
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.12
14:16
А літо виставляє слайди:
гаряче сонце та асфальт гарячий;
із льодом склянку і мохіто...
Лиш думкою несешся в мандри.
Суцільна спека нині влітку,
а дощ, як зваба, вдалині маячить.
У нас ні краплі, лиш сушарка
гаряче сонце та асфальт гарячий;
із льодом склянку і мохіто...
Лиш думкою несешся в мандри.
Суцільна спека нині влітку,
а дощ, як зваба, вдалині маячить.
У нас ні краплі, лиш сушарка
2025.07.12
13:54
в очах моїх ти
в очах моїх ти
в очах моїх ти ще на порозі
нумо зайдім іще для чогось
іще для чогось іще для чогось
в очах моїх ти
в очах моїх ти
в очах моїх ти
в очах моїх ти ще на порозі
нумо зайдім іще для чогось
іще для чогось іще для чогось
в очах моїх ти
в очах моїх ти
2025.07.12
12:38
Нехай мене Зоська про вірш не просить,
Бо коли Зоська до вітчизни верне,
То квітка кожна вірш проголосить,
Зіронька кожна заспіває напевне.
Допоки квітка розквітне,
Допоки зіронька в леті,
Слухай, бо то щонайкращі поети.
Зірки блакитні, рожеві квіт
Бо коли Зоська до вітчизни верне,
То квітка кожна вірш проголосить,
Зіронька кожна заспіває напевне.
Допоки квітка розквітне,
Допоки зіронька в леті,
Слухай, бо то щонайкращі поети.
Зірки блакитні, рожеві квіт
2025.07.12
10:12
Якось незрозуміло…
Ось він ще зовсім маленький хлопчик. Утім, відчуває себе центром Всесвіту, навколо якого обертаються тато, мама, бабуся і навіть пухнастий песик Віскі…
Вони живуть у сивому будинку в самісінькому центрі чарівного міста.
Оточують його
2025.07.12
09:50
річний український воїн Костянтин втратив на війні обидві ноги…
Але саме там знайшов своє кохання - Ірину.
Миру і любові молодому подружжю!
Війна - це свіжі хрести,
це сльози, біль і руїни…
Ірина і Костянтин,
Костянтин та Ірина.
Але саме там знайшов своє кохання - Ірину.
Миру і любові молодому подружжю!
Війна - це свіжі хрести,
це сльози, біль і руїни…
Ірина і Костянтин,
Костянтин та Ірина.
2025.07.12
07:39
В Парижі люди слухають Бізе,
У Римі носять вітчизняні кеди.
А в мене вже давно інакше все -
Четвертий рік я слухаю "шахеди".
Хоча відвідувати хочу теж
Борделі дорогі, кафе гостинні.
Базікають експерти з соцмереж:
У Римі носять вітчизняні кеди.
А в мене вже давно інакше все -
Четвертий рік я слухаю "шахеди".
Хоча відвідувати хочу теж
Борделі дорогі, кафе гостинні.
Базікають експерти з соцмереж:
2025.07.12
05:15
Хоч задум розумом відхилений
Бував разів, напевно, п’ять, –
Думки, надіями окрилені,
В одному напрямку летять.
Здійснити хочеться задумане
І врешті вирушить мені
До облюбованої Умані
На швидкоплинні вихідні.
Бував разів, напевно, п’ять, –
Думки, надіями окрилені,
В одному напрямку летять.
Здійснити хочеться задумане
І врешті вирушить мені
До облюбованої Умані
На швидкоплинні вихідні.
2025.07.11
21:58
Він писав сценарії для тупих серіалів,
а вночі мріяв про справжню прозу.
Ці мрії були як утрачена Атлантида,
як підземна течія, непомітна назовні.
І ось він відчув, як його талант
стирається, як він перестає
бути самим собою, митець
уже не здат
а вночі мріяв про справжню прозу.
Ці мрії були як утрачена Атлантида,
як підземна течія, непомітна назовні.
