Маріанна КІЯНОВСЬКА
Для Ю.
Я дзвонила в чорні, оббиті дерматином двері, і думала, чи вона знає вже хоча б що-небудь про мене, чи розпитувала про нас, вихоплюючи щонайменші подробиці з чужого щоденного існування, чи могла спати ночами, чи вже навчилася керуватися сліпим інстинктом -- і уникати, уникати болісних і непотрібних думок, вслухатися в себе -- і позбуватися всього торішнього і позаторішнього, наче старих газет, як ветхої білизни, як хвороби, як небажаної дитини.

Я навчилася отак-от дзвонити у двері, ще коли працювала розсильним у піцерії, саме так, розсильним, видаючи себе за чотирнадцятирічного хлопчика, бо дівчинку на таку роботу не взяли б. Ще тоді я збагнула: тиснучи на ґудзик дзвінка, не можна мати ніяких бажань, не можна хотіти, щоби тобі відчинили, не можна радіти, коли тобі нарешті відчинять, треба приймати усе як даність, як звичайний прояв світового порядку: в міру несправедливого, в міру болісного, в міру абсурдного, в міру...

Учора я ще жила далеко звідси, але від сьогодні житиму тут, у своєму домі. До речі, а чи знає вона, що це -- мій дім?

Він поселив її тут відразу ж після тяжкої хвороби: вона потребувала саме цього клімату і тільки цієї клініки. Її влаштовувало писати йому довгі листи і надсилати поштівки із краєвидами, отримуючи короткі відповіді, пізно прокидатися, дозволяти собі деяку недбалість в одязі, великі доброчинні пожертви, видатки на компаньйонку та її ненав'язливого коханця, астрономічні рахунки за телефонні розмови, порпання в оранжереї, самотність.

Він бував у неї раз чи двічі на рік, по кілька тижнів, а решту часу ми жили удвох, обростаючи спільними спогадами і речами. У нашому помешканні також, якщо пошукати, то можна було знайти старі газети, ветху білизну, ми часом хворіли на нежить, але нежить приходила і зникала, хоч ніхто і не намагався її позбутися, так само, як і зношеного або вже немодного одягу, запраної білизни, старих довідників, аркушів паперу, розмальованих павичами і садовими решітками, надтріснутих кавових горняток, затуплених ножиць.

Однак вчора я зрозуміла, що почала вмирати. Ми з нею -- вона і я -- мусили б навчитися жити без нього. А їй це завжди вдавалося краще...

Учора він приїхав у наше помешкання не сам. Він приїхав із собакою, німфеткою, привіз кілька картин у рамах, три валізи. Підійшов до мене і сказав, щоб я поверталася до себе додому, так буде простіше для всіх, не треба сцен, речі мої мені доставлять, його ніжна, свіжа, тендітна і делікатна Ліліана сама цим займеться, хай тільки трохи оговтається на новому місці. Він забув або ж не хотів пам'ятати, що в моєму домі, відколи ми оселилися разом, уже мешкала Лілі, його вже дещо прив'яла квітка, його попередня Лілі, бо їй підходили клімат і клініка, він вирішив не перейматися тим, чи відчинить вона мені, і чому вона мені їх відчинить.

Насправді я так мало думала про неї, що не знала навіть, чи була вона йому дружиною. Лілі. Здається, їй уже тридцять. А може, під сорок? Виразно уявилося її не дуже довге, ледь рудувате волосся. Якась виблякла блузка. Дорогий медальйон на довгому золотому ланцюжку, милі ямочки на щоках. Сьогодні вона мені не відчинить. У неї знайдеться цілий букет причин: мігрень -- мовляв, не хотіла вставати; пообідній сон -- не прокинулась, бо не чула; писання листа, розкладання пасьянсу, початок літа...

-- Заходьте. Дзвінок не працює. Я побачила вас у вікні...

А тоді я довго вмирала... Марила, металася у гарячці, кликала його, у тяжкій маячні намагалася писати йому листа. Лілі подавала мені ліки, запарювала для мене трав'яні чаї, годувала з ложечки, а коли я заходилася в риданнях, гладила по голові -- завжди мовчки.

Вона увійшла -- і я раптом побачила, які змучені в неї очі.

-- Щойно доставили речі. Я вже заплатила і посильному, і за таксі. Усе гаразд, -- і вона поправила мені ковдру.



Я збагнула ціну її мовчання аж тоді, коли вперше вийшла з нею на прогулянку, все ще майже безсила, опираючись на теплу руку, загрубілу від роботи в оранжереях.

-- Я нічого не розповідаю про нас із ним. І не буду розпитувати про вас... Та жінка -- теж Ліліана?

Я кивнула. Вона знову надовго замовкла. Потім, уже вдома, подивилася мені в очі:

-- Ти не бійся показати мені на двері. Я знаю, що це -- твій дім. Скажеш -- і я поїду.

Але я не сказала, тому що теж не могла мати дітей. Я ніколи їй так нічого і не сказала. І вона мені нічого не говорила, бо ми вже почали вмирати. Тільки одного разу -- оце одне: та жінка, про яку я думала, що то її компаньйонка, любила його раніше. Вмерла від нього раніше. Без мук. Уві сні.