
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2023.03.22
21:49
Я не ота і не моя вина,
що пошта переплутала адреси.
Ти слав свої листи до поетеси,
але вона була вже не одна.
Хіба тобі хотілося обману?
Не випадає нам – рука в руці...
А пам’ятаєш місто на ріці,
що пошта переплутала адреси.
Ти слав свої листи до поетеси,
але вона була вже не одна.
Хіба тобі хотілося обману?
Не випадає нам – рука в руці...
А пам’ятаєш місто на ріці,
2023.03.22
21:46
Приснилося – отримала мій лист
моя... ота, яка його чекала
багато років тому... і не знала,
«письмо до запитань» – це на колись.
І як буває інде уві сні
від серця відлягає ця провина,
і відповідь її до мене лине
моя... ота, яка його чекала
багато років тому... і не знала,
«письмо до запитань» – це на колись.
І як буває інде уві сні
від серця відлягає ця провина,
і відповідь її до мене лине
2023.03.22
20:52
…І суть уся каліграфічна
Враз зачитався аж до шпорок…
Від я до я
уся космічна
А ще ті очі… а підбори…
Ніде внікого ні на милю
Тинок чомусь із перелазом…
Враз зачитався аж до шпорок…
Від я до я
уся космічна
А ще ті очі… а підбори…
Ніде внікого ні на милю
Тинок чомусь із перелазом…
2023.03.22
19:44
Коли в мовчанні губ твоїх
Підкреслене звучання тиші,
Злий погляд серце застеріг, -
Закреслить все, що я напишу.
Закреслить біль в звучанні рим,
Заплющить страх на чорну риску
І все розвіється, як дим,
І пустота підступить близько
Підкреслене звучання тиші,
Злий погляд серце застеріг, -
Закреслить все, що я напишу.
Закреслить біль в звучанні рим,
Заплющить страх на чорну риску
І все розвіється, як дим,
І пустота підступить близько
2023.03.22
17:38
Коли тебе торкнулася незримо
наднебна птаха - не жени її-
іще не заґратована у риму,
вона воркує на твоїм пері.
Але не варт - не налягай на плечі
поезії - вона прозора грань -
її розкрилля - слави не предтеча-
наднебна птаха - не жени її-
іще не заґратована у риму,
вона воркує на твоїм пері.
Але не варт - не налягай на плечі
поезії - вона прозора грань -
її розкрилля - слави не предтеча-
2023.03.22
17:34
І постились юдеї, і в шофар так завзято трубили, що скручений ріг барана ледь не вирівнявсь, а дощу все ще не було.
Пішли гурто до мудреця Хоні га-Меагеля й просили: «Помолись нарешті, щоб пішов дощ. Може, Всевишній послухається тебе і воздасть належне
2023.03.22
14:00
Скажи відверто, звідки ти взялась,
в яких світах ховалася допоки.
Зненацька зупинився мій пегас,
лише зачув твої легенькі кроки…
І знову ожило життя моє,
душа співає, всемогутній Боже!.
Я думаю про тебе, бо ти є…
в яких світах ховалася допоки.
Зненацька зупинився мій пегас,
лише зачув твої легенькі кроки…
І знову ожило життя моє,
душа співає, всемогутній Боже!.
Я думаю про тебе, бо ти є…
2023.03.22
11:33
Якби ти знала, хто ти є така!..
Твоя душа давно живе у мене.
Я – щастям переповнена ріка.
Ти – кров моя, що випинає вени.
Якби ти знала, хто ти є така!..
Як міг тебе не знати я раніш?!
Без тебе світ – розбурхана пустеля.
Твоя душа давно живе у мене.
Я – щастям переповнена ріка.
Ти – кров моя, що випинає вени.
Якби ти знала, хто ти є така!..
Як міг тебе не знати я раніш?!
Без тебе світ – розбурхана пустеля.
2023.03.22
11:16
Росія як історично послідовний ворог України.
Наступальними та штурмовими діями ворог намагався покращити тактичну ситуацію, але у ворога нічого не вийшло.
Також ворог намагається відновити втрачене положення, але знову промах.