І ось він відчув, як його талант
стирається, як він перестає
бути самим собою, митець
уже не здат
2025.07.11
18:19
Ти наступила, як наступає на крила метелика вітер.
Легкість приборкана. Попіл весни у спалених дотиках квітів.
Місячним сяйвом до спраглої згуби намокла цнотливість паперу,
чайною хаткою серце чекає ходи церемонної. Ще раз
сад розібрався, він вивчив
Легкість приборкана. Попіл весни у спалених дотиках квітів.
Місячним сяйвом до спраглої згуби намокла цнотливість паперу,
чайною хаткою серце чекає ходи церемонної. Ще раз
сад розібрався, він вивчив
2025.07.11
06:20
Прохолодні туманності
Повсякденних світань, –
Відчуття первозданності
Вберегла глухомань.
Відчуття безконечності
Найглухіших боліт,
Де від всіх суперечностей
Ізольований світ.
Повсякденних світань, –
Відчуття первозданності
Вберегла глухомань.
Відчуття безконечності
Найглухіших боліт,
Де від всіх суперечностей
Ізольований світ.
2025.07.11
05:53
Метушня й штовхання ліктем
У кольоровій веремії
Явиться на зламі блиском
Інша сцена за хвилину
В темній самоті зійшло
Був ключем калейдоскоп
У кольоровій веремії
Явиться на зламі блиском
Інша сцена за хвилину
В темній самоті зійшло
Був ключем калейдоскоп
2025.07.11
00:03
Кожне світило вважає, що світ має обертатися довкола нього.
Де ванька напаскудив – там і «русскій дух».
Велика брехня – спосіб реалізації великої політики.
Ті, що не зупинили зло, так само за нього відповідальні.
Велич у спадок не передається,
2025.07.10
21:40
Опадає цвіт безнадійно,
Опадає цвіт, як любов.
Опадає цвіт, як події,
Що хитають твердині основ.
Опадає цвіт прямо в серце
І кривавий лишає слід.
Поцілунком цвіт озоветься,
Опадає цвіт, як любов.
Опадає цвіт, як події,
Що хитають твердині основ.
Опадає цвіт прямо в серце
І кривавий лишає слід.
Поцілунком цвіт озоветься,
2025.07.10
14:10
Стара Планина – лісом криті гори,
лунає мило поряд… саксофон.
До горизонту тепле, синє море
і раптом – голос скрипки їм у тон!
Легенький вітер пестить сосен віти,
метелики вальсують поміж крон…
У розпалі гаряче мирне літо,
лунає мило поряд… саксофон.
До горизонту тепле, синє море
і раптом – голос скрипки їм у тон!
Легенький вітер пестить сосен віти,
метелики вальсують поміж крон…
У розпалі гаряче мирне літо,
2025.07.10
13:42
Мені уже двічі по віку Христа,
то що я від інших ще хочу?
Пора вже туди, де зоря золота
завершує долю пророчу.
Де Бог заколисує тишу небес
утомленим сонцем в зеніті,
де праведний порох в час тління воскрес
то що я від інших ще хочу?
Пора вже туди, де зоря золота
завершує долю пророчу.
Де Бог заколисує тишу небес
утомленим сонцем в зеніті,
де праведний порох в час тління воскрес
2025.07.10
08:11
Кришталем іскряться зорі
І холоне літня ніч, -
Десь, невидимо для зору,
Підвиває хижий сич.
Тишу різко ріже сплеском
На ставку, мабуть, карась, -
Від водойми безшелесно
Потяглася тінь якась.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І холоне літня ніч, -
Десь, невидимо для зору,
Підвиває хижий сич.
