Копія статті автора з Харківського пісенно - поетичного альманаху "Дзеркальне сузір'я" № 3, 2008р.,сторінка 271

Частенько деякі добрі люди ображаються, якщо їх чудово римовані рядки не сприймаються широким загалом. А скільки ж затрачено старань, як то кажуть – поту і крові! Мені здається зрозумілим, чого так іноді діється.
Може, мої роздуми допоможуть кому-небудь сягнути, що не треба обмежувати себе сліпим римуванням слів.
На мій розсуд, кожний вірш – це особлива стихія, у якій поет живе під час творення тих рядків. Внутрішній Всесвіт самого поета рветься у його твори і випліскується нестримним валом. Натхненний поєт не може не писати. “Вимучкою” твору у цьому разі і не пахне.
Є майстри миттєвого римування, виступають, навіть, зі сцени, з льоту підставляючи досить пристойні рядки під запропоновані рими. Публіка плеще. Та чого ж ми не маємо цих естрадників серед шанованих митців? Мабуть тому, що нема у них того, про що негайно хочеться нас сповістити.
Римач тільки тоді поет, коли він сповіщає те, про що крім нього ніхто не зможе побачити, відчути і надати загалу. Це – головне. Все інше –другорядне.
Окрім того, вірш є – щільно стиснута інформаційна ємкість. У ній вже два, три слова спроможні висловити те, на що для тлумачення другим шляхом знадобиться не один лист паперу, а може й зовсім не під силу виразити. Буває сумно та шкода віршованого простору, коли бачиш його використовування на море без’ємкісних, недолугих у надуманості виразів, в самих собі, може, й красивих, та про давно вже звісні істини, або без них зовсім. Бувають, майже плагіати, якби тільки поримувати. Може там відкриття для себе, та і тоді, щоб показати вірш у якомусь тісному колі необхідно виражати у творі себе, адже у кожного душа чимось красива у неповторності.
Поезія є – Божий дар, наданий людству для усвідомлення себе і природи у своєрідній підсвідомій почуттєвій формі, без уживаності логічного мислення. Розум тут тільки підсобний інструмент. Виявляється, що ця асоціативна стисла форма легко передається і розуміється на тому ж підсвідомому рівні.
Це особлива мова душ на рівні глибинних, корінцевих сфер буття. Вона глибоко філософська по суті та по формі красива, проста і досяжна без перекладача кожній, не черствій почуттями людині з відкритою, як у поета душею. Людина, у більшості, і не замислюється над тим, що її душа сама зробила у свідомості реєстрацію інформації, потрібної для підсвідомого функціонування та духовного росту. Коли ж у римовці споживати душі нічого, то вона відчуває вірш як порожню забавку, а, може, й як неприємність, коли там все стандарт.
Вже на листах з віршами виникає невидиме оком енергетичне поле, що діє на читача ще до розгортання книги. Саме це відчувають композитори.
У численних віршах тільки про саму природу, нібито без усяких натяків на осмислення, все рівно виникає магічне поле краси, коли автор повністю зливається з предметом опису, відчуває його, як самого себе. У цей час він забуває про багато чого і поринає в екстаз, званий натхненням. Оцей потік і відчуває читач. Це ж є неусвідомлена медитація, як для митця, так через вірш і для читача. Напевно, Ви відчували на собі вражаючу дію і тих деяких віршів, скажімо, Пушкіна чи Кольцова, які, здавалось, можна б було віднести до розряду найпростіших, їх особливе, вловиме тільки почуттями забарвлення. Відчували!? Дивувались!? Отож! Бо це і є –
медитація. Тож бо, читаючи ті натхненні твори, Ви розмовляли з душею Пушкіна чи Кольцова. Розмовляли у повному розумінні цього слова. А римоплетениці не розмовляють.В них не вкладено душу, а тільки розум. Розум дуже вигадливий, а все ж це не душа. Він поетам - гиря часу і матерії, що оманою затягує униз з вільного, свіжого, світлого духовного простору. Не має розум запалу зверху.
Деякі стверджують, що треба писати на вподобу читачу, догоджати йому. Так, треба уникати штучних мудрувань у частковостях. Але стратегічно, про яку догідливість може йти мова, коли через особистий Всесвіт поета, мабуть, пробивається до людства промінь Вишнього Світу, що спонукає митця до пера! Не завжди поета розуміють явно. Можуть пройти роки, поки людству у предметній формі знадобиться інформація, надана натхненням митця.
То ж, не здавайтесь техніці римування заради самого ж римування. Прислухайтесь до своєї душі, хоча б спочатку Ви почули тільки шепіт. Давайте і йому волю та без змін викладайте на папір. Потім вже рихтуйте, виправляйте форму, зокрема – рими, але так, щоб не змінити, а краще, щоб підсилити сигнали душі. Може, не все зразу вдасться. Але коли співа саме душа, то поступово техніка призвичаїться йти у ногу з натхненням.
У віршуванні розум повинен йти за натхненням і в ніякому разі не навпаки. Дивіться на розум як би зі сторони і контролюйте його дії, як тільки інструмента, щоб він не зіштовхнув Вас з Космічного променю.
Римовки, погані вірші, як порожні козуби: і ноги заплітають, і пуття ніякого, а ще й як зі сміттям – то й біда.
Вірші ж, як такі – це козуби, повні золотих зливків: і ходити по них гарно (тобто читати) і пуття велике, навіть – скарбниця.
Не всім сказане прийнятно, це аксіома. А науковці все вщерть зважуть ахінеєю – якісь там психічні промені, розмови з полями, душа і т.п. – нісенітниця, та й годі!
Ось і давайте подискутуємо на сторінках Альманаху і теоретично і практично, хоч я і сам науковець на пенсії.
Зауважу, що прийшов до висловлених думок із своєї практики. Починав колись теж із римовок і вельми дивувався, що їх не сприймають адекватно моїй уяві. Та й зараз ще далеко мені до натхненної майстерності, та вже хоч розумію, як мені вважається, напрямок руху.
До речі, все сказане ще більшою мірою торкається і музики. Тільки у музиці своя духовна мова і свій ареал висвітлення гармоній нескінченної глибини духовного буття Всесвіту, свій спосіб духотворення. Теж, мабуть, можна сказати і про будь який вид справжнього мистецтва.