- Сово, відкривай, Ведмідь прийшов !..
Вінні-Пух

* * *

“Патріарх Бу-Ба-Бу” Юрій Андрухович пропонує всім українцям (“ще не добитим”) в і д к р и т т я лицарської Слави своєї країни, слави “мандрованого лицаря-філософа”, “визволителя Панни” (архетип “Персей”).

Щоправда, цим він повторює західноєвропейського патріарха літпроцесу Генріха Бьолля (“Очима паяца”, 1963 р.), який не знаходить для свого “лицаря-принца” іншого шляху, крім карнавального (Знаменно, що один із перших романів Бьолля “Потяг прибув вчасно” початково мав назву “Від Львова до Чернівець”). Надалі романи Андруховича “Рекреації” та “Перверзія” явно перегукуються з такими романами Бьолля “Чим закінчилося одне відрядження” та “Груповий портрет з дамою”. Без сумніву, наша інтерпретація має право на існування на основі т.з. парадокса Шлегеля – Шлейєрмахера, що полягає у наступному: “… дослідник, критик, інтерпретатор завжди ліпше розуміє контекст, ніж автор” [Пиховшек В. , “Концепция протестантской этики М. Вебера”, зб. : “Проблемы философии», Вып. 86, К., 1990, с. 62].

Не слід перейматися тим, що ідея “лицаря – визволителя Панни” є смішною та споріднена із замилуванням Дона Кіхота лицарською славою раннього середньовіччя. Не забуваймо, що якщо на крайньому Заході Європи Лицар Серця Дульцінеї втілював незалежне існування на “окраїні” суспільства та звільняв каторжників, то на крайньому Сході Європи лицар Святої Покрови здійснював той же “момент” буття – жив на “окраїні”, звільняв каторжників із турецьких галер… Але якщо Алонсо Кіхано – герой-меланхолік, то гетьман (генеральний капітан) християнської міліції Сагайдачний – герой-холерик, який і стінами Кремля та Хотина заволодів і свою Дульцінею проміняв на тютюн та люльку…
Наполеона Бонапарта теж підіймали на глум за похід у Єгипет (акт замилування традицією хрестових походів). Але наслідком його став Розетський камінь та дешифрування ієрогліфів…
Так, Великі Пригоди, “…Великі трагедії, - писав Микола Шлемкевич, - тяжкі переживання нації часто є струсом духа, після якого приходять глибокі відкриття. З розораних душ вистрелюють горді будівлі, в яких довго наступні покоління знаходять свій дім і світ” [ Шлемкевич М., “Загублена українська людина”, К., 1992, с. 32-33]. Начебто , тепер це вже реалізується:
… вже народжуєсь Київ – новий, златоглав
для нових офіцерів та антологій !
[ Процюк С., “Завжди й ніколи”, 1999, с. 42].

Іншими словами, екс-“неодегенерат” С. Процюк пропонує йти шляхом , схожий на шлях барона Романа фон Унгерна, що намагався в 1921 році відродити у серці Монголії міф чорної “суувастік” на жовтому полотнищі – імперію Чингізидів. Зрештою, російські євразійці та неоєвразійці підняли на щит ідеал засновника “ордену офіцерів-буддистів”…
Свого часу українців не захопила неоромантика “східних (азіатських) конквістадорів”, “конквістадорів Великого Сходу” [Хвильовий М., “Україна чи Малоросія”, журн. “Слово і Час”, 1990, ч. 1, с. 26 - 28].Але об”єктивна реальність володарює всупереч суб”єктивному бажанню “братії” українців. Тепер “… час пуританців, людей гарячої віри – знов настав для Європи і світу; що ці, якраз ці “пуританці” , показалися деміюргами історії (підкреслення наше, - О.Г.)…; що власне “добра воля осіб”, воля, скріплена вірою – творила історію, їх “апостольське слово”, (а) не “безупинний громадянський поступ”…” [Донцов Дм., “Дві літератури нашої доби”, Львів, 1991, с. 43].

Негативно оцінюючи феномен “деміюргів”, “янсеністи” від літератури охрестили цей наш час “часом єзуїтів”. Нехай і так ! Останні – це “… лицарське братство сущого перед обличчям небуття, бойове співтовариство у священній війні проти потягу до розпаду, проти тліну та розтління, проти ніщо” [ Аверинцев С.,» Поэты», М., 1996, с. 314].