Тишу різко ріже сплеском
На ставку, мабуть, карась, -
Від водойми безшелесно
Потяглася тінь якась.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2024.05.20
2024.04.15
2024.04.01
2024.03.02
2023.02.18
2023.02.18
2022.12.08
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Леся Романчук (1961) /
Критика | Аналітика
У мереживі мережі 3
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
У мереживі мережі 3
Людина приходить у світ голою. Та її приймають ніжні материнські руки, здатні захистити від усіх довколишніх бід. У світі Інтернетного сайту кожен має вибір – прийти голим, лиш у лавровому віночку віршів, чи прикрити-таки причинні та безпричинні місця фіговим листям звань, заслуг, титулів, як-от член, лауреат, автор книг.
Можна гордо назватися власним номеном і доменом, а можна сховатися за ніком (для неутаємничених – то така кличка, інколи дуже дивна, яка мала б увиразнювати творчу індивідуальність автора чи просто прикривати ім’я чи його повну відсутність). Можна гордо вивісити власне привабливе фото і дивитися людям у вічі, можна затулити власний фейс картиною Джорджоне, квіточкою, будячком, портретом улюбленого собаки, якоюсь абстракцією, що нагадує котячі геніталії – будь-який творчий спалах припустимий. А можна з однієї знимки дивитися людям у вічі і зойкати: «Чудовий вірш! Я у захваті!», а з іншої, позичивши очей у собаки, та ще й чужого, писати таке, що й пес би не слухав. Безліч варіантів, безліч можливостей.
У мухи… У Софії… Та ні, таки у мене самої, раби Божої Лесі Романчук, вибору не було – власне вм’я, власна стандартна, з офіційного сайту видавництва, знимка – в міру привітна, в міру стримана. «Ах, так вот ты какой, северный олень!» - мав припасти навколішки читач, уздрівши геніальні твори геніальної авторки на геніальному сайті генієм створеної мережі. Така потреба визрівала з прозаїчної причини: прозу можна придбати у книгарнях чи замовити через «книгу поштою», а поезія… Книжки поезії розлітаються, вимахуючи паперовими крилами – щойно був добрячий стосик, а от уже й нема. А вчительки як змовилися, задають дітям то «Синьооке диво», то «Сливочку», то «Батиєву гору».
Сьогодні чергова стурбована мама потенційного відмінника замовила «Батиєву гору». Віршик як віршик, років 15 йому. Ні, більше, у 1990-му написаний, у Києві, на Батиєвій горі, на тому місці, де у важкому 1240-му розвіював вітер бунчуки ставки хана Батия, там, де тепер відомий усьому світові центр кардіохірургії ім. М. Амосова. І сам великий хірург іще жив тоді. І навіть бігав узвозом.
- А что это вы, девушка, пишете?
- Стихи…
- А разве в наше время люди ещё пишут стихи?
І побіг собі далі, юний і вічний…
Київ. Батиєва гора
На цьому місці він стояв,
Насупивши кошлаті брови.
Дививсь униз. Хрещатий яр
Не затуляли забудови.
Град Ярославів на виду,
Заціпенів славетний Київ
Під грізним поглядом Бату,
Під хижим поглядом Батия.
Намет шовковий бовванів,
І бунчуки звивались гордо.
Батий чекав сім довгих днів,
Та не приніс йому ключів
Золотоверхий стольний город.
Зоріли в небо куполи
Востаннє світло, синьооко.
Пішли тумени на вали.
У брами вдарили пороки.
На дев'яносто третю ніч
Софія впала. Сонце змеркло.
Сховала тисячі облич
В руїнах Десятинна церква.
А він стояв на цій горі
І дим вдихав, мов запах горя.
Знов до походу майорів
Бунчук— за три останніх моря.
Побито. Спалено ущент.
З землею вирівняно Київ.
Та, змиту весняним дощем,
Хтось свічку засвітив в Софії.
Не кожен знає, чий він син,
І прагне вічного не кожен,
Та все ж знайдеться хоч один,
Хто запалить вогонь спроможен
У темну ніч, у чорну тьму,
На згарищі і на руїнах.
І знаю я тепер, чому
Вона не вмерла, Україна.
А на Батиєвій горі
Сліди копит позаростали.
