-«Не думайте, що я так говорила цілий час» - каже вісімдесятирічна баба Параска голосом, який нагадує шипіння сусідського гусака і клекотіння, що переривається кашлем.
-Я в молодості мала дуже гарний голос, співала м в церкві.
-Це, напевно, було дуже давно?
-Так, ще до перших «совітів».
-Як файно ми тоді забавлялися. Було тєжко. Тєжко працювали на полі, рано вставали.
-Тоді не було ніякої «техніки»…
-Так, всьо руками робили. Але малис мо коня, корову. В родині нас було багато – тато з мамов і нас восьмеро дітей. Робили всі. Так тоді було.
-Тоді люди більше спілкувалися…
-Так, хоч наробилися, але збиралися вечорами в «Просвіті», співали пісень, ставили вистави. Нині всі сидят цілими днями кого того телевізора… В нашій церкві був файний дириґент. Він приїхав аж з Польщі. То нині Польща, а колись там жили українці. Їх ще не вивезли були. Але дириґент був файний. Їздив з церковним хором по селах. Колисьточка навіть до Львова їздив з хором. Старі люди того диригента ще пам’ятают нині…Він ще на скрипці грав.
-То як ви втратили голос?
-Як я казала, за тих перших «совітів», котрі в трийціть дев’ятім році до нас прийшли. Люди не думали, що вони таке зроблят. Вони перше були добрі, сміялися до нас, хіба що по-руски говорили майже всі. А пізніше таке сі зачєло. Людей як худобу вивозили. Багато заарештували відразу – того нашого файного дириґента, вчителів, докторів, активістів «Просвіти» - мудрих людей. Навіть священників забирали.
-Куди вивозили?
-Ніхто не знав де кого везут. Одні казали – на Схід, інші – до Сибіру. Тоті «совіти» приходили до хати і казали людям хутко збиратися. Давали дві годині. Боже мій, люди не знали за що хапатися! Треба було доїти худобу і годувати свині…А ще – мали малих дітей. Ніхто не думав, що може в остатний раз бачить свою хату.
-То що про ваш голос?
-А, то значиться, нас доправили до колії, а там позаганяли до вагонів. У вагонах не було ніц, тільки троха соломи. Сідали на свої клунки. Діти плакали, хтіли їсти і пити. Їхались мо дуже довго – десь тиждень. Добре хоч, що була весна і не було так зимно. Дехто дорогою вмер, бо було багато слабих і старих.
-А куди вас привезли?
-Хто його знає де то було…Поїзд став десь серед поля. Пізніше всіх допровадили до бараків. А, то якраз за кілька днів мав бути Великдень. Що ми сі наплакали! Хто думав, що діждеться таких «Великодних свят». На Великдень рано всі були такі сумні…Думали, що підут до церкви, почуют великодні дзвони, а почули зойк і плач. Я була молода, любила співати. Не могла втриматися, щоб на Великдень не заспівати. Зачала перше тихенько: «Христос воскрес із мертвих…». Потім почали помагати люди. Нарешті цілий барак заспівав голосно, що було чути аж на двір: «Христос воскрес із мертвих, смертю смерть здолав і тим, що в гробах, життя дарував!». За хвилю прибіг конвойний і почав кричати: «Молчать! Прекратить петь!»…
................................................
-Як ми намерзлися пізніше в тайзі…Ноги мокрі, нема де висушити сі. Холод страшний. Дуже застудилася, зачала кашлати, навіть була в «лазареті». Вже не співаю більше…Так чую, що маю співати, а голосу нема…Добре хоч, що ще можу говорити…

травень, 2009