хочу принизити, то починаю хвалити”.
„Усяка похвала – це обов’язок, це хитре, послідовне, наперед осмислене і розраховане закабалення із середини” (А.Кондратюк).


Стиль – це, очевидно, найголовніше у літературі. Це майже усе.
Є стиль – ти геній.
Скільки чудесних творців великого стилю життя, багатих душею залишаються безпорадними і безпомічними у слові, бо не мають власного голосу – тобто власного стилю, а отже не спроможних висловити це багатство у гармонійній ритмічній прозі.
І що з того багатства?
Для життя – так.
Але не для літератури.
Література не просто сувора, вона нещадна.
Вона вимагає стилю, тобто особливого акцентування фрази.
Справжніх стилістів завжди одиниці. Як на мене, найвищі цьогорічні досягнення у поезії пов’язані виключно з жіночими іменами, а саме: Ірини Жиленко, Людмили Таран, Світлани Антонишин, Мар’яни Кіяновської.


Це вже така моя доля: де б не жив, куди б не потрапляв, там неодмінно знаходяться цікаві книги.
Трапляється, я тікаю од них, але вони наздоганяют мене.
Я приїжджаю у найбільшу „диру”, в якусь глуху глибинку, поселяюся у курній селянській хаті, але там неодмінно мене зустрічають старовинні видання.
Я не шукаю їх, вони піджидають мене.
Це називається доля.


Як знати, можливо оте знамените сьогодні Стусове „Як добре те, що смерти не боюсь я” було навіяне рядком Миколи Вінграновського „Добре, терпляча дорога моя, що смерти не боюсь я і що ти про смерть не думаєш....”
Як знати. Можливо...
Об такі рядки спотикається тільки той, хто справді звідує подібні відчуття.


Якось з двома письменниками ми мандрували волинськими хуторами. За два тижні ми подолали кілька десятків кілометрів, зустрілися з багатьма людьми. Мої приятелі милувалися природою, купалися у ставках і озерах, палили вогнища і пекли картоплю, але жоден з них ні разу не витягнув записника, не зайшов у селянську хату, не поцікавився як живуть ці люди. І я вкотре побачив, хто сьогодні „іде в письменники” та з якою метою. Вивищити, утвердити себе, але не розказати про звичайну „малу людину”, не прагнути зрозуміти й описати її світ і душу.
Тих, які покликані це робити, завжди було і, мабуть, буде дуже мало.


Час і простір так тісно пов’язані, що хтозна, чи можуть існувати нарізно. Принаймні на цій землі це видається немислимим.
Відкривання нового простору завжди уповільнює час.
Гостро відчув це, мандруючи Яворівщиною.
Ось іще одна заповідь: хочеш уповільнити біг часу – іди в світи, мандруй!


Іноді мені здається, що найкращими моїми друзями завжди були бібліотекарші – ці посередники між моєю і душами книг.
„Дуже цікаві й освічені старушки були колись в ленінградських бібліотеках”, – вихопилося якось і Б.Шкловського.
„Хто-хто, а бібліотекарі (переважно ж – бібліотекарки) – наші найуважніші читачі, або ж читачки, – каже Василь Шукайло. – Недарма Григорій Білоус називає їх книгинями...”.


Здається, життя мене навчило усе прощати людям, закривати очі на будь-які недоліки і ґанджі, але одне виводить мене з душевної рівноваги – гординя, самовип’ячування. Це відштовхує од мене навіть найобдарованіших письменників. Уся моя сила всепрощення і смирення вивітрюється умлівока.


У житті добра стільки ж, як і зла, а може, й більше.
Але в мистецтві добра має бути більше. Іншого мистецтва сприймати не хочу.


Як і завжди, цьогоріч багато читав. Перелопачував томи і томи. Середня денна норма не менша 150-200 сторінок. Відчуваю, в моєму віці це вже надуживання, надмірність, яку треба зменшити принаймні втричі, щоб передчасно не осліпнути.
Але чи потрібне мені життя без книг? Чи можливе воно для мене?
Багато з них наповнювали моє життя високим чистим змістом, багато дарували гармонію, прискорювали серцебиття, над багатьма розкошував.
Але є книги, що, здається, зміцнюють мій зір.
Одна з них – „Імпресії та медитації” Володимира Базилевського, що друкується з продовженням у „Березолі”. Це те, чого чекаєш зі щемливим відчуттям рідкісного щастя.


Вірю, що шлях до Бога веде через Красу.
Тому апології потворності в мистецтві не приймаю.
Сподіваюся, що розходження між Господом і його антиподом відбулося через ставлення до Краси. А отже – Добра, Правди, Гармонії.
Ім’я тих письменників, що копирсаються в потворному – легіон. Вони чужі мені.
Ми належимо іншим світам.


Як більшість ворожбитів, ясновидющих, мольфарів приймають відвідувачів перед святими іконами, так і більшість письменників – апологетів алогічного напрямку – апелюють до Бога, прикриваються Його іменем. Але вони такі ж далекі від справжньої віри, як і цей темний демонічний легіон псевдопророків.


Імперії потрібен глянцевий, вичищений образ класиків. Саме тому росіяни ніколи не публікували щоденників та усіх листів Пушкіна і Лермонтова, де перший описував свої любовні донжуанівські пригоди, а другий розповідав про вбивства на Кавказі, до яких був причетний.
Ділюся цими думками із знайомим російським професором.
–Це вигадки щодо Лермонтова, – каже він. – Фальсифікації.
Вигадки? А що ж він там на Кавказі квіти садив?


