Нині часто згадують про найбільшу в історії Сутичку імперій — Другу світову війну. Говорять так багато і так часто, що вже майже забули про попередницю тієї Сутички, Першу світову війну. Насправді, то не була перша сутичка, а якась -надцята, проте за своїми наслідками — руйнуванням, смертю, покаліченими долями — вона була Першою.
Та чи не найбільший жах Першої світової війни полягав у тому, що чужі імператори з чужих імперій прислали чужих для себе синів та дочок убивати одні одних серед чужих полів, сіл та містечок. І люди, на землю яких прийшла війна, нічого вдіяти не могли — вони лише могли страждати.
А потім була Друга світова війна. І знову чужі імператори калічили чужу для них землю. Після війни імператори вирішили остаточно змінити долю цієї землі, так що невдовзі давнє галицьке місто Перемишль з довколишніми селами, які були переважно українськими, віддали в Закерзоння. І знову плач, руїна, страждання…
«Вогняний перстень» — це розповідь про порівняно невеликий фрагмент Першої світової війни. Написав її ще 1982 року мій батько, Шагала Володимир Іванович. Очевидців тої війни вже немає і батька вже давненько немає. Але залишилися спогади.
Читайте.
(Подано зі скороченнями, з дещо виправленою граматикою і з поясненнями діалектизмів).
…………………

ВОГНЯНИЙ ПЕРСТЕНЬ
З кожним роком все менше стає старих людей, які би могли дещо пригадати з воєнних подій Першої світової війни. Першої світової війни вже я не застав, бо я народився в 1919 році коли вже в наших околицях було по війні. Але з дитячих літ багато наслухався від своїх родичів, а за тим від старших односельчан про страшні щойноминулі воєнні роки.
А згадувати моїм родичам, усім мамам, батькам, дідам, усім старшим людям в селі було про що, бо саме в наших околицях проходили великі бої восени 1914 року та весною 1915 року. Всі ті старші за мене віком люди пережили страшні воєнні лихоліття під градом куль, в пожарах полаючого цілого села і всіх сіл околиці, в епідеміях тифу, голоду та холоду.
Наслухавшись за життя споминів про минулу Першу світову війну, я постарався в тому зошиті дещо записати. Та і на сьогодні ще зустрічаю когось зі стариків, моїх односельчан, та запитую в них, де ви були під час Першої світової війни, що запам’яталось вам з тих часів, як ви перебули зиму з 1914 на 1915 рік, чи було ваше господарство спалене, чи перехоріли тифом, чи бачили на власні очі штурми кріпості «Перемишль», як поводились інші війська і таке інше.
В споминах про події війни вкруг Перемишльської кріпості я почув, як деякі старші люди називали то «вогняний перстень», бо і справді був то вогняний перстень, коли одночасно вкруг горіло десятки сіл, вкруг великим перснем горіла цілих 6 місяців уся земля і повітря від зривів гранат, мін та шрапнелів. Тому я і назвав ці спогади «Вогняний перстень».
Спершу треба коротко дещо вгадати з історії Перемишльської кріпості.
Невідомо чого австрійський воєнний цісарський штаб вибрав місце кріпості місто Перемишль. Мабуть Австрійський імперіалізм сподівався, що все-таки колись прийдеться вдарятись війною з великим східним сусідом, Російською державою. А як згадували наші старі вояки, околиці міста Перемишля своїм природним рельєфом підходили на побудову тут великої та могутньої кріпості. До того ж, Перемишль лежить на самому головному шляху схід-захід прикарпатських гір. Саме тудою пролягав шлях Австрійській імперії на схід, а Російській на захід. Місто Перемишль оточене кругом невисокими горами. Вершини тих гір були добрим місцем для будівництва воєнної фортифікації, з яких було вигідне місце для спостереженням за ворогом та обстрілу місцевості в разі появи ворожих військ. До того ж, у Перемишлі було багато воєнних казарм, було багато різного роду полків. Дві залізничних лінії зв’язували Перемишль з Віднем, одна на Краків, друга на Прагу.
Будівництво фортів вкруг міста Перемишля почато австрійським воєнним імперіалізмом у 1850 році. В основному до 1875 року було закінчено, але деякі його добудови продовжувались аж до початку Першої світової війни, то є до осені 1914 року. Ще моя мама часто згадувала, що її небіжчик вуйко, який був свого часу славним майстром, муляром, будував Перемишльські фортеці. Згадували старі люди ті часи, як то будувались фортеці, які були великі заробітки, як ті заробляли кіньми, довозячи будівельні матеріали, так і ті, що копали землю рискалями [заступами]. Фортечні споруди вкруг Перемишля народ по селах називав по різному — форти, шанці, верки. Воєнні, які брали участь в боях по стороні австрійської армії, переважно звали ті кріпості верками. Всі ті укріплення, ті окремі фортеці мали свої назви. У воєнних були назви по числах, а в народі були назви від походження гори чи то якогось населеного пункту. Була гора Воптань, то і фортецю на горі звали «Воптань». Був форт біля села Лучиці, то фортеця носила в народі назву «Лучицький форт» чи то «Лучицький верк».
Коли було оглянути форти, треба задуматись над тим, скільки тут було вложено тяжкої людської праці та коштовного матеріалу. Треба пам’ятати, що коли будувались ті форти, в ті часи не було ще ніякої механізації, а лише ручна праця. А як у ті часи вміли виробляти якісну цеглу і цемент, що вже цілий вік простояли в землі, в мокроті, і нічо не обсипається, що на сьогодні і долотами тяжко влупати.
