Українська психоісторія в інтерпретації поета-дисидента Тараса Мельничука – це пошук національної органічності в, так би мовити, гуцульському-дисидентському ключі, без якого масив української історії в діахронному зрізі не є ваговитим для поета. Модель української психоісторії поета-мольфара, Князя роси (так часто називали цього митця за аналогією до провідних образів його лірики) постає в досить чітких образах, на ґрунті кількох збірок, головним чином “Із-за ґрат”, “Чаґи”, “Князя роси”. Вона не спирається на запозичені моделі, не керована правилом суворої послідовності, не є монолітною. Разом з тим поет шукає у віршах не власне українську психоісторію, а її символічний закон (код). Чітко “працює” принцип наслідку: клаптикова Україна на тлі розвитку європейських імперій – клаптикова історія [1].
Фундаментальною частиною української психоісторії є широка система антитез, протиставлень, контрастів, архетипних-символічних зіткнень: “своя чужина”, “чужа чужина”, “ніч моєї ночі”. Вони створюють психологічні характеристики, “відчиняють двері” у підтекст, мають найширшу системність, “мережу” систем. Систему образів-домінант у ліриці Т.Мельничука формують психоісторичні образи. Це надобраз Україна (як дислокована й не дислокована система образів), власне історичні образи (образи національної та європейської історії), образи семантичного поля родинності. Психоісторичні образи часто мають, так би мовити, біблійну “тінь”, вони певним чином пов’язуються з Євангелієм, життям Ісуса Христа, історія козаччини через ХХ століття “перетікає” в Апокаліпсис. Проте Т.Мельничук, шукаючи символічний закон (батьківський код), тобто код психоісторії, уникнув будь-яких паралелей та протиставлень з популярним для З.Фройда, І.Франка державотворчим законом Мойсея [1].
Українська психоісторія Князя роси містить, крім власне національних, західноєвропейські (Польща, Німеччина), азійські (Росія, Туреччина) акценти. Ці акценти представлені різнонаціональними кодами, що конфліктують на основі інтересу до денаціоналізованої ландшафтної України. Звідси – широкий-ландшафтний і навіть вузький-ландшафтний образ сприймаємо як історичний, як образ, що містить код (Дніпро, Діл, Черемош, Карпати, Чорногірський масив, курган, хрест, яр). “Чужі” коди містять нейтральну динаміку, образам, що пов’язані з ними, властиві семантичні пустоти. Тому численні спроби осмислити “чужинські” коди у ліриці “Князя роси”, “Із-за ґрат” та “Чаґи” закінчуються набуттям нескінченної парадигми фрагментарних значень з негативною експресією [1].
Історичні образи у Т.Мельничука – це здебільшого вузькі системотворчі психоісторичні образи, оскільки психоісторія зосереджена на проблемі, а історія – на періоді. Аналізуючи в психоісторичних образах минуле, поет намагається зрозуміти теперішнє і навпаки. А трагізм теперішнього – ключ до розуміння так чи інакше апокаліпсичного майбутнього. Зв’язки образів “минулого-майбутнього” формують символ української історії в ліриці Т.Мельничука як психосистему:

було було

й взяло з собою

щільники медові.

Найчастіше цей символ трагічний, в ньому закодовано якийсь моторошний сюжет, трагічну сторінку історії України, в якій ліричний герой – трагічний хроніст, як от у поезії “Дзвін”:

і я і Гомер мій осліп [...]

і їде моя Україна

сліпа на сліпому ослі

Саме такі образи утворюють абстрактні, ірреальні, хаотичні, романтичні
системи:

гримлять по моїх порогах

ординські колеса чужі

або:

я хочу стати ордою

один проти всіх і за всіх.

Проаналізовані особливості формування символів на основі історичних образів та персонажів української історії дають нам підстави висунути гіпотезу про те, що поет-дисидент Тарас Мельничук, здебільшого у “Князі роси” та “Чазі”, рідше в “Із-за ґрат” моделював власну психоісторію як історію України. У кожній такій моделі ми зафіксували наявність більш чи менш стійкого коду, що впливає на формування системи образів навколо. Намагання поета викінчено осмислити українську психоісторію, “залучаючи” до неї сюжети з Євангелія, кваліфікуємо як “синівську психоматеріальну спробу” .
Моделювання психоісторії відбувається на основі дотримання традиції Едіпового комплексу як головного коду психоаналізу. В основі коду кожної окремої психоісторії є страх перед авторитетом батьківства, страх чи комплекс наслідування (за Н.Зборовською). Саме страх формує історичні коди лірики Т.Мельничука. Цей страх ми можемо “розчленувати” й кваліфікувати як страх-незвідане, страх перед експансією, страх перед фальсифікованим минулим. Все це є так чи інакше усвідомленістю чи неусвідомленістю перед патріархальним-історичним (скіфами, козаччиною, Д.Байдою-Вишневецьким, П.Сагайдачним, Б.Хмельницьким, Січчю, Т.Шевченком, І.Франком, Лесею Українкою, В.Симоненком) та проблемою відродження (збереження історичної пам’яті, якісної трансформації форм). Також це є похідна від Едіпового комплексу (сексуально-любовної проекції на матір та батька):

Далекі предки,

ви над водами схилили темні лиця.

Сині води... жовті води [...]

Хміль та Хміль, та Остряниця.

Хміль та біль...

В образах легендарних українських лицарів Т.Мельничук шукав батьківства (захисту). Екзистенційна спазматичність “вертає” ці образи в річище трагічно-іронічного:

і я й козак голота

і навіть довбушева дзвінка

сидить в тюрмі за підколінки.
Материнство (як елементарний і навіть сакральний захист) поет знаходить в образі жінки, матері, породіллі, природи. Т.Мельничук створює у вірші поєднаний часопростір у формах “козацьке давноминуле – сучасне”:

а постав на місце

золоті ворота.

Для цього ж він використовує образ Козака-Мамая:

В полумиску відпочива

козак Мамай

з чужою молодицею...

Загалом не дивно, що Мамай зображений у полумиску, його зображення як святого донедавна зберігалося в кожній українській хаті. Тому читаємо далі у тому ж вірші ніби першопричину:

...бо біла хата

скупалася в барвінку.

В творах народного мистецтва Козак Мамай – медитуючий у позі Будди на землі воїн-провидець (Будда і Козак Мамай – первинні орійські духовні типи), він – козак-характерник, який забезпечує енергетичний та фізичний захист основної верстви – хліборобів, господарів-автохтонів України. Чому ж тоді він в інтерпретації Т.Мельничука відпочиває “з чужою молодицею”? Це авторська візія поета, де він намагається поєднати ерос і мужність на субстантивній основі безсмертного воїна-відуна. Лицар-чарівник відпочиває у білій, тобто мирній хаті, війну змінює ерос, небезпеку і смерть – любощі. Для завершеності української ідилії, перенесеної у ХХ століття (з огляду на модель діалектної форми дієслова в теперішньому часі – “відпочива”), у кінці поезії Т.Мельничук виводить поєднаний часопростір як ейдичний та міфічний, начебто він такий, як і характерник Мамай:

На світ звисають китиці дощу

й козак Мамай, як і раніш,

в полумиску відпочива.

І все. І ви живі. І я живий.

І молодиця ще жива.

Отже, мітичне доводить циклічність історичного: історії дуже часто повторюються. Той самий тип події може застосовуватися кілька разів для пояснення “різного”, “різноплановості” явища, події, образу (у цьому сенсі ми й скористалися образом Козака Мамая та міфом про нього).
Отже, для поета-дисидента Тараса Мельничука, що пережив у віршах найтрагічніші сторінки нашої історії й у формі полісемантичних метафор поєднав їх із сучасністю, основою психоісторії стала психологічна таємниця, фатум в національному характері українців, в їх долі та у власному житті, житті митця і політв’язня.

2008

Із першої в Україні наукової монографії про творчість поета-дисидента, лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка (за поетичну книгу "Князь роси") Тараса Мельничука.

Список використаних джерел:
1. Зелененька І. “Чиї це ілюзії стенають плечима – якого народу?”: Тарас Мельничук і літературний процес 60-х – 90-х років ХХ століття в Україні. Монографія. Вінниця: ПП “Едельвейс і К”, 2008. 152 с.