Він і Вона
(вистава для радіо)




Інтродукція
Голос диктора:
Шановні радіослухачі. В ефірі  театр перед мікрофоном.
Запрошуємо Вас прослухати музично поетичну виставу « Він і Вона».
Автор вистави - член національної спілки письменників , заслужений діяч мистецтв України, поетеса Ніна Виноградська.
Версія тексту для радіо: Павла Якимчука.
Автор музики пісень: Валентина Шаровська
Діючі особи та виконавці :
Він – (народній, заслужений) артист_____________
Вона – (народна, заслужена) артистка ______________
Вистава, яку ви зараз почуєте, має дещо незвичну для тетральної вистави форму. Не шукайте в ній чітко визначеної сюжетної лінії чи опису історичних подій, а просто віддайтеся тим почуттям, які неодмінно виникнуть під впливом образності та мелодійності поетичного слова і кожен з вас знайде у виставі свій сюжет, знайде те, що зачепить вашу душу і відгукнеться в ній резонансом. Адже тема цієї вистави вічна, як саме людство - це тема трагедії високого кохання .Отож запрошуємо вас до зали.
Дія перша
(Фонограма шуму театральної зали перед виставою, яка поступово стихає. Звучить фонограма мелодії Маріконе.)
Голос диктора: Сцена розділена на дві частини стіною з вікном і дверима. Зліва від стіни  вулиця. Вдалині видніється будівля з написом “ВОКЗАЛ”. Справа від стіни видно кімнату. Біля вікна стоїть красива жінка середньго віку, замріяно вдивляеться у вечірнє небо..

Вона:
Пірнає день у річку ночі,
А зорі пахнуть полинами.
В росі настояні, пророчі,
Літають мрії разом з нами.

Оцих ночей застиглі гами,
Які почуті й пережиті,
Кудись у світ летять з вітрами,
І на узліссі сплять, у житі.

Мені тебе не повернути –
Чужа тобі ночами, днями…
У долі є своя спокута –
Колись розіллється піснями…

Голос диктора: Жінка бере в руки гітару.
(Звучать гітарні акорди, і жінка починає співати)

Я тебе чекала стільки літ,
Виглядала із усіх сторін.
Облетіла в пошуках весь світ
Й знов вернулась до самотніх стін.

Приспів:
І в сирі осінні холоди,
І зимою мріяла зігріть.
Так любов боронять від біди
Всі жінки на протязі століть.

Не шукаю в долі я одвіт,
Вже пройшла пора чекань, надій.
Запізнився ти на тридцять літ,
Мій – коханий, суджений – не мій.
Приспів.
(стихає останній аккорд, чути оплески залу, потім виникає і поступово наростає фонограма шуму дощу , гуркоче весняний грім. )

Голос диктора:На сцену з боку вулиці від будівлі вокзалу виходить чоловік, дивиться на вікно.

Він:
Я чекаю на вокзалі
Від твого так близько дому.
Не вщухає і надалі
Літній дощ і гуркіт грому.

Я гадаю, ти, кохана,
Із вікна свого поглянеш.
І побачимо з тобою
Дрібен дощик із грозою.

Потім ти вікно відкриєш,
Впустиш дощ на підвіконня.
Я ж впаду дощем любові
На твоє лице й долоні.

Голос диктора: Жінка відходить в глибину кімнати, задумується , ніби згадуючи щось, знову бере в руки гітару).

Вона:
Ми випадково стрілися тоді…
Була весна. І дощ, і парасоля.
Купалось місто в повені-воді.
А в наших душах – струни березоля.

І білий світ прозорим був до дна…
Ми ще чужими йшли тоді додому.
Ще поцілунок нас не об’єднав,
І ми не чули весняного грому…

Пробач мені і не приховуй зла.
Тепер без тебе світ пустий навколо.
З тобою я щасливою була,
Як вже ні з ким не буду і ніколи.