Очевидно, кожен професійний письменник стикається у творчій практиці з двома крайнощами: повним нерозумінням його творчості з боку читацького загалу і надмірним захвалюванням того, що складає не найсильнішу його сторону.
Довелося перейти це і мені.
Але, дяка Богу, я дочекався і таких читачів, що пропустили моє письмо через душу. Тут і професійні критики, і письменники з високими іменами, і рядові читачі.


У Шевченка життя – ніщо, „коли нема серця з серцем розмовлять”. Єдина справжня розкіш, яку може подарувати людині доля – вірне серце.
Велика справжня людська радість і нетлінне багатство.


Як читач я, звичайно, з кожним роком стаю все більш прискіпливішим і вибагливішим.
І все рідше мені трапляються книги, від яких „озивається душа”.
Хоча я читаю багато, навіть дуже багато.
Однак більшість прочитаних книг не залишають в душі „слід непроминальний”.
А такі, що залишають, трапляються, може раз у рік.
Така художня есеїстка росіянина Олега Ларіна „Ось так і живемо” («Новый мир», №7.–2004), італійця Клавдіо Магіса „Дунай” та „Райдуга над живою криницею” Степана Пушика.


Провінція – ось справжня столиця літератури.

Пройшовши у літературі великий шлях, довжиною майже 35 років, я, на жаль, не зустрів видавця, який би зробив мені вигідну пропозицію чи заплатив за мою працю хоча б мінімальний гонорар. Як наслідок я змушений постійно підробляти редагуванням і халтурою.
Це може означати, що я або нікудишній письменник, або в нас література абсолютно неприбуткова, або ж те, що всі видавці – п’явки.
Як письменник я знаю свою силу і навіть слабші од мене якось виживають за допомогою свого пера, а от з видавцями мені справді не таланило.


Василь Симоненко, звичайно ж, вийшов із шевченкового поля.
Творчих перегуків тут набереться на дисертацію. В одному з віршів він зізнається:
Щось у мене було і від діда Тараса
І від прадіда Сковороди...
Навіть хрестоматійні Кобзареві рядки:
Коли доброї жаль, Боже,
То дай злої, злої...
Симоненко інтерпретує по-своєму:
Пошли мені, Боже, хоч ворога,
Коли друга послати жаль.


Один з тих, кого сьогодні читають у світі, – 46-річний француз Мішель Уельбек. Його романи „Розширення простору боротьби” та „Елементарні частинки” перекладені майже тридцятьма мовами. Потрапив він і в смугу престижних европейських премій – гран-прі в області літератури, краща книга року, фінансово вагома Дублінська премія та, здається, премія „Европейське відкриття”.
Хто ж насправді цей „феномен”, що підкорив літературний світ?
Передусім закоренілий морфініст, що в якості режисера знімає еротичні фільми для Cаnаl Plys. Живе в осколицях Дубліна з другою дружиною і сином від першого шлюбу. Його мати зреклася християнства і прийняла іслам.
„Сухопарий, меланхолійний, смалить сигарету за сигаретою, під час розмови бубнить щось малозрозуміле під ніс, циклотемик”, – пишуть про нього одні.
„Маніякально депресивний”, – кажуть другі.
В одному інтерв’ю, повчаючи молодих літераторів, він прорік: „Заглиблюйтеся у теми, про які люди не хочуть чути. Показуйте темні сторони життя. Акцентуйте увагу на хворобах, агонії, виродливості. Настійно говоріть про смерть, про забуття, а не вічність. Світ без Бога – це даність. А ще пишіть про ревність, байдужість, фрустрацію, відсутність любови.
Будьте огидні й ви матимете рацію” .
До цього залишається додати: матимете і успіх, і гроші. Й само собою зрозуміло – маніякальну депресію.
„Знайомство з його книгами засвідчує, які ми далекі від Европи”, – пише російський критик Золотоносов.
І дяка Богу!


Щоб видати свої „П’єси про великих”, Валерій Герасимчук продав квартиру і, як наслідок, залишився без даху над головою.
Що це – нечуване дивацтво, жертовність, життєва наївність чи надмірна віра у свої творчі можливості, читацький успіх?
Здається, все разом, але найбільше було в тому, мабуть, все-таки віри. В одному з інтерв’ю він зізнається, що сподівався „на моральну підтримку українців і свої гонорари”.
Останнім часом я знову перечитав ці п’єси. Є між ними справді добрі, з ознаками геніяльности, є середні, а є і невдалі.
Однак надіятися, що це може у теперішній ситуації принести успіх і матеріальне благополуччя, справді, велика наївність. Адже книга навіть не потрапила в жодні рейтинги, не відзначена жодною літературною премією і я не зустрічав на неї рецензій та відгуків.
Глухий час вимагає відповідного ставлення з боку письменника.
Хоча я розумію, що для повної оцінки великого мистецького твору потрібен час.
Читацька публіка має перетравити його, і на це їй потрібні роки, іноді десятиліття.
Твір, що одразу ж сприймається „на ура”, має викликати підозру. Очевидно, є в ньому щось мілке, легкостравне.
Справжній мистецький твір, як вродлива жінка, що знає собі ціну, має віддаватися не зразу, не „сходу”, і завжди таїти в собі щось нерозгадане і непізнане.
Легкодоступні тільки повії і бульварні романи.
Найбільші шедеври світової літератури майже завжди важко пробивали собі дорогу до широкого визнання.


Мої денники вперто кидають в розряд есеїстки чи публіцистики. Чому? Щоб наголосити, що такі речі, як „Голос із притвору” це не художня проза, не роман душі? Щоб принизити мене?
Але хіба це має значення, до якого розряду їх відносять критики? Головне, що я знаю „вони написані моїми нервами, моїм стражданням і на кожний том я витрачаю не лише думки, а й нерви і почуття” (за Гонкурами).