Жан-Франсуа Ліотар убачав прихід цих “лицарів – конквістадорів” у “вчених – партизанах”, “негативних героях” – постструктуралістах, які методом деконструкції підривають систему зсередини. Така собі мрія зреалізувати те, на що не спромоглися “нові ліві” 60-70-х рр. зі своїм журналом “Партізан Ревю”.

Саме до “партизанів-деконструкторів” прийшов із своїми романами Юрій Андрухович , шукаючи шлях лицаря після реалізації вищезгаданого проекту Г. Бьолля на українському терені (у вигляді “Бу-Ба-Бу”; якось у телециклі “АргументКіно” ведучий, головний редактор журналу “КINOКоло” В. Войтенко, щоб пояснити глядачеві, що таке постмодернізм Джона Коена – “Виховання Арізони”, дав таке визначення: “Це такий собі бубабізм у кіно !”).

За В. Єшкілєвим, одначе, інші “лицарі-партизани” виробили куди-більш витонченіші (“єзуїтськіші”, як сказав би Є. Баран) форми дискурсу: “гра на випередження” ( a la “Мы наш, мы новый мир построим»), а саме: 1) широка домовленість традиціоналістськи налаштованих мислителів (тобто “генонівців”, “нових правих”) та культуртрегерів (“гекатонхейрів”, за А. Дугіним) про введення у сучасний контекст поняття “плеромічна відкритість”, розробка знакового (на базі універсалій, наприклад, австро-угорської метакультури) та сенсового наповнення, що стають “ембріонами злагоди” для нового за методом традиціоналізму ( post-Guenonisme або ruthenisme), “вживленого” у “постмодерністську тканину інтелектуального простору”; 2) “накидування” мисленнєвих будь-яких нюансовано-нараційних (у дусі стилю “фентезі”) практик толкієнівсько-діккенсівького типу (т.з. “деміургійний дискурс”) на амбіції певних сил, політичних, економічних або естетичних [Ешкилев В., «Восточная Европа: Кризис идентичности», «Независимая газета», Москва, 1999, 25 авг.].

Але проекти як Г. Бьолля – Бу-Ба-Бу, так і “неотолкієністів” - але аж ніяк не самого В. Єшкілєва, який л и ш е провокує ситуацію у потрібне йому русло (“Гапон української літератури”, як охрестили його наш рустикали типу В. Іллі), щоб у черговий раз потурити зашкарублість української маси “іронією швейківського типу” - лишень невдалі варіанти можливого, і, напевно, – тупикові, класично ставрогінські. Бо їм нема місця у “раю тварин” Святого Франциска поміж “птахів та лілій”, а їхнє ж місце – це лише animal farm, назад, в “антиутопію”. Похід “лицарів престолу святого Бьолля” приречений на невдачу під ударами Саладіна – “Масового Чтива”.

Юрій Андрухович вчасно “втікає” із проекту Бьолля у проект Томаса Манна (“Смерть у Венеції”, 1912 р.). Далі наводимо дещо довгу цитату з грузинського культуролога: герой роману Манна Густав фон Ашенбах , “… віддаючи себе у четвертій главі у владу міфологічного, … сп'янів від можливостей розмикання своїх кордонів вглибину, в перспективу подоб, сп”янів тим більше і тим пагубніше, що у цьому міфологічному достаткові для нього нема центрального, опорного міфу, за котрий міг вхопитися його розум, - міфу, котрий би став ведучою зіркою та стержнем, новою культурою його внутрішнього життя. Як блукає він (вимазавши собі обличчя сажею, тобто у “масці”, - О.Г.) лабіринтом венеціанських вуличок, переслідуючи Тадзіо, так само блукає він і лабіринтом міфів у все зростаючому своєму сп”янінні. В якусь мить здається, що платонівські діалоги можуть стати організуючим центром, котрий стягує до своєї логіки внутрішні сили та спонукання Ашенбаха… Отже, у міфологічній логіці, котрій вручає себе Ашенбах, відсутня генеральна організуюча ідея – відсутній його власний стерновий міф” [ Эбаноидзе И.А., «Опьяненная песня» или «нравоучительная притча» ? , журн. «Известия РАН. Серия литературы и языка», 1995, т. 54, № 2, с. 35 - 36].