І від отих кошлатих брів
Лиш назва в пам'яті зосталась.
1990
Кажуть, якщо хочеш дізнатися про себе те, чого досі не знав, зареєструйся кандидатом у депутати. Є простіший шлях. Зареєструйся на поетичному сайті, і на тебе чекають дивовижні відкриття… і викриття.
От уже не думала, що такий стандартний вірш може викликати таку суперечку, аж до необхідності оборони Києва у ті часи взагалі!
«А чи мало сенс захищати Київ? У ті часи це було занедбане містечко, віддали б його ханові без бою, зберегли б життя тисячам городян!» - отаку сентенцію висловив один з поважних критиків, підкріпивши її історичною розвідкою, що, без сумніву, демонструвала поважність джерела, та аж ніяк не переконувала у марності спротиву злу налаштованої попри все світити свічку в храмі Святої Софії авторки.
За такою логікою, будь-який спротив, не підкріплений достатніми ресурсами, марний. Марні були жертви юнаків-студентів під Крутами, марно боролися і гинули воїни УПА, марно встали Стус, Світличний, Іван Дзюба, Михайлина Коцюбинська в кінотеатрі «Україна», протестуючи проти репресій. Що це дало? Нові жертви! От сиділи б тихо!
Але завдяки їм, студентам, що загинули під Крутами, хлопцям і дівчатам, що боролися в УПА, завдяки моральному подвигові шістдесятників ми маємо право нині називатися нацією. Бо завжди серед українців знаходився хоч один, «що запалить вогонь спроможен»! Хіба сліпий може не зауважити цього рядка, в якому суть, і сенс, і сіль, і кров вірша! Ба ні…
«А чому ви так переймаєтеся долею саме Києва? Адже хан Батий зруйнував тоді й Москву, всі її визначні пам’ятники, знищив десятки тисяч людей!» - вичитує мені якесь патріотично налаштоване дівча. Ну, що тут скажеш? Що Москва тоді була ще не столицею, а великим селом?
Коли історична дискусія сягнула апогею і досягла максимального дисонансу міркувань критиків із патріотичними почуттями, авторка позичила у Батия кривий ятаган і рубонула по кнопочці «Знищити». І запала тиша. «Наконец-то все угомонились,» - зітхнув із полегшенням привид із казки Андерсена «Снігова королева».
Приходячи на світ голою, людина не має вибору. На сайті вибір є. Дехто у відомостях про себе подає розлогу інформацію: «закінчив школу без трійок», «навчався у ПТУ № 28, був виключений за політичними мотивами», «друкувався у районній газеті «Велике задрипанство»». Хтось додає лауреатські регалії. Якого ефекту прагнуть? Щоб усі завмерли за командою «Струнко!» Так воно ж не військовий плац! З іншого боку – якось нечесно… Колись на Олімпіадах мали право виступати лише спортсмени-аматори, а професіоналам – зась.
Отак і міркуйте – прикрити лисинку лауреатським лавром чи виступати в одязі лише з власних віршів, як чемпіони давніх олімпіад?
Спершу я чемнюсінько заповнила всі рядочки авторської сторінки. В учителі запросила велику Ліну і Мікеланджело. Уявляю, як обурено гриміли у гробниці в Санта Марія дель Фльоре кістки Мікеле Ангело і як зітхала б із мого нахабства Ліна Василівна! Та машина чомусь вдавилася чи надміром претензій, чи величиною фото і завантажила лиш скромне – Тернопіль. Довелося конструювати такий-сякий «прикид» із віршів. Розшифрували наступного дня. От уже й запитали: «А де можна придбати ваші книжки?» От уже й відповіла. На свою голову. От уже й нарвалася: «Так це ви жіночих романів перечиталися?» – «Ні, я їх переписалася». А зневаги ж! «Нє чітал, но знаю!» - повіяло радянським.
