Вельмишановна капітуло премії ім. Василя Стуса! Високоповажні Пані та Панове!
Що скажу я напочатку, здогадується, мабуть, кожен із вас. Бо справді, першу в’язанку своїх слів – слів великої вдячности і справжнього душевного зворушення – я складаю на руки тих, хто прийняв рішення про вшанування мене премією ім. Василя Стуса.

Ви вберегли цю відзнаку чистою й незаплямованою, а тому, приймаючи звання її лауреата, хочеться перехреститись, як це віддавна роблять люди, переступаючи поріг ошатної й освяченої іконами світлиці.

Сердечно дякую вам від себе, а також від імені моїх найдорожчих дружини Люби і сестри Надійки, які колись ділили зі мною гіркоту переслідувань, а тепер я поділяю з ними радість визнання.

Щиро дякую всім дотеперішнім лауреатам премії ім. Василя Стуса, що так сердечно приймаєте мене до свого кола. Дякую також усьому славному товариству, що зібралося сьогодні в цьому залі, щоб у час непевності й тривоги зігрітися душею, пом’янути добрим словом Василя Стуса й причаститися щедрот нашого національного духу.

І зовсім уже очевидно, що я від усього серця вітаю наших іменинників-Василів з днем їхнього ангела,
а всіх вас – з величним Святом Різдва Христового. Христос рождається!

* * *
У цьому короткому слові я запропоную нам спільно відповісти на те запитання, яке не один із нас сьогодні ставить перед собою: „Як жити далі?”. Як зберегти себе, коли довкола все потопає у скверні, коли світлі надії стають пожовклими ілюзіями, віра в добро – утопією приречених, а моральні принципи – фіґовими листочками, які радше увиразнюють, ніж приховують? Народ ослаблений внутрішнім роздором, знесилений цинічною інформаційною й енергетичною облогою з боку Росії та дезорієнтований зневіреним відстороненням з боку Європи. Отож не дивно, що стан українства – знов у кризі, дух українства – знову в тривозі. І здається, ніколи ще цинізм не був настільки безкарним і переможним.
То чи не пора міняти моральні імперативи? Чи не мав рації відомий класик: „Добро должно быть с кулаками”?
І раптом у наше сьогодення вривається лист Василя Стуса до сина з табору, який став його, Василя, ложем смерті: „Ідеал є один – добра і справедливості, чесності і любові. Іншого, мабуть, нема. Ще додам – ідеал Краси” (Лист до сина, 3.10.1983).

І раптом ота знаменита Василева формула із заслання, що стала одним із його заповітів: „...Захотілося й собі – жити так, аби голуби сідали на плечі” (Лист до сина, 25.04.1979).
Що це: формула мрійника? тестамент приреченого? Чи не сказав би наш зневірений сучасник: „Що? Аби голуби сідали на плечі?! Так це ж однаково, щоб люди сіли на голову!”

І все ж поміркуймо. В Україні можуть спорохнявіти її шляхетські грамоти, що доводять її пряме спадкоємство від Київської Руси; можуть вицвісти її княжі шати й поржавіти лицарські обладунки. Але незнищенною печаттю її давньоруського первородства є борисоглібське страстотерпство, що визначило її духовність і детермінувало її історичну долю. „Для юдеїв згіршення, а для греків безумство” – сказав би св. ап. Павло на це страстотерпство (1 Кор. 1:23). „Для світу згіршення, для Росії слабкість” – сказав би наш сердитий сучасник.

І дух секуляризму, втомившись очікувати „Вашингтона з новим і праведним законом”, зрікся цієї формули.
Так, в Ізраїлі зболені серця, будучи не в силі осягнути розумом і серцем жахи Голокосту, оскаржили духовний тип Стражденного Слуги, так яскраво виписаний пророком Ісаєю: „Він гноблений був та понижуваний, але уст Своїх не відкривав. Як ягня був проваджений Він на заколення... І з злочинцями визначили Йому гроба Його, ...хоч провини Він не учинив, і не було в Його устах омани...” (Іс. 53:7, 9). А оскарживши цей духовний тип, вони й відкинули його.

І в Україні не менш зболені серця, вжахнувшись безконечній череді національних поразок, зреклися отого незмінного нашого страстотерпства й закликали до кремінного противленства злу й до твердої руки.
Проте за Василевим „...аби голуби сідали на плечі” не стояло упокорення перед Князем темряви. Навпаки, за ним стояв могутній дух любові й добра, кремінна воля не йти на компроміс зі злом.
І той же Майдан був таким непохитним саме тому, що над ним провисла арка любові, якою Господь ніби казав нам: „Цим духом переможете!”. І виявилося, що й любов може зробити людину стійкою та незламною, а всіх недругів, зокрема російського наполеончика, маленькими і смішними.

Більше чотирьох років тому Господь відхилив перед нами, як перед ізраїльськими пророками, завісу майбутнього і показав, якими ми можемо бути сильними й переможними. Ця сила нам генетично задана, невинною кров’ю окроплена й жертвою героїв освячена. Не зрікаймося її, а навпаки – довірмося їй. Повірмо, що таки будуть засоромлені мудрі світу цього, як будуть засоромлені і його сильні (1 Кор. 1:27). А в наших муках і сумнівах, у кривдах і потрясіннях зріє нова й благословенна епоха, бо таки Бог, а не нерони нашої доби, є Господом історії.
А Василь Стус уже давно в колі тих, кому тепер ангели сідають на плечі...

Київ, Будинок учителя, 14 січня 2009 року