Я так боялась когось зрадити, що врешті зрадила себе. Перестала одягати свої зелені сережки, які ніколи не підходили по кольору до одягу. Перестала фарбувати очі зеленими тінями, які личили лише до сережок. Перестала викрикувати про те, що люблю це життя, відчайдушно втираючи щиру сльозу. Таки щиру, не фіктивну. Припинила вказувати кому і що треба робити. Навіть радити перестала. Бажання прославитись змінила потреба залишатись непомітною. Так краще?
Я припинила слухати реп, техно, транс та інші популярні стилі музики, отримавши у відповідь... Нічого не отримавши. Звуки Моцарта заполонили той мікросвіт, що я собі створила. Замість кави на столі чашка чаю без цукру. Замість любові до людей любов до осені без сонця. Замість інформаційних публікацій якісь недолугі уривки щоденника, з такими застарілими і огидними римами. Зміст давно втрачений, як і шанс.
Я почала так часто вживати слово “я”, що воно ночами не дає заснути. Усюди я, я, я і знову я. Ні,це не спроба написання публіцистичних творів, а ще один доказ егоїзму. Знаєте, що найстрашніше? Те, що перед тим, як заводити якісь “стосунки”, проводжу ідіотські чи то кастинги, чи то опитування. Якщо людина не підходить за всіма пунктами, то далі говорити немає сенсу. Я настілька захопилась матеріальним, що забула про духовні цінності, які колись стояли на першому місці.
Усюди брехня: зрадливі очі псевдодрузів, солодкі обіцянки псевдокоханого. Тепер у мене навіть псевдобатьки... Брехня заповнила увесь простір. Мені важко прожити без неї — потрібніша за кисень! А совість забилась в куток і лише час від часу просить дати їй спокій. Буває, серед ночі перевтілюється у великого чорного щура і шкребе в душі доти, доки не проплачусь. Зупиняється.
Почуття провини переслідує на кожному кроці. За що? Хіба за бездіяльність також карають? Я ж нікого не чіпаю, ні з ким не розмовляю, нікому не заважаю жити. Хочете щось у мене вкрасти? Беріть, будь ласка. Розбирайте. У мене сьогодні розпродаж духовних цінностей. Не прогавте такого шансу. Звісно, краще віддати людям, бо ж ітак згниє воно у мені.
Я не відчуваю запаху осені. І жоржинами не пахне. Пахне сигаретним димом. Він поглинув усе навколо: мою куртку, моє волосся, мої мрії. Усі кудись поспішають, до чогось прагнуть, а я виконую роль спостерігача — мовчу і жую свій фаст-фуд. Не впізнають, кажуть, що дуже змінилась останнім часом — із лідера перетворилась на недораба. Бо ж раб принаймні виконує чиїсь накази.
Плаксива дівчинка, яка сама не знає, чого хоче, скажете. Маленька істеричка, яка лише прагне привернути до себе увагу, подумаєте. А мені байдуже. Той, хто міг зрозуміти коженсимвол помер у 1941... Часом прилітає серед ночі і розповідає, як писались його перші вірші. Інколи переконує у тому, що варто втекти і не всяка втеча є зрадою. Буває таке, що довго мовчимо, вдивляючись у світло, що спадає від блідого місяця. Потім він просить заварити йому каву. Я спускаюсь на кухню, а коли повертаюсь із чашкою запашного зілля, то його вже нема. Вітер грається фіранкою... Ми загубились між століттями.
Зачиняю вікно. І серце зачинила.