
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2023.12.01
09:04
В надії - сила втомленого серця.
У ній пізнаєш світу промінь.
Підеш чи босий, а чи взутий в берцях,
Стрибнеш заради щастя в пломінь.
Надія вкаже шлях під час падіння.
Хоча й струмують перешкоди.
І свіжістю огорне випар пріння,
У ній пізнаєш світу промінь.
Підеш чи босий, а чи взутий в берцях,
Стрибнеш заради щастя в пломінь.
Надія вкаже шлях під час падіння.
Хоча й струмують перешкоди.
І свіжістю огорне випар пріння,
2023.12.01
08:31
Розійшлася, негодо, розпатланою завірюхою.
Наскладала повсюди заметів, тужила в жалобі.
І всю ніч у безсонні твої побивання я слухала,
Й обіймала у думці солдата в зимовім окопі.
Підніми мене з вітром, здійми білокрилою птахою,
Я полину туди, де на
Наскладала повсюди заметів, тужила в жалобі.
І всю ніч у безсонні твої побивання я слухала,
Й обіймала у думці солдата в зимовім окопі.
Підніми мене з вітром, здійми білокрилою птахою,
Я полину туди, де на
2023.12.01
08:09
Із Данила Хармса
Ви знаєте? Ви знаєте?
Ви знаєте? Ви знаєте?
Ну, звичайно, знаєте!
Певна річ, що знаєте!
Безсумнівно, безперечно,
безумовно, знаєте!
Ви знаєте? Ви знаєте?
Ви знаєте? Ви знаєте?
Ну, звичайно, знаєте!
Певна річ, що знаєте!
Безсумнівно, безперечно,
безумовно, знаєте!
2023.12.01
07:34
Зимове море,
лише далина…
лише далина…
2023.12.01
05:29
Чорна хмара затулила
Сонечко від нас, -
І вдалася в тугу мила
В неспокійний час.
Засмутила бідолашна
Серденько своє,
І мені за нього страшно
Повсякдень стає.
Сонечко від нас, -
І вдалася в тугу мила
В неспокійний час.
Засмутила бідолашна
Серденько своє,
І мені за нього страшно
Повсякдень стає.
2023.12.01
01:11
Чому тепер такі сумні
Передзимові сиві ранки?
Здається, що потоку днів
Я не учасниця, а бранка.
Не посміхаються мені,
Ні сонце, що тепер підранок,
Ні ці короткі вихідні,
Передзимові сиві ранки?
Здається, що потоку днів
Я не учасниця, а бранка.
Не посміхаються мені,
Ні сонце, що тепер підранок,
Ні ці короткі вихідні,
2023.11.30
22:39
Рік ходила, два ходила, да усе намарне.
Той так смалить самосад, що аж квіти в’януть.
Той марусин поясок знає тільки в чарці.
Той не слухає нікого. Той щодня у сварці.
Той незграбний. Той малий. А той голомозий...
Як дівчата заміж йдуть – второпать н
Той так смалить самосад, що аж квіти в’януть.
Той марусин поясок знає тільки в чарці.
Той не слухає нікого. Той щодня у сварці.
Той незграбний. Той малий. А той голомозий...
Як дівчата заміж йдуть – второпать н
2023.11.30
20:12
Сидять діди під плотом та згадують минуле,
Розказують молодшим, доки ще не забули,
Як були молодими, як весело гуляли,
Як то було Андрія святого відзначали.
Карпо старий жалівся: - Минулося, одначе,
Здрібнів народ, не те, що в часи було козачі!
Не в
Розказують молодшим, доки ще не забули,
Як були молодими, як весело гуляли,
Як то було Андрія святого відзначали.
Карпо старий жалівся: - Минулося, одначе,
Здрібнів народ, не те, що в часи було козачі!
Не в
2023.11.30
18:00
Усе минає,
вічний – лише час.
вічний – лише час.
2023.11.30
11:58
Хіба потрібна квіткова крамниця тобі,
Щоб упевнитись в красі троянд?
Кажу тобі,
Я стою за твоєю спиною, заки ти доглядаєш свій сад,
Заки ти перебігаєш з картини смутку
В розпростерті картини життя
Я знаходжу тебе в сухозлотім осонні
По затертих,
Щоб упевнитись в красі троянд?
Кажу тобі,
Я стою за твоєю спиною, заки ти доглядаєш свій сад,
Заки ти перебігаєш з картини смутку
В розпростерті картини життя
Я знаходжу тебе в сухозлотім осонні
По затертих,
2023.11.30
11:50
Картини Анатолія Криволапа - справді магнетичні.