Для російського модернізму, за Л. Сталбергом, “провідним міфом” стає солярно-космічний міф про боротьбу “культурного героя із Сонцем, що символізує перемогу над часом.
В американському світовідчутті цю “провідну зорю” прояснив Гені Форд: “… Невдачі дають тільки привід розпочати знову і більш розумно. Чесна невдача не ганебна ; ганебний страх перед невдачею”. І далі слова Бориса Парамонова: “… Що таке Америка” ? Це не досягнутий рівень споживання, а готовність розпочати заново, від нуля. “Емігрувати” … Америку створили люди, здатні розпочати від нуля. Але це і є “єврейство” – як усезагальна характеристика людського проекту. Америка – інтернаціонал євреїв усіх націй… Російська культура повинна була піддатися діаспорі та викоріненню у власній країні, щоб довести свою прославлену “вселюдськість”…” [Парамонов Б., “Конец стиля”, М., СПб, 1999, с. 303, 366].

Той же принцип виразив поетичним рядком геній цивілізації Окциденту Р. Кіплінг:

…И, потерпев крушенье, можешь снова –
Без прежних сил возобновить свой труд,
И если ты способен все, что стало
Тебе привычным, выложить на стол,
Все проиграть и вновь начать сначала,
Не пожалев того, что приобрел…
(«Если…»)

Юрій Андрухович емігрує спочатку уявно, у романі “Перверзія” (1997 р.), цьому українському аналозі “Смерть у Венеції”. Стах Перфецький нагло зникає у лабіринтах Венеції, де провідним його міфом стає “… все починати спочатку і щохвилини вигадувати для себе можливості нового початку” [Андрухович Ю., “Перверзія”, 1997, с. 317], що цілком у традиції української літератури: “…Як би було безбарвно й сіро, справді, коли б не було в людей цієї щохвилинної здатности відроджуватися й відтворюватися. Відтворюватися не стільки в поколіннях (антирустикалізм ! – О.Г.) , а щохвилини. Який неоціненний скарб !” (Докія Гуменна) [Цит.за: Шерех Ю., “Пороги і запоріжжя”, Харків, 1998, т. 1, с. 326]. Не дивно, що авторка цих слів – апологет язичництва, в якому з кожним Новим роком можна розпочинати все знову, без-будь яких “угрызений” совісті, без жодного тягаря минулого гріха.

Це – ніщо інше, як міфологема “Протей” (“Трікстер”), борець із богом – “культурним героєм” (“культуртрегер” – ведуча міфологема імперськості, отже – Росії, в якій, мов Йона, певний час перебуває герой іншого роману Юрія Андруховича – “Московіада” – Отто фон Ф.). Але цей трікстер (у палеоазіатів він виступає у образі Ворона, тож не дивно, що М. Жулинський підмітив щодо Андруховича: “… не гребує нічим – мов та ворона” [Жулинський М., “Подих третього тисячоліття: Літературно-критичні статті. – Луцьк: Терен, 2000, с. 26] ) є в той же час Діоніс, “трагічна множинність” [Парамонов Б., “Конец стиля”, М., СПб., 1999, с. 246]. Тому українці почуваються у постмодернізмі як риба у воді (живуть у ній та нею): “багатоманітність можливостей” ставиться в основу постмодернізмом, в той час як для реаліста (людини епохи Модерну) це здається хаосом та безладом [Tomlinson H., “ After Truth”, у зб.: “Dismantling Truth”, L., 1989, P. 51].

“Множинність нових початків” – це і коїтуси: “… Російські люди… не розуміють, що “секс” важливіше “сублімацій”. Останнім твердженням не заперечуються жодні старі цінності, але виявляються нові, і вони зближуються; сексуальна енергія … усвідомлюється як цінність… Сублімація і редукція не протиставляються світоглядно, а розташовуються поряд. Реалізується формула Гегеля: істина не тільки результат, але й процес” [ Парамонов Б., “Конец стиля”, М., СПб., 1999, с. 19]. “…Я розкошую, мов фалос у лоні”. – пише Юрій Андрухович в “Листах в Україну (із Москви)”. А Віктор Шкловський, коли повернувся з еміграції у Москву, навпаки, визнав: “… Я живу тьмяно, мов у презервативі” (“Третя фабрика”).
Це – і стан здатності переноситися легко і вільно з поезії у найрізноманітніші форми життя, в якому перебували Пушкін та Шекспір [ Белинский В., “Полное собр. соч.”, М., 1955, т. УІІ, с. 352]. Не дивно, що Андрухович перекладає українською “Гамлета”, займається іншою формою життя – науковою (захищає дисертацію), журналістською (веде колонкb у газетf[ “День” “Західний кур’єр”), педагогічною (читає лекції за Фулбрайтівський грант) тощо.
Як на нас, то викликаний цей “протеїзм” бажанням за досконалим світом поетичних спогадів приховати свою особистість (аж до повного її зникнення). Для Шекспіра – це неаристократичне походження, для Пушкіна – “арапство”, для Іздрика (із Прохаськом та Муликом) – “мізісторія “ (у формі “туги за Австрією, за нереалізованою SudOster Reich).
В Андруховича “комплекс Протея”, проте, має іншу природу – він викликаний, щоб стати маскою для іншого комплексу, суть якого прорвалася назовні з декларацією небажання більше писати поезію. Це ж саме надибуємо у Василія Розанова: “… Насправді – це так конкретно, як було б з когось списане. – “Я не відмовляюся писати; але хочеться на час, навіть довший час, перестати друкувати. Поезія для мене не самолюбива насолода. Я не маю потреби у хвалі (звісно, черні), але не бачу, чому повинен піддаватися її звинуваченням”. Це – мова Сальєрі ! Між тим – це лист Баратинського…” [Розанов В., “Кое-что новое о Пушкине», у зб.: «Пушкин в русской философской критике», М., 1990, с. 189].

