Лише демо-версія.

І. „Уранія”
Я не є прихильником космічних мандрівок.
І з власної волі, певно, ніколи би й не мав справ із відкритим космосом.
Не помічалося в мене жодного особливого потягу до осягання величі за межами світу, до якого я належав. Не помічалося і все. Дивно, що з такими поглядами мене занесло далі, аніж хотілося б те уявляти. Напевно, космос поблажливо віднісся до такого мого неприйняття, бо події розвивалися далеко не найгіршим чином.
Хоча мої передчуття поки що не давали ясної картини безхмарного майбутнього, але існування отого невеличкого шансу на майбутнє вже було безперечним. Загалом і ситуація виглядала значно краще, аніж раніше. Усе ж – майже 24 години розв’язаних рук і ніг мені гарантовані. Їх мені мало б вистачити, якщо... І тут голову переповняла купа подробиць, які ніяк не хотіли пов’язуватися між собою. Та я ніколи не робив із подробиць головного...

Спершу я перевірив системи живлення і включив центральний комп’ютер судна. Хвала Вседержителю – він нормально запрацював, хоча судячи із додаткових даних, які мені потрібно було ввести для його адаптації, машину вже давненько не виводили на робочий режим.

Я досить швидко покінчив із попереднім тестуванням ходової частини і наразі більш-менш задовольнявся скупими, наче сонними, репліками комп’ютера, аж доки той, у відповідь на чергову мою команду, не сповістив про своє категоричне небажання „просто так” пересуватися - куди-небудь і з ким-небудь на борту. Я оцінив його вміння жартувати, і у відповідь зробив запит щодо усього необхідного для польоту, в разі, якщо нам із ним таки вдасться домовитися.

Наступна відповідь бортового комп’ютера мене здивувала ще сильніше. І навіть не тим, що для польоту нам потребувалося не так багато всілякої всячини, як я собі попервах уявляв, а якимсь суто філософським аспектом цієї відповіді, чимось таким неймовірно древнім, з ряду „бути чи не бути, ось в чому питання”... Утім, я примирився і з нею. Бо якби й мене неждано розбудили, то я теж міг поводити себе схожим чином, а потім, що мені залишалося робити? Що є, то є...
Схоже, саме такі „дивні” відповіді і заякорили це космічне судно на поверхні „Піраньї”.

Я спробував переглянути бортовий журнал чи хоча би записану і збережену в комп’ютері історію спілкувань із командою, але ні того, ні іншого не знайшов. Дивно, бо схожі речі стали траплятися з бортовими комп’ютерами значно пізніших випусків, коли років із десять випускали борти зі штучною особистістю центрального Вичислювала-Аналізатора - зрозуміло, що із жорстким контролем за основними параметрами таких творінь, але ж – випускали! Потім ці „особистості” почали масово сходити з розуму і експеримент зупинили, та й космонавтика у ті часи вже йшла іншим шляхом, зрештою, як і все галактичне людство.

Але ось він - „живий експонат”, який невідомо як дістався сьогодення. Напевно своєчасно зник, загубився у просторах Всесвіту, і лише нещодавно дав себе знайти збирачам брухту, аби потім бути програним у рулетку на „Піраньї”. Цікаво, що звела його доля саме зі мною, чи, можливо, мене із ним.

Я переглянув у капітанській рубці все, але жодних засобів корекції „психіки” бортового комп’ютера не зауважив. Напевно і справді „Уранія” і її Обчислювач були створені задовго до появи найперших індивідуалізованих центральних бортових комп’ютерів. Звичайна модель багатоядрового суперпроцесора і все. Без жодних психологічних вивихів. Та факт залишався фактом - літати з людьми на борту цей зореліт не бажав. Він прагнув літати самостійно, або бути знищеним.

Одне із двох я йому і пообіцяв – на його ж вибір.

Не покидаючи „Уранії”, я зробив необхідні закупи, а потім уважно простежив, аби все придбане потрапило на судно, у першу чергу - пальне для реактора.
Пальне було сучасне, а реактор – ні. Та я сподівався, що на лагідних режимах старий двигун ще якийсь час протримається. І слава Всевишньому, у мене, ще не виникло жодних причин картати себе за те, що вибрав я саме „Уранію”. Я відчував її прихований потенціал – схоже значно більший за той, про який я вже довідався. А я звик довіряти своїм відчуттям.

Існували, також, і інші причини, аби я піднявся на палубу саме цього корабля. Але мене найбільше влаштовувало пояснення, що сама доля привела мене сюди - на цей, колись вельми комфортний, хоча і не надто громіздкий, туристичний лайнер, у чиїх обрисах відчувалась романтика тих часів, які вже ніколи не повернуться.

Давно відійшла в минуле епоха, що породила „Уранію” - залишивши по собі тільки нові покоління її нащадків, і такі ось, не доламані остаточно, артефакти.
Утім, я себе також вважав артефактом. Можливо, не таким уже й залежалим, але артефактом.

По стількох роках забуття, про комфорт на „Уранії”, звісно, не йшлося, - аби тільки залишалася лайнером. У сенсі - літала, як потрібно – далеко і швидко. Я не став би сперечатися, що для моєї ситуації найкраще підійшло б стандартне сучасне судно, а ще краще, швидкісний катер, і взагалі - будь що мобільне, спроможне найшвидше досягнути першого-ближчого порталу міжгалактичного сполучення. Але таких засобів пересування на цьому штучному астероїді я, на жаль, не зауважив.
Взагалі, серед належних суто „Піраньї” декількох десятків суден, можна було, звісно, вибрати і щось менш габаритне та більш мобільне, але я мав серйозні підстави вважати, що ці варіанти були прораховані моїми супротивниками. І те, що видавалось кращим, насправді таким тільки здавалось. Та й вибирати я мав можливість тільки один раз, і то на відстані, - навіть не ступаючи на борт для попереднього ознайомлення. Такі переді мною стояли умови для завершення гри, і відмовитися їх прийняти я аж ніяк не міг.

А вибирати на відстані – досить нелегко. Навіть для таких обдарованих осіб, як я. Та й комп’ютери „Піраньї” щодо цих зорельотів видавали дуже приблизну інформацію, з єдиним незмінним оптимістичним додатком, що за додаткову суму кредиток будь який із кораблів за місяць-другий знову стане, як новий. Але, наразі, вся та флотилія являла собою досить похмуру картину. Особливо, коли ракетодром яскраво освітлювався місцевим сонцем. Не знаю навіщо вони обросли цим брухтом, але чому би й не обрости ним, раз останні десять років „Піранья” взагалі не змінювала свого місцезнаходження. Кружляла собі довкола тутешнього напівзгаслого світила на зручній відстані від багатьох транспортних порталів і спокушала світи дозволеними і не зовсім дозволеними плодами своєї життєдіяльності.
І всі, хто хотів, могли тут розважитись по повній програмі - на межі, а частіше таки за межами дозволеного - спробувати смак заборонених деінде пікантних страв і насолод, реальних чи уявних, виграти чи програти будь-що і будь-з-ким, та й все, що могло прийти в голову змученому від постійного нагляду за собою громадянину Співдружності, можна було тут зреалізувати. Зрештою, Космічний Всесвіт знову повернувся до терпимості і порядку, і до безмежних прав приватної власності. Чи, принаймні, поринув на деякий час у таку ілюзію. То чому б і „Піраньї” не процвітати.