Афоризми і максими Анре Моруа.
Щоб мати право на таку книгу, треба написати „Олімпіо”, „Байрон”, „Три Дюма” та ще десяток літературних портретів.
Якби такі окрушини наплодив якийсь літературний неофіт, це стало б тільки потіхою для критиків. А в Моруа не шокує. Ось що таке магія імені.
Попрацюй над своїм ім’ям, а потім воно буде працювати на тебе.


Яке сильне буквосполучення „к-р”, спроможне передати найпотужнішу алітерацію.
„Крав, крав Богдан крам..” (у Шевченка);
„Змасакровані до крові..” (у С.Бабія);
„Криваве викрадення” (у Богдан Чепурка).

Кожне добре слово про мої денники – це щонайменше тиждень нової натхненної праці.
Але слово від людей не здатних на лукавство.
„Голос” хвалять і ті, яким вірити не можна. Але знаючи їх схильність до лестощів, з обережності не вірю.
Однак з-поміж численних позитивних відгуків титулованих письменників і критиків віддаю перевагу простому „всеїдному читачеві”. На цей раз Олегові Смоляку, який сказав таке: „Для мене існує єдиний критерій книги – це коли при читанні я не можу відкласти її назавтра, вона змушує мене закінчити її в той день, коли почав читати. Такі для мене Ваші денники...”


Поїздка Пабло Куельо Україною перетворилася у суцільний тріюмф.
Пригадую, кілька років тому з таким же тріюмфом мандрувала Україною „просто Марія”.
Ці величини рівнозначні, й ці два „тріюмфи” аналогічні.
Середній письменник і зірка „мильних опер” – герої нашого часу.


Одному з патріархів української літератури Борисові Павловському – 94, і ми – група тернопільських письменників – у Богданові, що за Теребовлею. Поїздка пам’ятна, відпружуюча. Дорогою підібрали художника Миколу Брезденя і він оповідає нам про повстанське минуле цього краю. А місця тут невимовно красиві – погорби і ліси, все овіяне легендами і міфами.
У 1937 році Б.Павлівського репресували і виключли з Спілки, за незалежності його поновили і він видав кілька поетичних збірок. У свої поважні роки він ще зберігає ясність мислення і навіть гумор. Але страшна руйнівна робота старості уже видна в усьому.
Сподіваюся, нам вдалося його трішки підтримати на духу.
–Я ще мушу закінчити свою поему, – сказав він, прощаючись з нами.
Але через кілька тижнів приходить сумна звістка про його відхід.


Доки стоять у моїй книгозбірні книжки на полицях, доти для мене й світ стоїть.
Ці ряди томів символізують для мене надійність, красу і доцільність світу.
Кажу собі: книги стоять – і я стою на землі.


Чи багато можна назвати в сучасній українській літературі творів, яким важко знайти аналоги?
Для мене це: „За туманами – ковалі” Валерія Іллі.
„НЕ-МИ” Юрка Гудзя.
„Писар” Галі Пагутяк.
„Вічний Іван” Віктора Міняйла.
Поезія Миколи Біденка. Василя Голобородька, Світлани Антонишин..
Досить пальців однієї руки.


Одна картина запала мені в пам’ять: Путін нервово проголошує як він буде „мочити чеченців у туалетах”, а на нього падає тінь од мармурової скульптури Петра Першого. Привид Петра ходить тінню за усіма російськими царями. Невже вони не знають усієї правди про цього параноїка і ката? Ясна річ, знають. Але новим деспотам треба обпертися на досвід попередників.
Однак, дивне інше. Наше недолуге телебачення продовжує крутити бездарні серіали з шовіністичним душком в той час, коли уже самі росіяни збагнули хто ж такий „отой перший”. Скажімо, Олександр Бушов відзначає:
„Що стосується Петра, то я вважаю, що найбільш точне визначення для нього знайшов Лев Толстой – „остатанілий звір”. І півбіди було б, якби цей довгов’язий напівграмотний педераст і алкоголік пролив ріки крові на благо Росії, але ж ні! Саме Петро відкинув країну назад так, як ніхто не відкидав нікого. Саме завдяки „реформам” Петра у ХІХ століття Росія в’їхала настільки знесиленою, що програла Кримську війну. Майже чверть населення втратила Росія за час петровського правління! І це були не воєнні втрати, це було цивільне населення. Петро І був єдиний в світі керівник, який додумався окупувати власну країну в прямому і буквальному смислі цього слова. Саме при Петрі корупція досягла нечуваних розмірів. Саме він придумав „заградотряди” і використовував їх під час Полтавської битви – з метою стріляти своїх, якщо вони побіжать. Саме він вигадав і розіслав по країні воєнно-польові суди-трійки, які судили не за законом, а своїм розумінням „Згідно здорового глузду і справедливості”. Саме Петро запровадив рабство на Русі (до Петра кріпосні мали права, у всякому разі їх не можна було продавати як худобу). Прикметно, що тільки ті галузі господарства, на які Петро не звернув увагу, й вижили після його правління, принесли потім славу Росії, легка промисловість, наприклад. А все, за що він брався, ледь животіло після нього – металургія, суднобудівництво...” (Олександр Бушов. Петр І – выродок и убийца», Новая газета, 2004, №30, 29 апреля)


Не хочеться нікого судити з письменників, але ті, що звикли писати півправду й служити мамоні за часів тоталітаризму, і сьогодні йдуть тим же шляхом.
Вражає, приміром, той факт, що повстанська тема, по суті, не розроблена. Скільки там героїчного, високого і святого, а до неї ніхто з справжніх майстрів, окрім Романа Іваничука, не звернувся. Залишають її на відкуп колишнім політв’язням, яким не під силу створити високомистецький художній твір.
Легше, виявляється, писати про різні брухти, блуди і вовчі ферми...
Мерзенна наша література, хвора і гріховна.
Не проститься їй це, як і вчорашнє комуністичне словоблудство.