Ба, більше того ! Ще Освальд Шпенглер “комплекс Протея” вважав викликаним “відвічним інфантильним відчуттям боязні світу” (де “світ” – це “тіло”, “минуле”, “здійснене”, в той час як “життя” – “здійснюване”, а “душа” – те, що належить бути здійсненим), що є “… найбільш т в о р ч е з усіх відпочаткових відчувань. Йому зобов”язана людина найбільш зрілими та глибокими з числа форм та образів не тільки свідомого внутрішнього життя, але і його відображення у безкінечних явищах зовнішньої культури. Як таємна, не зовсім чутна мелодія проходить ця боязнь через мову форм кожного справжнього витвору мистецтва, кожної щирої філософії, кожного великого діяння… Тільки внутрішньо мертва людина … втрачає або заперечує її… відпочаткове відчуття боязні знаходить своє вираження у духовних , доступних для сприйняття образів символах п р о т я ж н о с т і “ [Шпенглер О., «Закат Европы», Минск, 1998, т. 1, с. 127 - 128], тобто “вічного повернення” – щорічного воскресіння у містеріях розтерзаного фракійсько-кельтського Діоніса: “…Ім’я Діоніс можна замінити іменем Протей… Діоніс , трагічна множинність…” [Парамонов Б., “Конец стиля”, М., СПб., 1999, с. 245, 246].

Але ці язичницькі “безкінечні початки” – це втеча від вимоги здійснити зміну раз і назавжди. Відомий теолог Андрій Кураєв наводить слова одного філософа про те, що він знову пізнав радість молодості, пройшовши від ЦК КПРС до християнської віри: “…Адже молодість людини вимірюється її здатністю лишити усе позаду та почати все заново. І справжній гріх – це відмова стати чимось більшим, ніж ти є зараз” [Кураєв А., “Навіщо це дітям ?”, тижневик “Українська мова та література”, Київ, 2000, ч. 1, с. 5 ]…


Потім язичницький Патріарх Бу-Ба-Бу емігрує реально, починаючи з частих вояжів до Австрії (“О рідний Східний Райх !” – тільки й може вигукнути душа внука бойового офіцера Гуцульського підрозділу Цісарської Гвардії), Польщі, ФРН, Швеції і до Сполучених Штатів (грант Фонду Фулбрайта).

Те ж саме чинять його “компліментанти”:
- Юрко Покальчук – до Парижа,
- Галина Петросаняк – до Відня та Праги,
- Тимофій Гаврилів – до Відня,
- Володимир Єшкілєв – до Єрусалиму
(православного !) та Москви,
- Володимир Чернявський – до Риму,
- Тарас Девдюк – до Чікаго,
- Олег Короташ – до Кракова,
- Богдан Козак – ген у Неваду,
- Олександр Ірванець – до Києва,
- Іван Андрусяк – до Луганська,
- Олесь Гордон – до “латентного” Львова,
- Юрко Іздрик – до просто Львова,
- Тарас Прохасько – хоча б до іншої “-Анни”…

Таке собі “посполите рушення”, “рокош”, “похід конфедератів”, “ХІДЖРА”. “…Одне слово, письменники сьогодні тікають у прикладну географію” [ Бондар-Терещенко І., “Геній місця”, Журн. “Кальміюс”, 2001, ч.1-2, с. 17]. Такий собі літературний “Мандрований Град”, що перебуває у драматичному протистоянні із “земним градом” (тестаментарно-рустикальним дискурсом) та у драматичній нетотожності самому собі, бо його чисельні вороги зовні належать до нього. Таке собі “неоавгустиніанство літературне”, як означив би упорядник енциклопедії.

