Дідо сидить на стільчику на ґанку з окулярами на самім кінчику носа і простує молотком старі, поржавілі цвяхи. Потім кладе їх до залізного поделка.
-Діду, а на чому це ви простуєте цвяхи?
-А, то така стара гільза від австрійского набою. Стільки літ, а ще моцна.

Дідо ніколи нічого не викидає. Як побачить часом якийсь кусень дроту на подвір’ї чи гвинтика - поставить до кишені заношеної блюзки, а потім сховає в коморі в одній з металевих «бляшанок», яких тут без ліку. Знадобиться…В коморі за стільки літ назбиралося вже доста різного «добра». Баба незадоволено, але по-доброму ганить діда: «Закидав комору непотрібом, нема де баньки порожної поставити».

На одній з полиць ціла купа «відривних» календарів, мабуть років за двадцять.
-Діду, а навіщо вам оті старі календарі в коморі?
-Я там пишу.
-Вам що паперу бракує?
-Нє, я там пишу друге, про погоду, що сі стало.
-То ви метеоролог?
-Хто то такий?
-Той, що прогнозує погоду.
-Нє, я просто пишу коли пішов дощ або сніг, коли зимно чи тепло.
-Навіщо вам це?
-Жеби знати яка буде погода на другий рік. Заглядаю до калєндара і тогди можу сказати про погоду.
-А що ще ви записуєте в тих календарях?
-А во, вчера внуки приїздили, написав си там.

У свої 85 років дідо ще досить багато читає. Через слабі ноги вже не може сам ходити до бібліотеки за кілька кілометрів. Нині йому приносить книжки поштарка. Вона йде з пошти повз бібліотеку.
- Діду, а ви скільки класів закінчили?
- Штири, ще «за Австрії».
- То певно і німецьку вчили?
- Так, а ще польську знав. Можу по-польськи ще й нині читати. І рахувати нас вчили. До мої кляси ходив один хлопець. Він ніяк не міг вивчитися множення напам’ять, але гроші рахував дуже добре! Коли його на математиці кликали до дошки, - він закладав руки назад, довго думав, але відповідав добре. Ми питали його, як він то робить. Хлопець сказав, що тато навчив його множити…на пальцях. Він на пальцях «множив» коло дошки.

А ще дідо любить писати. До кожного свята він надсилає листівки дітям та онукам. Щоб букви не роз’їжджалися вбоки дідо спершу робить олівцем і лінійкою рядочки, в які згодом вписує текст. Його почерк – то окрема розмова. Так сьогодні не пишуть. Букви старовинні, з "круцьками". Можна було знайти навіть букву «Ґ» - на той час її у правописі вже не було.

Дідова хата – остання в селі. Стоїть коло поля. Зліплена з глини, перекрита соломою. Таких вже нема ні в кого з сусідів. Кілька разів онуки робили дідові збитки – вибираються на дах і з’їжджають додолу, аж солому порозтягують. Але потім дідо вилазить на стрих і поправляє.

В хаті – одна кімната і кухня. Замість дерев’яної підлоги – земляна. В кімнаті на стінах два образи, кілька старих, вицвілих фотографій, листівка для бабці від онуків до 8 Березня. В кухні – піч і старий бамбетель.

- Діду, розкажіть про війну?
- Про яку? Я видів три – австрійску, польску і німецку.
- Розкажіть про австрійську.
- Памнєтаю, у деяких вояків не було черевиків, то мусіли здоймати добрі черевики з забитих. Дехто не хтів таких черевиків брати, але другі брали, бо мали босі ноги. Якось фронт був тут коло нас, сиділис мо в шанці з крісами. Чуємо з того боку кричат: «Хлопці, сало і хліб маєте?» То рускі кричали. Направду то були не рускі, а наші, українці зі Сходу, яких забрали до руского війска. Вони приходили до нас, а ми до них. Потому далі стріляли. Ми не хтіли стріляти в тих українців і стріляли догори. Мене забрали до війська як я мав 18 літ. Пішлис мо з сусідом разом. На тій вулиці якраз народилася дівчинка в одній родині. Сусід каже: «О, то мені сі жінка вродила!». Що ви думаєте? За сімнайціть літ вона стала його жінкою!

- А за якої влади було ліпше?
- За Австрії. Але за Польщі і за німців також був порядок.
- А німці були дуже нездалі?
- Були різні. Ті з «вермахту» були спокійніші, жили в людей, часом давали дітям чоколяду. А «СС» були недобрі, могли забрати і пропав. Вони багато людей забили. Якось прийшли до одної хати, наставили зброю на дітей і кажуть: «Юден?». Там одна дівчинка була смугла, але українка. Добре, що вийшов з хати чоловік – учитель. Він добре знав німецку. Пояснив німцям, що дівчинка не жидівочка. При кінці війни німці брали на фронт дітей. Один жив в сусідській хаті. Як треба було рушати в бій, обіймав господиню, плакав і казав: «мутер, мутер»…

Весь городній інструмент у діда – доглянутий і складений в одному місці. Коли він був ще молодший і приїздив до дітей, першим ділом йшов до хліва оглянути інструменти. Чистив лопати і сапи, потім старанно гострив їх, змащував.

-Діду, а чого коло буди вашого пса повно шкаралупи з яєць? Ви що, його одними яйцями годуєте?
-Нє, він сам ті яйці поприносив. Занадився до інкубатора і десь звітам тягнув. Приносив по однім яйци в писку. Ми про те не знали, аж поки самі з бабою не побачили.
-А ви щось більше молочного їсте?
-Так, троха шлунок болит, а молочне «легке».

Коли дідові було 75 літ, у нього почав боліти шлунок. Діти відвезли його до обласної лікарні. До цього він ніколи в лікарні не був. Зробили аналізи, рентген. Виявили пухлину і почали готувати до операції. Напередодні операції діти приїхали до лікарні, заходять до палати – діда немає. Питають хворих, а ті кажуть: «Вбрався і десь пішов»…Знайшли діда аж вдома у селі…До лікарні повертатись категорично відмовився. З того часу їв щось «легке», пив свіже молоко і ще прожив…20 років!

-Діду, а як це прожити 90 років?
-Та як один рік.
-То ви щасливі, що так багато прожили?
- … Вже нікого з колєґів нема. Всі пішли з того світу. Хіба що на цвинтар треба йти аби з ними побалакати… Та й цвинтар далеко…

травень, 2009