Добре, що не писала про членство у НСПУ, і без того дізналася, що це ганьба ганебна, бо до Спілки вступають лише старі, зашкарублі у гріхах графомани, а справжні цінності, справжні таланти – тільки тут, у мережі. Повіяло запашним і давно знайомим: «Скоро ничего не будет – ни кино, ни театров, будет только телевидение!» Вже років тридцять, як Москва сльозам не вірить, і телебачення проминуло свій зеніт, а нічого, живі, збереглися й театри, і кіно. Здираємося нині на Пік Інтернету: «Скоро ничего не будет – ни кино, ни театров, ни книг, ни телевидения, будет только Інтернет!»
Маю підозру, що кіно, театри, книги залишаться й тоді, коли комп’ютери замінить щось іще досконаліше.
Втім, винахід справді чудодійний! Сам написав, сам надрукував, сам видав, цілий світ читачів до твоїх послуг!
Ні тобі прикрих редакторів, ані видавців, ані занудних коректорів. Повна свобода! Усіляких черг на видання – немає, йок! З іншого боку – гонорару також йок. Не є гонорару. Зате гонору – досхочу!
Утім, якраз редактори на сайті є. Значна частина з них – люди компетентні, фахові, думка яких виважена, професійна, авторитетна. Та є й такі, що вимахують редакторським пером як елегантною тростинкою – щоб дівчатка охнули, хто як довбнею – щоб графомани знали своє місце, хто – як знаком вищості за інших із правом вказувати – «к ноге!». Таких одна чи дві, але прикрих: «Бач, виліз отут зі своїм життєвим досвідом! А я – редактор! Зелений, але фрукт!»
Стати редактором – нелегко й почесно. Для визначення права оцінювати від імені редакції людина повинна довести свій високий фаховий рівень – зазвичай, це перемога у конкурсі Майстерень. Проте перемога у конкурсі – річ не абсолютна. До уваги беруть не так об’єктивні показники – місце у таблиці рейтингу, як суб’єктивні – творчі уподобання редакторів. Дехто зважує кандидатури на терезах «подобається – не подобається», і це теж нормально, оскільки редакторів майже два десятки, люди різні за віком і фахом, тому й різноманітність уподобань мала б забезпечити широкий у спектрі тональності творчих напрямів діапазон претендентів.
Можна гордо назватися власним номеном і доменом, а можна сховатися за ніком (для неутаємничених – то така кличка, інколи дуже дивна, яка мала б увиразнювати творчу індивідуальність автора чи просто прикривати ім’я чи його повну відсутність). Можна гордо вивісити власне привабливе фото і дивитися людям у вічі, можна затулити власний фейс картиною Джорджоне, квіточкою, будячком, портретом улюбленого собаки, якоюсь абстракцією, що нагадує котячі геніталії – будь-який творчий спалах припустимий. А можна з однієї знимки дивитися людям у вічі і зойкати: «Чудовий вірш! Я у захваті!», а з іншої, позичивши очей у собаки, та ще й чужого, писати таке, що й пес би не слухав. Безліч варіантів, безліч можливостей.
У мухи… У Софії… Та ні, таки у мене самої, раби Божої Лесі Романчук, вибору не було – власне вм’я, власна стандартна, з офіційного сайту видавництва, знимка – в міру привітна, в міру стримана. «Ах, так вот ты какой, северный олень!» - мав припасти навколішки читач, уздрівши геніальні твори геніальної авторки на геніальному сайті генієм створеної мережі. Така потреба визрівала з прозаїчної причини: прозу можна придбати у книгарнях чи замовити через «книгу поштою», а поезія… Книжки поезії розлітаються, вимахуючи паперовими крилами – щойно був добрячий стосик, а от уже й нема. А вчительки як змовилися, задають дітям то «Синьооке диво», то «Сливочку», то «Батиєву гору».