(Звучать гітарні акорди , жінка співає)
Я на ґудзики всі
Застебну свою душу.
І тривоги впустить
Я її не примушу.

Хай зігріє її
Тільки власне тепло.
Хай звикає, що все
Відболіло, пройшло.

Хай кохання печаль
Обминає її.
І забуде вона
Рідні очі твої.

Я врятую себе
Від цієї любові
Прожену, хай бреде
В білий світ, не казковий…

А як стомиться десь –
Пожалію, покличу…
Тільки ти щоб не знав,
Як я щастя їй зичу.

Хай кохання печаль
Обминає її.
І забуде вона
Рідні очі твої.

Голос диктора: Чоловік слухає пісню, потім радісно посміхається і підходить до вікна.

Він: (голосно, щоб вона почула)
Згадай не сумно i без болю
Зимову ніч, щасливу ніч,
В якій ми йшли назустріч долі,
І щастю нашому навстріч.

Голос диктора: Жінка відкриває вікно і виглядає з нього, вдивляючись у чоловіка

Він:
Забудь наповнені громами
Ті роки, що пройшли без мене.
Бо народилася між нами
Любов нестримна і шалена.

Весна, весна у білім світі,
Повітря п’янке та густе.
А у саду і в серці – квітів! –
Світ ними повниться, росте!

Голос диктора: Жінка впізнає чоловіка і радісно посміхається

Вона:
Пора ромашок і півоній,
Над ними дивний зорепад.
Моє лице в твоїх долонях:
Ніщо не вернеться назад.
Він:
Камін, вино і рідні руки,
І теплий вечір на дворі.
Вона:
Так тихо. Славно. А розлука
Лиш прийде вранці. На зорі.

Голос диктора: Жінка вибігає з кімнати на вулицю і підходить до чоловіка. Деякий час вони дивляться один на одного, потім обіймаються, беруться за рукии, ідуть в глибину сцени. На сцені зліва імітація вагонного купе, вікно і столик.. Чоловік і жінка сідають один проти одного Він бере її руки в свої.
(Фонограмма шуму поїзда)

Вона:
В купе затишно, штори на вікні,
І чай з лимоном, ложечка в стакані.
Він:
Вогні осель привітних вдалині.
І ми з тобою від свободи п’яні.

Торкаюсь рук твоїх, глибин очей,
І близькості нам втримати несила.
Вона:
Хилюсь в надії на твоє плече,
Чи захистиш від болю, друже милий?

Неспішна річ і ніжний погляд твій,
І наш політ в світи якісь незнані.
Скотились сльози радості з-під вій.
– Навік удвох? – скажи мені, коханий.

Він:
До нашої домівки входить ніч,
За нею прийде радісний світанок.
Пліч-о-пліч ми. А сонце у вікні –
І ти почуєш: - Люба, добрий ранок!

Я п’ю тебе, кохана,
Вона:
– ти сказав,
Він:
І вгамувати спрагу я не можу.
Я світ тобі навіки зав’язав,
І спокій взяв, і душу розтривожив.
Вона:
З тобою світ розкинувся без меж!
Він:
З тобою день, немов одна хвилина.
Радію я, бо ти щомиті ждеш,
Моя кохана і моя єдина.

В житті моїм було всього і всяк,
Боровся часто сліпо з вітряками.
Все відійшло в минуле, а відтак
Мені стаєш ріднішою з роками.

І ми удвох, повір у ці слова,
Здолаємо розлуки, холод, терни.
Любов квітує і завжди жива,
Як синя квітка з вічної Говерли.
Вона:
Кохай мене, кохай,
твоє кохання
В душі моїй розквітло,
ожило.
Для мене ти –
любов моя остання,
Такої ще на світі
не було.

Ми разом, як проснеться
зірка рання
Й коли огорне ніч
з усіх сторін.
Я знаю, ти – любов моя
остання.
Надій моїх щасливих
передзвін.

Кохай мене, кохай…


(Звучать гітарні акорди):
Вона:(співає)
І знов весна дощами бубонить
У світлі вікна, у мою оселю.
(Він підхоплює мелодію, далі співають разом)
Повітря чисте, як струна бринить,
Вдихнеш його і наче вип’єш хмелю.

Й від цього знов моя душа зліта
У білий сад і у блакитне небо.
Літа мої? Які мої літа,
Коли в любові є іще потреба!

Вона:

Ти бачиш, знову осінь плаче,
В калюжі місяць загляда.
Лечу, коханий мій, з побачень
Неначе юнка, молода.

Крізь осінь хмари пролітають,
Дощами сиплять знов i знов.
I, наче квіти, розцвітає,
Твоя любов, моя любов.

Останній лист ліг на долоню,
Як згадка теплої весни.
Він ясно-сонячно-червоний –
І в ньому ми. Щасливі ми.

Він:

Якщо колись… Якщо не я,
То хто ж тебе зігріє й заспокоїть.
Лише моє тепло, любов моя.
У нашім світі нас, кохана, двоє.

Вона:
Я дуже щаслива, коханий,
що ти в мене є,
Що стрілись в житті ми,
а не розминулись.
Звертаюсь до Бога:
– Хай святиться ім’я твоє!
Сьогодні і завтра…
Учора, в близькому минулім.

Лягає на плечі
крислатий кленовий листок,
А в парках співають
хори карооких каштанів.
Засипало листям
березовий білий місток,
А небо із хмари
витрушує дощик останній.

Упали сніги і розтали…
Весна віддає
Тепло і цвітіння садів
завжди незабутніх.
Я Вічність прошу:
– Хай святиться ім’я твоє!
Сьогодні і завтра,
в далекім-далекім майбутнім.

( Звучить фонограма пісні. Він і Вона співають)
Колише вітер жовтий день.
І спіють в теплому осoнні.
Поміж осінніх снів-пісень
Калини кетяги червоні.
Приспів:
Із золотавих давніх літ
Знов листя в осінь відліта.
Я п’ю тепло. Цілую світ –
Твої калинові уста.

Гірка калина на мосту
Чомусь нагадує розлуку…
Та цю жадану гіркоту
Я п’ю, як найсолодшу мук.у
Приспів.

Дія друга

Голос диктора:Пройшло декілька років. Зліва на сцені чоловік за столиком під написом “КАФЕ” Він нервово курить, палить одну цигарку за одною. Справа  кімната, жінка сидить за столиком не зводить очі з телефону.
Він:
Вітрила знов наповнив свіжий вітер,
Ніч одягла від холоду пальто.
А я утік туди, де зелен-віти,
Де сліз нема й не мучить вже ніхто.

Де можна кинуть речі на підлогу
І не чекати щастя, чи біди.
А просто спати і, спасибі Богу,
Забудуться минулого сліди.

Вона:
Тебе немає, вчора ти поїхав.
Мені ж здалось – тебе нема давно.
А в серці десь скраєчку тихо-тихо
Росте чекання і тривог зерно.

Мов божевільний виє, хрипне вітер,
Викручує, лама деревам віти.

Думки в мені сплелися, як вужі,
Тривожні всі, холодні і чужі.

Ти де?
Мій телефон мовчить давно.
Сичить змією зрада у вікно.

Ти з ким?
Стогну, кричу в усі світи.
Як біль оцей до тебе донести?

Невже ти з ним, розлучнице моя?
Невже його взяла підступно, як?

Не вірю я!
Цього не може бути!
Не зможе він уже мене забути.

Мій крик, мій біль душа його відчує
І він повернеться до мене! Чуєш?!

Він:
Як зацькований звір,
Я ховаюсь від тебе.
Та не можу втекти,
Бо втікаю від себе.
Крізь людський поговір
І зів’ялії квіти
Я не можу втекти,
Бо ти є ще на світі.

Я по вулиці йду
І тебе виглядаю.
Зраду серця, біду,
Як забути – не знаю.
Ти – далекий вогонь,
Лише світиш – не грієш.
Я спокутую гріх
Без свободи й надії.