Та ба, більше за те ! Одночасно реанімується і проект східного сучасника св. Августина Аврелія (У ст.) – Діонісія Ареопагіта, для якого церква – це ієрархія ангелів на небі, що безпосередньо продовжується ієрархією людей на землі (“відображення чистого світла у чистих дзеркалах”). Про драматизм не може й бути мови.
Харизму на цей концепт-проект з його ніцшеанським пафосом поділу на “овець” та “козлищ” Володимир Єшкілєв отримав внаслідок як реального паломництва у Святу Землю (спільно з дійсним членом Римської Академії Сучасного Мистецтва, івано-франківським художником - філософом Володимиром Чернявським), так і від благословення імператорських генів (В. Єшкілєв – представник бокової лінії династії Кантакузенів, що підтримували ісихастів у боротьбі з візантійськими “рустикалами” – зилотами, на яких опиралася династія Палеологів). Володимир Єшкілєв, цей “білінгв-характерник”, “горопашний деміюрг” (як означив його донецький журнал “Кальміюс”), сучасний непримиримий Іван Вишенський з ентузіастичним пафосом Петра Скарги (ось і зійшлися крайнощі !) вибудовує власну ієрархію та рівні допущення до “таїнства” у сучасному українському літпроцесі - “Мала Українська Енциклопедія Актуальної Літератури” (МУЕАЛ).

Парадоксально, що інші твори Ареопагіта та Єшкілєва теж перегукуються: “Про Божі імена” – “Парадокс Хомського”; “Про містичну теологію” – “Адепт” (у співавторстві з О. Гуцуляком) тощо.
Як на наш погляд, то проект “Ієрархія актуальної літератури” породжений “феноменологічним синдромом” у його творця (“деміюрга”), а саме – прагненням до достовірних істин, в той час як концепт “Пілігримне царство” (його апофеоз – “Пси Святого Юра” , одинадцяте число “Четверга” та журнал “Потяг-76”), навпаки, - “метафізичним синдромом”, тобто прагненням до гіпотетичних (допустових) тверджень. Останній проект визнає право на життя проекту В. Єшкілєва саме як “екзотеричного” (зовнішнього, відкритого, доступного для сприйняття непосвяченому) свого аспекту, мета якого – регламентувати життя всіх рівнів сучасного літературного процесу (Знав би найбільший “регламентатор” українських “інженерів людських душ” Олександр Корнійчук ким стане внук його особистого шофера !).

Потрібен лише новий “папа” від літератури (проте ним не може бути “самосвят” Джьорджь Грабовічь, вічний “намбер ту”, навіть коли “намбер ван” Микола Рябчук вийшов із редакції “Критики”), щоб одразу з простого “приходського” (“Станіславського”) “священнодійця від літератури” перевести Володимира Єшкілєва у статус офіційного “кардинала (як це сталося з Д.Г. Ньюменом). Зрештою, журнал “Крєщатік” визнав вже (hic et nunc) “станіславця” за “сірого кардинала” (пор. з тим же Ньюменом).
Щоправда, є небезпека впасти в “прєлєсть”, але здорова іронія швейківського типу (як вже говорилося) у самого творця МУЕАЛ зуміє, сподіваємося, подолати цю спокусу.
Та й чи не повірити у ніцшевське “вічне повернення”, адже німецький літературознавець Ганс Єшке (!!!) займався “роздаванням слоників” представникам іспанського літературного покоління 1898 року. В 1947 році його книга повторно була видана у перекладі на іспанську в Сантьяго-де-Чілі. З Гансом Єшке полемізував інший критик – Гарольд Баран, що вражає у сенсі існування ідейного “антипода” В. Єшкілєва Євгена Барана. До речі, ці обидва українські літературознавці народилися 23 травня, у день просвітителя диких африканських племен (берберів і таке інше) Симона Зилота (це на його весіллі Син Божий на прохання Богородиці перетворив воду на вино, цим вперше проявивши свою надприродну сутність ).

