Страх – це, мабуть, один з тих звірячих інстинктів, який в процесі розвитку еволюції так і не само знищився. Наші страхи з часом змінюються, але ж їхня суть залишається тією ж. Здавалося б, кого злякає мовчання. Мовчання дитини. Кажуть, це добре, якщо дитина мовчить – настає довгоочікувана тиша. Але що ховає тиша, яку переповнює таке багатослівне мовчання? Що можуть розповісти дитячі уста, зігнуті в одну, ледь помітну пряму, яка могла б бути посмішкою? Але, мабуть, не тиша ріже холодом серце, не мовчання ножем коле незворушне сумління. Здається, що є щось набагато страшніше за міцно сковані дитячі уста. Варто лише маленькій голівці підняти з підлоги очі – душу наздоганяє дико ревучий жах, що наче божевільна рись женеться за кожною наступною думкою, що з’являється після усвідомлення побаченого вглибині тих балакучих очей.
Дитяче обличчя – це символ бездоганного майбутнього, до якого ми тягнемося кожною клітинкою свого людського єства. Але що стає з цією небесною символікою, коли на дитячому обличчі, наче самостійно, живуть «абсолютно дорослі», сповнені розчарування і уже деякої мудрості очі. Такі очі, що спочатку навчилися ненавидіти, а ніж любити цей несправедливий світ. А погляд? Ви бачили коли-небудь цей довгий, пронизливий погляд, що душить, звершуючи кару над потенційними кривдниками.
Цей незакінчений портрет так часто можна побачити серед брутальної реальності нашого сучасного життя, та ще частіше ця картина спалахує перед тими самими людьми, які виростили в дитині оте зерно недовіри та ненависті, що на все життя вкоренилося в дитячій душі.
Мабуть ті люди, що писали про безхмарне дитинство, забули дописати кілька слів про дитячу сльозу, виплекану насильством. І байдуже, що права молодого суцвіття кожної країни задекларовані ООН. Ви ж, сподіваюсь, чули вислів, що правила на те й існують, щоб їх порушувати. І звідки взялася ця страшна сила пристрасті до порушення кожного існуючого правила? Тут знову має місце страх. Ми, на жаль, вміємо не лише боятися , а й відчувати людей, які бояться нас. «А чим більше бояться нас, тим сильнішими ми є» - твердження помилкове, але загальновживане. Цей стереотип ми можемо відхиляти безліч разів, а підсвідомо все одно прагнути засвідчити свою силу над слабшими світу цього. Оскільки слабкий – це той, хто не в змозі себе самостійно захистити, то я не помилюся, якщо віднесу до цієї категорії дітей.
Якщо насилля трапляється на вулиці, дитині можуть допомогти батьки, компетентні органи…
Якщо насилля здійснюється в навчальному закладі, дитині допоможуть психологи, викладачі і знову ж батьки. А що як насилля здійснюється вдома? Чи стане малеча просити допомоги в чужої людини, якщо агресія йде з боку батьків? Лише 3 дитини зі 100 наважаться звернутися до спеціалістів, інші мовчатимуть!
Звідки я маю такі данні? Чи можливо порахувати відсоток дитячого мовчання? Легко це зробити лише тим, хто мовчав... Я мовчала...
Зараз я маю можливість мати уже своїх дітей. Зараз маю я можливість сама топитись у дитячому мовчані, яке блукає серед сірих вулиць. І, вірите, у такі моменти душа надривається у крижаному окрику: “Батьки, люди, суспільство, любіть своїх дітей, адже саме ви вдихнули в них життя, вдихнули свою любов...”