Дяка Богу, в цьому житті ще відбуваються дива і таке диво для мене – прихід в літературу Олесі Галич. Перша книга у зрілому віці, жодного літературного досвіду раніше і роман з ознаками незаперечного таланту – „Усі дороги ведуть до Риму”.
Майже шокове враження.
Поки що ніхто на такому високому професійному рівні не зміг виповісти душу української жінки, що митарствує по европах, як це вдалося Лесі. Рідкісний дар спостереження і відтворення реалістично правдивих і суворих картин життя.
Книга важка, психологічно гнітюча. Не певен, що її будуть читати масово, але те, що її будуть читати і через сто й двіста років, не сумніваюся.
Твір, що має усі підстави стати класичним.
Так трапилося, що майже одночасно з цією книгою прочитав я популярний роман Крістіни Фалькенланд „Моя тінь”, блискуче перекладений Галиною Кирпою, що ним сьогодні захоплюються у Швеції, Голадндії, Данії, Франції, Італії, відзначають найпрестижнішими літературними преміями. Але „Всі дороги...” відчутно переважають „Мою тінь”. Однак, є ще така фатальна річ як доля.
Боляче. Несправедливо.


Російська література сьогодні винятково сильна.
Тут працюють старі майстри Д.Гранін, Фазіль Іскандер, А.Битов, А.Василевська, Петрушевська, А.Солженіцин й десятки інших.
Ціла плеяда менш визнаних: Олег Чухонцев, Борис Єкимов, Олексій Варламов, Сергій Шаргунов, Галина Щербакова, Валерій Попов...
Воно й не дивно: Росія – це півсвіту.
Але легко помітити, що у більшості творів головний герой – сам автор, або в кращому випадку – літератор. Нещодавно перечитав три репрезентивних і уже доволі популярних романи: С.Гандлевського „НРЗБ”, В.Маканіна „Андеґраунд” та І.Сенчина „Вгору і вперед на батарейках, що сіли”, і в кожному головні персонажі – люди пишучі.
Ще одне свідчення того, що література відстає від життя, а отже, переживає кризовий стан.


Презентація вибраного Михайла Левицького „З останньої пелюстки літа...” – збірки, виданої „Джурою”, якої ми чекали не один рік.
Вийшов напрочуд камерний, задушевний і пам’ятний вечір, на який зійшлося майже дві сотні пошанувальників поезії. Несилувані, одверті виступи Б.Ткачика, Б.Бастюка, Є.Безкоровайного, Василя Дунця, чудовий фільм і сценарій Олега Германа. І дивно, як чудесно перевтілився Михайло, читаючи свої давні поезії, – майже медитуючи, майже чаклуючи. Таке перевтілення спостерігав лише в Ігоря Павлюка па Павла Вольвача. (27 вересня)


Для письменника небезпечно відстати від свого часу, залишитися десь позаду. Час біжить, змінюються смаки й уподобання, віяння й читацькі інтереси. Нові часи нового прагнуть слова.
Але тон дуже часто задають молоді, зі своїми ще не вистояними смаками, відхиленнями і епатаціями. Задають завдяки своїй молодій силі, агресії, нахабності. Підспівувати їм, намагатися догодити, сподобатися – то найганебніше для зрілого письменника. А нині це спостерігається повсюдно. Мені здається, що навіть такі імениті майстри як П.Загребельний, В.Яворівський, Б.Бойчук, Роман Іваничук написали деякі твори на догоду молодим. З цією метою, здається, написав свій „Блуд” і Євген Гуцало.
А ще цим грішать Ю.Андрухович, С.Процюк, Ю.Винничук, іноді В.Шевчук...
І як добре мені від думки, що ні разу не похитнулися в слові Юрій Мушкетик, Василь Захарченко, Анатолій Дімаров, М.Кравчук, Д.Міщенко, К.Мотрич, Василь Трубай, В.Кашка, Григорій Гусейнов (як прозаїк, а не редактор), О.Яровий, залишаючись при цьому сучасними письменниками.


Невиправдане поєднання йотованих – ознака поганого смаку, свідчення мовної глухоти. Їх так мало, тих йотованих, а деякі письменники ще й умудряються стикувати їх. Це, на жаль, трапляється і в добрих майстрів, чутливих до слова. „Сином якого я є” (М.Медуниця);


У літературу приходить хворе покоління.
Відбувається не просто протистояння батьків і дітей, іде потоптування батьків психічно ненормальними дітьми.
В Україні, на щастя, це ще не набирає таких абераційних диких форм, як в Европі, але нездорова тенденція наростає. Вона не просто лякає мене, вона навіває жах.
У Польщі з наймолодшої генерації сьогодні особливо популярний Кшиштоф Сівчик, актор і поет. Одна з його збірок має промовисту назву „Дикі діти”, у програмному вірші якої розповідається про дітей, які від холоду ховаються у костелі, й щоб зігрітися, починають лоскотати розп’ятого Христа. Це те, що називається – „без коментарів”.


