МЕТАФОРА ІНФАНТИЛЬНОСТІ, або ІНФАНТИЛЬНА МЕТАФОРА

Артем Чех. ПЛАСТИК: Повість. – Харків: Фоліо, 2008. – 187 с. – (Графіті).

Артем Чех – киянин, за освітою – соціолог, автор чотирьох прозових книг, переможець у конкурсі ,,Міський молодіжний роман 2007”.
Сьогочасна молодіжна проза різко знизила планку психологічного віку і письменника, і читача. Але в умовах наростаючої агресивної інфантильності все таки вирізняються художні індивідуальності. Повість, про яку йдеться, написав молодий прозаїк, який навряд чи пам’ятає совєцьку добу. Трагічна антиутопія оповіді не має ,,грунту під ногами”, і тому, безперечно, проглядаються запозичення, зокрема, кіношні паралелі: ,,Я писав цю історію, свідомо запозичуючи найпопулярніші кліше світового кінематографа” – декларує у ,,Передмові” Артем Чех, і це зрозуміло, бо кожен володіє тією інформацією, якою має можливість володіти.
Одразу виникає питання поетики-метафори заголовку – до чого тут пластик? Я довго думала й придумала таке: пластик, або точніше, пластмаса, як матеріал, має властивість під дією нагрівання і тиску міняти форму. Подивимося, що відбувається у повісті. Спокійне глухопровінційне містечко під ,,гарячим” впливом і тиском інфернальних подій перетворюється у киплячий казан із кров’ю, тілами загиблих жителів і гостей дурного дійства-карнавалу, що був придуманий хворими людьми: ,,Через тиждень наше місто святкуватиме якусь там річницю демократії. Мало хто розумів це свято, але відзначали його завжди гучно, з трепетом і надривом… Це свято завжди збирало тисячі мешканців міста, які гуртувались у геометризовані колони й проходили урочистою ходою центром міста, а потім розбрідалися хаотичними групками та сім’ями, гуляли у міському саду й на території інтернату для людей із проблемами опорно-рухової системи”.
Читачу запропоновано свого роду текст-колаж: уже згадувані кіношні запозичення, особливо кривавих сцен-кадрів; правдоподібність, навіть, реалістичність у зображенні внутрішнього життя персонажів, і особливо, їхньої зовнішності: ,,Людина, яка не мала жодного уявлення, що роблять ці двоє, могла з легкістю прийняти їх за змовників або зрадників, утаємничених шизофреників або підстаркуватих гомосексуалістів. Зрештою, майже так і було…”; психологічно точно вмотивовані вчинки героїв у різних ситуаціях. Не цурається автор й використання художнього засобу – ,,потоку свідомості”, особливо коли реалістична психологія переходить у площину містичну: ,,І снилося мені, наче біжу я вздовж вагончиків та вольєрів у напрямку великого брезентового шатра, і це, я розумію, цирк. Я перечипаюсь через жебраків, що сидять біля входу, а вони, жебраки, дико гигочуть і розвалюються на члени. Окремо руки, ноги, голова…”. Містечковий кривавий ,,шкандаль” за короткий час доростає до символу абсурдності будь-якого позитиву життя: ,,На крислатому клені на своїх підтяжках висів клоун. Його штани були спущені. По ногах бігла кров. Біля того ж клену валялися ще два мертвих тіла. Перше – велике і кругле. Якщо добре придивитися, то з легкістю можна було розгледіти схожу на решето клоунесу. Друге тіло належало Олександру Миколайовичу Культурному…” – до речі, одному з організаторів карнавалу, що спокійно перетворився у трагедію.
Катарсису не відбулося. ,,Молекули” тексту повторилися, згорнулися, заплелися, і поступово, не поспішаючи, я зрозуміла: те, що чекає на нас завтра, – це те, від чого ми втікли вчора (або ж ,,Післявчора” – жарт! – Т. Д.).
Автор повісті послідовно безкомпромісний, насамперед, до себе, рішуче, відважно, сміливо, категорично рухається до невідомого. Це може собі дозволити тільки справжній талант, якому нема чого втрачати, і нема чого боятися. І саме цей момент переконує, і саме він не дозволяє назвати повість Артема Чеха ,,ширвжитком”.
Бажаю молодому талановитому авторові уникати в майбутніх творах одного разу знайденого й перевіреного, навіть, якщо це будуть геніальні Хічкок й Фелліні, Трієр і Бергман.