Легітимність письменницький “Мандрований град” отримує з рук Юрія Шереха-Шевельова: “… шанс України – в експансії” [ газ. “Вісті з України”, 1998, 14 травня]. Експансія – “хіджра” набуває статусу перфектного. Роман Юрія Андруховича “Перверзія” для української культури та ментальності п е р в е р т у є (латин. “перегортає”, “відкриває”) “Історію русів” (паралель роману з нею помітив Назар Федорак [Федорак Н., “Роман Андруховича “Перверзія” і українська літописна традиція”, газ. “Пост-Поступ”, 1996, ч. 20, с. 11] ), історію еміграції-експансії варягів – лицарів – ченців – “конквістадорів степу” (heathers). З Андруховича та «Псів Святого Юра» розпочалася для нас «андрухов’юрська ера» геокультури (однакові геологічні періоди на різних континентах мають різні назви), тобто ера, яку В. Єшкілєв визначив як ера «шляху воїна попри жерця» [Jeszkiliew W., “ Rycerz przed kaplanem. Typologia dwu fenomenow”, журн. “Czas kultury’, Poznan, 1997, № 5-6, S. 89-91].

Концепт “Мандрований Град” (як сучасний варіант метапроекту “Україна – країна мандрованих дяків”, за М. Гоголем - Р. Мельниківим) може дати українству розраду від прийняття через цей проект того факту, що Україна – “… при битій дорозі. Що вона і Європа й Азія. Наша культура вбирала елементи з обох сторін світу… Злочин Росії не тільки в тому, що вона відірвала нас від Європи. Вона відірвала нас і від Сходу… Калмики нам теж потрібні. Це знав Хвильовий. Це відчувала Гриневичева. Не втямки це епігонам вісниківства (“рустикалам”, - О.Г.) і львівській перекупці (тобто тим, кому “нудна дорога на Схід”, як визнає Степан Процюк, - О.Г.)… Суть не в запереченні імперіяльної концепції заради ствердження провінційної, а в виробленні вищої імперіяльної (“Євразія без Москви !”, - О.Г.)… В нашу епоху позиція ця – ключ до майбутнього… Зрозуміти себе — це означає ствердити себе… Не острів серед суходолів – припонтійських і тучних,… - а осередок двох материків” [Шерех Ю., “Пороги і запоріжжя”, Харків, 1998, т. 1, с. 592, 593, 594], своєрідна МезоЄвразія: “… Із Заходом мостом з'єднати Схід, Нехай новий на нім зросте Акрополь” [ Лободинський Ю., “Пісня про Україну”, Львів, 1996, с. 65]. Як колись поєднав Захід та Схід Александр Македонський. Про повторення його подвигу українськими лицарями (“александрами”) мріяли письменники козацького барокко ХУІІ ст., об”єднані у власний “Мандрований Град” (серед стихій титанізму та звитяжства) – київське “Товариство Афіни” , “Атеней” (Є. Плетенецький, П. Беринда, К. Сакович, С. Почапський, П. Могила, С. Косів, Х. Євлевич). Дещо пізніше об’єдналися у свій “Мандрований Град” – “Чернігівські Атени” – Л. Баранович, О. Бучинський – Яскольд, І. Величковський, Д. Туптало, І. Орновський, І. Максимович та інші.