Перша оборонна лінія фортів була від міста Перемишля на відстані від 3 до 9 кілометрів. Друга, менш укріплена лінія фортифікації, вела попри самі передмістя. Форти були різного призначення, бойові та господарські, були головні та допоміжні. Зі спогадів я почув, що форти ділились на 12 головних, в яких були окремі штаби підрозділів. Крім головних, були ще цілі десятки більших і менших фортів. Головні форти були у два, а то і три, чотири поверхи. В кожному більшому форті була студня [криниця] з водою. Все те було в землі, один лиш поверх виходив над рівень землі. Зверху будівлю форту прикривав товстий бетон. На бетонну плиту насипали кількаметровий шар землі, так що найтяжчі артилерійські кулі того часу не змогли пробитись через товщу землі до бетону форта. Згадували очевидці, що під час штурму від сильної канонади дала тріщини бетонна плита на одному з фортів, після чого з него було евакуйовано військо. Під час воєнних дій, після кожної канонади по форту спеціальні військові сапери ночами в тачках навозили землю і засипали ями, вириті снарядами. Зі сторони фронту і боків цілий форт був прикритий землею, лише зі середини персня фортифікації виходили з форту невеликі вікна і двері входу у форт. Під час воєнних дій над вікнами зверху були стальні панцирні бляхи, щоб осколки через вікна не влітали у форт.
В головному форті було все: казарми, в яких відпочивало військо після бойових позицій, воєнний шпиталь першої допомоги, кухня, штаб, запаси харчування. З такого, як би сказати, житлового форту в сторону ворога був бетонний тунель, який вів у бойовий форт, а вже з бойового форту були виходи в окопи на всілякі земляні дикунки [бліндажі]. На верху кожного бойового форту була кругла панцирна башта. З середини форту вверх по драбині був вхід в цю башту. Башта була невелика, як у танку, на одного чоловіка з кулеметом. В більшості ті панцирні башти служили для надзору за бойовими діями противника, що штурмував. До кожного форту з центру, то є аж з міста Перемишля, була добре виложена кам’яна дорога. Взагалі всі форти були сполучені добрими дорогами, по яких без перешкод можна було перекидати тяжку артилерію та інший воєнний обоз. Різні інші допоміжні форти були для складу боєприпасів, були спеціальні форти для артилерійських установок. Були навіть форти, що в разі потреби під час ворожої канонади заганяли коней з тяги артилерії, чи то з якого обозу. Все тут було продумане і передбачене для всяких можливостей. Навіть кожен головний форт мав запасну свою кругову земляну оборону з окопами й дикунками. Так що коли при штурмі кріпості ворогові вдалось прорвати кільце оборони десь межи окремими фортами і окружити форт, то залога форту мала змогу вести оборону в кругову до приходу допомоги з сусідніх фортів чи то з центру.
І так тая сильна фортифікація чекала лиш свого часу, і той час прийшов.
Коли я запитував у старих людей, чи знали ви, що буде війна, відповідь була така: «Нічого ми не знали, бо в ті часи по селах не було радіо, ніхто не читав газет, ніхто не цікавився якоюсь політикою, то звідки нам в селі було знати, що то доходить чи то взагалі дійде до якоїсь війни. У містах справа друга, там були люди грамотні, вчені, читали газети, ті люди могли знати, що робиться у світі і що то стягається до війни. Аж коли у червні 1914 року в Сербії було вбито намісника австрійського трону Фердинанда, доперва в селі заговорили про війну. Виповівши війну Сербії, Австрія зробила мобілізацію, в села прийшла мобілізація, зробився в селі плач, що війна. Але то скоро якось притихло, бо тая війна була десь далеко, та і мало ми що в селі про неї знали. Аж тут раптово знов у селі плач та крик, нова мобілізація, хлопів забирають на війну. По селі пішла чутка, що Росія видала Австрії війну, іде війна. Одних беруть на війну, других з кіньми на якісь форшпани [відробіток]. Скоро почали говорити, що австрійські війська відступають, а до нас ідуть зі сходу москалі [російські війська]. Знову в селі страх та плач, бо почали говорити, що ті москалі з косими очима, як колись татари. А було говорили, що москалі лише з одним оком на чолі, вони різуни, знущаються над жінками, вирізають жінкам груди. Страх був великий не так від війни, як від тих москалів, що всіх ріжуть».
Навіть моя мама часто згадувала, який то у неї був великий страх перед приходом москалів. А тут в селі ходять чутки, що ті москалі все ближче і ближче, страх все наростав. Але при тому моя мама згадувала і про те, як мала зустріч з першим москалем: «Іду я селом додому. Аж тут раптом переді мною звідкись з’явився на коні чоловік, дивлюсь, то якийсь жовнір [солдат]. Дивлюсь, не наш, бо тих австрійських уланів на конях бачила, то певно москаль. Глянула вкруг себе, а тут в селі ні живої душі, а і втікати нема вже куди. Він під’їжджає до мене, стою мов нежива, тут тобі смерть. Москаль щось заговорив, я його і не зрозуміла, лиш бачу, він сміється до мене. Запам’яталось, що була у него в руках довга піка. Бачу, іде далі, а я тоді бігом що сил до хати. Вбігаю в хату і кричу на весь голос: «Мамо я бачила москаля, та він мені нічого не зробив, та ще засміявся до мене». Коли дивимось, а тут вже повно москалів на конях, заходять в хату, але ми вже не боїмося, страх зразу минув після першої зустрічі з москалем». […]