Без цілющого болю
І щасливого плачу…
Все забрала з собою,
Все розтало неначе.
Я горнувся до тебе,
Наче ніч до світання.
Жменька попелу – в небо! –
Ось і все від кохання.

Голос диктора: Чоловік встає і декілька разів підходить до дверей, не наважуючись зайти . В решті-решт рвучко відчиняє двері і заходить у кімнату.Жінка завмирає і деякий час мовчки дивиться на чоловіка.

Вона:
Ми з тобою уже не чекали кохання,
Усього надивились: і горя, і літ...
Та зустрілися і спалахнули востаннє
Тим вогнем, що горить, зігріваючи світ.

Що робити мені, в кого ради питати?
Завинили ми в долі, за це нам і зле.
Я хотіла твоєю дружиною стати,
Я хотіла, я дуже хотіла !
(Пауза)Але…

Нащо тобі любов, коли ти весь – омана?
Шукаєш зиску, а вона – печаль?
Ніколи у житті ти не бував коханим,
Коханих рук не відчував, а жаль.

І ранок не стрічав ти любим і жаданим.
Нащо тобі любов, як в серці спить зима?
Збудить весну в комусь, щоб стать коханим,
А в тебе сили на любов нема.

Нащо тобі любов? Ти звик в неправді жити,
В притворстві, без добра – простіше чи бува?
Лиш з паростка любові виростає жито,
Вона ж у тебе – навіть не слова.

Вона:

Ти вистрілив у мене,
Як я була в польоті.
Що зрадиш – не чекала.
І я вжахнулась: хто ти?

Невже ти – той мисливець,
Що птахів приручає,
І випускає в небо,
А потім в них стріляє?

Я пташеням убитим
До ніг твоїх упала…
Життя моє повільно
В траву перетікало…



Він: (розгублено)
Сполохана душа твоїм признанням
І вражена до краю, аж зайшлась.
Лиш мить всього ця відстань від кохання
До слів твоїх, що вічністю здалась.

– Прости, кохана, і прощай навіки!
Я.... не зумію щастя зберегти.
Моя провина і тяжка й велика –
Повинен кару за любов нести.

Не плач, кохана. І дощі, і грози
Не змиють образ твій в моїй душі,
Не випече печаль. Лиш серце заморозять
Думки про те, що станемо чужі.

І що не я тебе цілую вранці,
І рук твоїх не я тепер торкаю.
Спросоння вії затріпочуть в танці
На грудях не твоїх. Прости!
(Пауза) ...
Вона:
 Прощаю.
(пауза)
Вона:
Ось і все?
(Пауза).....
Він:
(понуро) Ось і все…
Вона:
Ось і все!
Із дощами спливає надія.
Вітер холод осінній несе
І сльоза замерзає на вії.

І зрадливе тепло твоїх рук
Не зупинить розлуку.
Не хоче.
Між тривожних чекань, серед мук
Серце листом осіннім тріпоче.

Студять холодом перші завії –
Засипають бездонні розлами.
Сльози висохнуть, збудуться мрії.
Тільки буде це, любий, не з нами
Вона:
Коханий мій, вже не злетять ніколи
Назустріч руки-крила, а душа
Літа пташам пораненим навколо
Її зустріть ніхто не поспіша.

Прости мене, ти навіть ці слова
Не вбережеш від страху – хтось почує.
Я лиш для тебе вмерла. Я жива.
Розлукою, буває, і лікують.

Я, як звіря лікуючу траву,
Шукаю порятунку від кохання.
Без тебе я жила і проживу
І проживе любов моя остання.

Душа розп’ята, наче на хресті,
Сама бреде, неначе на Голгофу…
Ти за любов мою мене прости,
Хоч я від неї квіткою засохну…

Глос диктора: Жінка бере в руки гітару
(звучить гітарній акорд, Вона співає)

Розлюблена… Але ж була кохана.
Розлюблена… Як боляче, на жаль.
На серці вічна невигойно рана.
В душі і в світі лиш моя печаль.