Сьогодні чергова стурбована мама потенційного відмінника замовила «Батиєву гору». Віршик як віршик, років 15 йому. Ні, більше, у 1990-му написаний, у Києві, на Батиєвій горі, на тому місці, де у важкому 1240-му розвіював вітер бунчуки ставки хана Батия, там, де тепер відомий усьому світові центр кардіохірургії ім. М. Амосова. І сам великий хірург іще жив тоді. І навіть бігав узвозом.
- А что это вы, девушка, пишете?
- Стихи…
- А разве в наше время люди ещё пишут стихи?
І побіг собі далі, юний і вічний…
Київ. Батиєва гора
На цьому місці він стояв,
Насупивши кошлаті брови.
Дививсь униз. Хрещатий яр
Не затуляли забудови.
Град Ярославів на виду,
Заціпенів славетний Київ
Під грізним поглядом Бату,
Під хижим поглядом Батия.
Намет шовковий бовванів,
І бунчуки звивались гордо.
Батий чекав сім довгих днів,
Та не приніс йому ключів
Золотоверхий стольний город.
Зоріли в небо куполи
Востаннє світло, синьооко.
Пішли тумени на вали.
У брами вдарили пороки.
На дев'яносто третю ніч
Софія впала. Сонце змеркло.
Сховала тисячі облич
В руїнах Десятинна церква.
А він стояв на цій горі
І дим вдихав, мов запах горя.
Знов до походу майорів
Бунчук— за три останніх моря.
Побито. Спалено ущент.
З землею вирівняно Київ.
Та, змиту весняним дощем,
Хтось свічку засвітив в Софії.
Не кожен знає, чий він син,
І прагне вічного не кожен,
Та все ж знайдеться хоч один,
Хто запалить вогонь спроможен
У темну ніч, у чорну тьму,
На згарищі і на руїнах.
І знаю я тепер, чому
Вона не вмерла, Україна.
А на Батиєвій горі
Сліди копит позаростали.
І від отих кошлатих брів
Лиш назва в пам'яті зосталась.
1990
Кажуть, якщо хочеш дізнатися про себе те, чого досі не знав, зареєструйся кандидатом у депутати. Є простіший шлях. Зареєструйся на поетичному сайті, і на тебе чекають дивовижні відкриття… і викриття.
От уже не думала, що такий стандартний вірш може викликати таку суперечку, аж до необхідності оборони Києва у ті часи взагалі!
«А чи мало сенс захищати Київ? У ті часи це було занедбане містечко, віддали б його ханові без бою, зберегли б життя тисячам городян!» - отаку сентенцію висловив один з поважних критиків, підкріпивши її історичною розвідкою, що, без сумніву, демонструвала поважність джерела, та аж ніяк не переконувала у марності спротиву злу налаштованої попри все світити свічку в храмі Святої Софії авторки.
За такою логікою, будь-який спротив, не підкріплений достатніми ресурсами, марний. Марні були жертви юнаків-студентів під Крутами, марно боролися і гинули воїни УПА, марно встали Стус, Світличний, Іван Дзюба, Михайлина Коцюбинська в кінотеатрі «Україна», протестуючи проти репресій. Що це дало? Нові жертви! От сиділи б тихо!
Але завдяки їм, студентам, що загинули під Крутами, хлопцям і дівчатам, що боролися в УПА, завдяки моральному подвигові шістдесятників ми маємо право нині називатися нацією. Бо завжди серед українців знаходився хоч один, «що запалить вогонь спроможен»! Хіба сліпий може не зауважити цього рядка, в якому суть, і сенс, і сіль, і кров вірша! Ба ні…
«А чому ви так переймаєтеся долею саме Києва? Адже хан Батий зруйнував тоді й Москву, всі її визначні пам’ятники, знищив десятки тисяч людей!» - вичитує мені якесь патріотично налаштоване дівча. Ну, що тут скажеш? Що Москва тоді була ще не столицею, а великим селом?
Коли історична дискусія сягнула апогею і досягла максимального дисонансу міркувань критиків із патріотичними почуттями, авторка позичила у Батия кривий ятаган і рубонула по кнопочці «Знищити». І запала тиша. «Наконец-то все угомонились,» - зітхнув із полегшенням привид із казки Андерсена «Снігова королева».