Від них важко відірвати погляд. Небо, сонце, коні, хати,
озера ніби запрошують вас до духовного всесвіту.
Домінують два кольори: червоний - колір пристрасті
й фіолетовий - духу. Так, це фарби заходу
Від них важко відірвати погляд. Небо, сонце, коні, хати,
озера ніби запрошують вас до духовного всесвіту.
Домінують два кольори: червоний - колір пристрасті
й фіолетовий - духу. Так, це фарби заходу
2023.11.30
11:40
Як Ви в мою посміли душу зазирнути?
Тривожити всі закутки її вві сні.
По суті розумію, що паром Ваш вутлий,
Він плистиме рікою тільки навесні.
Як Ви в мою посміли зазирнути душу?
І залишитись спомином палким свічі.
Забути б мені все. Я потушити му
Тривожити всі закутки її вві сні.
По суті розумію, що паром Ваш вутлий,
Він плистиме рікою тільки навесні.
Як Ви в мою посміли зазирнути душу?
І залишитись спомином палким свічі.
Забути б мені все. Я потушити му
2023.11.30
11:07
Е, ні! Роки таки не опанча
і їх уже не скинути з плеча…
Хоч досвід за плечима не носити,
та ноша усе більше докуча!.
і їх уже не скинути з плеча…
Хоч досвід за плечима не носити,
та ноша усе більше докуча!.
2023.11.30
11:06
Впивалася блаженством кілька днів,
а потім поверталася додому,
щоб слухати мелодії птахів,
казки читати Фікусу старому.
Вигулювала тугу у саду,
нанизувала сни на нитку ночі,
від себе гнала — сумнівів сльоту,
коли лякали думи-поторочі,
а потім поверталася додому,
щоб слухати мелодії птахів,
казки читати Фікусу старому.
Вигулювала тугу у саду,
нанизувала сни на нитку ночі,
від себе гнала — сумнівів сльоту,
коли лякали думи-поторочі,
2023.11.30
08:57
А сни мої, як завжди, поторочами
За третіми півнями розсипаються,
Тікають в ранок полем потолоченим
Озимої мороженої парості.
Про що мені шептали в ніч безмісячну?
Питали хитро- а запам'ятаю чи?
Собі дорогу за туманом мітячи,
За третіми півнями розсипаються,
Тікають в ранок полем потолоченим
Озимої мороженої парості.
Про що мені шептали в ніч безмісячну?
Питали хитро- а запам'ятаю чи?
Собі дорогу за туманом мітячи,
2023.11.30
07:08
Не люблю робити якісь преамбули до віршів, але тут випадок трохи інший, тому:
Якщо чесно я вже зрадів, на коротку мить залося, до хлопа (гундяя Юри) щось дійшло, а нніть, помилився!
Юрко тупе, як і все, що стосується зросійщеності і росіянизму, т
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Якщо чесно я вже зрадів, на коротку мить залося, до хлопа (гундяя Юри) щось дійшло, а нніть, помилився!
Юрко тупе, як і все, що стосується зросійщеності і росіянизму, т
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2021.12.12
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
2017.03.14
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Тетяна Дігай (1944) /
Рецензії
Повернення непокаяного Ікара
Ярослав Павуляк. Дороги додому: Поезії. Поеми. – Тернопіль, Джура, 2009. – 156 с.
Творчий доробок поета Ярослава Павуляка не надто великий: збірки поезій «Блудний лебідь» (1993), «Могили на конях» (1999) і та, про яку йдеться. «Та суть, зрештою, не в тому, – пише про Павуляка-поета літературознавець Петро Сорока. – Досить прочитати будь-яку ліричну мініатюру чи більший обсягом твір, аби відчути, що це справжня поезія. Поетів такого рівня в Україні одиниці».
Життя уродженця Тернопільщини Ярослава Павуляка круто змінилося після подій ночі першого травня 1969 року, коли він, недавній випускник відділу кераміки Львівського училища прикладного мистецтва ім.. І. Труша, встановив у рідному селі Настасові пам’ятник Тарасові Шевченку. Відтоді втрапив під пильну увагу відповідних органів. Після численних митарств на дорогах життя, 1978 року виїхав у Чехословаччину. З 1991 року живе в Тернополі, працює завідувачем історико-меморіального музею політичних в’язнів прокомуністичного режиму.