Я досить швидко з’ясував, що за винятком „Уранії”, чиє небажання літати було, безперечно, добре відоме на „Піраньї”, на інших суднах нещодавно побували ремонтні бригади. А значить, вибране мною інше судно могло в дорозі зламатись, або взагалі не зрушити з місця. А мені залежало таки покинути це розбурхане піратське кубло. І зробити це максимально швидко, бо відлік часу вже пішов. Саме так. Я виграв у зоряних шулерів космічний корабель – на вибір - і рівно 24 години часу, аби підготувати судно і ушитися на ньому щонайдалі звідси. Бо потім ласою здобиччю стану вже я.

Більшого призу виграти я не міг, та й не хотів. І грати мене змусили обставини. Хоча і не зовсім ті, які склалися особисто зі мною. Просто довелося пристати на таке. І навіть переможно пройти ланцюгом їхніх випробовувань. І я пройшов їх ледь не до самого кінця.

Остання гра мала відбутися згідно тутешніх правил за найвищими ставками – все, що я виграв раніше, супроти співвласності на „Піранью”, за яку мали грати безпосередні власники штучного астероїда, чи ж бо їхні офіційні представники – шулери найвищого рівня. Але останній раунд міг бути трохи відтермінований – не всі ж бо шахраї найвищої проби постійно перебували тут. Що, зрештою, і сталося.

Мені запропонували зачекати рівно два тижні, чи вшиватися поки цілий на будь-якому з вибраних мною кораблів. Все, що я виграв, оці два тижні зберігатимуть для мене, як заставу, аби я мав вагомі причини сюди повернутися. А ні, то ні.

Я також не мав упевненості, що в мене коли-небудь виникне бажання сюди повернутися, але я був далеко не найголовнішим із чинників, які формували моє майбутнє.

А зараз потрібно було поспішати. За 24 години, точніше вже за 20, починав діяти другий основний параграф „конституції” „Піраньї” - все, що не належить Співдружності Федерації, могло бути привласнене представниками Вільних Світів, а значить і „Піраньєю”. А я не належав ні до Федерації, ні до жодного із кланів Вільних світів - я був істотою наразі ніде не зареєстрованою. Зрозуміло, це не значило, що мене міг розпилити на атоми перший-стрічний, але значило, що у кожній не федеративній місцині мене могли залишити навічно в якості безправного раба до вияснення обставин. І можна було не сумніватися, що використали б мене по повній.
І таке вже би сталося зі мною, якби я не погодився грати. Бо перший параграф уставу „Піраньї” проголошував, що той, хто грає – особа недоторканна. Принаймні, доки грає і має на що грати...

Безумовно, кожна тверезо мисляча істота намагалася чимшвидше стати громадянином спільноти Федерації, якщо не ставала такою за правом народження - підключала себе до загальної інформаційної мережі, чемно платила податки, не порушувала законів, а натомість отримувала надійний захист від усіх сторонніх небезпек, у тому числі й від поневолення, чи дезінтеграції. Але, по-перше, на „Піраньї” не існувало жодного квадратного метру, належного суб’єктам Федерації, де можна було би отримати громадянство, і, по-друге, я ніколи не погодився б на таке!
Вживлювати у свій організм зграю чіп-наглядачів! Ніколи.
А, отже, я нічий, і невдовзі за мною слідом кинуться всі охочі здобути тимчасово нічиє судно з нічиїм Переможцем. А далі - залежно в чиї руки потрапиш. Утім, потрапляти до будь-чиїх рук я і не планував.

„Уранію” до „Піраньї” притягли на буксирі, тому диспетчерська служба космопорту невимовно здивувалася, коли я запропонував їм відключити силові поля, що утримували зореліт на поверхні астероїда. Воно і справді було чому дивуватися, бо одне – „бачити” карти на руках у суперника, відчувати, на яке поле випаде виграш у рулетці, точно бити в ціль із будь-якої зброї, і зовсім інше – керувати зорельотом архаїчної конструкції. Та ще і таким норовливим, як „Уранія”.
Але я зумів домовитися із „Уранією”, і в мене ще було дванадцять годин на спробу переміщення у лагуні місцевого вакууму в напрямку найближчого порталу.
Та, хоч як не крути - до головних воріт летіти не менше трьох діб, а старою „Уранією” і всі десять. Тому нас, напевно, так легко і відпустили. Життя нікого і нічому не навчає, чомусь аж надто швидко вони забули про вервицю моїх виграшів...

На старому голографічному табло заблимав зелений маячок, з’явилося і зникло стандартне побажання безпечного польоту. І ми потихеньку стали набирати ходу. Я зручно розмістився на капітанському містку у досить охайно прибраному мною ж приміщенні рубки. Не знаю як щодо всього іншого, а цим я і справді міг гордитися. Звичайно, я не перетнув межу необхідного і достатнього. Просто кожна явна річ у рубці тепер перебувала під моїм контролем.
За прибирання я взявся вже у самому кінці, коли твердість моєї впевненості в тому, що політ відбудеться стала нагадувати брильянт найтоншої огранки. Та й це виявилося ледь не єдиним завданням, яке я поставив перед собою самостійно, і вирішальною противагою останнім вісьмом годинам життя-буття, коли я робив тільки те, на що вказував мені Бортовий комп’ютер! І першим було називати його Пітером, чи просто Пітом! :)

Зрештою, усі інші завдання здалися мені цілком розумними і відповідальними.
Я і ганяв із кінця в кінець судном, включаючи системи корабельного обладнання, вставляючи на свої місця прості запобіжники і різноманітно хитрі блоки апаратури. Сам я, однозначно, ніколи би із цим усім не дав собі раду. І на таке, очевидно, і розраховували мої недруги.
Я з насолодою уявляв собі здивовано підняті брови у багатьох, і таку ж кількість зраділих мисливців за космічним мотлохом. Та скільки було насправді тих, які у цю мить думали про мене? Навряд чи й декілька сотень, всім іншим було наплювати. Їх більше цікавило, що сьогодні станеться на головній арені тутешнього Колізею.

Гладіаторські бої не являли собою щось надзвичайне, особливо для Вільних Світів, але саме на „Піраньї” ставки сягали найвищих сум. Я чув, що на астероїд нині прибули правителі декількох особливо вільних планет. А значить дійство на арені й справді обіцяло стати незабутнім.

Ось якби я не виграв, то з великою імовірністю став би одним із тих, що вітали місцевих цезарів старим, але не забутим і досі „Ave, Imperator, morituri te salutant!” Можливо, не сьогодні, але на днях – точно.