Приходячи на світ голою, людина не має вибору. На сайті вибір є. Дехто у відомостях про себе подає розлогу інформацію: «закінчив школу без трійок», «навчався у ПТУ № 28, був виключений за політичними мотивами», «друкувався у районній газеті «Велике задрипанство»». Хтось додає лауреатські регалії. Якого ефекту прагнуть? Щоб усі завмерли за командою «Струнко!» Так воно ж не військовий плац! З іншого боку – якось нечесно… Колись на Олімпіадах мали право виступати лише спортсмени-аматори, а професіоналам – зась.
Отак і міркуйте – прикрити лисинку лауреатським лавром чи виступати в одязі лише з власних віршів, як чемпіони давніх олімпіад?
Спершу я чемнюсінько заповнила всі рядочки авторської сторінки. В учителі запросила велику Ліну і Мікеланджело. Уявляю, як обурено гриміли у гробниці в Санта Марія дель Фльоре кістки Мікеле Ангело і як зітхала б із мого нахабства Ліна Василівна! Та машина чомусь вдавилася чи надміром претензій, чи величиною фото і завантажила лиш скромне – Тернопіль. Довелося конструювати такий-сякий «прикид» із віршів. Розшифрували наступного дня. От уже й запитали: «А де можна придбати ваші книжки?» От уже й відповіла. На свою голову. От уже й нарвалася: «Так це ви жіночих романів перечиталися?» – «Ні, я їх переписалася». А зневаги ж! «Нє чітал, но знаю!» - повіяло радянським.
Добре, що не писала про членство у НСПУ, і без того дізналася, що це ганьба ганебна, бо до Спілки вступають лише старі, зашкарублі у гріхах графомани, а справжні цінності, справжні таланти – тільки тут, у мережі. Повіяло запашним і давно знайомим: «Скоро ничего не будет – ни кино, ни театров, будет только телевидение!» Вже років тридцять, як Москва сльозам не вірить, і телебачення проминуло свій зеніт, а нічого, живі, збереглися й театри, і кіно. Здираємося нині на Пік Інтернету: «Скоро ничего не будет – ни кино, ни театров, ни книг, ни телевидения, будет только Інтернет!»
Маю підозру, що кіно, театри, книги залишаться й тоді, коли комп’ютери замінить щось іще досконаліше.
Втім, винахід справді чудодійний! Сам написав, сам надрукував, сам видав, цілий світ читачів до твоїх послуг!
Ні тобі прикрих редакторів, ані видавців, ані занудних коректорів. Повна свобода! Усіляких черг на видання – немає, йок! З іншого боку – гонорару також йок. Не є гонорару. Зате гонору – досхочу!
Утім, якраз редактори на сайті є. Значна частина з них – люди компетентні, фахові, думка яких виважена, професійна, авторитетна. Та є й такі, що вимахують редакторським пером як елегантною тростинкою – щоб дівчатка охнули, хто як довбнею – щоб графомани знали своє місце, хто – як знаком вищості за інших із правом вказувати – «к ноге!». Таких одна чи дві, але прикрих: «Бач, виліз отут зі своїм життєвим досвідом! А я – редактор! Зелений, але фрукт!»
Стати редактором – нелегко й почесно. Для визначення права оцінювати від імені редакції людина повинна довести свій високий фаховий рівень – зазвичай, це перемога у конкурсі Майстерень. Проте перемога у конкурсі – річ не абсолютна. До уваги беруть не так об’єктивні показники – місце у таблиці рейтингу, як суб’єктивні – творчі уподобання редакторів. Дехто зважує кандидатури на терезах «подобається – не подобається», і це теж нормально, оскільки редакторів майже два десятки, люди різні за віком і фахом, тому й різноманітність уподобань мала б забезпечити широкий у спектрі тональності творчих напрямів діапазон претендентів.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію