Київ – Українські виміри культури рясніють датами. Ювілейні – особливі, бо проливають світло на чиєсь життя під кутом зору вічності. Ставлять питання про значення творчості для народу й держави. 75-ліття Василя Симоненка – теж такий ювілей, кругла дата, зіткана з гострих кутів – променів, переломлених у часі.

Що висвітлює «золотий перетин» ювілею?

Життя після життя
Біографія поета, відома з хрестоматій, змінюється. Колишня офіційна версія причини його ранньої (у 29 літ) смерті – «від раку», спростована. В середині 1962 року Василя Симоненка – щойно прийнятого до Спілки письменників, жорстоко побили працівники міліції залізничної станції у Смілі. Існують дані, що побиттів було кілька – після того, як Василь Симоненко із Аллою Горською і Лесем Танюком виявили місця розстріляних НКВС на Лук’янівському і Васильківському цвинтарях та у Биківні. Побиття спричинило смертельну хворобу нирок.

Творча біографія Василя Симоненка багата, хоч він – автор єдиної прижиттєвої збірки «Тиша і грім»; потім було «життя після життя «його творів: у 1964 році вийшла збірка «Земне тяжіння», висунута на Шевченківську Державну премію. Але тоді йому премію не «присудили». Оксана Галієва цитує слова матері поета про це: «увечері дали, а за ніч десь ділася – забрали» («Кримська світлиця», 2003). Лиш у 1995 році поет став лауреатом найвищої (як за радянських, так і теперішніх часів) літературної нагороди. У 1963 році опублікована казка «Цар Плаксій і Лоскотон», у 1964 – «Подорож у країну Навпаки», у 1966 – «Поезії» та збірка новел «Вино з троянд». У 1981 році побачили світ вибрані твори «Лебеді материнства» з передмовою Олеся Гончара. За кордоном вийшла збірка «Берег чекань» (1965 і 1973 роки), а в часописі «Сучасність» у 1965 році – фрагменти щоденника «Окрайці думок».

Енергетика слова і потреба пригадувань
Поезія Василя Симоненка, як і його ровесників-«шістдесятників», була свіжим вітром у затхлій тодішній атмосфері тотального контролю душ. Багато творів стали піснями. Як «Лебеді материнства». – «Можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину». Висока енергетична ємність любові – до матері, рідної землі й трударів, що землю плекають, – то енергетика патріотизму. Видобута з простих слів, які не втратили первісного коду: «очі материнські», «білява хата», «верби і тополі». Чи багатьом в Україні нині доступний цей код?.. Але саме ця ознака стала запорукою популярності поезії Василя Симоненка.

Тепер, коли нових поетів немало і спадок давніх доступний, його поезія зберігає інерцію популярності. Ось Рух «Простір Свободи» закликав «оживити цю поезію в своєму серці» спомином вірша «Ти знаєш, що ти – людина?». – «Якщо ти з Полтавщини, згадай славного земляка, якщо живеш у Черкасах, сходи на його могилу, якщо ти українець, перечитай тексти Симоненка».

Такі вияви пошани – доступні кожному. Водночас це «мікст» щирої дитинності й відчаю. (Чи перечитує француз, росіянин, поляк тощо тексти питомих класиків заради пригадування власної національності? А в Україні такий «феномен» пригадування актуальний).

Щодо відвідування могили, то, можливо, до ювілею поета вона впорядкована. А пів року тому «Gazeta.ua» писала: «Надмогильна плита тріснула. На пам’ятнику не написано, хто тут похований. Під одним каменем із Симоненком похована мати поета. Але напису про це немає. Плити різні по формі. Одна з них нагадує віко від труни. Через це люди називають поховання «розрита могила». Представники громади і політичних партій неодноразово зверталися до міської й обласної влади, щоб привели могилу в порядок». – А що, потрібні «санкції» влади, щоб могили не западались?

Простір творчості лишається відкритим

Творчий спадок Василя Симоненка досліджений. Але критерії оцінювання постаті поета – не усталені математичні формули. Минулого року вийшла книга вибраного Миколи Холодного. Аналізуючи риси його поетики, відомий критик Євген Баран пише: «…ці риси поетики Миколи Холодного витворюють із нього предтечу українського постмодерну. З появою цього вибраного стає зрозуміло, що поезія Миколи Холодного видозмінює поетичний канон другої половини ХХ століття, фактично маргіналізуючи одну із таких культових постатей раннього шістдесятництва, як Василь Симоненко» («Літакцент», 2009).

Висновок Євгена Барана не спричинив дискусії, літературознавство в Україні не є цариною «блискавичного реагування». Щодо закидів у певній заангажованості творчості Василя Симоненка (а вони є), то вичерпна відповідь на них поета Миколи Рачука: «нині ми прекрасно розуміємо, як і чому це сталося». Микола Рачук розповів про свого вчителя в опублікованих у «Сучасності» «Симоненкових уроках».

Спогади часто мають більш пізнавальне значення, ніж фахові дослідження. Нотатки людей, котрі знали поета, відтворюють його життя і творчість із голографічною осяжністю.

«Що вабило в ньому? – пише Михайлина Коцюбинська. – Насамперед, естетика правди… Це тепер ми розмірковуємо над ангажованою й незаангажованою поезією – тоді ми такою поезією жили й дихали… («Із книги споминів»). Багато знають про Василя Симоненка його друзі – відомі поети Борис Олійник та Микола Сом. Під час презентації аудіо-диска з голосом поета у 2008 році Микола Сом розповів про сон Василя Симоненка: нібито на возі їдуть Іван Франко, Леся Українка й Тарас Шевченко, який править кіньми, за возом ідуть Василь, його мати і родичі, Микола Сом. Запросив Тарас Шевченко Василя Симоненка сісти на підводу, а той про «друга Миколу» просить: хай теж сяде. Але Шевченко відмовив. Мати поета, почувши про сон, заплакала: «Це ж вони його заберуть». Символічність цього сновидіння зрозуміла. Як і те, що Василь Симоненко лишається яскравим послідовником творчості Тараса Шевченка у своїй ще (вже) не канонічній поетичній вічності.

Актуальність його поезії, за яку давно названий «народним поетом», безсумнівна. – Як і в 1960-ті роки, навіть вимір одного рядка «Ти знаєш, що ти – людина?» сьогодні – риторичне питанням для багатьох.

автор Надія Степула