Тут більш себе нелюдськи показали австрійці. Перед приходом російської армії почалось арештування нашого народу. Не було села, щоб не арештували і не забрали до концтабора кількох людей. Австрійський уряд підозрівав наш народ у москвофільстві. Насамперед арештували всю інтелігенцію. Хоча в ті часи не було нашої інтелігенції, крім попа та вчителя, то забрали всіх попів, рідко де залишивши старого, якому дорога була лиш на тамтой світ. З кожного села забрали і по кількох господарів, то вибирали багатших господарів села. То мали бути люди політично підозрілі, а насправді ті люди були такі політики, що мало хто з них умів читати, а інший хоча й скінчив тих чотири класи, то в житті друкованого слова в руках не держав. Були то політики до гною та вилок. А найбільш недолюдами показали себе мадярські війська, немало в кожному селі впала невинна жертва їхніх рук. Мадяри, як то їх називає наш народ, входили тоді в склад Австрійської імперії. Тоді мадярські війська, а були вони окремою армією, виступили війною разом з австрійцями проти Росії. За найменшу підозру у русофільстві, мадяри вбивали. Любимим їхнім заняттям було вішати людину. Розказують старі люди, що навіть у кого в хаті на стіні між святими образами висів образ святого Миколая, мадяри, зайшовши в хату і побачивши на стіні образ святого Миколая, до смерті збивали всіх, хто був лиш у хаті. А політика в тім була така: в Росії тоді царем був Николай, мадяри побачивши в когось образ святого Миколая, підозрівали, що то з симпатії до Росії, до російського царя, держать на стіні образ Миколая. […]
В ті часи під осінь 1914 року, коли з відступом австрійської армії було по селах арештовано так званих москвофілів, австрійська воєнна жандармерія наловила десь по селах Мостиського району тих нещасних трударів селян і під конвоєм гнала їх у місто Перемишль, щоб запхати в вагони і відправити в концтабір у Талергоф. Коли було конвой зайшов у передмістя Перемишля, а відбулось то на так званому Львівському тракті, назустріч конвоєнним над’їхав якийсь відділ мадярської кінноти уланів. Мадяр офіцер задержав конвой і запитав у австрійської жандармерії, що то за людей вони ведуть під конвоєм. Ті відповіли, що ведуть арештованих москвофілів. Тоді мадяр офіцер дав команду свойому ескадрону шаблями в пень вирубати всіх арештованих. Так в передмісті Перемишля на головній трасі Львів—Перемишль було зарубано кілька десяток ні в нічому не винного нашого сільського люду. Згадуючи те мадярське лихоліття, старші люди згадують і причину, чому мадяри так ненавиділи русофілів. Коли у 1848 році Мадярщина, яка була загарбана Австрійською імперією, зробила повстання проти австріяків, щоб здобути незалежність, австрійський уряд не зміг придушити повстання і попросив допомоги у Росії. В 1849 році російські війська прибули в Мадярщину і допомогли Австрії приборкати повстання. З того часу так мадяри зненавиділи руських, пам’ятали ще батьківський гнів з того часу і тепер так мстили на нашому невинному народі, маючи їх за русинів. Навіть і на фронтах мадяри за усіх інших завзятіше боролись проти руських. Навіть мій батько, який був на фронті, згадував таке, що австрійці не довіряли нікому, ні чехам, ні нам галичанам, бо ті всі зразу піднімали руку і здавались росіянам в полон. Де була небезпека прориву фронту, то для підмоги австрійське командування кидало лише мадярів, навіть не довіряли своїм австрійцям. […]
Російські війська з’явились під кріпостю Перемишль 26 вересня 1914 року. Підійшли зі східної сторони. 5 жовтня почався перший штурм кріпості, також зі сторони сходу. Повністю в кільце кріпость ще не була окружена, мабуть, з тих причин, що крила загального фронту ще не були вирівняні по прямій лінії. Перший штурм тривав 4 дні. За 4 дні штурму росіяни втратили 4 тисячі вбитими, подальший штурм кріпості припинився в зв’язку з тим, що загальний фронт росіян почав відступати на схід. Мусив відступити на схід і фронт з-під Перемишля. І фронт відступив недалеко.
Припинивши австрійський контрнаступ, росіяни готувались до наступу. Розказують місцеві старожили, що як перший раз москалі появились під Перемишлем і відступили знов на схід, то аж за 6 тижнів прийшли вдруге під Перемишль. На той раз вже його окружили повністю.
За тих 6 тижнів, коли фронт відступив з під Перемишля, в кріпості продовжалась подальша підготовка до оборони. Тоді воєнним командуванням було вирішено розширити зони чистого простору. Якщо до першого штурму зона обстрілу була на вистріл кулі з гвинтівки (від кілометра і до трьох кілометрів), то тепер задумали її розширити на гарматний вистріл. Так і розширили до 10 кілометрів від лінії фортів, а в деяких місцях і до 15 кілометрів. До того ж, австрійське командування добре передбачало, що кріпость буде обложена росіянами, обложена на довгі місяця. А тут надходить зима. Росіяни, обложивши кріпость, будуть зимою в морози квартирувати по селах, по хатах. А коли села пустити з димом, не буде де росіянам заховатися в стужу. До того ж, як не буде села, мається відкритий простір видимості для артилерійського обстрілу з висот, на яких є форти. Це причина спалення десятки сіл і евакуації з них селян, говорилось у спогадах людей, що пережили ті страшні часи.
Ось як про цю подію розказувала моя мама: «Тата тоді не було, забрали на війну. Було то з 5 на 6 листопада вночі, як звикло люди полягали вже спати. Коли тут десь опівночі хтось сильно постукав до вікон, і чуємо крик: «Вставайте, відчиняйте двері». Ми позривались з ліжка, кинулись до вікон, відкриваємо двері, а тут перед порогом стоїть кількох жовнірів і один говорить до нас нашою мовою: «Виносіть все, що можете, з хати, виганяйте зі стайні всю худобу, бо через годину-дві будемо все підпалювати». І тут ще додав: «А добре подумайте, може у вас хтось спить десь у сіні в стодолі чи то на стриху [горищі], будіть усіх, щоб хтось не згорів». Жовніри пішли далі будити сусідів.
Ми скоро вдіваємось, і насамперед біжимо в стайню — виганяємо в сад худобу, прив’язуємо до дерев. Викидаємо курей, гусей, виганяєм свині. Чуємо, вже в селі рух, крики, галас. Тоді взялись до хати, виносимо все підряд, перше всі лахи, за тим хліб, зерно. Зерна тоді дуже не було, до того ж, все зерно люди в селі, ховаючи перед війною, закопували в землю. Викинувши лахи, зерно, викидаємо буторі [меблі]. Викидали все, що де було: жорна, плуг, борони, коси, мотики. Дивимось, а тут десь далеко ціле небо червоне, зрозуміли, що то горить сусіднє село. Коли бачимо, горить вже і наше село. Вже горить долішній кінець села. В кого був час, хто ще міг, то люди викидали зі стодол солому і пашу, щоб було чим прогодувати худобу. Дивимось, огні що раз ближче. На подвір’я до нас вбігає кількох жовнірів. Один підбіг біля стодоли, набрав в руки жмут соломи, другий вже сірника світить, підпалює солому. Той з тим факелом підходить до будинків і підпалює стріхи на дахах, а тоді майже все село, всі будинки були під стріхою. До сусідів було недалеко, то жовнір, схопивши в руки горючу скіпку, побіг підпалювати сусідів. В ту ніч робилось щось страшного. Полум’я шумить, тріщить, гуде. Люди кричать, діти плачуть, худоба по садах реве. Здавалось, що то настав кінець світа, що то горить цілий світ. Дивлюсь, ще десь біжать воїни селом з горючим факелом в руках. Кожен стоїть на свойому подвір’ї і дивиться, як горить його хата, дехто ще старався щось вирвати з вогню. До рана небо червоніло не лише над нашим селом, а і над цілою околицею, бо горіли і сусідні села. Пізня осінь, ніч довга, коли почало світати, села вже не було, повсюди диміли лише згарища. Розвидніло, люди крутились біля свого викинутого домашнього барахла, складали, перекладали. Найгірше було, у кого дрібні діти, не було навіть де покласти дітей спати, бо цілу ніч не спали. Кожен думав, що то буде далі, де дітись, де перезимувати зиму. Сходились гуртами сусіди, родина з села, радились, що робити, де би то під яким дахом голову заховати, бо тут вже несьогодні-завтра впаде зима, задує снігами. Так і було, бо через тиждень вже випав перший сніг. Люди почали розходитись у сусідні села, які не горіли. В кого була в селах, що не згоріли, якась рідня, то ішов прямо до родини. А в кого не було нікого, то ішов, як то кажуть, світ за очі шукати десь якогось притулку. У кого була коняка, запрягав до воза коняку, складав на віз насамперед одяг, харчі, дітей, і потягся в дальші села. Та і коней тоді бракувало, бо багато на війну забрали». […]
Другий раз під кріпостю появились російські війська 9 жовтня. На той раз повністю окружили кріпость. Навіть старші люди, згадуючи ті часи, якісь події, говорили: «То було, коли москалі прийшли перший раз, а то було, коли москалі прийшли другий раз». Головний фронт скоро посунувся далі на захід в Карпати, кругом кріпості залишилась армія для облоги, для здобуття кріпості. Ще кругом кріпості дотлівав перснем вогонь згарищ сіл, як тут зразу розгорівся другий вогонь, вогонь бойового пороху. Російське воєнне командування вирішило, як то говориться, з ходу взяти кріпость. Вкруг вдень і вночі гриміло. На фортеці посипались російські кулі, но ще більше сіяли свої кулі та шрапнелі австрійська залога з фортів. На штурм кріпості пішла російська піхота. Перед ними до підступів фортець на перешкоді стали бар’єри з колючого дроту. Доводилось перетинати колючі дроти. Але за дротами в окопах сиділи добре замасковані австрійські воїни. З вигідних позицій з підвищень густо посівали з кулеметів кулі по штурмовиках. Саме таким способом гинуло тут під колючими дротами вкруг кріпості десятки тисяч хоробрих російських воїнів. Були спроби і ночами штурмувати кріпость. Та і нічні штурми не приносили ніякого результату. Щоб передолати дротяні перешкоди, росіяни брали з собою дошки, драбини, їх закидали на дротяний бар’єр і пробували верхом перелазити, та всі були скошені кулями. Деякі старші люди, згадуючи ті часи, говорили, що вся та з колючого дроту загорожа була запущена електричним струмом, що російські війська, тільки хтось торкнувся дроту, гинули від електричного струму. Але то зовсім неймовірне, бо в ті часи одна слаба електровня [електростанція], яка була в місті, не могла дати такого сильного струму, щоб електризувати цілі десятки кілометрів так густо мережаного дроту. Говорилось, що перед дротами були вкопані в землю міни. В деяких місцях міни могли бути. Австрійське командування кріпості передбачало нічні штурми, тож, як розказують очевидці, по дротах були поставлені якісь спеціальні бляшані сигнали, що коли було рушити дротом, бляшанки калатали, даючи знати, що хтось там рушає. В те місце австрійці відкривали стрілянину. До того ще по горбах, по фортах були спеціальні воєнні прожектори, якими ночами просвічували місцевість. […]
Один старий житель села Підмостичі говорив мені таке: «В нас в хаті квартирувало 10 москалів. Одного разу стали вони говорити, що тої ночі ладуються до великого штурму кріпості. Було, вдень ходили по селі, в кого була деяка драбина, забирали, старі драбини ремонтували, навіть з возів драбинки забирали. Всі ті драбини ремонтували, поскладали на вози і вечором з цілого села все військо пішло на штурм кріпості, потягнувши на возах ті драбини, щоб по них перелазити колючі дроти та вдертися у кріпость. До того ще говорили: «Завтра ми будемо у кріпості Перемишль». На другий день врано з десятьох, що були у нас в хаті на квартирі, повернуло живими лише двох, решта всі залишились чи то вбиті, чи поранені». Найбільші штурми тривали кілька днів з 9 листопада, а пізніше кілька днів перед 19 грудня. 19 грудня є свято святого Миколая. А російський цар був Николай. Воєнне командування штурму кріпості хотіли свому царю піднести в честь його іменин такий радісний подарок — взяття кріпості. Коли до 19 грудня штурм кріпості не вдався і головне командування побачило, що штурмом кріпості не взяти, вирішило припинити всякі штурми, а лише держати кріпость в облозі. Передбачали, що в кріпості настане брак харчів, настане голод, і кріпость здасться. З 19 грудня бої були лише в перестрілках артилерії. […]
Коли прислухатись до спогадів старших людей, які пережили ті воєнні лихоліття, то можна почути таке: «Ми були знищені війною, і як би не москалі, ми би з голоду виздихали. Але москалі своїм хлібом нас годували». І тут кожен один щось скаже, як то москалі йому хліб давали, як цукор давали; згадують, що були навіть спеціальні воєнні кухні, які варили для селян страви. Ось тут живе в Нижанковичах заслужений ветлікар, на сьогодні вже пенсіонер, Софяник Іван. Якось в розмові з ним я запитую, чи ви запам’ятали російське царське військо з Першої світової війни? Відповідає: «Слабо, дуже слабо, та якби не тая каша, якою мене вгостили, то може би і нічого не запам’ятав. Моє дитинство проходило в селі Дроздовичі. Як звикло, на вулиці зібрались хлопчиська і якийсь старший з них сказав: «Підемо вниз села, біля церкви, там є войско». Та всі хлопчиська бігом, а я наймолодший, найменший за ними. На великій площі пасовиська бачу багато війська, возів, коней, щось там палять, бо дим іде. Ті воєнні побачили нас та кличуть ближче до себе. Сміливіші пішли, а я, стидливий, не смілий, залишився. Бачу, вони там щось їдять, кличуть мене, а я не іду. Тоді один солдат підходить до мене, щось ласкаво говорить і приносить. Він дав мені в руки минашку каші і ложку. Яка та каша була смачна та як я її смачно поїв, то пам’ятаю по сьогодні».