Але Ворог лютує ві
2023.03.22
09:37
Як жаль, що я в безпам’ятті від вас,
Не випив час, щоб загубити пам'ять,
Що закрутив, дарма, в самотній вальс,
Забувши те, що спогади лукавлять;
Ведуть вони в безумство сновидінь,
Де сам на сам ведеш свої розмови,
А ти стоїш над ложем сну, мов тінь
Не випив час, щоб загубити пам'ять,
Що закрутив, дарма, в самотній вальс,
Забувши те, що спогади лукавлять;
Ведуть вони в безумство сновидінь,
Де сам на сам ведеш свої розмови,
А ти стоїш над ложем сну, мов тінь
2023.03.22
08:53
Світ такий різний, загадковий:
То з щебня гальку робить море –
вода без міцності ховає в собі міць,
а у пустелі грані пірамід шліфує вітер,
зовсім не навмисно, а граючись.
Буває не збагнеш: чи ціле, чи не ціле,
то три в одному, то один із трьох, –
То з щебня гальку робить море –
вода без міцності ховає в собі міць,
а у пустелі грані пірамід шліфує вітер,
зовсім не навмисно, а граючись.
Буває не збагнеш: чи ціле, чи не ціле,
то три в одному, то один із трьох, –
2023.03.22
05:24
Писати вірші треба лиш про секс!
Бо цей сюжет засмоктує відразу.
Нашіптує на вухо Ерос текст.
Та ще й в деталях. Не божок – зараза.
Її у ліжко укладав раз п’ять,
і так, і сяк, і впоперек канапи,
аж зуби вовкогризом цокотять,
Бо цей сюжет засмоктує відразу.
Нашіптує на вухо Ерос текст.
Та ще й в деталях. Не божок – зараза.
Її у ліжко укладав раз п’ять,
і так, і сяк, і впоперек канапи,
аж зуби вовкогризом цокотять,
2023.03.22
05:20
Ще вчора тиша невимовна
Була в порожньому садку,
А нині спів пташиний повнить
Бруньки в затишнім сповитку.
Нічного холоду поблажки
На гожі днини перемнож, –
І заспіває радо пташка,
І забрунькує сад також.
Була в порожньому садку,
А нині спів пташиний повнить
Бруньки в затишнім сповитку.
Нічного холоду поблажки
На гожі днини перемнож, –
І заспіває радо пташка,
І забрунькує сад також.
2023.03.21
22:47
ІЖиву щомиті, а коли існую,
то думаю... що де-не-де ще є
флюїди душ, які мене почують.
Невидиме оточення моє
поповнює аннали і досьє,
аж поки не почую алілуя.
Надії коригую щовесни,
аби не усихав критичний розум
то думаю... що де-не-де ще є
флюїди душ, які мене почують.
Невидиме оточення моє
поповнює аннали і досьє,
аж поки не почую алілуя.
Надії коригую щовесни,
аби не усихав критичний розум
2023.03.21
19:41
Бреде повз нас сумний, безкровний лицар,
Об землю б’ється отупілий меч,
Примарилось йому одне обличчя,
Подібне до примар його предтеч.
Ця Дама давня бранка менестрелів,
Трувер її оспівував красу,
Дарма, що більше за солодкі трелі,
Спізнати не довод
Об землю б’ється отупілий меч,
Примарилось йому одне обличчя,
Подібне до примар його предтеч.
Ця Дама давня бранка менестрелів,
Трувер її оспівував красу,
Дарма, що більше за солодкі трелі,
Спізнати не довод
2023.03.21
19:02
фрагмент фіналу)
Так, думці тій я вірний буду всюди –
Пізнав нарешті мудрості земні:
Що жити вільно будуть ті лиш люди,
Хто кожен день свій проведе в борні.
Життя в борні невпинній і суворій
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Так, думці тій я вірний буду всюди –
Пізнав нарешті мудрості земні:
Що жити вільно будуть ті лиш люди,
Хто кожен день свій проведе в борні.
Життя в борні невпинній і суворій
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2023.03.21
2023.03.06
2023.03.04
2023.03.01
2023.02.26
2023.02.25
2023.02.24
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Ірина Шувалова (1986) /
Вірші
Ефеби (цикл)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Ефеби (цикл)
ефеби
до якої ж, мій хлопчику, міг дорости б ти зради,
як цариці підстаркуваті втрачали глузд би!
але ти сам зробив свій вибір, солодкий лузере:
хто не зводить із неба віч, того небо вкраде,
і усім ризикує шаленець, що жодної вади
у собі не вбачав – і дзеркала здіймав на глузи.
до якого ж ти пекла спуститися б міг, безбатченку,
і яких евридік звідти вивести, сонних, п’яних
світлом жовтого дня… але ти не схотів, тиране.
як би ніжно тебе увінчали їх пещені пальчики
асфоделями. нині ж, mon chere, ти нащадкам у спадщину
залишаєш хіба що сузір’я чи, може, гекзаметр.