Розлюблена, покинута, забута…
У небуття ідуть роки зітхань.
Розлюблена… І мов гірка отрута
З’їдає світ і мрій і сподівань.

Розлюблена… Таврована навіки
Тобою за любов при сон – траві.
Як з нею буть, на що її прирік ти?!
А час не йде. А я й любов – живі!



Вона:
Обпалена любов’ю
Бреду, немов сновида.
Розлучена з тобою
За що? Душа не віда.

Холодний студить морок
І серце і коліна.
Любов остання в сорок,
Свята моя й невинна.

Коханий мій, для тебе
Це знати не цікаво?
Вона зійшла, мов з неба,
Та з нею ти лукавив.

Лукавив ти зі мною.
В коханні був невірний,
І зрадою страшною
Його із серця вирвав.

…

Вона:

О, як же болить
ця роз’ятрена рана,
Немовби встромили
у неї ножі!
Повірить не можу,
мій любий, коханий,
Що ми не з тобою,
що ми вже чужі.



Він:

Як від зерна відвіяна полова –
В безмов’я літ впаде моя любов…
У пам’яті – розлуки згіркле слово,
Що, як отрута, зупиняє кров.

Вже відіграло літо на сопілці.
Ми в розпачі, бо винні без вини.
І душі наші, наче погорільці,
Бредуть, толочать болю бур’яни.

Бездомні, наче ластівочки ранні.
Ті – дім збудують, стягнуть звідусіль.
Нам – безпритульним, гірко-безталанним,
Не святкувати щастя новосіль.

В безмов’я літ пішла моя любов…

Вона:
Я думала, що стихли грози,
Розтанув сніг, стекла вода.
Та лиш почую голос схожий
Як в серце згадкою – біда.

Хотіла все забути. Бути
Без тебе. З кимось. Вдалині.
Ти чимось так мене обплутав.
Ти завжди поряд. У мені.

У серці не вигойна рана
І вічний біль в душі моїй.
Ти за любов пробач, коханий,
Й за вірші – пам’ятники їй.
Він:
Шукаю в осені спасіння,
На поміч холод викликаю.
Нехай ніщо не нагадає
Про те, що я тебе кохаю.

Нехай ідуть рясні дощі,
Нехай морози студять душу!
Та хай хоч трішечки тепла
Мене згадать тебе примусить…

Вона: (співає під акомпанемент гітари)
Я – на самотньому пероні,
Байдужім до розлук і сліз…
І бачу лиш вогні червоні,
І вже стихає стук коліс...

Приспів: На кленовому листі
Я пишу Вам листа.
Вас немає у місті,
А пора ж золота.
Небо світле і чисте
Проводжає літа.
Днів самотніх намисто,
Жаль, майбуть привіта…

Ще у минулого в полоні,
Та часу кінь баский ірже…
Стою на стомленім пероні,
А доля десь далеко вже.

Приспів

Вона:
Кричить душа, обпалена тобою,
Сльозами витікає, як ріка.
Іду по світу, кинута любов’ю,
І нелюбові ноша так важка.

Все як тоді: і вулиці, і люди,
Кімната, дім і речі, як тоді.
Та вже світитись і літать не буду,
Бо подругою стала я біді.

За що, скажи, прирік на це мене?!
Ми ж так кохали, що здавалось – вічно.
Я думала ніколи не мине
Отой політ високий і величний.

Нас навіть зорі світлом не спалили,
Хоч ми до них торкалися руками.
Вони нас гріли і в серцях горіли,
Коли ми пролітали над світами.

Ніколи не злетіти нам до неба.
Ми на землі... Розлуки біль один –
Без мене ти. І я навік без тебе...
Тепер одна. І ти тепер один…
(Музична вставка – йде час)
Він:
Минуло днів багато.
Місяць. Вічність!
Коли ми розлучилися
з тобою.
І стало так незатишно,
незвично,
Дружить мені не з радістю –
з журбою.