Якби я визначав для себе якісь рейтинги і кращі книжки року, то в жанрі новели (безперечно, одному з найскладніших в літературі) минулоріч віддав би першість Василеві Трубаєві за новелу „Так просто”, а цьогоріч – Михайлові Медуниці за „Давно забуту пісню” і Степану Пушику за „Райдугу над живою криницею”. Це твори, що проливають світло у душу. Безсмертне світло.
Таке ж тепло і сяйво пролилося в мою душу з поетичних збірок Тамари Севернюк, Світлани Антонишин, Валерія Іллі, Василя Солов’я, Владислава Бойка, Олега Солов’я, Миколи Біденка, Сашка Хоменка, Галини Тарасюк...


Писати по свіжих слідах завжди небажано і небезпечно, бо враження мають відстоятися.
Це найвразливіша сторона щоденників.
Але в їх слабкості і їх сила.


Євген Баран як критик наділений рідкісним талантом – побачити найголовніше і висловити його у стислій мобільній формі. І часто йому не бракне мужности говорити одверто про речі неприємні й болючі для автора. Хоча трапляється і навпаки. З роками відчуваються у нього деякі повтори і виснаженість („втома металу”), все-таки він залишається критиком 90-х. Там він сягнув своєї найвищої форми. Хоча життя продовжується, а шляхи таланту не передбачувані.

Іронічність – найкращий щит для критика. За ним ти здаєшся невразливим. Ним постійно послуговуються ІБТ, І.Андрусяк, М.Брених, О. Бойченко, зрештою багато інших, менш удатних на слово.
Покпити, висміяти, приколотися, пограти словами – це не тільки цікаво, це підносить тебе над автором. Перед іронією ніяковіють навіть класики, сміху бояться, зрозуміло, всі.
Але у мене знову і знову виникає питання: а що ж за іронією? Чи не є вона тою грайливою, легкою накидкою, за якою ховаються голі королі?


Не раз мені доводилося бути свідком того, як люди втрачали свої високі чини і знову ставали простими смертними. Більш жалюгідне видовище важко уявити. Ніби справді упали з великої висоти, дивом уціліли і не можуть прийти до тями.
Ще довго після цього ходять як причинні, нікого не бачать, ховають очі, як злодії, ображені на весь світ і Бога.
Бідні людці.
Справді гідні співчуття.
Десь у глибині душі вони, очевидно, затаюють ядучу образу на всіх і все, мріють знову видертися нагору. Але доля ніби насміхається з них – удруге майже нікому не таланить піднятися.
Такі ж нещасні й жалюгідні колись уславлені, а нині забуті письменники.


Хотів би виробити в собі імунітет до критичних випадів і байдужість взагалі до читацької рецепції. Але дарма. Як би не силував себе, душа прислухається до того відлуння, що викликає в інших моє письмо. Прислухається, терпне і чекає на нього. І це, мабуть, не згасне, доки пишу і доки живу.
Пройшло майже чотири місяці з часу виходу „Голосу” і ось тільки сьогодні перша рецензія на нього, яка належить Євгенові Барану. Назагал, він сказав найпосутніше.
Мені хотілося б подискутувати тільки ось із таким його твердженням: „Трактуючи власну творчість в руслі християнської традиції, Сорока інколи забуває, що останнє, особливо у мистецтві, ніколи не воювала з опонентами, а набувала нових апологетів тільки завдяки любови й через любов”. Воістину ніколи не говори „ніколи” і „тільки”. А Вишенський? А Скарга? А сам Ісус з його вогненним „О, роде лукавий!” Християнське світосприйняття передбачає поділ світу на світлий і темний, а отже вічну боротьбу між ними.


Є вірші, що після першого ж прочитання глибоко западають у душу і поселяються там назавжди. Як це відбувається? За якими законами? Що треба для цього? Магії слова чи також відповідного ладу душі? Щасливого збігу обставин?
Як знати! Ось натикаюся на „Зелені вірші” Галини Тарасюк, і оживає той давній весняний день, коли вперше прочитав ці рядки у якомусь журналі (чи не в середині 70-х років?), і все постає перед внутрішнім зором так яскраво і зримо, ніби було тільки учора (а пролетіло ж 30 років, чиєсь ціле життя!) – сліпуче сонце, зелений виприск трав, шал листя, незглибима блакить неба над нашим селом і музика, музика романтичних слів:
Цвіла гліцинія. І готика Ай-Петрі,
І небо, й море – все було зелене.
І був хлопчина у зеленім светрі,
Й хлопчина був закоханий у мене...


Людина втомлюється... це неминуче.
Але втома має бути благом, бо примиряє з відходом.
Хоча є утома і збайдужіння при повноті життєвих сил, а є утома від віку.
„Живу-доживаю відставником, – каже колишній політв’язень Євген Дацюк. – Ні школа-освіта, ні літ процес уже мене не захоплюють... Побут, публіцистика, вряди-годи мистецькі виставки, презентації, фуршети... Буваю на велелюддю одинаком, бо, чомусь, не маю охоти з кимось забалакуватись”.
Запало у пам’ять. Це було років чи не двадцять тому. Один гучний львівський поет обурювався у письменницькому середовищі з приводу невдалого виступу Володимира Лучука на якомусь святі.
–Він не читав вірші, а щось жебонів собі під ніс. Ніхто нічого не зрозумів. Хіба так можна? Хіба так читаються вірші?! Краще не виходити й не читати зовсім, аніж опуститися до такого жахливого мамляння!
І ось вчора цей поет читав на ювілеї свої нові вірші. Кволий, згорблений, спитий (не людина – руїна), він не читав, а бубнів собі під ніс щось нерозбірливе. Присутні не могли втямити ні слова і тільки з ввічливості до його немічності слухали уважно й терпляче, а потім мляво аплодували.
І продумалося: Господи, як усе повторюється!


Юрій Бача, „знаний український публіцист Пряшівщини”, у Тернополі.
Перше, що кидається у вічі – поза і показна незалежність, що межує, як мені видається, з гординею.
А лекції важкі й нудні, і поезії його з тих, які краще б не писати.
Я завжди готовий закрити очі на „кволі творчі спромоги”, бо талант не від людини залежить, а дається як вищий дар, одначе, коли слабкий творчий потенціал компенсується показним апломбом, це важко зрозуміти.
Втім, цілком припускаю, що помиляюся в його оцінці, бо відразу ж після двогодинного спілкування відсторонився, але демонстративно холодна енергетика цієї людини якось одразу неприємно пронизала мене.
Кажуть: він такий колючий, бо зазнав репресій, замовчувань.
Я приятелюю з багатьма людьми, що пройшли комуністичні тюрми, але ніхто з них не розгубив ані душевності, ні щирості.


Осінь закінчується для мене літературними студіями над Юрієм Нагибіним. Об’ємний „Щоденник”, виданий ще 1996 року, змусив перечитати його прозу. І ось мій висновок: „Щоденник” – це те, що залишиться назавжди, проза – те, що залишається в минулому.
„Щоденник” цікавий тим, що виказує натуру сильну, складну, активну, суперечливу і одержиму.
„Зовні я ніколи не був таким благополучним: відбудував дачу, випустив багато книг і фільмів, при грошах, всі близькі живі. Але диявол оволодів моєю душею...”
„Єдине активне відчуття, що я відчуваю, це ненависть”.
Можна було б затаврувати його і просто відвернутися. Але, відчуваю, що не все так однозначно, що це талант потужний, великий і усвідомлюючий свою силу. Деякі епатажні зізнання все ж не затьмарюють його гострого розуму і душі, роздертої протиріччями епохи, зболеної, відкритої і порубцьованої.
Про це говорить мені сповідальний тон щоденників, на який темний негідник ніколи не спроможеться.
Сповідь, за яку багато проститься.


Три години літературної дискусії з Є.Бараном і Б.Щавурським.
Запитую себе вкотре: навіщо?
Письменники, як політики, не чують один одного.
У кожного свої смаки, уподобання, погляди на завдання літератури і марно тут надіятися, що хтось інший зрозуміє тебе, перейметься тим, чим перейнятий ти.
Треба не дискутувати, а творити.


„Релігія і Мистецтво – це дві доньки Господні, дві сестри, – писав в одному з листів Іван Шмельов. – Старша – Релігія...”
І ще таке спостереження у нього: „Чому сучасні євреї нічого не дали у мистецтві? Для них немає ні „тайн”, ні таїнств: вони все знають і все „вуміють”. Далекі їх предки іншими були: і тому залишили вічне: я не знаю нічого глибшого, ніж „Псалми”; „Євангеліє” поза порівнянням, зрозуміло, тут – Боже. Нахаби і розумники ніколи не стануть художниками, в широкому розумінні. Тільки – „смиренні”, ті, хто трепетно вдивляється в „Тайну”. Сухість духовна не може творити, може тільки копіювати – таких більшість...”


Все нечисте в цій країні: політика, робота, люди і сила.


Франсуа Моріак переконав мене, що я все ще спроможний захоплюватися і читати із запоєм цілими днями, не помічаючи часу. Читати і знову повертатися до прочитаного, розгадуючи секрет – як це зроблено.

Завжди для мене було найцікавішим і таким залишається сьогодні – мемуари письменника, що добився читацького успіху. Читати про боротьбу початківця і знати, що він сягне найвищих вершин – радісно і втішно. Бо насправді із тисячі письменників успіху добивається один.


У більшості молодих письменників немає віри в людину, а отже – віри в душу.
А без такої віри – письмо безцільне.


Мабуть, кожен, кому суджено більш-менш довгий вік, приречений відчути свою зайвість, непотрібність у цьому світі. Нове покоління витісняє старе, і це непохитний закон.
Письменники відчувають це особливо гостро і болісно.
Тільки одиниці – незаперечні генії – спроможні залишатися сучасними і цікавими новим поколінням. Так поталанило Гюго, Льву Толстому, Кіплінгу, ще кільком вибраним.
Більшість, навіть лауреати найвищих премій, відчували, що їх час минув, вони випадають зі свого часу.
„Не зважаючи на те, що в 1952 році мені присудили Нобелівську премію, – писав Ф.Моріак, – я почуваюся осколком минулої епохи... я не живу, а доживаю. Вижити – це ще не все”.


Моє життя було багатим на почуття і емоції, їх щедро дарували природа, жінки, картини, мандри, кіно...
Але найглибші душевні переживання пов’язані з книгами.
Вищої і тривкішої радости від тієї, що дарують книги, я не звідав.
І вже, мабуть, не звідаю.


Дощовий холодний вечір знову спонукав мене перечитати оповідання Василя Трубая, зібрані в книжці „Все просто”. Маю певність – це речі, написані на межі геніальних прозрінь. Справжня, глибока література.
Але ось яка загадка пов’язана з тою книгою – читати її можу тільки у дощову погоду, у відповідному настрої, певному душевному настрої.
Є великі твори, що переборюють все – настрій, погоду, відчуття дискомфорту, навіть депресію – заполонюють і підкорюють собі, а є такі, що вимагають певної душевної налаштованості, гармонійного і тихого ладу душі.
Рука до Василевої книжки тягнеться не часто. Але коли зануришся у той світ, то вже так просто він тебе не відпустить, і не з порожньою душею.