на камеях, офортах, на глині вологій і просто
на піску виростають манірні розніжені постаті
як отруйні рослини із повної крові землі
ці солодкі вуста посміхаються тіло припрошує
розірватись і вмерти. я знаю, це дорого коштує
та обіцяні пошепки блага також немалі
вчись брехати, як брешуть ці профі, ці різьблені профілі
тінь струнка вислизає із пальців і з-під простирадел
тінь танцює на кінчику голки, ось-ось вона впаде
в шестистопний тартар. їх - тендітних, як квіти засохлі
опусти в свою пам’ять (спи раб мій спи маг мій спи бог мій)
нездійсненність – це пекло, яке нас ніколи не зрадить.
осяйних колісниць недолугі манірні візничі
тонкостанні примари, закохані в себе панічно,
тавромахи, що ременем крила бинтують до пліч,
розчиняються в часі – і я вже не бачу облич,
це ефеби відходять у міф: там, де замість обличчя,
проростає назовні нічим вже не стримана ніч
фаетон
хлопчик солодкий солоний солодкий солоний
мойри лукаві ласкаві безжалісні хитрі
виснеш ти падаєш виснеш ти мій фаетоне
межи списами трави й гостряками повітря
чадо гірке золоте тонкостанне свавільне
вгору в безодню угору в безодню танцює
панцирний жук колісниці пірнає повільно
й вільно злітає – стріла непідвладна стрільцю. о,
гнівна деметро, не рви своє пишне волосся
повне пожухлої мертвої арніки пижми
падає хлопчик нащадок світила що досі
жодного разу не збочило рух колобіжний
падає хлопчик і висне і падає. тісно
тілу між посвистом вітру і полиском листя
хлопчик скляніє він трісне скляніє він трісне
хлопчик він практик він містик він практик він містик
луком напнувши дзвінкі сухожилля прорісши
омахом полум’я в темне склепіння зірвавши
зв’язки ти з рук випускаєш затиснуті віжки
пучки востаннє цілують розбещену замшу
тіло засмагле рвонеться розпружиться стане
зіркою пам’яттю зіркою кришиться тоне
тоншає вищає іншає міниться тане
вибухнеш згаснеш ти вибухнеш мій фаетоне
орфей І
царство тіней, воно значно ближче ніж ти міг подумати
у тумані рибинами ковзають чорні гондоли
в них загорнуті в шовк і мережива гумберти-гумберти
тонкоруких лоліт покривають під танго п’яццоли
де жона твоя? тінь серед тіней і маска між масками
під спідницею ночі усі ми однаково грішні
над туманами міст зауваж перейти і не впасти
ще ніхто не спромігся. – то може б і ти це облишив?
білогубий поете співцю сам ось-ось зефемернієш
ця бруківка ковтне твої кроки відлуння не висікши
де жона твоя, йолопе? чи не в портовій таверні
чи який випадковий матрос її сльози не висушив?
де жона твоя? місто зімкнулося колом, і все ж таки
ти ще мариш, ще ловиш губами молекули видихи
твоя дівчинка певно давно стала схожа на решту
маскарадних повій і принцес. чи ж тобі не огидно?
це край світу. ти чуєш? це наше приватне інферно.
найінтимніше пекло з можливих, де зрештою кожен
зберігає інкогніто. бардику, думаєш, зможеш
свою втрачену зрештою вивести з міста померлих
зняти з неї пропахлі розпустою шати химерні
і без зайвих вагань повернути до себе на ложе?
орфей ІІ
орфею, хлопчику із лірою,
орфею, чуєш знову кроки ти?
це тінь твоя крадеться звіром чи
це фавни ратицями цокають,
чи ліс, ворочаючи корені,
прямує слід у слід безшелесно,
чи хтось у міф ступа з історії
чи у канон з якоїсь єресі?
десь з-посеред людського місива
зовуть її прозорі пальці,
а дзеркала пускають бісики:
“орфею, йди, не обертайся”.
і ранок твій на тебе падає,
як орди золотої сарани,
як злива гостроперих радощів –
не обертайсь, орфею, царю мій.
хоч крила сонця ранять боляче,
іди, розмазуй піт по вилицях,
іди, іди, орфею, сонечко,
вона лишень тобі наснилася.