Отже, “Мандрований Град” “андрухов”юрської ери” продовжує у к р а ї н с ь к у традицію. На роль “Атен” претендували і “лицарський орден” “Пси Святого Юра” (domini canes), “солдати” при цьому “ордені” – Асоціація українських письменників (АУП), різні “жрецькі” консорції – “Нова література”, “Авжеж”, “Четвер”, “Література Плюс”, “Критика”, “Кур,єр Кривбасу”, а також “лісові ватаги” - “Нова дегенерація” (без строку тривалості), “Друзі Еліота”, “Смолоскип”, “Книжник Рев'ю” та інші.
Але реально домінуючим “Атенеєм” став “Станіславський (Івано-Франківський) феномен” (Ю. Андрухович, Ю. Іздрик, Т. Прохасько, Г. Петросаняк, В. Єшкілєв, В. Мулик, Я. Довган, О. Лишега, М. Микицей, М. Король, О. Гуцуляк, А. Морговський, А. “Середа” Кирпан, О. Рубановська, В. Чернявський) та його друковані органи “Четвер” , “Плерома”, супутні йому донецький “Кальміюс”, чернівецький “Потяг – 76” та львівський “Форма(р)т”, а також персонально – Ігор Бондар-Терещенко, Олесь Гордон, Олег Соловей, Анна Біла, Василь Кожелянко, Маріанна Кіяновська, Олександр Бойченко and the rest.
Редактор журналу “Основа” Валерій Ілля щось таки відчув у геокультурних здвигах українського духа, але нове “покоління незнаючого кінця часу” (endlose Zeit), “часу сарматів” (за І. Бобровскі) , “часу єзуїтів” (за Є. Бараном) він невірно витлумачив як “дітей безчасся” (Ю. Андрухович, В. Діброва та ін.), а тому мріє про альтернативу їм – “нове покоління” “пастушків” “Великого Стилю” [Ілля В., “Модернізм, постмодернізм, авангардизм на нашому грунті”, журн. “Основа”. 1997, ч. 11, с. 121, 122] (пор. з іронізуванням над цим у новій книзі Костя Москальця “Нічні пастухи буття”). В. Ілля “звільнив” ціле покоління з літератури, оголошуючи його “яловим”, бо, на його думку, воно порушило “благопристойність” “Великого Стилю”.
Нехай і так. Звільнений “благопристойниками” ліцейський вчитель романських мов Ездра Паунд висадився у Гібралтарі без грошей у кишені та помандрував пішки через всю Іспанію, Прованс, Тоскану, живучи випадковими заробітками і, відкриваючи для себе свідчення збережених ще скрізь духовних цінностей Середньовіччя, його етики та мистецтва.


* * *

Перші читачі вищенаведених рядків вказували на той факт, що наш текст суперечить тому, що висловив співавтор роману “Адепт” та МУЕАЛ у своїй статті “Діти різних конвенцій” (див.: “Критика”, 2000, ч. 5, с. 24-26), а саме, що крім дискурсів “кореневої” та “ризомної” ідеології “… я констатую лише один незаперечний факт: третьої конвенції створити поки що не вдається” (В. Єшкілєв).
Вірно, не вдається так званим “дев'ятдесятникам”. Просто тому, що вона вже створена. Віктор Шкловський назвав її “конвенція часу” : “… Кожна людина затримується у своєму розвиткові на якомусь етапі, перестає йти за загальною течією часу і як звичайно, закріплює ситуацію своїм одягом” [Шкловский В., “Избранное: В 2-х тт”, М., 1983, т. 2, с. 95] . А тепер цю ситуацію визначають як “постмодернізм”. Нема єдиного стилю, єдиної історії, єдиного часу і мови: “… надто багато історичних часів жужмом упхалося в тісний, заледве що двадцятилітній проміжок” [Забужко О., “Входить Фортінбрас”, тижневик “Зарубіжна література”, 1999, ч. 36].
Так, покоління, дещо невірно означене як “дев'ятдесятники” (т.з. носії психологічного “синдрому анти - Віра К.”) залишилися у “часі культурного андерграунду” (“постшістдесятництво та його відгалуження – “вісімдесятництво”, “Нова хвиля”), а не пішло за течією часу у “хіп-хоп-культуру” (т.з. “дуже пізніх дев'ятдесятників”, cool- культуру). Ще інші, у свою чергу, залишилися або у часі героїв драми “Майстри часу” (Сталінська премія, 1930 рік), як от Б. Олійник, В. Сингаївський, О. Мороз, О. Бердник та інші), або “націонал-революційного резистансу 20-50-х років” із його принципами “народництва” (“ендіженізму”), просвітництва, “мовомислення”, “культурною непритомністю” (за Оксаною Забужко; Вячеслав Медвідь визначає це покоління як “неонародництво”, Вікторія Стах – “сомнамбулізм”, “вовкулакуватість”, Володимир Єшкілєв – “тестаментарно-рустикальниий, заповідницько-народний дискурс”).
Але передову позицію займають серед цього набору “часів” саме спадкоємці культурного андерграунду (“культурного гедонізму”). Вони на правах “нувель лежітім дефанс” стали “новими єзуїтами” для досягнення головної мети – внести у свідомість своєї майбутньої пастви культуроцентричну (“космоцентричну”) ідею, щоб, як мріяв Гамлет, “вправити Часові його суглоб”. Або пере-створити Час, або вмерти !