Самі письменники не раз зізнавалися, що немає нічого важчого, більш дріб’язковішого і мізернішого, ніж літературне середовище. Чому? Чи тому, що ставки тут надто високі – слава, популярність і визнання? Чи тому, що вони дістаються одному із тисячі, а інші залишаються ні з чим і їх розриває заздрість та злоба? Чи тому, що письменники завжди складні й суперечливіші люди?
Стомився від дрібних і ницих уколів і хотів би відгородися від місцевого письменства взагалі. Бо, як здається мені, робив для багатьох тільки добро – написав десяток передмов до прозових і поетичних книг, відгуків і рецензій, часто на книги, які цього не заслуговують, але ради приятельських дружніх стосунків, допомагав надрукуватися чи видати книжки, а у відповідь – лише коломазь. Лише недоброзичливість.
Один називає свого героя Петром Сорокою і наділяє його цілим комплексом ницих рис, друга вкладає в уста свого персонажа фразу про те, що критик Петро Лот (моє псевдо) – „чорна людина”, здатна виключно на підступ і брехню, такій гарній героїні посмів сказати правду у вічі, ще одна пускає всякі нісенітниці, про те, що я гребу гроші лопатою, хоча добре знає, що заробляю виключно письменницьким пером, просто пекельною працею.
Коли людина пряма і відкрита, то робить це так, як О.Сизоненко – вистрілює відкритим листом, не ховається за алегоріями, але більшість послуговуються „тихою сапою”.
А між тим, я не в змозі збагнути, що ж їх так дратує і бісить?
Я далеко не успішний письменник. Мої книги не розходяться великими тиражами, не мають відчутного успіху, не перекладаються іншими мовами, не отримують високих і престижних літературних нагород. Якщо звертає хтось увагу на денники, то тільки письменники з інших регіонів, старі майстри. Але це аж ніяк не впливає ні на їх долю та читацький резонанс. Я знемагаю від несамовитої труждини і вже мені, мабуть, не дочекатися ні розуміння, ні елементарної пошани від колег, що мою відвертість і відкритість трактують як „виценькування” і „патичкування”, чомусь при цьому задихаючись від заздрости. А може, просто я стомився і мені вже пора відгородитися од цього світу?


Мої денники, очевидно, треба читати вибірково, не все під ряд, як я читаю Пришвіна. Тільки тоді вони приноситимуть насолоду і радість. Щоденникові записи приречені на різну тональність, бо ж не щодня у людини рівний настрій. Треба спинятися на тому, що в цю мить співзвучне твоїй душі.
Хотілося б, щоб у відданих читачів мій кожен новий денник лежав під рукою цілий рік і читався вибірково, аж до появи чергової книжечки.


Відчув глибинно, нутряно, що люблю Степана Пушика.
Люблю як людину, як письменника і як політика.
І все, що пишу про нього, пропущено через серце.
Саме ця любов дає мені право на патетику, дає змогу сказати: який це фантастичний чоловік. Який унікальний.
Такого могли народити тільки гори.


Як злидар крихти, збираю відгуки на ці денники.
Здається, ніхто так глибоко і болісно не перейнявся моїми писання, як Анна Харченко з Івано-Франківська, хоча відгукувалися про них і „відомі, й видатні, й великі”. Зазирнула вона у саму душу і не одвернулася. Пишу про це із подивом і захопленням не лише тому, що у тих кількох її рецензіях тільки позитивні узагальнення, а й тому, що вона вловлює найпосутніше і багато чого передбачує
Ось від кого я хотів би почути й критичне слово.
Ось хто має право говорити про денники гостро і навіть нищівно.
Бо, знаю: зробить це без „приколів і понтів”, ніколи не прочитає те що „перемите сльозою”, як телефонний довідник чи путівник по місту.


Рік добігає до кінця.
Готую до друку шостий томик своїх денників.
Щороку 360 днів невтомної, важкої праці, без відпочинку, без пауз, мозок працює, як реактор, навіть сон у мене рваний і фіксую на папері свої нічні думки чи візії, – і при тому жодної матеріальної віддачі. Жодної! За шість років – ні копійки. І це книги, про які Ю.Мушкетик сказав: „де, звідки, як можна набирати за один лише рік стільки посутніх думок, спостережень, афоризмів? Такі книги пишуться десятиліттями, як вижимки з усього життя (наприклад Монтень) ...” І після цього мене ще сміють звинувачувати у заробітчанстві. То що ж, я маю жити святим духом? Добре, що у мене ще взагалі вистачає сил на монографії, бо університетської платні вистачає хіба що на світло і газ.
Не звинувачую і видавця, бо він переконує, що денники не продаються, залишаються збитковим виданням. І це при тому, що кілька останніх років вони незмінно потрапляють в десятку кращих книг року. Якщо не продається краща десятка, то що тоді взагалі продається, що стає рентабельним? Що це за дика ситуація на книжковому ринку України?
Така ось доля українського письменника – жити надією на майбутнє, в безпросвітній труждині. Боротися і сподіватися.
Але все важче віриться в диво, і все менше моральних та фізичних сил.


Мабуть, це добре, коли талант розквітає яскраво і рано, коли у юному віці митець створює свій шедевр.
Мабуть, добре, бо життя швидкоплинне і недовговічне.
Але такий ранній розквіт таїть у собі велику небезпеку не лише для душі, бо ті, що рано розквітають, рано згоряють.
Більш природний і закономірний видається мені поступовий розквіт обдарування, коли людина піднімається до вершини важко та натужно й свій шедевр створює у більш зрілі роки.
Яскравим прикладом для мене тут залишається Роман Дідула, що свого зросту і сили сягнув чи не в шістдесятирічному віці, створивши „У найменшому з-поміж світів”.
Саме таке повільне і нелегке зростання, як на мене, дозволило йому наповнити життя високим змістом боротьби, прожити життя повнокровне і щасливе, але головне – домогтися того, що називається становленням душі.