Тобі без мене як?
Які вітрила
Тебе несуть по океану
грізнім?
Надійні? Цілі?
Щоб не говорили,
А долі наші поряд –
хоч і різні.

Вона:

Бувають дні –
стократ себе напружу:
Ні сліз не буде, ні тривог –
аж ні.
Ніяк не зайде згода
в серце й душу,
Хоча немає
більшої рідні.

Холодний мозок знов
думки карбує
Всі виважені, вірні
і чіткі.
А серце розуму
немовби і не чує,
В моїй душі плете
свої плітки:

Що не забув
і що палахкотить
В душі твоїй
чекань, надій вогонь.
А мозок хоче
думи відкотить,
І все питає:
– Любиш ти? Кого?!

Вона:

Вбивала я свою любов до тебе,
Навік її й тебе забуть хотіла.
Та – оживала і злітала в небо,
За мить у неї відростали крила.

Вона була приречена – не жити.
В моїм безкриллі – два її крила.
Співать хотіла, тільки не тужити.
Вона ще є, хоч кажеш ти: – була.

Він:

Красний світе, мінятись не треба.
…Та і він раптом чорним стає.
І замало мені в ньому неба,
Як зчужіє обличчя твоє.

Холодіють уста.
Затухаю…
Ще хапаю повітря сире…
Боже правий! – душа помирає!
А любов…
Ні!
Любов не помре.

Вона:

Ми випили любов до крапельки, до дна
Між нами тільки вогняна пустеля.
Любов була весела і сумна
І, нам здавалось, вічна, наче скеля.

Гриміли грози і дощі лили,
Сніги вкривали землю пухом білим…
І ми любов свою не зберегли.
Ми не змогли, а, може, не зуміли?

Бреде вона бездомна і сумна,
Від нашої замерзла нелюбові.
Її зігріть, налити б їй вина,
Покласти на постелі на шовкові.

Погас вогонь і навкруги дими
Заслали все і виїдають очі.
І оживить любов не можем ми –
Вона замерзла й жити вже не хоче.

Голос диктора:Він робить спробу наблизитись до неї. Вона зупиняє його жестом руки
Вона:
Не приходьте ні в травні, ні в червні!
Не приходьте до мене, молю!
Бо прихід Ваш мене Вам не верне.
Не люблю вже я Вас. Не люблю!

Не дзвоніть мені ввечері, вранці,
Не тривожте мовчанням своїм.
Ми із Вами – любові обранці,
А вона – неприкаяний дім.

Ви посіяли в серці зневіру
І надії насіння палке,
І кохання велике не в міру…
То чому воно стало мілке?

Не приходьте ні в травні, ні в червні!
Не приходьте до мене, молю!
Ні, приходьте!
Прихід переверне:
Не люблю я вже Вас! –
(Пауза)Ні... Люблю!
Він:

В чиїсь слова, холодні, як вужі,
(з кожним словом його голос твердіє, набираючи сили)
Що лізуть в душу без жалю і міри,
Що ми з тобою вже навік чужі –
Не вірю я. Не вірю їм. Не вірю!

Земну молитву кожен день творю,
Щоб свічечка кохання нам горіла.
В твою любов і вірність, як в зорю,
Я завжди вірив й вірю. Вірю! Вірю!

Голос диктора: Він стає на коліна і протягує їй обидві руки . Жінка підходить до нього і його голову до своїх колін
(З наростаючою силою звучить фонограма пісні. Він і вона співають)
Він і Вона:

І знов весна дощами бубонить
У світлі вікна, у мою оселю.
Повітря чисте, як струна бринить,
Вдихнеш його і наче вип’єш хмелю.

Й від цього знов моя душа зліта
У білий сад і у блакитне небо.
Літа мої? Які мої літа,
Коли в любові є іще потреба!


КІНЕЦЬ