“Позадесятники” (С. Процюк, Є. Баран, І. Ципердюк, М. Бриних, В. Стах, А. Кокотюха та інші), чи, як їх “обізвав” Юрій Андрухович у передмові до “Нової дегенерації” – “поетичні магометани”, не вірять в успішну реалізацію цієї “хірургічної” операції саме шляхом “деміюргії” МУЕАЛ В. Єшкілєва – Ю. Андруховича – О. Гуцуляка – Ю. Іздрика. Хоча свого часу “деміургійний” проект під назвою “незалежна Україна” таки вдалося зреалізувати носіям “часу народництва”, а ті які заперечували його можливість, приречені були стати в обслугу людиноненависницькому тоталітаризмові, а після того, як “лев здох”, стати “мародерами”: “…Голова СПУ Ю. Мушкетик перетворився на такого собі “пахана”, що очолює “малину”,… там де треба підставляє кишеню” [ Рубан В., “Мародери”, газ. “Слово”, 1993, ч. 10, с. 1].

Виходячи з принципу типології , запропонованої російським літературознавцем Славою Льоном [журнал “Человек и природа”, М., 1992, ч. 2], час культурного андерграунду відповідає т.з. “бронзовому вікові” (з 1957 року), суть якого, вже за культурологом Микитою Покровським, полягає в тому, що в цій епосі йде інтенсивне оволодіння майстерністю, стрімке становлення та закріплення життєво важливих навиків, розвитку вмінь та знань, увага до спадку, головним чином ,епохи “срібного віку” (кінець ХІХ ст. – 20-ті роки ХХ ст.). “Час народництва і /або класовості” відповідає “мідному вікові”, вікові резистансів та “мідних труб” – культури на службі ідеології. Самі ж “позадесятники” є актуалізаторами “залізного віку”, епохи диявольської гри розуму (за Мерабом Мамардашвілі), актуалізаторами його апофеозу – “квалітизму” : неправильна мова (порушення у синтаксисі та / або в семантиці), правильна форма. Почитайте принаймні вірші “Нової дегенерації”, і зрозумієте , що мета їх – шаманське “по-ятие” (принцип to have). “…Замість робитися майстрами часу, - птше Оксана Забужко, - … стали (представники “залізного віку”, - О.Г.) його бранцями. У висліді живемо в стані якихось перманентних почуттєвих викиднів (підкреслення наше, - О.Г.) : ані любити близьких нема коли, ані дорогих небіжчиків оплакати, - зате дедалі , то більше оплакуємо власну безмежну самотність” [ Забужко О., “Входить Фортінбрас”].

Покоління культурного андерграунду (“Мандрований Град”, “нові єзуїти”) прагне д е з е т а т и з а ц і ї , тобто емансипації народу від держави (Системи) (пор.: “Вітчизну я любив, а не державу”, - писав лорд Байрон у “Сарданапалі”), коли народ починає саме себе споглядати у культурі (цій, за Аленом де Бенуа, “інтимній діалектиці людини та природи”) як об'єктивації своєї самості , що набагато легше зробити в умовах, коли декларуємо, що “Не за таку Україну боролися покоління попередників !”, “Не про таку самостійну Україну ми мріяли !”.

Іспанський баск Мігель де Унамуно-і-Хуго пропонував для своєї країни наступний проект: “… перейти в інший вимір - … відродити націю означає “перетворити стадо виборців та податкодавців” у “народ, що складається з “я”… Ось у цій точці “я”, в неподільному духовному атомі спільноти й вирішується … її майбутнє” [Забужко О., “Філософія української ідеї та європейський контекст”, К., 1993, с. 37].
Першими, хто запропонував в українській інтелектуальній історії дезетатизаційну національну ідею, на думку Оксани Забужко, були Іван Франко та “Молода Україна” (Т. Зеньківський, Л. Цегельський, В. Старосольський, А. Крушельницький, М. Вітошинський, В. Панейко, В. Лотоцький та інші). Але з причини, що цей проект було насильницьки перервано, то цю місію кладе на себе покоління “Мандрованого Граду”, яке, начебто, за словами представника заповідально-рустикального дискурсу , прагне винайти “нове колесо” [ Мушкетик Ю., “Колесо: Кілька думок із приводу сучасного українського поставангарду”, газ. “Літературна Україна”, 1994, 27 жовтня]. Або ж , як справжні “деміюрги”, дмухнути в обличчя “масового” істеблішменту “подих третього тисячоліття” (за М. Жулинським).
Але воно, це “покоління”, свідоме того, що не починає нову лінію глобальної рефлексії, але з а в е р ш у є стару - остаточно та безповоротно. Завершує оберт колеса дхарми української літератури.