Сонечко каталося у своїй золотій колісниці та всім тваринам і рослинам дарувало по шматочку промінця. Дивувалися йому:
– Як же так? Дарує й дарує, а його не стає менше.
– Давайте, – домовилися квіти, – запитаємо в нього самого!
Вранці, коли роси тільки зібралися йти на відпочинок, квіти відправили до сонечка бузок. Чому? Так випало по жеребу! Зібрав бузок свою чарівність, підрум’янив маленькі квіточки кожного кетягу, та й попрямував до Сонечка. А воно, пухнасте й веселе, якраз золотило всі лісові кульбабки, братчики,.. загоювало зламані гілочки, розрівнювало пелюстки квітів,
яким прийшла пора розкритися, посипало золотинням серединки кожної квітки ромену.
– Сонечко, – закричав здалеку бузок, тому що боявся наблизитись, адже воно дуже гаряче. – Сонечко! Скажи, чому твоїх промінців не стає меньше? Ти ж роздаєш їх дуже щедро!
– А хто більше дарує, той більше одержує, – сміючись, відповіло Сонечко.
А трішечки пізніше воно так розшарілося від спеки, що захотілося йому заховатися до холодочку. “Підскочу до лісу!” – подумало Сонечко і без роздумів покотилося до зеленого килиму землі. Але ліс, господар того килиму, подав команду деревам та кущам:
– Хочете жити? – скидайте листячко! – і всі жителі лісного царства виконали його наказ. Розгублено озирнулося Сонечко на всі боки та похнюплено повернулося додому, тому що ліс ніби оголився від його наближення. А по дорозі спало Сонечкові на думку: „Завтра я викупаюся в морі!” – і воно заспокійливо заснуло.
На другий день, тільки-но Сонечко почало спускатися ближче до моря, налетів на нього Вихорисько, накидав йому в очі порохів, закрутив попід носом пересохлим листячком:
– Не розумієш, що робиш? Будь на відстані, бо й море висохне! Хто тоді житиме на землі?
– Але мені жарко! Напевно, я захворіло...
– Давай, я на тебе подую! – Вітер з усієї сили почав дмухати прямо в обличчя Сонечкові. А воно, радісне й задоволене, з зусиллям прокричало Вітрові:
– Ти справжній друг! Чуєш мене?
Так з тих пір і повелося: як тільки Сонечку спекотливо, починає дути Вітер.
2006 р.