Офіційно люди не виходили супроти інших людей, але на таких аренах ставалося усіляке. Особливо, коли на фініші дійства зустрічалися представники антагоністичних груп. Якщо справа взагалі доходила до таких зустрічей. Доходила не часто. На „Піраньї” також існувало виробництво „синтетичних” чудовиськ, яких поставляли у всі закапелки Всесвіту для показу, а в системі Вільних світів і для полювання на них на густо просяклою синтетичною і справжньою кров’ю аренах. Ясно, що ці штучні потвори постійно вдосконалювались, в той час як мисливці на „звіра” користувалися вельми обмеженими засобами оборони та нападу. Знову ж таки офіційно, штучні чудовиська були ніби запрограмовані тільки на самозахист, але в кривавій борні тонка межа між захистом і нападом танула аж надто швидко. Та й гладіатори підписували контракти найширшого розуміння – на так зване ризиковане дослідження штучних виробів – не для того, аби організаторів кривавих побоїщ можна було притягти до суду. Та й суди у Вільних світах не даремно вважалися вельми колоритними...

Перехід
І хоча яскраві вогні „Піраньї” швидко проковтнула удавана мряка, я знав, що на екранах радарів ми, як яблуко на долоні. Та навіть якби „Уранія” отримала і всі найновіші удосконалення, і могла за потреби ставати невидимою для особливо віддалених спостерігачів, нас усе одно намацали би, а потім і захопили гравітаційними імпульсами, щоправда не так швидко, як те могло статися зараз, але за добу упіймали би точно. І не тільки нас. Жоден корабель з людьми на борту просто не набрав би необхідної для втечі швидкості за такий короткий час.
Але теоретично вихід був, і я його знав.

Ми щосекунди додавали у швидкості. Центральний процесор, чи то Пітер, як він просив себе називати, повністю контролював наш політ у напрямку іншого, значно ближчого міжгалактичного порталу. Пітер вельми здивувався, коли невдовзі після старту я попросив його дещо скорегувати початковий курс - взяти значно правіше од вичовганої траси до відомого усім Переходу.

Зрештою, Пітер і не зобов’язаний був знати про ці, давно забуті людством, Ворота.
На жодній карті вони не збереглися і тому, що працювали обмаль часу, а ще через очевидну небезпеку одного навіть згадування про них. Закриті ж були вони через грандіозну катастрофу, що сталася у безпосередній близькості від одного із Виходів цієї системи Воріт. Величний зоряний світ за тими Ворітьми, раптом почав складатися у ніщо, і те ніщо теоретично, могло пройти і крізь Портал. Тому він був закритий і успішно забутий. Світів і систем порталів до них і без того вистачало.

А розповів мені про них мій Майстер, ба, навіть навчив мене, як їх відкрити. Сказав, що існує велика імовірність того, що доведеться ними скористатися. Отож і вклав потрібні знання в майбутню ситуацію - бо, як він полюбляв казати, голова мені потрібна не для таких знань... Добре, що потурбувався. Утім, як інакше, раз ця моя мандрівка ним і влаштована?
Наставникові можна було вірити більше, аніж самому собі. На те він і Майстер. Цікаво, наскільки глибоко він передбачив усе те, що зі мною станеться? Із усіх своїх учнів, чомусь найбільшу увагу він надав саме оцій, моїй „поїздці”.
Майстер називав це освоєнням території. Не знаю - як і чому, але всюди, де я фізично побував, я міг у подальшому з’являтися і метафізично. Тобто, „залишаючи” тіло в одній із печер своєї обителі, я міг являтися у знаних мені місцях безтілесно, а за бажання і проникати там у потрібні тіла. При цьому я не втрачав зв’язку зі своїм тілом. Зрештою, тривалість таких мандрівок залежала тільки від уміння, досвіду, накопиченої сили. Я знав, що Наставник за потреби може покидати своє тіло на роки, і навіть переноситися разом із тілом у просторі. Хоча таке перенесення і потребувало тривалої підготовки і неймовірних зусиль, але певно, що було досить поширеним серед Майстрів.

Я вже об’їздив достатню кількість світів Федерації, де кожен раз маскувався під когось із тамтешніх громадян. А останнім часом змушений був освоювати Вільні Світи, і ось доосвоювався. Але якось дивно все склалося - потрапити у піратські лапи із моїми здатностями було не просто. Наче все спеціально заздалегідь було підлаштовано. Наче сам Майстер мене і виклав їм на тарілочці. Що ж, якщо так, то йому видніше...

В контексті усіх цих припущень мене хвилювало лише одне, чи будуть на „Піраньї” дотримуватись обіцянок, і коли саме услід за нами стартують з її поверхні численні мисливські зграї.
Ех, якби зараз моє тіло знаходилося у більш захищеному місці, я би не забивав свою голову дурницями. А так, рятуй і його, і все те, що до нього приклеєне. Та зрештою, це моє єдине, а тому – улюблене тіло, в якому я колись народився, в якому відкрив для себе цей світ, і в якому колись помирав, але так і не помер. Хто б міг подумати, що після відчуття смерті і до остаточного мого прокидання у цьому часі – пройшло 400 років! А наче мить пронеслась. І, зрозуміло, прокинувся зовсім в іншому світі, аніж той, у якому помирав. Тіло здавалося своїм і не своїм – одночасно. Та до того часу, коли я вперше знову побачив себе у дзеркалі, я з ним пройшов через багато випробувань...

Я залишив для подальших взаємин із головним бортовим комп’ютером найменш застарілу - голографічну форму спілкування. Та потім, наче роблячи мені послугу, Пітер запропонував її трохи вдосконалити, задав декілька уточнюючих запитань, навіть зіронізувавши щодо моїх поглядів на жінок. І за декілька миттєвостей прямо біля мене у кріслі головного штурмана з’явився цілком реальний на вигляд суб’єкт років п’ятдесяти, нормальної статури, з приємним, живим обличчям. Дивно було відчувати на собі його погляд. І досить незвично було дивитися в його уважні очі, знаючи, що їх насправді немає.

- Чому саме так? Звідки ці обриси? - запитав я у голограми.

- Це так, Капітане, - один старий знайомий залишив у моїй пам’яті – відповів, здалося трохи знітившись, Пітер.
Дивна в нього все таки була закладена програма - емоції, іронія, бажання самовдосконалення... Та я чув достатньо про безвісних геніїв програмування, які залишали після себе неймовірні шедеври.
- Пітере, не розумію і все - корабель перебуває у хорошому стані, в той час, як всі гадали, що це просто мотлох! Дивно, так? – у мене існували деякі підозри з цього приводу, і цікаво було, яка з них виявиться вірною.

- Капітане, напевно справедливі всі ваші варіанти і ще декілька моїх, не зауважених вами.

- А звідки, Пітере, тобі відомі мої варіанти? – запитав я з найбільш делікатними нотками в голосі.

- Капітане, як тільки ви ступили на борт „Уранії”, я відразу відчув, що ви інший, аніж звичайні люди, маю можливість бачити оцю вашу іншість, хоча і не надто виразно. А щодо простого люду, то у них, здебільшого, є оті, вживлені, пристрої, і мені не важко змусити їх робити ті чи інші речі. Але хочу, щоби ви правильно мене зрозуміли, я не примушував нікого робити щось недобре, я лише ховався від дурного, якого так багато у світі...

У голографічних Пітерових очах майнуло стільки печалі, що мені навіть здалося, що він і справді її відчуває. Що трохи дивно, як для комп’ютера.

- Зрозумів, майже зрозумів, Пітере. Знаєш, я не частий гість у відкритому космосі, але за свого нинішнього життя не раз мав справу з головними комп’ютерами, та ніколи не чув, аби вони говорили про добро і зло, про свої стосунки з цим. Не знаю, Піте, чи ти мене розумієш, але добро і зло, начебто, далеко виходять за строгі рамки усього тутешнього. А будь-які машини, і ти в тому числі, діють строго в цих рамках, чи не так?

- Так, капітане. Зазвичай так. Але, як бачите, існують винятки, - голограма із іменем Пітера знову ж таки печально посміхнулась, - Якби я був суто машиною, мене не цікавили би ні добро, ні зло, ні мудре, ні дурне. А мене цікавить, бо я теж не тільки вичислювач, вважайте, що мене турбують ті ж проблеми, що і вас. І саме тому, я і попросив про допомогу, зрештою, як і ви у мене...

Голограма Пітера раптом замерехтіла, і зникла, потім знову з’явилася, але стала вже більше схожою на візуалізовану світлину, аніж на колишнього, майже живого чоловіка.

- Капітане, перепрошую, основні мої елементи ще старого зразку, а всі можливі, зроблені мною, вдосконалення не дозволяють конкурувати з потугою цивілізації за бортом, словом – нас активно шукають, і всі мої зусилля зараз направлені на підтримку вибудованої нами захисної оболонки.

Я, м’яко кажучи, був знову здивований.

- Пітере, а хіба у нас існувала можливість створення такої оболонки? Щось я такого не зауважив.

- Капітане, я свого часу модернізувався, наскільки те можливо, і в цьому напрямку, але ж корпус „Уранії” не переробиш. Оце нині ми спільними зусиллями ще трохи додали за рахунок останніх придбань, але тільки моєї енергії не вистачає аби протистояти більш потужним спробам нас знайти. Перед тим, як змінити курс на вказаний вами, в рамках наших домовленостей, я за власною ініціативою випустив старим курсом невеличкий імітатор „Уранії”, якого вистачило аж на п’ять годин, але ось щойно на „Піраньї” розкрили мою хитрість.

Останні Пітерові фрази мене зовсім збили із пантелику. Як на мене, розмовляти таким чином бортовий комп’ютер аж ніяк не міг! Діяти за власним розсудом, іронізувати могло тільки щось живе – і зовсім не „мертвий” інтелект великої арифметичної машинки!

- Пітере, ви мене дивуєте ще більше. Я можу тільки подякувати, бо наші шанси зростають. Вони ще не чіпляють нас гравітаційними імпульсами? Хоча, термін для вільного пересування їхнім обсягом, який я у них виборов, ще не збіг, але ж пірати є пірати...
- Ні, капітане, ще не чіпляють і це, можливо, їхня помилка. Наразі вони досить обережно прощупують космос у напрямку до відомих їм найближчих Воріт, але, самі розумієте, область пошуку автоматично розширюється, як і сила, з якою він здійснюється. За такої динаміки я можу гарантувати нашу невидимість ще хвилин з десять, і то в разі, якщо вони діятимуть тільки з основної бази. Однак не зможу їм нічого протиставити, якщо вони включаться хоча б на третину наявної у них потужності. Але ви могли мені б допомогти.

- Хороша думка. Мені вийти назовні із дзеркалом у руках? – Спробував я парирувати логіку Пітера, хоча вже відчував куди він хилить.

- Навіщо так, капітане. У мене є більш оригінальні пропозиції. Нам потрібно спробувати поєднати зусилля вищого рівня і це дозволить нам іще певний час бути невидимими. Я за деякими ознаками оцінив ваш потенціал, а він вельми незвичний, як для стандартного людського, чи не так?

Мені важко було заперечувати очевидну логіку Піта - наразі відірватися від „Піраньї” ми прагли однаково сильно, і я, зрештою, не хотів вводити його в оману щодо свого справжнього потенціалу. Та пропозиція Піта несла у собі і можливу небезпеку. Я мав грати на чужому полі і максимально довірившись невідомому партнеру.
Хоча, як казав Майстер, якщо тобі вистачає розуму виставити напоказ свою сутність, то мало би вистачити мудрості і на запрограмовані рефлексії.

- А що таке можливо? Я ж без отих усіх пристроїв у тілі ...

- Капітане, витягніть із тієї шухлядки, що біля ваших рук, пару навушників, одягніть їх і ми спробуємо це зробити.
Було над чим задуматися, та часу зовсім не вистачало.
- Пітере, але тільки, якщо ви обіцяєте не зондувати мене, не торкатися сутності мого „я”, так?

- Обіцяю, Капітане, але покваптесь, на „Піраньї” схоже занервували...

Я і справді побачив біля своїх рук шухляду. Вона щойно на якийсь міліметр відійшла від загальної панелі і тому стала помітною. Раніше я її не зауважив, хоча і вельми ретельно тут усе оглянув.

„Навушники” одягалися на скроні, судячи зі всього, досить древній спосіб для встановлення прямого зв’язку мозку з комп’ютером. Можна було й інакше з ним зв’язатися, але я вирішив ризикнути, швидко налаштував деякі рефлекси на випадок „втрати свідомості”, вдягнув „навушники” і закрив очі...

Я звик виходити „з тіла” самостійно – але не так і не туди, куди вийшов зараз. Судячи з усього, ми знаходилися у найнижчому прошарку надпростору. Прямо переді мною ковзнуло внутрішнє обличчя Пітера, яке нагадувало рельєфне ущільнення блакитної електронної хмарини, довкола ж нас мерехтіли, накладаючись і переливаючись різноманітні електромагнітні і гравітаційні поля. Я таке вже бачив, хоча знову ж таки – не так. Та й зараз поля виглядали незвично деформованими. Причиною була прозора сфера, яка, здавалося, поглинала і розсіювала їх. І тут я побачив „Піранью”. Крізь захисну сферу астероїд виглядав зовсім інакше - яскравого свічення обруч навколо мряки серцевини. Сяяння від цього обруча теж ковталося і затим розсіювалося сферою, але я знав, що сила цього проміння зростає. Пітер контролював і підживлював поступлення і відвід енергії із захисної сфери, від мене ж вимагалося сконцентруватися на утриманні захисної сфери в заданих їй просторових координатах.
Потрохи я призвичаївся і, здавалося, без особливого напруження контролював цілісність і положення „тканини” невідомої мені енергетичної субстанції, гамував її вібрацію, гасив раптові хвилі на її поверхні. Я знав, чого від мене хоче Пітер. І я повинен був чим довше утримати ці, поступово зростаючі „води” у визначеній для них гавані. Кільце „Піраньї” палало все дужче і нам із Пітером доводилося серйозно напружуватись, аби втримати створену нами оболонку від руйнування...

Наші з Пітером сутності були, здавалося, зовсім поруч, і вистачило б одного доброго проникливого „погляду”, аби взнати про Пітера все. Але я вмів тримати себе в руках. Щоправда, із самої найпершої миті тут, у надпросторі, я вже встиг зауважити, що Пітерові сутність формально нічим не відрізняється від будь-якої людської, хіба лише тим, що значно потужніша і помітніше „структурована”...

Не знаю як довго я утримував захисну оболонку, та з кожною хвилиною це давалося вже далеко не так просто, як на початку. Та й не дивно, що не просто, з огляду на величезне напруження сил навколо „Уранії”. Схоже, заняття цілковито захопило мене і я легковажив отим відчуттям, що вже давно йдеться про зусилля надмірі, як для людської істоти.
Ще раніше я зауважив блискучі іскорки, які з’явилися осторонь цілковито запаленої сфери „Піраньї”. Іскорки були мисливськими кораблями, що раз по раз спалахували пошуковими імпульсами. І це свідчило про те, що битву ми програли.

І раптово все змінилося. Контури „Піраньї” стали дуже швидко тьмяніти, як зрештою і все навколо, наче хтось почав скручувати загальну яскравість світла. В одну мить біля мене промайнула Пітерова сутність, яка, здавалося, щось мені наполегливо кричала. Але його крик не долітав до мене, ніби величезний порохотяг висмоктував „звуки” з його „вуст”. Стало зовсім темно і холодно, і я відчув дивний доторк, ніби вітерця. І в цей момент Пітер врізався в мене. Здалося, що наші сутності на мить поєдналися, здивовано переплелися, і відразу ж світ відчуттів мого „я” померк остаточно, аби тут же проявитися у яскраво освітленій капітанській рубці космічного корабля. Останнє, що я встиг іще зауважити, були велетенські щелепи, які розідрали нашу захисну оболонку, і вона шматками сріблястої павутини ковзнула у загальну мряку...

Я відкрив очі і зрозумів, що рефлекси таки спрацювали і я, втрачаючи „там” свідомість, „тут” рефлективно скинув із себе кляті „навушники”. Поруч сиділа голограма Пітера і уважно спостерігала за мною. Миті переплетіння наших „я” було цілком достатньо, аби я взнав про Пітера все. Все що з ним сталося від зачаття і до миті теперішньої. І цього було значно більше, аніж я міг у себе прийняти.

Я наповнився Пітером по самі вуха. І над кожною одиничкою інформації пливла ще й хмаринка емоції...
Мій Наставник мав рацію, коли час од часу кожному з нас, як закляття, повторював: ”голова мені потрібна не для знань!” І я, знову уві слід йому, промимрив потрібну формулу – і стало легше.
Скільки років уже мене навчали, стільки Майстер про це говорив. А, здавалося, що б тут такого, усім відомо - твоя пам’ять і ти – зовсім не одне й те саме. А спробуй скористайся цим без практики, без потрібного ключа! А ключ це і я сам. У скількох світах тепер, на скількох планетах розкидані потаємні скриньки моєї пам’яті...

Я ще раз відтворив цю формулу, скидаючи отриманий від Пітера вантаж.
Частина моєї пам’яті, легко відокремившись, невидимо зависла десь тут, у рубці – хоч і відсторонена від мене і невидима, але відчутна, легко досяжна звідусіль, де б я не був, і досяжна тільки мені…

Пітер не відриваючись глядів на мене, так ніби такий пильний погляд голограми і справді був реальністю.
- Капітане, мені прикро, але не існувало іншого виходу, - якби ми ще хоч трохи затримались, то, думаю, вже би перестали існувати. І ви розумієте, проблема не в тому, що ми би покинули відомий нам світ, а в тому – як це відбулося. Але ми протримались скільки потрібно. Все таки – три години додаткової невидимості – це суттєво. Тепер навіть найшвидшим кораблям не вистачить часу аби дістатися до нас раніше, аніж ми досягнемо воріт вашого порталу. Якщо вони про нього не знають, то будуть вельми здивовані...

- Пітере, значить наші шанси виграти цей забіг зросли ще трохи. І враження незабутні, не думав, що у мене аж такі здібності. Утім, мої відчуття неоднозначні. І я дуже багато взнав про вас, а ви, напевно, стільки ж і про мене. До речі, що то за мегалодон такий мені привидівся? Я донині вважав, що у космосі тільки комети нишпорять...
- Справді, капітане, дізнався, що ви не зовсім звична людина, але про це я здогадувався і раніше, і через це погодився бути з вами в одній команді. Утім, сторінки вашої пам’яті залишилися не прочитаними, таке враження, що у вас її взагалі немає. А що стосується Мегаладона, то ви мали на увазі певно доісторичну акулу? Цікаво, що ви, кеп, саме таким чином побачили той шалений викид ентропії.
- Викид ентропії? Пітере, я не дока у фізиці, але не певен, що таке можливо.
- Капітане, я вже не перший раз спостерігав подібну активність.
- Самостійно спостерігав? – запитав я, хоча вже прекрасно знав що і до чого, не знав тільки, як сам Пітер до цього ставиться.
- Так, капітане. Наскільки я розумію, людям наразі такі спостереження не доступні. Але пропоную поки що відкласти цю проблему і зайнятися речами більш актуальними. У нас є спільні цілі, яких ми ще не досягли. А як досягнемо, можливо і до оглядин мегаладонів черга дійде.

Мені здалося, що при цих словах Пітерова голограма усміхнулась, точно посміхнулася!
Я подумки знову потягнувся до тутешнього сховку моєї пам’яті – і виразніше, аніж мені того хотілося, побачив Пітові „фізичні” виходи за межі корабля. За межами корабля у Пітера був не космос.

- До речі, капітане, слідом за нами мчать щонайменше 15 кораблів, а ще деяка кількість, можливо, для нас поки невидима. Судячи за швидкістю руху, деякі із них безпілотні. Інші вже випустили свої гальмівні снаряди, - хто нас заякорить, тому і здобич належатиме, так? Зрештою, ми підійдемо до порталу незайманими, але якщо затримаємось на вході, тоді доведеться відбиватися.

