У притворі собору
крипти спалених стін.
Заспіває соборна свіча,
І навіки:
Білі стіни біліють прабілістю тіл,
І співають осанну невисохлі ріки.
Отче наш на землі і на небі
Назад
вже мені вороття – повороту немає.
Вийде янгол із саду. Навколішки – сад.
І палають свічки у тунелях свічад.
І мале янголятко мене обіймає!
Я виходжу із храму, заходжу до саду,
Наді мною пратемні літа – мов сичі.
Я віддав за маленьку нічну серенаду
Світоч моцартіанства, мов сяйво свічі.

А собор
соборує на площі великого міста.
А собор прозирає віки золотії...
Слався, слався вовік
Українська гірка реконкіста,
Повивальнице духа,
Побивальнице людства на паперті храму Софії!

А на вулиці плаче жебрак,
У фраці й манишці,
Біля ніг його – чорний футляр,
І скрипка в футлярі, і смик...

В якій це країні?
В якій прочитаємо книжці?
В якій се тональности плаче старий чоловік?
А дівчина поряд не плаче.
А дівчина грає на скрипці.
І сонце гаряче
Горить незайманій пипці.
І зринає під пальцями:
- Ти-ли-ли, ти-ли-ли, ти-ли-ли...
Жебраками й блукальцями
І в господа ми не були.
Жебрак ув обмотках.
Ув обносках аристократ...
А скарби Полуботка?
А злото Карпат?
Це Софія, це Київ – і Зміїв, і Віїв.
Це чекання касогів, чекання Батиїв,
Це кварцяна сволота, омонище п’яне
Б’є усіх навмання...

Придивись, придивись, придивися, Богдане, -
Ти немарно пришпорив коня!
Не якась там Італія –
Журавлі українські над нами ячать.
І Карпенка Віталія
Вчити музику часу омоновці вчать.
І, ментівським кийком поціляючи в очі,
На відьомські поклавши кийок весілля, -
Б’ють мою Україну,
Яка проти ночі
Як дружина, у друга мого Василя!
А були ми не кури – орли,
А бажали добра ми народу...
- Ти-ли-ли, ти-ли-ли, ти-ли-ли, -
З підземного переходу.
А було...
Солов’їне пили ми тоді молоко,
І, господнє зневаживши око,
Поставало для нас над усі рококо –
Українське бароко!
... Брама сяяла золота.
Дзвони бамкали мідні.
Українське бароко.
Літа
Магдебурзького права у Відні
І хренбурзького права в Москві,
І такого – в степах України...
Досі, досі в іржавій траві
Лебедіють соборні ці стіни.

Коні царські. І рейвах, і швах.
Голоси самовбивчі...
І під регента впевнений змах –
Заливаються півчі.
А тепер, після мук і одмін,
Солов’ям не озватись.
Прозирає з розтерзаних стін
Візантійськими ликами святість,
Прозирати і нам довелось
У безодню неволі і чести,
Де хреста український Христос
На Голготу не може донести.
Але чую на древнім валу
І в печерному склепі
Не анатему, а похвалу
Іоанну Мазепі!
Пролітають літа.
Проминає неслава і слава
А конаємо обіч хреста,
Як Варава і Сава.
Але там, вдалині,
Ти з’явилась, дорого...
І горять на стіні
Грізні очі святого...