В основі поетично-філософської системи Ярослава Павуляка лежить образ-символ, як найефективніший засіб пізнання світу, як культурний код часу і простору. Поетові вдалося сказати своє слово. Зосередженість, «самособоюнаповнення» (за В. Стусом) цієї на диво сугестивної поезії сприймаєш, як питомо власні настрої, переживання, відчуття. Образи-конструкції тяжіють до складної метафорики: «І живу, усміхаюсь до себе / в круговерті бездомних птиць, /на пергаменті мого неба – / ієрогліфи блискавиць (…) Флейти дощу / Застрягли у землю. / Блакитноокі /Коні/ Побігли,/ Побігли / Дивитись. / Білі флейти дощу / На конях». Ресурс відчуття художньої правди, проникливі, проймаючі інтонації авторського голосу: ці вірші одночасно і сповідь, і проповідь – «Ми помираєм самотужки / Без похоронної краси, / Хай наші душі, наче юшку, / Розхлебтують бездомні пси (…) Знайдуть мене, чи сам я віднайдуся, / І не ридаю, не тремчу, не сплю – / Вслухаюся в пророцтво землетрусу, / Зануривши обличчя у ріллю».
Безсумнівна оригінальність художнього світобачення, відсутність набору штампованих фраз і псевдопатріотичної риторики принципово відрізняє поезію Ярослава Павуляка від заангажованої продукції більшості сучасників-поетів. Ці вірші – вислови справді вільної особистості, не зв’язаної ніякими канонізованими умовностями: «В роті людини / вулкан зашнурований. / Дбайливо спрасовані крила / виснуть у шафі / на цвяшку / Стебла мовчання / Від підлоги до піднебіння». Досвід поета спонукає до відвертих інвектив, він гірко нервує від того, що відбувається в Україні: «Але політика божевільна. / Їй інколи хочеться поласувати / Людьми / І кров’ю / Запити (…) Ми так привикли до корита, /Ми так вилизуємо дно, Що проковтнули б з апетитом / Яке завгодно знамено». Але це не модна нині патетика: поет не уявляє себе поза Україною, для нього Україна була, є і буде з ним:
Не треба терну і тюрми,
Не треба гніватись вітрами,
Якщо спіткнувся – підніми
Всіма весняними гілками.
Не відвертай похмуро віч,
Мені печуть столітні шрами,
Якщо блукаю, то поклич
Всіма співучими струмками.
Я – пломінь твій, а ти мій край,
Не почужаймося серцями,
Якщо злякаюсь – покарай
Всіма найважчими дощами.
Я твій боржник. Не в тому суть.
Є щось дорожче мого краму.
Якщо зневірився – забудь
Всіма грядущими синами».
Поет Ярослав Павуляк постає як митець вибухової експресії. Досвід несвідомого вираження духу – фантасмагорія, фатаморганні галюцінації – допомагає йому проникнути по той бік свідомості, осягнути нескінченне і досі незнане. Прийоми, якими поет досягає цих ефектів, традиційно сюрреалістичні: містика, елементи фантастики, жахи, спотворене людське тіло, такий собі театр абсурду: «Лежить обличчя на асфальті…Я підійшов, а біля нього / Світився вирваний язик». Поет творить на перехресті стилів: бінарність самоідентифікації у реальності, психічний анархізм, звільнення від контролю розуму, спонтанність вислову та інтуїтивізм органічно поєднують непоєднувані стильові манери: химерний гротеск («Так живу, щоб колись навесні Заспівали могили на конях (…) Пливе по воді книга, мов айсберг. / Зі споду її перелистують / риби, / водорості»), чистий ліризм («Знайдуть мене з янтарними очима /Не витязем на карому коні – / Лежатиму навпомацки плечима / До неба, а душею до стерні»), суміщення сну і реальності, уявні й нелогічні сполучення предметів («Ось місце / нашого поцілунку. / Ми спекли його /між вустами / і поклали в пташине гніздо. / Потім ввійшли у стовбур, / обмоталися корою / і від вітру хитались / вкупі / з деревом, / гніздом, / поцілунком»).
Поет звертається до народно-фольклорних мотивів (зокрема, лемківської образної культури), використовує мовні засоби: діалектизми, зменшено-пестливу лексику. Цікаві вірші-тавтограмми («Дорікать дощам даремно», «Село сувоєм сну сповите»), вірші-замовляння, де наявні елементи чаклунства («Булатна / біла булава / болить у тілі. / Бували / біля берегів / букети білі»), анімістичне вірування про переселення людської душі в рослинний світ: «Пам’ятаю те місце, / де каміння підстрибує вгору, / мов іскри, / де листя таке дитяче, / де сміється воно і плаче, / де до тіла / земля впритул – / там / зацвіту», сподівані моменти ірраціональної ніжності, що неможливо збагнути розумом («Ми не знали, що є прощання», «Був тихий день. Безвітре літо», «Одягни-но біле, біле», «Блукає потяг по Карпатах»).
