Все в цьому житті відбувається за законами Всесвіту. Біль, він не приходить сам, його завжди хтось приносить у своїх кишенях, в поглядах, душах.
- А з погляду, як правило, все і починається, - думав Сашко , спрагло ковтаючи сльозами ніч. Він стояв біля напівпричиненого вікна і цілувався із сигаретою, що єдина у цю мить вірно корилася йому, але, як і все, була не вічною, бо мала природну властивість закінчуватися.
Він пошепки відтворював у памяті її великі сіро-зелені очі, що з першого дня знайомства випекли на його серці рану, яка не загоювалась, а все більше і більше ятрилася, засіваючи поле душі незбагненним бажанням бачити її, бодай трошки. Але, все-таки, сьогодні він не залишився як того не хотів... Це було вище нього, а злітати він не наважувався ніде і ніколи, бо надто добре було на землі, та й до кращого звикати не хотілося, бо це теж нелегко. Небо сьогодні було беззоряне. І куди дівалось все прекрасне тоді, коли боліла душа.
...Але ж він хотів цього кожну хвилину, секунду. Вона говорила до нього німим голосом тиші, димом недопалених сигарет, нічним містом, вітром, ще таким безсилим, але вже весняним. Сашко знав, що вона не така як всі, але те, що між ними сталося (чи не сталося?) перконувало його в протилежному.
- Казки мають просту властивість закінчуватися, - сказала вона, коли він йшов. Все сталося занадто швидко, хоча... красиво. І чия в цьому вина? Відповідь лежала десь глибоко-глибоко в серцях кожного з них, але витягувати її на зовні не намагалися ні він ні вона.
- Саш, ти коли вже нарешті вкладешся спати, а то замріявся, досить, вранці вставати треба?
- ...
- Ей, ти що оглух?! - невгавав сусід по кімнаті, який навіть і не здогадувався, що коїлось з хлопцем.
Чогось згадувалась перша зустріч, поцілунок... все ж відбувалось саме в цій кімнаті...


Двома поверхами нижче, на підвіконні сиділа молода дівчина і запивала свої спогади кавою та ніччю, що якось невільно палдала у чашку.
- Я так стомилась від самотності, - заговорила раптом ніч. Ці слова ехом відгукнулися в серці Софії... Софія – мудрість із грецької. Кому ж та мудрість треба, якщо щастя її вмирало від похмілля, ще з тої осені, коли хотіло втопитися в самогонних сльозах Всесвіту над ще одним розбитим коханням. Тоді вона дала собі слово, що ніколи більше не закохається, це занадто нестерпно. І тут... Сашко. Так весняно зявився у її житті і змусив знову повірити. Вона не любила весну, тому й намагалася знайти хоч щось приємне у її сутності, яка пролазила у світ десь аж із вічності і росла в ньому метастазами сонця, вітру, чогось нового і далекого. Хотілося розважити свою самотність.
- І я стомилась від самотності, - промовила так, що не почула навіть сама.
Сьогодні він пішов... Недопиті келихи вина хаотично розкидані по підлозі так спокійно дивилися на неї його очима. І мовчали так, як він мовчав. Увірвався в її весну і пішов. Зрештою пішов, як і всі, і, як всі, – назавжди. Ледь освітлена ліхтарями вулиця – як її дорога до правди життя виднілася своїм кінцем.
- А скільки ще таких ран буде? Серце ж не безмірне, - думала вона. Але так має бути, бо біль – джерело їснування: з нього народжувались спокій, поезія, народжувалась вона заново, хоча серце залишалось незмінним.
Сьогодні вона була сама, а тому ніхто не міг потривожити її тихого смутку.
- Все що стається – стається на краще, - казала якось невимушено ніч.
- Та знаю, знаю, - промовчала у відповідь Софія, - просто набридло завжди чекати чудес.
- А казки невичерпуються. Після закінчення одних, починаються інші, - невгавала ніч, - людство не може жити без казок, це його коріння.
- Ах!!! – тільки зітхнулп у відповідь.

Вранці Сашко поїхав...

Маряна, повернувшись від коханого, щаслива і стомлена десь аж коло обіду зайшла в гуртожиток. Перш ніж увійти в кімнату, вона обережно постукала у двері, за якими, на її думку, спокійно спали щасливі і закохані Софія і Сашко, але ніхто не відгукнувся.
- Ох мені, ці полюбовники, - весело подумала вона. Витягнула ключ із сумочки, тихенько відімкнула двері і ввійшла.
- Ану, молодята, прокидайтеся! День надворі!.. Опа! А це що таке? Софія зі спокійним обличчям лежала на підлозі і здавалось, ще справді спала. На столі валялася коробка з Димедролу. Порожня.
- Ну і ну, кого це тут безсоння мучило?
- Агов, соня, ану вставай давай!
Вона не ворухнулась. Серце Мар'яни тривожно забилося. Підійшла ближче і... Ноги почали підкошуватись, а в очах світ потемнів.
Коли прийшла до тями біля неї сидів молоденький лікар і якось співчутливо-далеко дивився ніби крізь неї на неї ж.
- Як ви себе почуваєте ? – запитав.
- Я... Що з Софією??? - пригадавши все, що бачила, якось із надією прошептала.
Хлопець мовчки простягнув їй клаптик паперу, на якому таким знайомим почерком були вистраждані слова. «Я вас любила. Пробачте, але моя казка сьогодні вичерпалась...»