Згадують старші люди, що в ті часи в подальших містах і містечках від фронту вже з Росії понаїздило багато всіляких торгашів, які привезли з Росії свій товар, як хліб, муку, всілякі каші та крупи, цукор, папіроси і деякі промислові вироби, і тут продавали. Як розказував мені один житель з села Міжинець, його, ще хлопчиськом, з якимись старшими людьми з села посилала мати аж у містечко Гусаків, купити там у новій крамниці, що заложили росіяни, сіль та нафту. […]
Розказують, що крім того, що москалі були добре вдіті і мали що їсти, їм з домів ще присилали багаті посилки. В посилках були білі сухарі, тепла білизна на зиму, рукавички і головне тютюн. Не раз запитую старих людей, а що ті москалі любили пити, самогон чи горілку. Від нікого я не почув, щоб хтось десь бачив, щоб москалі щось спиртного випивали, або десь бачили п’яного. Запитував я і таке: «Австрійці попів арештували у Талергоф, ось у нашому селі попа забрали, а церква залишилась, то хто правив богослужіння? Чи церква була закрита?» Ні церква була відкрита, при кожному російському полку був воєнний піп, а то і два. Ті попи правили по церквах, а до церков ходили, як воєнні москалі так і наші люди. […]
Згадуючи про російські війська тих часів, народ називав так: якщо були піхотинці, то москалі, якщо на коні, то козаки. До того ще додавали «царські москалі», або «царські козаки», називали їх і «росіяни», «руські». Зі спогадав почуємо такі назви воєнного призначення, як канон [гармата], ґвер [гвитнівка], куля, кулька, трин, дикунки, замість жовнір говорили жумір. Або не говорили числами дня і місяця про якусь подію, а говорили датами релігійних свят. Приміром, було то на другу Матку Божу, було то на Стрітеніє, сталось то на свято Анни, було то перед самими «вшисткіх святих» і так далі. Облогу Перемишля в народі називали «Замкнули Перемишль», «Москалі замкнули Перемишль», «я був в замкнутому Перемишлі», «коли Перемишль був замкнутий». А коли кріпость Перемишль здалась російським війська, в народі говорилось «Перемишль впав».
Є в народі згадки і про шпигунство тих часів. Говорилось, що коли російські війська підходили до Перемишля, австрійське воєнне командування залишило вкруг кріпості своїх шпигунів, які всякими способами, всякими сигналами мали передавати у кріпость дані про розташування російських військ. […] Ще на сьогодні живуть тут люди і розказують таке: «Коли росіяни обложили Перемишль, де би вони не поставили свою артилерію, так зразу з фортів австрійська артилерія точно вдаряла по росіянам. Де який обоз, склад, так зразу там і австрійські кулі. Навіть в секреті, під покровом темної ночі, де би росіяни що не поставили, так зразу з фортів по них б’ють. Російське командування підозрівало, що то робота шпіонажу. Почали переслідувати селян, які були близько з воєнними. Але видно російське командування знало і про воєнних спеціальних голубів-листоношів. Стали слідкувати за повітрям, за голубами. І вислідили. Вблизу Нижанкович є невелике село Мальговичі, був у тому селі колись панський фільварок [маєток]. Пан з того фільварку займався шпигунством. До приходу росіян австрійське командування фортеці встановило з тим паном шпигунський зв’язок. Залишили у пана спеціальних видресируваних голубів-листоношів. Коли росіяни обложили Перемишль, пан маючи до того ще помічників, стежив за розміщенням російських військ, штабів, артилерії. Всі ті дані пан голубами посилав у кріпость. Прізвисько того пана було Скальскій. Шпигунство було спіймане. В селі Нове Місто був воєнний штаб, там польовий воєнний суд судив того пана і там його розстріляно.
Наближалась весна 1915 року, крім воєнного лихоліття на людей впало ще одна велика біда — хвороба тифу. Тифом перехворіло багато людей, хворіли і воєнні. Багато людей і воєнних помирало з причини тої хвороби. Запитував я у тих, що перенесли хворобу, звідки взялась та хвороба, яка причина її появи. Точно ніхто не відповів, відповідали, що, мабуть, хвороба виникла з переповнення жител людьми. Житлові будинки були переповнені людьми з погорілих сіл, а до того ще й воєнними. Заходили вони в тісні хати прямо з окопів, перемоклими, перемученими, от з того і зараза тифу. Ліків проти тифу тоді було обмаль, а то і зовсім не було. Бракувало і лікарів. Проти тифу велась боротьба, але результати були малі. Говорили, що в кого в хаті захорів хтось на тиф, пороги хати і підлоги скропляли карболем, не було карболю, то вапном. Було наказано: на домах, де був хворий тифом, вивішувати напис про тиф, щоб у тую хату не заходили сторонні. Було створено спеціальні воєнні лікарні для лікування на тиф. А за лікарнями і тифозні цвинтарі. Селян хоронили по сільських цвинтарях поряд з іншими могилами, а воєнних на окремих цвинтарях, які пізніше народ звав «воєнний тифозний цвинтар». На тиф хоріли в більшості старші віком, молодь щось тиф не брав. Розказують, що хтось один в хаті захорів, решта сім’ї жила разом в тій самій кімнаті, не було строгої ізоляції від хворого, але ніхто не захорів. Багато повмирало людей через необережність до хвороби. Ось у нашому селі і то в знатній родині захоріли на тиф батько і мати, четверо дітей ходило біля хорих, і їх тиф не чепився. Мати померла, не витримала хвороби. Матір похоронили. Батькові стало легше, вже почав вставати з ліжка, та захотілось йому страшно пити. Він пішов до бочки і напився квасу з капусти, та на другий день помер. Діти залишились сиротами. Інший чоловік після тифу, коли йому стало легше, допався до сливок, наївся і помер. Були рідкі випадки, що помирали і молоді, парубок чи то дівка. Говорили, що один здоровий парубок, захорівши тифом, на четвертий день помер. Хворобу на тиф люди ділили на різні категорії, був так званий тиф спокійний, був вар’ятський, був скороспішний і був затяжний. Тиф спокійний, то коли людина лежало довший час спокійно. Вар’ятський, коли людина зривалась хвора з ліжка, щось викрикувала, щось шукала, перекидувала. Скороспішний тиф — людина недовго лежала, або померла, або виздоровіла. Затяжний тиф — людина довго лежить хворою. Згадували, що деякі люди лежали хворі тифом до трьох місяців. Всі селяни, хворіючи тифом, лежали по домах, нікого не відправляли в якісь лікарні. Воєнний час, лікарні були переповнені воєнними, та і взагалі в ті часи селяни не знали за якісь лікарні. Проти тифу не було тоді ніяких ліків, навіть таких сільських чи то знахорських, як якимись травами. Захоріла людина, якщо виживе то щастя, умре, то пропало. Хворі на тиф лежали непритомні, щоб людина не померла з голоду, їх насильно кормили молоком та деякими кашами. Коли хвороба проходила, людина ще довго була слабою, не могла ходити, була непрацездатною. Мужчини під час хвороби не голились, бо не могли самі оголитись. То пролежавши два-три місяці, заростали великою бородою. […]
Облога кріпості тривала вже шостий місяць. В обложеній кріпості настав голод, бракнуло харчів. Голод відчули як воєнні, так і цивільні жителі міста. Видавали вже лише по кусочку хліба на день, і то з якимись домішками тирси і каштанів. Навіть армія почала живитися вбитими та дохлими кіньми. Мій батько був воєнним зв’язковим в австрійській армії на одному з головних фортів, що на полудневий схід від Перемишля. Він до війни служивши в чинній службі, проходив спеціальні курси по вивченню техніки телефонного зв’язку і добре знав так звану азбуку морзе, яка служила в воєнних цілях. Пам’ятаю, багато батько розказував про бої під кріпостю та про голод в кріпості.
Командування кріпості, побачивши, що голод дошкуляє, вирішило зробити спроби вилазки з кріпості та з проривом дійти в Карпати, і там злучитись у загальний фронт. На той час лінія головного фронту проходила на полудні і на захід від Перемишля на відстані яких 100—150 кілометрів. План був добре продуманий. Прорив планувався в двох напрямах: на полудень в напрямку міста Самбір і на захід в напрямку міста Сянок. Підготувавшись до прориву, австрійці 19 березня 1915 року вийшли з укріплень фортеці за її межі і штурмом розпочати прорив у двох запланованих напрямках. Бої тривали день і ніч, штурмувався кожний метр землі. Так ті завзяті бої тривали два тижні. Як пізніше згадували люди, та і моя мама, що там день і ніч кипіло, як горох в горці на кухні. За два тижні впертих боїв вдалось австрійцям просунутися вперед на 6—7 кілометрів. Залишаючи на полі бою купи трупів, австрійське командування побачило, що не вдасться пройти проривом, та завернуло свої війська назад у свої фортифікації. Як згадують, на місце прориву російське командування кинуло козацькі полки кінноти, які відзначились в ліквідації прориву. На місцях прориву залишились великі воєнні цвинтарі. На сьогодні варто оглянути невеликий ліс між селами Дроздовичі і Тишковичі, де ішов той прорив. Тут побачимо сліди окопів та ями від вибухів гранат, а головне те, як густо земля перерита окопами. Так само мусила бути зрита окопами і воронками земля по полях, але селяни поля зрівняли під обробіток, під посіви, а свідки тих часів залишились лише в лісах. Коли я згадав тут про воронки, то треба згадати ще й австрійську гармату тих часів — мерзеру. Про ті мерзери часто згадували старші люди. Згадували місце де під час війни впала мерзера. Мерзера, то гармата дуже великого калібру. Воєнні з тих часів згадували навіть калібр кулі мерзери та її довжину і вагу, але я на сьогодні то забув. Навіть мій батько часто згадував про ті мерзери. Говорив, що в цілій кріпості Перемишль австрійці під час облоги мали лише 4 мерзери. Говорив, що у люфі [стволі] канона була така діра, що могла людина пролізти. Розказував, що бачив навіть вистріл з тої мерзери, як на спеціальному візочку по рейках підвозили кулю, як спеціальними двигунами вкладали в люфу канона, як вистрілювали, що всі мусили відходити дуже далеко, затикати вуха, а вистріл проводили за допомогою довгого шнура. Ще на сьогодні в нашій околиці деякі старі люди показують десь на пасовиськах великі ями, що та яма є тут, де упала і розірвалась мерзера. Згадують, що мерзера вирила таку велику яму, в яку можна було помістити цілу хату.
Коли прорив у Карпати для злуки з головним фронтом не удався, головне командування вирішило здатись росіянам. […]
На кінець сильними динамітами висадили в повітря більшість фортів (мабуть, на всі не вистачало динаміту). Розказують, які то були страшні громи, коли зривались форти. Поля кругом фортів застелили багатотонні брили від мурів і покривів кріпості. Було то зранку 22 березня. Фортецю було знищено. 23 березня в руїнах фортів і на тих, що залишились цілими, з’явились білі прапори на знак здачі кріпості. 24 березня зранку російські війська вступили в Перемишль. Почалось полонення австрійської армії. В полон було взято 117000 війська, 2500 вищих офіцерів, 9 генералів. Навкруг Перемишля настала тиша.