Пітер удавано махнув рукою і посеред капітанської рубки, ніби з нічого, з’явилося велетенське голографічне панно, на якому запалали тутешні зорі, замиготіли вогниками наші переслідувачі, і ми самі, слава Богу, на досить значній відстані від них. Не так уже й далеко від нас відсвічував голубим сяйвом і наш таємничий портал. Схоже, що Пітер просто розмістив портал за тими координатами, які я йому дав. Та й перевірити наявність міжгалактичних воріт можна було тільки впритул наблизившись до них, та ще і заздалегідь відкривши їх. А потім і закривши – за собою.

Це якщо потойбіч від воріт залишилося хоч трохи простору для здійснення подальшого переходу. Але мій Майстер звідкись точно знав, що обсягу вистачить. Якась комірка його пам’яті із нескінченої їх кількості вочевидь була і там. І нічого такого, катастрофічного, з нею на цей час іще не сталося, бо тоді б він знав...

Отже можна було особливо не хвилюватися, але спокою у собі я чомусь не відчував. Навіть коли грав на „Піраньї” – відчував себе спокійніше. Колись, у далекому минулому, я б міг знехтувати цими неясними передчуттями. Зараз же – ні. Зрештою, все навчання у Майстра зводилося до осягнення, опановування найтонших своїх відчуттів.
Що ж, раз так то так. Я закрив очі, подумки відключився від фізичних умов, у яких перебувало моє тіло, і вийшов у свій персональний надпростір. Відразу моє єство пройняла ейфорія щастя. Густий нектар місцевих енергій барвисто торкнувся мого виснаженого єства. Здається на деякий час я таки розтанув у цих, божественних відчуттях, та час тут, на таких висотах, тік за іншими законами. Якби я міг, то перебував би тут годинами, знаючи, що внизу, натомість, не проминуло і декількох хвилин... Затим я „спустився” значно нижче, аби перевірити деякі свої відчуття.
Пітерова аура концентрувалася понад свіченням багатоядерного кола центрального процесора, подекуди посилюючи свою яскравість над тими, чи іншими інформаційними потічками, які виливалися і вливалися зусібіч. Пітер мене поки ще не відчув, та і витав я значно „вище” за нього, - так не відчуває сухопутне створіння погляду птаха із вишини над собою.

А ось і причина мого неспокою – на коротку мить кліть центрального процесора пронизав тонкий імпульс променю, що з надпростору бачився чомусь синім, - вирвався з одного із ядер і зник. За декілька секунд знову. У надпросторі все невидиме залишало свій виразний слід. І я знав, що цього не повинно бути Схоже, що у нас нещодавно активізувався маячок, і тепер нас „вели”. Я уважно, але не надто прискіпливо, переглянув роботу інших ядер, і вийшов із надпростору.
Існували причини, через які затримуватись у ньому надовго заборонялося, зрештою, чим нижчий рівень надпростору, тим довше там можна перебувати. Але сьогодні я вже достатньо там наперебувався.
Мене вчили, що надпростір був не тільки межею поміж життям і смертю. А й третиною людського світу взагалі. І саме в ньому проходив отой кордон межи життям нашим і життям вищим, які розділяла „смерть”.
У цьому і вся проблема, чим вище ти здіймаєшся у надпросторі, тим ближчий ти до свого майбутнього, повноцінно ввійти до якого можна лише після власної смерті. А можна і не ввійти. Тому перебування на найвищих рівнях надпростору вимагало надзвичайного вміння жити на межі смерті. Пітер цим умінням не володів. Але Пітер робив більш дивовижні речі – просто переходив цю межу, і повертався, і не один раз!

Зчитавши його пам’ять я дізнався про це. Щоправда, Пітер повертався не за власною волею. Якісь сили повертали його назад – у наше життя. Він помирав і знову ж оживав, не втрачаючи нічого, навіть часу на таке дійство! Але ж не від бортового комп’ютера залежало його життя? Мені захотілося про це дізнатися трохи більше, але ж дечого про себе не знав і сам Пітер.

- Так, якщо наздоженуть, то доведеться відбиватися, - відповів я йому після своєї – менше аніж миттєвої для земних умов – відсутності, і пізніших, недовгих роздумів, які навряд чи Пітер зміг би прочитати без своїх навушників, - Я, Пітере, ось що хотів у тебе ще запитати - судячи зі всього, комп’ютер на „Уранії” досить часто повністю відключали від живлення, і ти міг би не раз припинити своє тутешнє існування, якби воно залежало тільки від живлення процесора, так?
Голограма різко встала, „пройшлася” містком і підійшла до мене.
- Капітане, схиляю голову, ви вже знаєте про мене стільки ж, скільки і сам я. Це мене самого дістає. Коли років із п’ятдесят тому бортовий комп’ютер відключили вперше, то я і справді радісно очікував цілком заслуженого кінця, але не помер, і не відійшов туди, куди набирався нахабства інколи заглядати. Мені дійсно жаль, що цього до сих пір не сталося. Чому жаль? Бо тут я божеволію, чи вже збожеволів, може ви поставите діагноз, і придумаєте як мені негріховно покінчити зі своїм, отаким от, існуванням...
- - Зачекай, Піте, і ти, так би мовити, став час від часу впадати в анабіоз?
- - Так, сер.
- - Отже, якщо ми зараз виключимо наш бортовий комп’ютер, то нічого катастрофічного не станеться?
- - Нічого такого, сер, окрім того, що „Уранія” буде некерована і ми не зможемо з вами спілкуватися так, як оце зараз.
- - Якось зможемо, Пітере. Тож ти дозволяєш мені тимчасово відключити центральний вичислювач?
- - Так, сер.
Ще б пак, подумав я, ти тільки того і чекаєш, аби хто-небудь витяг тебе із тієї халепи, до якої ти вліз із власної волі.
Я відключив живлення центрального вичислювача – основне, потім аварійне. Зрештою, швидкості нам і так вистачало аби невдовзі дістатися цілі. Зробивши це, я знову „вистрибнув” на найнижчий рівень надпростору. Якщо з попереднього рівня я „бачив” все ніби з висоти пташиного польоту, то зараз був на самісінькому низу. Енергетична субстанція Пітера виглядала не так бадьоро, як перед тим, втратила минулу щільність, ніби розпорошилася. На цьому рівні вже можна було спілкуватися, не оглядаючись на те, що тебе підслухають машини.
Зрештою, якби машини мали доступ до надпростору, то людство давно би зникло. А так – ось вона - довічна перевага живого над мертвим - щоправда, перевага достеменно не осягнута людством.

Я знав, що у звиклого використовувати потужності бортового комп’ютера Пітера теперішні реакції будуть помітно загальмовані, але вони мали спрацювати. Я передав йому, що за нами стежать, і ретранслював йому картинку взаємодії одного із ядер процесора із чимось стороннім. „Ми здатні змінити курс? - запитав я Піта, - Без включення комп’ютера? На що Пітер в’яло, та цілком резонно запропонував просто тимчасово відключити підозріле ядро і поставити довкола нього оболонку захисту, - на таку маленьку оборону залишків ресурсів повинно вистачити. І Пітер пояснив мені, як те все зробити без шкоди для виконуваних в цілому комп’ютером задач.

Я повернувся в тілесний простір і, проробивши усі необхідні маніпуляції, знову вивів бортовий комп’ютер у робочий режим. „Синій” промінь більше не з’являвся. З одного боку, я відключив підозріле ядро, з іншого - Пітер вибудував безпосередньо навкруги кліті процесора невеличку захисну сферу.
- Кеп, я з’ясував у чому справа, колись таким чином спрацьовувала автоматична ідентифікація бортових комп’ютерів мого типу. І це все відбувалось автоматично і, значить, поза межами мого контролю...
- Добре Піте, а тепер трохи змінимо наш курс.

Нові координати прийшли до мене вочевидь тоді, коли цього забажав Майстер. Він певною мірою контролював кожного з нашої групи, але робив це достатньо витончено, аби ми відчували його присутність. Знову ж таки, для цього він колись мав побувати у моєму надпросторі, відкривши собі доступ туди назавше, що він, звичайно, і зробив, ймовірно, у першу ж мить нашого знайомства. І тому тепер він міг бувати у мені будь-коли і будь-де, звісно, доки я мандрую, використовуючи власне тіло. Так і я тепер зможу потрапляти в Піта, доки він і „Уранія” – одне ціле.

Я передав Пітерові нові координати для корекції курсу, і невдовзі відчув усім тілом, що „Уранія” почала змінювати напрямок свого лету. Напевно ми досить вчасно зробили відповідний маневр, бо зненацька нас досить сильно трясонуло. Але ми були вже надто далеко від центру дії променя гравітаційного захоплення, тому досить легко вислизнули з пазурів невідомого недруга. Невідомого, бо на голографічному панно навколишнього космічного простору – нічого такого, що було би достатньо близько від нас для спроби захоплення не спостерігалося.

- Ох, нічого собі, Капітане! – скрикнув Піт – Це щось нове! Вчасно ми звернули! Але ж напад може повторитися! Ви тільки погляньте, наші переслідувачі, як по команді, всі раптом почали змінювати курс, навіть випущені ними снаряди змінюють свої траєкторії!
- Можливо, це й справді щось дуже дивне. Але ось тобі нові координати - негайно змінюй курс!
- Як скажете, сер!
Корабель знову специфічно завібрував, досить серйозно відхиляючись від недавно вже оновленого курсу.
Змінюючи курс, Пітер не забув відмітити на своєму голографічному панно останні події навколо нас. Бортовий комп’ютер миттєво вирахував усі зміни курсів наших переслідувачів і зобразив епюри сил для кожного рухомого об’єкта – і прямо на очах звів ці всі епюри до одного малюнку. І ще за декілька секунд пульсуючими штриховими лініями показав напрямки дії зведених сил. Ще мить – і вони зійшлися в одну точку. Вельми рухому точку.

І знову нас потужно струснуло! Та вже значно сильніше! Цього разу, хоча і на коротку мить, але з’явилося те дурнувате відчуття, що тобі до задниці на повному ходу спробували підчепити резинового джгута. На наше щастя джгут знову виявився не достатньо точно накинутим. І знову це був прицільний удар по тому місцю, де ми б знаходилися, якби щойно різко не змінили курс!
- Пітере. Чорти б мене взяли, якщо це не полювання, в якому ми усі є дичиною!
- Схоже! За останню хвилину ми втратили 5% палива, і мій реактор ледь не відмовив! Але ж це те, чого я чекав усі роки, достойна смерть у боротьбі!
- Повертаємось на найперший наш курс, швидко!
Корпус „Уранії” знову завібрував.

На голографічному панно уже чітко проглядалося, що і до чого. „Джгути” гравітаційних зашморгів невидимого нам спрута різко скорочувались. Якщо у кораблях, які нас переслідували, були команди, то таких перевантажень їм не випадало пережити.
Це був надмисливець! Місце, в якому він наразі перебував, було максимально наближене до пійманих ним кораблів, і тому досить далеке від нас. Це змушувало задуматись щодо його неймовірної потуги. Але дещо хвилювало мене ще більше, за діями невідомого мисливця не стояло нічого живого. Під час останньої атаки я встиг на мить вискочити у надпростір і не зауважив, що сила, яка діяла проти нас мала стоунок до живих істот.

Видно зоряний мисливець був наразі зайнятий підтягуванням жертв, деякі з яких – особливо безпілотні, ще боролися, бо він більше не нападав на нас. Спрут підтягував і ковтав упійману здобич.
Ми вже досить далеко відірвалися від нього, коли він, очевидно покінчивши із усіма іншими, рвонув за нами.

Такого я ще не бачив, і Пітер теж – себто, такого прискорення, такої швидкості руху. Зрештою, ми його зуміли побачити своїми радарами тільки тому, що він „проковтнув” відомі нам кораблі, і вони ледь-ледь, але просвічували з його брюха.

- Пітере, якщо у нас є чим по ньому стрельнути, то стріляємо зараз!

Мені було очевидно, що цей монстер, який узявся полювати на нас, не міг пройти крізь будь-який просторовий портал офіційним шляхом, а подорожувати із однієї зоряної системи в іншу можна було вічно, значить, найбільш імовірно, прибув сюди він таки через невідомі загалу портали, які знайти було не так вже й легко, а суто машинними приладами – абсолютно не можливо.

Знайти їх міг тільки схожий на мене, а ще більше на мого Майстра, інсайдер. А участь інсайдерів у такому корсарському проектові свідчила про те, що трапилося щось значиміше, ніж можна було собі відразу уявити.
Звичайно, на корсарі у цю мить інсайдера аж ніяк не могло бути, як і жодних інших високоорганізованих живих організмів. Бо на кораблі, що рухається із такими прискореннями, високо розвинутому організму вижити не можливо в принципі. Але це значить, що зоряний корсар переважно діє в рамках штучного інтелекту, і це суттєво звужує його можливості - з огляду на те, що сам по собі інтелект, штучний чи не штучний, немає доступу до надпростору.
Якби мав, то комп’ютери давно би захопили владу над Усесвітом.
Саме тому будь-який комп’ютер можна виключити, і зробити це з надпростору, хоча здійснити це не легко. Та Майстри схожими дрібницями не займаються, отже й доводиться таким як я зі шкіри вистрибувати...

Те, чим „пальнула” „Уранія”, скоріше за все, було різновидом самокерованої ракети з потужним анігіляційним зарядом - із тих, які легше було придбати у Вільних світах, аніж знайти на кому їх, узагалі, випробувати. Випущена нами ракета на найменшій ході, аби не можливо було її відразу зауважити, почала віддалятися від нас у напрямку нашого переслідувача. Я завчасно попросив Піта діяти із найбільшою обережністю і активувати двигун ракети на максимальну потужність тільки у найбільш сприятливу мить. І її не довелося надто довго очікувати.
Ледь не відразу із її настанням, я зрозумів, що ми підійшли і до воріт Порталу.

