Зараз уже не пам'ятаю, коли вперше побачила Уляну. У її блакитних, як небо, очах відбивався чи то смуток чи гіркий досвід від минулих помилок. Прагнучи залишатись непомітною, дівчина ніколи не наносила на обличчя тонни косметики, не купувала одяг у модних магазинах, не користувалась дорогими парфумами. Щодо парфумів, колись довго сперечались, бо ж я вважаю, що кожна дівчина повинна гарно пахнути, а Уляна вперто доводила, що душа запаху не має. А якби від душі йшов якийсь аромат, то Улянина, мабуть, пахла б польовими ромашками — це перше, що приходить у голову, коли зустрічаєшся із нею поглядом.

Понад усе на світі любила свої “акварельки” ( саме так дівчина називала фарби). Бувало, вмоститься посеред парку і вміло водить пензлем по аркуші. Усе, що відбувається навколо вже немає значення, а час у її руках зупиняється. На папері народжувались дивовижні пейзажі: Уляна завжди спотворювала дійсність. Якщо перед нею стояла лавочка з обдертою фарбою, то дівчина обов”язково домальовувала туди старий коричневий капелюх. Таких картинок було з десяток. Якщо бачила стареньку бабусю, то біля її ніг вмить народжувались голуби. Особисто я полюбила цю дівчину за те, що листя малювала лише осіннє.

Остап, її наречений, ніколи не розмовляв зі мною — ревнощі гризли його зсередини . Зараз я впевнена у тому, що тоді він відчував якийсь невидимий зв”язок між нашими душами. Вона й мене одного разу вирішила намалювати. Ми навіть обрали ідеальне місце, ідеальний фон, ідеальну пору року, але звідкись взявся дощ і нічого не вийшло. Коли я запропонувала перенести цей “процес” на наступний день, то дівчина категорично відмовилась і сказала, що мене не можна малювати — так шепоче їй дощ. Я не взяла цього до уваги, бо з вірою у мене трохи неадекватні стосунки.

Я ніколи не вважала її конкуренткою, але десь в глибині душі так їй заздрила! Вона вміє любити життя таким, яким воно є! Їй не потрібні ані дорогі туфлі, ані великі гламурні окуляри, ані випивка для покращення настрою. Може, саме тому Господь вирішив забрати її до себе? Він, певне, теж захотів щодня милуватись чистотою її душі...

Зізнаюсь, я рідко згадую про те спокійне дівча, яке змушувало мене замислитись над сенсом життя. Я ніколи не переглядаю її фотографій — якось моторошно стає, усвідомлюючи, що її очі більше не пограють зі мною. Уляна не снилась мені жодного разу. Відтоді, як пішла зі світу, то й не дає про себе знати. Мені цікаво, чи малює вона там? Згори їй видно і кожен мій хороший вчинок, і кожну помилку. Тепер набагато легше створити той портрет, який не вдалось створити однієї осені, коли дощило. Улянко, дівчинко, що малювала не людей, а людські душі, мій портрет не вдався, бо душі у мене нема? Скажи хоч слово і я обіцяю навчитись слухати не вухами, а серцем. Жаль, що не існує жодної соціальної мережі, що передавала б повідомлення до раю. Чому до раю? Бо душа у неї пахне ромашками...




З етичних міркувань імена змінено.



Фото: інтернет