Про причину здачі Перемишля росіянам в народі заговорили, що то була зрада, що в кріпості ще були запаси харчів, що могли ще протриматись місяць-два, доки з Карпат поверне фронт, повернуть австріяки. Наші вояки, що були на фортах Перемишля, а втім і мій батько, говорили, що головнокомандувач Перемишлем був за національністю чех, на прізвище Косманик. А всі чехи і словаки були великі слов’янофіли, вони дуже ненавиділи австрійців, цісаря і цісарську імперію. Вони симпатизували росіянам. Тому Косманик робив усе можливе, щоб здати росіянам Перемишль.
Після взяття Перемишля вся російська армія зразу пішла у Карпати на головний русько-австрійський фронт. 23 квітня 1915 року в місто Перемишль приїхав російський імператор, цар Микола II.
Деякі люди, а особливо вояки тих часів, згадували, що на війні вкруг Перемишля загинуло в кріпості австрійського війська — 10 тисяч, а росіян — 40 тисяч.
Як лише біля Перемишля затихли громи війни і російські війська увійшли в місто, зразу весь народ, що був виселений з погорілих сіл, повертав кожний в своє село на своє спалиско. Прийшовши на своє обійстя, тут застали лише купу попелу, якого ще зовсім не роздули вітри, та недопалки деревини з будівель. З чого тут почати? Як починати тут жити? А біда ще була в тому, що не вистачало робочих рук. Всі молоді мужчини були на фронтах, на фронт забрали з сіл багато коней, до того ще хвороба епідемії тифу, яка з початком літа саме добре розгулялась, рідко десь була сім’я, щоб хтось не лежав напівмертво. Люди з перших днів почали з того, що кожен на свому обійстю почав будувати для себе якусь кучу [повітку, сарай], щоб лиш було де голову заховати перед дощем та вітрами. Але де тут взяти хоч би на ті кучки матеріал? З деяких будинків залишились недопалки, до того ж люди кинулись на пусті залишені росіянами окопи, в яких було багато деревини для укріплень бліндажів. З того матеріалу будували тимчасові житла для себе і для худоби. Приходила весна, до того ще треба було подумати, щоби щось вкинути в землю, бо не посієш, не посадиш, нема чого жити. Деякі поля зриті окопами, ямами. Люди виходили розчищати кожний своє поле. Стягали колючі дроти, розчищали з усяких уламків, засипали окопи. Почали орати, засівати ярину, якщо в когось залишилось щось з насіння, та садити бульбу. Тимчасом пішли чутки, що росіяни цофаються [повертаються] з Карпат, тут знов приходять австрійці, вже почались доноситися з гір звуки канонади.
По селах було таке, що через скорий прихід росіян не всіх воєнно здатних мужчин Австрія забрала на фронт. До того ще за рік прийшов час на молодих рекрутів до війська. У кого були такі, що підходило їм іти до війська, задумались, що то буде, що робити, австрійці прийдуть і зразу заберуть на фронт під кулі. Залишався один вихід — утікати з села на схід разом з росіянами. Так і робилось. До того ще був страх, що з австріяками прийдуть і мадяри та знов будуть вішати, а тепер ще більш за прихильність до росіян. З кожного села вирушало на схід по кілька родин, утікали й одинокі мужчини, як рекрути, всі ті, кому пахло піти в армію. Утік з села тоді навіть наш сусід Цабак, а мусив утікати, бо один син вже на фронті, і вже рік війни, а чутки про нього нема. Тут в хаті ще є таких два сини рекрути, як на зло дорослі як лицарі; прийдуть австрійці, зразу заберуть дітей на фронт. Зібралось щось три такі сім’ї, запрягли коні в вози, поскладали на вози дещо з одягу та харчів, бо багато дечого вже було знищено пожаром і виселенням, взяли корів за шнурки та потяглись на схід в невідомо, куди і як на довго. Таких утікачів звали «біженці». Повертались вони зі сходу в свої рідні села аж в осени 1918 року, після того, як то говориться, розпалась Австрія. Були вони недалеко, в Житомирській, Кам’янець-Подільській, Винницькій областях. […]
Батько, який потрапив у Перемишлі в російський полон, повернувся в село восени1918 року. Розказував таке: «З Перемишля їх під конвоєм гнали через Львів аж до міста Броди. Ішли пішо шість днів. У Бродах їх погрузили в товарні вагони і вивозили далі на схід. Через три тижні зупинились у місті Ташкент, що в Азії, там нас загнали в спеціальні бараки, їсти давали, до роботи не гонили. Тоді там настали літні спеки. Наші люди не витримували такої спеки, бо не були звиклі, і стали хворіти. Тоді нас знову у вагони, і почали вивозити на північ. Мене завезли в місто Саратов, що над Волгою. Там знову загнали в якийсь лагер. А незадовго оголосили: хто хоче піти на якісь роботи, може іти. Одні записувались на фабрики, інші на якісь там шахти, а я вибрав собі робити у полі. Мені сказали їхати у містечка Красний Кут, я поїхав вже сам без конвоїв. Тут я зайшов до одних господарів і найнявся там робити. Господар був хоровитий, не міг робити, два сини було на фронті, а господарка була велика. Я там проробив до революції, а тоді прямо додому. […]
В 1916 році літом в місті Перемишль австрійці зробили воєнний концтабір, в який завезли з Югославії полонених сербів. Тим полоненим сербам було дозволено, хто хоче, іти по всіляких роботах. Навіть в селах було оголошено, хто хоче робочу силу, може іти в Перемишль і там з табору взяти собі серба. І в селі деякі люди, які мали більші господарки, а не було кому робити, приводили собі тих полонених сербів. У нашому селі в селян було кілька таких сербів. Були вони і по фільварках, були по лісах, по заготівлях лісу. Не раз згадували в селі і про тих сербів, говорили, що були то люди чесні і працьовиті. В нашому селі по сербах навіть залишилось двох байстрюків, як то в селі звали, найдухів, їх так і дражнили, називаючи сербами. А в сусідньому селі також були такі серби. Один влюбився в сільську дівчину. Коли Австрія розпалась, серби всі зібрались, та поїдуть у свою Сербію. Той серб прийшов до хати дівчини, забрав її з собою і повіз аж у Сербію. Дівчина пізніше лише листи родичам писала, як її там гарно прийняли, та яке справили їм весілля, які там обичаї. […]