Окрім віршів, збірка містить поеми «Блудний лебідь», «Реквієм», «Підошва» та «Скрипаль і балада про нього». Ці твори мають примхливу композицію, оригінальний строфічний малюнок і демонструють право поета на зухвалий експеримент. Романтична піднесеність у поєднанні з елементами фантастики, деякий сюжет, психологічні паралелизми, символіка, гіперболізація і віра в магічну дію слова справляють сильне емоційне враження.
Творчість Ярослава Павуляка переживає сьогодні нову хвилю визнання. Він не комерційний автор, але є багато читачів, які захоплені його творчістю, бо відчувають духовну спорідненість із поетом, тому що він не фальшує, не грається навіть сам із собою, зосереджений на внутрішньому, а не на суєтному зовнішньому. Слово шанованого поета екологічно чисте і байдуже до влади і агресії, воно спонукає до відвертих відповідей, яких ще ніхто, нікому і ніколи не давав. Це приваблює найбільше і, на мою думку, психологічно змінює якісь дуже суттєві речі, адже кожна людина, яка прочитає ці вірші, можливо, зрозуміє щось важливе про себе і своє призначення, відчує свідомий потяг до повноцінного існування на землі.
Надруковано : Українська літературна газета №6-2009
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Повернення непокаяного Ікара
Ярослав Павуляк. Дороги додому: Поезії. Поеми. – Тернопіль, Джура, 2009. – 156 с.
Творчий доробок поета Ярослава Павуляка не надто великий: збірки поезій «Блудний лебідь» (1993), «Могили на конях» (1999) і та, про яку йдеться. «Та суть, зрештою, не в тому, – пише про Павуляка-поета літературознавець Петро Сорока. – Досить прочитати будь-яку ліричну мініатюру чи більший обсягом твір, аби відчути, що це справжня поезія. Поетів такого рівня в Україні одиниці».
Життя уродженця Тернопільщини Ярослава Павуляка круто змінилося після подій ночі першого травня 1969 року, коли він, недавній випускник відділу кераміки Львівського училища прикладного мистецтва ім.. І. Труша, встановив у рідному селі Настасові пам’ятник Тарасові Шевченку. Відтоді втрапив під пильну увагу відповідних органів. Після численних митарств на дорогах життя, 1978 року виїхав у Чехословаччину. З 1991 року живе в Тернополі, працює завідувачем історико-меморіального музею політичних в’язнів прокомуністичного режиму.
В основі поетично-філософської системи Ярослава Павуляка лежить образ-символ, як найефективніший засіб пізнання світу, як культурний код часу і простору. Поетові вдалося сказати своє слово. Зосередженість, «самособоюнаповнення» (за В. Стусом) цієї на диво сугестивної поезії сприймаєш, як питомо власні настрої, переживання, відчуття. Образи-конструкції тяжіють до складної метафорики: «І живу, усміхаюсь до себе / в круговерті бездомних птиць, /на пергаменті мого неба – / ієрогліфи блискавиць (…) Флейти дощу / Застрягли у землю. / Блакитноокі /Коні/ Побігли,/ Побігли / Дивитись. / Білі флейти дощу / На конях». Ресурс відчуття художньої правди, проникливі, проймаючі інтонації авторського голосу: ці вірші одночасно і сповідь, і проповідь – «Ми помираєм самотужки / Без похоронної краси, / Хай наші душі, наче юшку, / Розхлебтують бездомні пси (…) Знайдуть мене, чи сам я віднайдуся, / І не ридаю, не тремчу, не сплю – / Вслухаюся в пророцтво землетрусу, / Зануривши обличчя у ріллю».
Безсумнівна оригінальність художнього світобачення, відсутність набору штампованих фраз і псевдопатріотичної риторики принципово відрізняє поезію Ярослава Павуляка від заангажованої продукції більшості сучасників-поетів. Ці вірші – вислови справді вільної особистості, не зв’язаної ніякими канонізованими умовностями: «В роті людини / вулкан зашнурований. / Дбайливо спрасовані крила / виснуть у шафі / на цвяшку / Стебла мовчання / Від підлоги до піднебіння». Досвід поета спонукає до відвертих інвектив, він гірко нервує від того, що відбувається в Україні: «Але політика божевільна. / Їй інколи хочеться поласувати / Людьми / І кров’ю / Запити (…) Ми так привикли до корита, /Ми так вилизуємо дно, Що проковтнули б з апетитом / Яке завгодно знамено». Але це не модна нині патетика: поет не уявляє себе поза Україною, для нього Україна була, є і буде з ним:
Не треба терну і тюрми,
Не треба гніватись вітрами,
Якщо спіткнувся – підніми
Всіма весняними гілками.
Не відвертай похмуро віч,
Мені печуть столітні шрами,
Якщо блукаю, то поклич
Всіма співучими струмками.
Я – пломінь твій, а ти мій край,
Не почужаймося серцями,
Якщо злякаюсь – покарай
Всіма найважчими дощами.
Я твій боржник. Не в тому суть.
Є щось дорожче мого краму.
Якщо зневірився – забудь
Всіма грядущими синами».
Поет Ярослав Павуляк постає як митець вибухової експресії. Досвід несвідомого вираження духу – фантасмагорія, фатаморганні галюцінації – допомагає йому проникнути по той бік свідомості, осягнути нескінченне і досі незнане. Прийоми, якими поет досягає цих ефектів, традиційно сюрреалістичні: містика, елементи фантастики, жахи, спотворене людське тіло, такий собі театр абсурду: «Лежить обличчя на асфальті…Я підійшов, а біля нього / Світився вирваний язик». Поет творить на перехресті стилів: бінарність самоідентифікації у реальності, психічний анархізм, звільнення від контролю розуму, спонтанність вислову та інтуїтивізм органічно поєднують непоєднувані стильові манери: химерний гротеск («Так живу, щоб колись навесні Заспівали могили на конях (…) Пливе по воді книга, мов айсберг. / Зі споду її перелистують / риби, / водорості»), чистий ліризм («Знайдуть мене з янтарними очима /Не витязем на карому коні – / Лежатиму навпомацки плечима / До неба, а душею до стерні»), суміщення сну і реальності, уявні й нелогічні сполучення предметів («Ось місце / нашого поцілунку. / Ми спекли його /між вустами / і поклали в пташине гніздо. / Потім ввійшли у стовбур, / обмоталися корою / і від вітру хитались / вкупі / з деревом, / гніздом, / поцілунком»).
Поет звертається до народно-фольклорних мотивів (зокрема, лемківської образної культури), використовує мовні засоби: діалектизми, зменшено-пестливу лексику. Цікаві вірші-тавтограмми («Дорікать дощам даремно», «Село сувоєм сну сповите»), вірші-замовляння, де наявні елементи чаклунства («Булатна / біла булава / болить у тілі. / Бували / біля берегів / букети білі»), анімістичне вірування про переселення людської душі в рослинний світ: «Пам’ятаю те місце, / де каміння підстрибує вгору, / мов іскри, / де листя таке дитяче, / де сміється воно і плаче, / де до тіла / земля впритул – / там / зацвіту», сподівані моменти ірраціональної ніжності, що неможливо збагнути розумом («Ми не знали, що є прощання», «Був тихий день. Безвітре літо», «Одягни-но біле, біле», «Блукає потяг по Карпатах»).
Окрім віршів, збірка містить поеми «Блудний лебідь», «Реквієм», «Підошва» та «Скрипаль і балада про нього». Ці твори мають примхливу композицію, оригінальний строфічний малюнок і демонструють право поета на зухвалий експеримент. Романтична піднесеність у поєднанні з елементами фантастики, деякий сюжет, психологічні паралелизми, символіка, гіперболізація і віра в магічну дію слова справляють сильне емоційне враження.
Творчість Ярослава Павуляка переживає сьогодні нову хвилю визнання. Він не комерційний автор, але є багато читачів, які захоплені його творчістю, бо відчувають духовну спорідненість із поетом, тому що він не фальшує, не грається навіть сам із собою, зосереджений на внутрішньому, а не на суєтному зовнішньому. Слово шанованого поета екологічно чисте і байдуже до влади і агресії, воно спонукає до відвертих відповідей, яких ще ніхто, нікому і ніколи не давав. Це приваблює найбільше і, на мою думку, психологічно змінює якісь дуже суттєві речі, адже кожна людина, яка прочитає ці вірші, можливо, зрозуміє щось важливе про себе і своє призначення, відчує свідомий потяг до повноцінного існування на землі.
Надруковано : Українська літературна газета №6-2009
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію