Кажуть, якби не було Бога, його потрібно було б придумати. Віра в Бога, в щось краще, в зміни, в себе, в людей - іноді єдине, що може допомогти. Беззаперечно, є поняття «фатум». Різноманітні ясновидці і пророки іноді знають, з точністю до хвилини, час прощання тої чи іншої душі з грішним світом. Здавалося б, наша багатостраждальна медицина, недоспані ночі тих, хто давав клятву Гіппократа, дослідження вчених в галузі фармацевтики, вакцинації і т.д., втрачають свій сенс. Але ми віримо. Діємо. Живемо.

Про людей в білих халатах сказано багато. Я не хочу згадувати жахливі умови деяких медичних закладів, соціальний захист та «шалені» гроші людей, які там працюють. Не хочу говорити і про «гуманне» відношення деяких «геніїв» медичної практики до своїх пацієнтів. «Ми його лікували, лікували, а він вижив» - анекдот чи історія із життя? На жаль, будь-якій сфері нашого існування притаманна недосконалість. До того ж, за вівцею отару не судять.

Майже всі ми хоча би раз у житті нарікали на свою професію. Але якось буденно так нарікали. Премії нам не дали за півріччя, керівництво не цінує наш яскравий талант, зір посадили, спину зірвали. Ще й співробітники ніби такі ж самі як і ми, тільки гади. Жах. В таких умовах працювати не реально.
А тепер до цього всього давайте приплюсуємо щоденне споглядання смерті, ризик інфікування, здряпування мозку з асфальту при ДТП, ночі без сну. А ще - звинувачення у некомпетентності або, приміром, у недбалості. Приплюсували? Як відчуття?

Всі ми не вічні. І дякувати Богу, розуміємо це. Інакше, людей, які заради нашого життя жертвують своїм, ми просто б забули. Як забуваємо парасольку, коли немає дощу. Або нехтували б. Як нехтуємо армією, коли війна забута.
Але, можливо, іноді краще не чекати епідемії, а просто бути вдячним?
2009