нарцис
нарцис собі сам наркотик сам собі вена
нарцис він і центр і відцентровий рух він
аби не украли цілунок із вуст припухлих
слід хлопчика в дзеркалі оберігати ревно
нарцис собі кат і він же водночас жертва
нарцис собі ментор нарцис свій слухняний учень
таких ефемерних слід нескінченно мучити
аж доки від ласк не впадуть на підлогу мертві
нарцис і стріла і лучник він стриж і стрижень
і тридцять три серпанки м’якої плоті
хопчик-негайно і хлопчик-лиши-на-потім
пастка із напнутих жил і порізів свіжих
туга стріпнулася плесом розбіглись брижі
сам себе пестить і сам собі чинить спротив
з’їсти очима поглядом випити вкрасти
випростати на піску розпростерти в листі
цього себе чи його золотої масті
сонячним променем випрямити на вістрі
нарцис зомліває – не знає хто сам хто інший
нарцис під собою, нарцис у собі і глибше
вивернутий назовні метелик болю
простромлений наче голкою сам собою
ікар
вріс головою в сонце
кидаєш тіні якір
монстри потонуть в мороці
падати буде м’яко
падати буде тепло
в глянцевий синій плющ у
море цей космос тетіс
рух що тебе розплющить
в плюшеві надра тріщин
в золото і меркурій
падати буде іншо
падати буде муляти
сіпатись поза торсом
і з-під лопаток рватися
пам’ять про м’якість воску
це рецидив пернатості
падати буде довго
й ніжно – в бісері поту
в амфору з білим горлом
в сни де немає потім
тіло зім’яте м’ятне
плями на пальцях плюскіт
крові у вухах м’ясо
сонця між губ молюсків
мито морському богу
хвилі покірний раб а
довгі засмаглі ноги
мідні цілують краби
спиною в піну лігши
тихше гойдайся тихше
впавши не плач летючий
море тебе приручить
солодко спи у сон твій
плинуть ліниві риби
кидаєш тіні ятір
монстри потонуть в понті
просто сповільнюй ритми
падати буде м’яко
до якої ж, мій хлопчику, міг дорости б ти зради,
як цариці підстаркуваті втрачали глузд би!
але ти сам зробив свій вибір, солодкий лузере:
хто не зводить із неба віч, того небо вкраде,
і усім ризикує шаленець, що жодної вади
у собі не вбачав – і дзеркала здіймав на глузи.
до якого ж ти пекла спуститися б міг, безбатченку,
і яких евридік звідти вивести, сонних, п’яних
світлом жовтого дня… але ти не схотів, тиране.
як би ніжно тебе увінчали їх пещені пальчики
асфоделями. нині ж, mon chere, ти нащадкам у спадщину
залишаєш хіба що сузір’я чи, може, гекзаметр.
на камеях, офортах, на глині вологій і просто
на піску виростають манірні розніжені постаті
як отруйні рослини із повної крові землі
ці солодкі вуста посміхаються тіло припрошує
розірватись і вмерти. я знаю, це дорого коштує
та обіцяні пошепки блага також немалі
вчись брехати, як брешуть ці профі, ці різьблені профілі
тінь струнка вислизає із пальців і з-під простирадел
тінь танцює на кінчику голки, ось-ось вона впаде
в шестистопний тартар. їх - тендітних, як квіти засохлі
опусти в свою пам’ять (спи раб мій спи маг мій спи бог мій)
нездійсненність – це пекло, яке нас ніколи не зрадить.
осяйних колісниць недолугі манірні візничі
тонкостанні примари, закохані в себе панічно,
тавромахи, що ременем крила бинтують до пліч,
розчиняються в часі – і я вже не бачу облич,
це ефеби відходять у міф: там, де замість обличчя,
проростає назовні нічим вже не стримана ніч
фаетон
хлопчик солодкий солоний солодкий солоний
мойри лукаві ласкаві безжалісні хитрі
виснеш ти падаєш виснеш ти мій фаетоне
межи списами трави й гостряками повітря
чадо гірке золоте тонкостанне свавільне
вгору в безодню угору в безодню танцює
панцирний жук колісниці пірнає повільно
й вільно злітає – стріла непідвладна стрільцю. о,
гнівна деметро, не рви своє пишне волосся
повне пожухлої мертвої арніки пижми
падає хлопчик нащадок світила що досі
жодного разу не збочило рух колобіжний
падає хлопчик і висне і падає. тісно
тілу між посвистом вітру і полиском листя
хлопчик скляніє він трісне скляніє він трісне
хлопчик він практик він містик він практик він містик
луком напнувши дзвінкі сухожилля прорісши
омахом полум’я в темне склепіння зірвавши
зв’язки ти з рук випускаєш затиснуті віжки
пучки востаннє цілують розбещену замшу
тіло засмагле рвонеться розпружиться стане
зіркою пам’яттю зіркою кришиться тоне
тоншає вищає іншає міниться тане
вибухнеш згаснеш ти вибухнеш мій фаетоне
орфей І
царство тіней, воно значно ближче ніж ти міг подумати
у тумані рибинами ковзають чорні гондоли
в них загорнуті в шовк і мережива гумберти-гумберти
тонкоруких лоліт покривають під танго п’яццоли
де жона твоя? тінь серед тіней і маска між масками
під спідницею ночі усі ми однаково грішні
над туманами міст зауваж перейти і не впасти
ще ніхто не спромігся. – то може б і ти це облишив?