Закінчується рік, і в періодиці та інтернеті появляються різні рейтинги, називають кращі книжки року. Що ж відзначають і коронують „експерти” і „критики”? „Солодку Дарусю” М.Матіос, „Депеш Мод” С. Жадана, вибране О.Забужко, „Сліпий дощ” В.Слапчука, а також нові романи С.Поваляєвої, Є.Кононенко, В.Кожелянка, Я.Івченко, В.Єшкілєва, М.Соколян, Ірени Карпи... Більшість, як мовиться, знайомі все обличчя (хоча трапляються і нові), і тут не було б заперечень, якби поруч з ними стояли справді вершинні й знакові книги, видані цього року, зокрема „Суд” Юрія Мушкетика, вибране Степана Пушика, „Стежки-дороги” Івана Гнатюка, перевидані „Джурою”, „Всі дороги ведуть до Риму” Олесі Галич, „Писар Східних воріт Притулку” Галини Пагутяк, проза Валерія Шевчука, Дмитра Міщенка, Віктора Міняйла, Валентина Чемериса, Анатолія Дімарова, В.Кашки, „Кляса” Павла Вольвача, мемуари Степана Сапеляка...
Серед поетичних книг залишилися „непоміченими”: „Вірші срібні й золоті” Бориса Щавурського, „Викрадення Европи” Богдана Чепурка, „Сварга” Валерія Іллі, „Дохла кішка” Василя Голобородька, „З останньої пелюстки літа” (вибране) Михайла Левицького, „Гіллясте лице” Петра Коробчука, „Перезва” Василя Солов’я, „Калинова пора” Владислава Бойка, „Медитації пташиного крила” Лесі Степовички.


Як це не парадоксально, але завжди найважче оцінити того, хто поруч. Іноді я намагався відгукуватися на те, що робив Михайло Ониськів, але хіба спромігся на адекватну оцінку його справді сподвижницької роботи в літературі за роки незалежності? Далебі. Бачив у ньому більше функціонера, чиновника, ніж митця. І ось тільки недавно відкрилася мені його душа в пісні, у коляді і в їх світлі зовсім по-іншому постало те, що він зробив. А це три томи „Тернопілля” (фоліанти обсягом понад тисячу сторінок), редагування журналу „Тернопіль”, монографія про Паращука.
Я запропонував йому творчу працю у співавторстві й він охоче погодився. З добрим піднесеним настроєм ми взялися за неї й робота пішла, як пісня.


Завдяки Світлані Кузьменко прожив цей рік також у світлі її поезії та незабутнього Бориса Олександрова.
Справді висока, перемита сльозою поезія, до якої не те, що варто повертатися, чи хочеш повертатися, а без якої уже не можеш жити.
Рідкісний у світі дует двох суголосних, рідних душ, що не перервався навіть зі смертю одного з них.


Мої денники найкраще продаються м. Миколаєві, що на Львівщині. Тобто це єдине на Україні місто, де у мене є віддані й масові читачі. Загадка цього „феномену” для мене залишається нерозгаданою вже кілька років поспіль. Чому саме Миколаїв? З чим це пов’язане? Я ніколи не був там і навіть не маю уявлення, що це за місто.
Правда, мене кликали туди на виступи, просили поїхати, щоб я зміг би розгадати цей „феномен”, однак я вирішив поки що утриматися від такої поїздки. Може, це якась випадковість, просто дивний збіг обставин... Якщо і „Голос із хорів” викличе аналогічний інтерес, тоді, звісно, поїду. Бо я не просто нотую свої враження, я іду в певному напрямку і хотів би вести тим шляхом читачів.


Надто убогим на літературну критику був цей рік. Мало що запало в пам’ять і душу, все якось пройшло стороною, не зачепило, хоча я уважно і ретельно перечитував усю літературну продукцію. Якщо виділяти якісь знакові публікації, то для мене знаменною є поява на полі рухливої естетики тільки Лукаша Луцького (Петра Коробчука) і Світлани Антонишин. Це той рідкісний випадок, де добрий смак і тонке відчуття слова знаходять адекватне відображення в аналітичних рецензіях. Ось від кого очікую глибоких і цікавих книг про сучасний літпроцес.


Андрій Кондратюк скаржиться на засилля графоманії в нашій літературі, відсутність справжньої літературної ієрархії. Каже, що на виправлення цього становища потрібне століття. Це, звичайно, перебільшення. Прийде час і ситуація поміняється умлівока.
Графоман – необхідний суб’єкт літературного процесу і від цього нікуди не дітися. Але він повинен знати своє місце.


Літературний рік закінчується для мене щасливо – премією імені В.Сосюри. І взагалі, незважаючи на те, що цей рік був високосний, він видався до мене прихильним. Якось уже так склалося, що всі значущі події в моєму житті відбувалися у високосні роки: одруження, захист дисертації, вихід найкращих книг, завершення будівництва і перехід в нову хату, народження внуків...
Цього року денники вперше друкувалися в багатьох популярних журналах і в літературних колах викликали схвальні відгуки. Здається, до них починають звикати і їх поява уже не викликає такої дражливої реакції, як раніше.
Відчуваю також, що у мене є певне літературне ім’я – не вельми гучне, не дуже яскраве, але й не скандальне, не піарне, а чесне, справжнє, досягнуте несамовитою працею і Божим талантом. Однак ціну за це ім’я заплачено таку високу, що я, правду кажучи, вже навіть не можу порадіти цьому досягненню.