Крім тих всіляких по національності військ, як австрійці, мадяри, чехи, словаки, москалі, козаки, гусари, полонені серби, старші люди згадували ще і про босняків. У 1915—1916 роках в Перемишлі стояв полк війська босняків, який входив у склад австрійської армії. Згадували як одіті були ті босняки, що на головах носили круглі, тверді, з круглим дном червоні шапки, а на верху шапки звисав чорний кутас. […]
Коли в 1945 році закінчилась Друга світова війна, у нас в селищі Нижанковичі, а був то тоді районний центр, демобілізувався з армії і залишився тут на проживання один молодий ще чоловік, родом десь з Росії, не знаю з якої області, на прізвище Калінін. Залишив він удома старих своїх родичів, і коли знайшов тут добру роботу, написав додому, щоб родичі приїхали до него. Ті приїхали. Старик лише приїхав, і зараз впізнав знайомі йому колись околиці та назви сіл і міст. Він тут воював у Першу світову ще в 1914—1918 роках. «Де тут є село Чижки?» — запитав старий. Недалеко звідси, четверте село. Старик одного разу пішов шукати те село. Заходить в село Чижки, і тут пригадує собі молоді роки, впізнає околиці села та і саме село. «Ось тут, десь в тих хатах я жив, ось тут, де сьогодні колгосп, був колись панський фільварок, тут були наші воєнні склади, в яких я урядував». Не забув старий і пригадав деякі прізвища селян. Зустрічає стариків та заходить з ними в розмову. Дійшло до того, що впізнали одні другого, запросили в хату, поприходили інші старики-селяни, почали згадувати 1914 та 1915 роки. Колись в ті воєнні роки Калінін був в тому селі та держав в своїх руках воєнний склад з харчами. Він щедро годував голодних селян воєнними харчами зі свойого складу. І тут селяни пригадали, побачили в своїй хаті, тепер як дорогого гостя, Калініна. Вгостивши його стали приносити яєць, сира, масла, той не хоче нічого брати. «Ні, ти мусиш все брати, що лише даємо, ти нас рятував від голоду в тяжкі для нас роки, тепер ми хочемо віддячитись».
Надовго тут війна залишила свої сліди спаленням сіл, вбитими, пораненими, деякі до смерті залишились каліками, жертви рук мадярських, епідемія тифу. Та ще кілька років після закінчення війни тут траплялись трагічні випадки, особливо молоді хлопчиська, які знаходили невистріляні бойові снаряди. […]
Після війни нова польська державна влада форти кріпості, які залишились уцілілими, використовувала для воєнних складів. А розбиті, розміновані форти, то кожна гмина [управа] села, на території якої стояв форт, взяла ті розвалини в своє розпорядження. Була спроба з розвалин цеглу продавати людям на будівництво, але цеглини тут деякі так були сильно скріплені цементом, що нічого з того не виходило. Ті розвалини так і стоять по сьогодні. […]
Згадуючи воєнні події Першої світової війни, розумніші люди, а особливо ті, що пройшли на фронтах і цікавились політикою, говорили і про причини, чому царська армія не виграла справи у Галицькій битві, чому була розгромлена в Карпатах та змушена повернути на старі вихідні позиції. Згадували, що причиною того була зрада та запроданство вищих царських воєнних генералів, які командували фронтами. Жінка російського царя Миколая другого була з німецького роду, тому вона віддавала все, що могла, що в її силах, щоби лише Росія не розгромила Німеччини і Австрії. Вона всякими хитрощами підкупляла царських генералів, щоб ті не своєчасно доставляли все, що було фронту потрібне, як зброї чи то поповнення. Говорилось, що російська армія була дуже сильною, войовничого духу, численною. Та лише брак амуніції і невміле головне командування фронтом довело до того, що вони були змушені відступати з Карпат. Чи то насправді так було, чи насправді цариця була німкою і мала якийсь вплив на воєнних генералів, невідомо, але в народі таке говорилось. Та ще і на сьогодні є тут старі люди, ще про те згадують. Є ще люди які згадують слова російських артилеристів: «Ось уже другий місяць стоїмо біля своїх пушок і не маємо чим вистрілити, було підвезли одного разу снаряди, та не нашого калібру». Як таке робилось з постачанням, то ясна річ, що російський солдат не зміг на одному штику вдержати фронт. […]
На сьогодні ми слухаємо по радіопередачах, дивимось по телевізорах, кінофільмах розповіді про багато історичних воєнних подій. Про те читаємо і в книжках та журналах. На сьогодні народ захоплений історією, воєнними подіями з минувшини, з цікавістю оглядає телепередачі та кінофільми на воєнну історичну тематику. З’явиться в книгарнях історична книга, так зразу її розкуповують. А ось про таку цікаву історичну подію, як «кріпость кругом Перемишля» по сьогодні нема нічого, а лише в історії чи то в енциклопедіях коротка згадка в кількох словах про кріпость Перемишль в 1914—1915 роках. Не знаю чому то історики, навіть воєнні історики Першої світової війни, журналісти, етнографи, так оминули таку цікаву історію кріпості Перемишль. А була в тому не лише Австрійська чи то Російська історія, то була і наша українська історія, то відбувалось на наших українських землях, наш народ брав у тих подіях участь. Навіть самі споруди укріплень тих фортів: з якою цікавістю би оглянув сьогодні народ, якби то було все змальоване та описане в планах та у вигляді. А скільки би історики і фольклористи взяли і записали зі спогадів очевидців тих часів. Бо як сам знаю, ще і на сьогодні нема старої людини, щоб щось не розказала вам цікавого з тих подій.
Вогняний перстень кругом кріпості Перемишль давно перегорів, погас, а час затер сліди пожару. Затираються з того часу останні спогади, бо ще кілька років, і помре остання людина, наочний свідок, яка могла би нам згадати щось про «Вогняний перстень».

(1982, 2010)