Якщо офіційні, відкриті Портали захоплювали космічні кораблі автоматично, то в закритий портал ще потрібно було примудритися попасти. Зрештою, напружуватися мені не довелося, бо за вхід сюди відповідав Майстер. І я зненацька гостро відчув його присутність. Ого! значить справа ще більш серйозна, аніж мені здавалося.
Але ситуація від цього не спростилася.
Наш переслідувач мчав зі швидкістю раз у двадцять більшою за нашу. І тому досить скоро знову наблизився на відстань гарантованого гравітаційного захвату. Але тут спрацював на повну потужність двигун ракети зі встановленим зарядом на борту. Ракета виявилась в достатній близькості від курсу корсара. Вони стрімко зближалися. Та не довго музика ця тішила нас. Раптово наша бойова ракета почала різко сповільнюватися. Очевидно наш ворог зрозумів, що і до чого. Дивно, що він не розстріляв наш заряд, а тільки зупинив його подальший лет. Певно, намагався осягнути – з чим має справу. Ця процедура трохи відволікла корсара від нас, але не настільки аби він не помітив, що ворота Порталу відкрилися.
Не знаю хто вдарив першим – ми, пославши своїй зброї сигнал до вибуху, чи корсар, кинувши у наш бік гравітаційне ласо. Напевно що ми, бо ласо хоча і захопило нас мертвим зашморгом, але зовсім безсило.
Заряд, що вибухнув під самим носом корсара, схоже, був розрахований на промислове подрібнення астероїдів, тож і враження це справило незабутнє. Термоядерний вибух на такій незначній віддалі завше вражає.
Але ми не змогли насолодитися ним у повній мірі, бо ледь не відразу почалося входження у Ворота Порталу, куди нас втягнуло разом із „провислим” гравітаційним ласо.

Зірки довкола нас ледь не відразу згасли, але абсолютна темінь не настала, бо Ворота остаточно ще не зачинилися. І судячи зі всього, у Ворота затягувало і ошелешеного вибухом мисливця. Можливо в перші миті в нього існували шанси відчепитися, але він прогавив їх. І тепер не існувало жодної потуги, аби протистояти силі Порталу, принаймні, я такої не відав.

Коли я вперше „пройшов” у Ворота Порталу, то був добряче здивований тим, як одну нерухомість раптово замінила інша. Але та, попередня нерухомість була примарною, бо я знав, що космічний корабель завжди рухається, і будь-який порівняно невеликий об’єкт за бортом швидко тане в далині, а, ввійшовши до порталу, побачив, як „зачиняються” Ворота – таки „нерухомі” - позаду. Зрештою Портал – це надпростір, а в надпростору свої закони, як і свої межі.

І входження до Порталу неможливо було зупинити за власним бажанням. Якщо ворота відкрилися для тебе, то вже поки повністю не втягнешся в них - не звільнишся. А ми з Корсаром для Порталу, схоже, були одним цілим. І вже не мало значення, відпустили на Корсарі оце гравітаційне ласо чи ні – на момент захоплення ми були одним цілим, і вся маса оцього єдиного цілого і повинна була пройти крізь Ворота. Я згадав, що так само здійснюють міжгалактичні стрибки тягачі із десятком причеплених до них вантажних барж. Так що у корсара не було жодних шансів.

І справді, проминуло не так багато часу, і у Ворота почало втягувати і нашого переслідувача.
З часом тут взагалі складалася своя історія – земний відлік його тут майже зупинявся...

Мій наставник не міг з’явитися на „Уранії”, на якій ніколи не був, але запросто міг виринути перед моїми очима. Це йому, що повікою моргнути. Насправді з’являється в надпросторі над головою, але із ввічливості імітує ніби перед очима. Ось і зараз „сів” у вільне крісло збоку від Піта. Ще та пара. Пітер ясно – навіть присутності його не відчує, а Майстер навпаки, бачить усе – моїми очима.

- Вітання вам, капітане, з рідного дому. Якщо ви не проти, то називатиму вас так. Чи вам зручніше чути те ім’я, під яким ви перебували на „Піраньї”?
Я буркнув щось подумки. Із чим Майстер відразу погодився, мовляв, правильно капітане, відповідайте мені тільки подумки. Точніше погодилася, бо перед моїми очима цього разу сиділа приємна земна жінка, хоча і в літах.
- Ось бачите, капітане, як все склалося, цікаво, що саме з вами. І зрозуміло, що не спроста. Але плетиво не нашого рівня - з одного боку вищого, а з іншого – нижчого. І схоже, нам потрібно знайти ключик, з яким підемо далі. А тут аж два можливих – перший, оцей наш Пітер, а другий – оте чудовисько за бортом. Пітер нас дочекається, а щодо оцього, як ви тут його назвали, Корсара, ясності немає. Отже, виходимо на прогулянку. Вдягайте скафандр. Вони сховані біля головного шлюзу і прошу вас, давайте швидше. Портал спрацює за щось схоже на земну годину. Більше затримати його я не змогла.
- Так, Учителю.
Сперечатися із Майстром було безглуздо. Але я встиг на мить пірнути у свій власний надпростір, вийти з нього у надпростір загальний. Бортовий комп’ютер наче спав, жодної енергетичної активності. Відповідно і Пітер був у досить таки розпорошеному стані. Але те, що я побачив навколо нас – захопило мій дух! Я ніколи не бував раніше у надпросторі Порталу, бо переходи крізь них були миттєвими. Дарма. Неначе я видерся на найвищу гірську вершину і в ідеально-чистому гірському повітрі відкрилися неозорі далечіні відкритих моєму погляду світів. І в ту ж мить, щось схоже на прохолодний дотик, змусило мене озирнутися. І я вже почав було це робити, як дужа рука Майстра дала мені ляпаса. Та я, схоже, встиг зачепити краєм оком дещо неймовірне жаске позаду, бо холод пронизав мене. Утім, я опанував себе і зробив усе необхідне, тобто миттєво створив комірку пам’яті свого „я”, наповнену отриманими тут відчуттями, і надійно пришпиливши її у тутешньому надпросторі, і повернувся в тіло, залишене на „Уранії”.
Як би ми не поспішали, а цю роботу я був зобов’язаний виконати. Принаймні Майстер навчав мене діяти так за будь-яких обставин.

Повернувшись у тіло, я стрімко підскочив і під осудливим поглядом Майстра, помчав до головного шлюзу „Уранії”. Я вже майже забув усе, що відчув щойно у надпросторі, і що залишив у комірці свого „я” там, нагорі, майже забув, бо ще десь у п’яти колов мене клятий холодок отого, що ховалося за моєю спиною...

Я швидко вдягнув скафандр, і... втратив свідомість. Останнім, виключно моїм відчуттям була суха репліка Майстра.
- Перепрошую капітане, далі діятиму тільки я....

...................................................................