"Між вільними вільна, між рівними рівна..."

Заява нового міністра освіти про доцільність включення до шкільної програми лише мертвих письменників повернула надію та віру в справедливість у багатьох із нас.

Ось нині вся прогресивна громадськість накинулась на нову владу, мовляв, усе не так, і все не те, і навіть за часів Леоніда Ілліча, перепрошую, Леоніда Даниловича справи не виглядали так безнадійно. Не хотілося б долучатись до цього хору критиканів, тому скажу про хороше. Скажімо, про міністерство освіти. Скільки крові за старого режиму попили мені клерки цього відомства, не бажаючи викидати зі своєї шкільної програми мої твори, і на всі мої справедливі, як здавалось, закиди, що, мовляв, твори мої, і я сам хочу вирішувати, давати їх до програми чи ні, чемно відповідаючи – що хоча естетична вартість цих творів справді не надто висока, проте вони в міністерстві обійдуться якось і без моїх підказок при формуванні золотих фондів нашої духовності. Подібні відписки справляли неоднозначне враження – з одного боку самі ж говорять, що вартість не надто висока, а з іншого – все ж таки золоті фонди. Одним словом, типова для старого режиму бюрократична відмазка.

Так би воно й тривало, мабуть, довгі роки, не лишаючи авторам жодних шансів на відновлення справедливості, коли б не доленосні зміни, яких зазнав курс вищеназваного міністерства. Мушу сказати, що заява нового міністра освіти про доцільність включення до шкільної програми лише мертвих письменників повернула надію та віру в справедливість у багатьох із нас. Нарешті, подумалось, залізна рука диктатури олігархії наведе порядок у цьому болоті, що гордо іменує себе українською літературою. Давно пора!

Складно не погодитись із міністром. Безперечно, програму потрібно міняти. Поза всякими сумнівами, живим у підручниках не місце. Слово має відстоятись у часі, нова народна влада, слід розуміти, створить представникам красного письменства належні умови для гідної смерті, після чого можна буде поговорити і про хрестоматії. Тому щонайскоріше потрібно викинути зі шкільних програм усю цю живучу братію, що час від часу подає голос із сутінків громадської свідомості, усе це суцільне бу-ба-бу, що навіть звучанням своїм нагадує якесь ге-пе-у.

Інша річ, що робити, скажімо, з Іваном Федоровичем Драчем та Дмитром Васильовичем Павличком, котрі за всіма формальними ознаками лишаються поки що живими. Нічого страшного – у випадку з ними можна просто повернутись до хрестоматій кінця 70-тих і взяти їхні твори звідти, не змінюючи прізвищ та не переставляючи акцентів. Те ж саме і з Гончарем – справедливо засудивши автора за роман "Собор", можна безболісно лишити в шкільній програмі "Прапороносців".

Так само в оновленому підручнику має знайтись місце для Корнійчука та Галана, для пізніх Тичини, Сосюри та Рильського, для раннього Коротича та вічного Олійника.

Проблема може виникнути з письменниками "Розстріляного Відродження", оскільки сама дефініція є сумнівною та двоякою – мовляв, чому розстріляне, за що розстріляне, і головне – відродження чого? В цьому випадку пропоную сам термін скорегувати й подавати в новій версії - "Розстріляне нами Відродження".

Модерністів краще не давати взагалі. Хіба що "Інтернаціонал" у перекладі Вороного.

Лесю Українку, з огляду на тематику творів, бажано подавати в програмі світової літератури, в тій одній четвертій частині, що не заповнена буде літературою російською.

Знайомство з творчістю Івана Франка можна обмежити хоровим читанням "Лиса Микити". Натомість "Каменярі" слід засудити як твір масонський та колаборантський.

Стефаника та Коцюбинського краще теж не чіпати, з огляду на непевність регіональної політики, висвітленої в їхніх творах.

"Хіба ревуть воли" Панаса Мирного потрібно дати двічі, як твір, що формує в дитини стійке та недвозначне ставлення до вітчизняної літератури.

Із Шевченка краще за все взяти російськомовні повісті. В жодному разі не "Гайдамаків", в жодному разі не "Суботів". Можна ще дати малюнки, щоби місце заповнити.

Котляревського можна вивчати в межах історії давнього Риму, Сковороду – в межах уроків співу, одним словом – розвантажити програму, давши дітям можливість устигнути таки двічі перечитати Мирного.

Крім того, можна підійти до укладання шкільної програми ще більш творчо й створити спільний українсько-російський підручник із літератури. Туди пропоную в обов`язковому порядку включити п`єсу Леся Подерв`янського "Кацапи", як яскравий зразок оспівування дружби народів та героїчного виконання кожним із нас свого інтернаціонального обов`язку.

Але головне – дочекатись, коли вони всі помруть. І вчасно описати архіви.

Сергій Жадан, ТСН
постiйна адреса статтi: http://www.unian.net/ukr/news/news-381796.html