білогубий поете співцю сам ось-ось зефемернієш
ця бруківка ковтне твої кроки відлуння не висікши
де жона твоя, йолопе? чи не в портовій таверні
чи який випадковий матрос її сльози не висушив?
де жона твоя? місто зімкнулося колом, і все ж таки
ти ще мариш, ще ловиш губами молекули видихи
твоя дівчинка певно давно стала схожа на решту
маскарадних повій і принцес. чи ж тобі не огидно?
це край світу. ти чуєш? це наше приватне інферно.
найінтимніше пекло з можливих, де зрештою кожен
зберігає інкогніто. бардику, думаєш, зможеш
свою втрачену зрештою вивести з міста померлих
зняти з неї пропахлі розпустою шати химерні
і без зайвих вагань повернути до себе на ложе?
орфей ІІ
орфею, хлопчику із лірою,
орфею, чуєш знову кроки ти?
це тінь твоя крадеться звіром чи
це фавни ратицями цокають,
чи ліс, ворочаючи корені,
прямує слід у слід безшелесно,
чи хтось у міф ступа з історії
чи у канон з якоїсь єресі?
десь з-посеред людського місива
зовуть її прозорі пальці,
а дзеркала пускають бісики:
“орфею, йди, не обертайся”.
і ранок твій на тебе падає,
як орди золотої сарани,
як злива гостроперих радощів –
не обертайсь, орфею, царю мій.
хоч крила сонця ранять боляче,
іди, розмазуй піт по вилицях,
іди, іди, орфею, сонечко,
вона лишень тобі наснилася.
нарцис
нарцис собі сам наркотик сам собі вена
нарцис він і центр і відцентровий рух він
аби не украли цілунок із вуст припухлих
слід хлопчика в дзеркалі оберігати ревно
нарцис собі кат і він же водночас жертва
нарцис собі ментор нарцис свій слухняний учень
таких ефемерних слід нескінченно мучити
аж доки від ласк не впадуть на підлогу мертві
нарцис і стріла і лучник він стриж і стрижень
і тридцять три серпанки м’якої плоті
хопчик-негайно і хлопчик-лиши-на-потім
пастка із напнутих жил і порізів свіжих
туга стріпнулася плесом розбіглись брижі
сам себе пестить і сам собі чинить спротив
з’їсти очима поглядом випити вкрасти
випростати на піску розпростерти в листі
цього себе чи його золотої масті
сонячним променем випрямити на вістрі
нарцис зомліває – не знає хто сам хто інший
нарцис під собою, нарцис у собі і глибше
вивернутий назовні метелик болю
простромлений наче голкою сам собою
ікар
вріс головою в сонце
кидаєш тіні якір
монстри потонуть в мороці
падати буде м’яко
падати буде тепло
в глянцевий синій плющ у
море цей космос тетіс
рух що тебе розплющить
в плюшеві надра тріщин
в золото і меркурій
падати буде іншо
падати буде муляти
сіпатись поза торсом
і з-під лопаток рватися
пам’ять про м’якість воску
це рецидив пернатості
падати буде довго
й ніжно – в бісері поту
в амфору з білим горлом
в сни де немає потім
тіло зім’яте м’ятне
плями на пальцях плюскіт
крові у вухах м’ясо
сонця між губ молюсків
мито морському богу
хвилі покірний раб а
довгі засмаглі ноги
мідні цілують краби
спиною в піну лігши
тихше гойдайся тихше
впавши не плач летючий
море тебе приручить
солодко спи у сон твій
плинуть ліниві риби
кидаєш тіні ятір
монстри потонуть в понті
просто сповільнюй ритми
падати буде м’яко
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію