Щоб мужа мати, казала колись мені мати,
я піч колупати повинна була при сватах.
Лишилась пічка з обдертим старим припічком,
а муж подався за щастям по інших світах.

Так денно й нічно я длубаю рідну пічку,
чи сонце-вітер, чи сніг, а чи впертий дощ.
А зовсім близько Сізіф катуляє камінчик.
Давно забув він на смак український борщ.

Зварю я борщик, наліплю вареників з сиром,
і той камінчик притримаю на горі.
А потім дружно ми разом на пічку націлим,
хай шлях титанів пройдеться по марній журі.

Розвалим пічку, потужимо над припічком.
В сусідів мУка голодна корівка ряба.
Осушим по чарці і гімн заспіваєм праці,
котра з людини ніколи не зробить раба.

О мій Сізіфе, тебе я кохатиму вірно,
як ту каменюку котив ти сотні віків.
Сорочки прати, пилинки здувати покірно
готова вічність, лиш ти б, любий, поруч хропів.

З собою візьмем по скибці хліба й лілею.
Не треба ложок, ні вилок, тарілок, ножів.
Зустрінем, може, ми десь у пустелі Мойсея,
хай шлях нам вкаже з Долини святих міражів.

Богів гнівити – то вища, Сізіфе, негречність.
Навіщо, друже, шукать нам нових ворогів.
Ми камінь лишим вкраїнцям на незалежність.
Хай далі котять, допоки в Карпатах снігів.

08.02.2010