"Злітає швидко розум мій,
Побажавши причаститись
Сили явленого світла..."

(Симеон Неотеолог)

Візантію як історичний феномен прийнято лаяти. Так склалося. Якщо мова заходить про Візантію – байдуже в історичному чи світоглядному контексті будь-який наш автор вважає за потрібне зауважити, що це погано. Воно й не дивно – збройне протистояння слов’ян та «Імперії Ромеїв» тривало віками – щось та мусило в’їcтися в нашу кров як зразок світу-антипатії. І, безперечно, заперечувати огидність цього типу держави – візантійської деспотії безглуздо – державний устрій справді був збочений. Але в той же час забуваємо, що вплив візантійської культури – і то позитивний вплив – на Україну був колосальний. Йде мова про культурну та релігійну інвазію. Візантія довгий час була сховищем науки і культури в тогочасного світі – і не тільки в Європі. Вплив Візантії як естетично-культурного і світоглядного феномену простежується у найрізноманітніших країнах світу (в різній степені, звісно – вплив Візантії на розвиток культури, наприклад, Грузії і Норвегії різний, але він простежується). Причому на Московію цей вплив був значно менший ніж на Україну. Москва запозичала у Візантії переважно ідеологічні концепції. Навіть релігія була і запозичена не безпосередньо і підпала під дуже значну трансформацію в неозорих північних лісах і болотах. Навіть болісні церковні реформи XVII століття в Московії цю трансформацію не виправили. Доводилось в свій час подорожувати по Греції, Італії, Балканах в пошуках візантійських старожитностей – в першу чергу культових споруд та предметів. І вразило ось що: перша ж думка яка з’явилась від споглядання фресок Равенни і храмів Тессалонік – православ’я – це зовсім не те, що ми думаємо. Точніше не те, що нам підсовували роками в якості сурогату. Грецька церква, а тим паче церква Візантії була носієм абсолютно іншої духовності і релігійних ідей ніж церква в Росії. Я вже мовчу про часи Іоанна Грозного чи старовірів, навіть церковний архітектурний естетизм і містицизм (якщо хочете) останніх століть в Росії є носієм абсолютно інших релігійних переживань. Згадаймо хоча б фрески в візантійському соборі в Монреале – такий образ Христа Пантократора абсолютно чужий російському православ’ю. Більше того – був би неможливий в тій північній стороні. Візантійських постатей які безпосередньо впливали на культуру Росії мізерно мало. Самотнім відлюдником стоїть тут постать Феофана Грека. Але він був не зрозумілий ні його сучасникам в Московії, ні пізнішим поколінням. Його естетичні і релігійні ідеї лежать абсолютно в іншій площині ніж весь подальший розвиток іконопису в Московії. Зовсім інша ситуація в Україні – тут розвиток архітектури, літератури, естетики, релігійних і світоглядно філософських ідей у Х-ХІІ та навіть у ХІІІ століттях відбувався під дуже сильним Візантійським впливом. Найсильніший вплив безумовно мав місце в епохи Македонської династії та Комнинів. Можна тільки уявити собі якби ця культурна інвазія почалось раніше – в епоху Ісаврської династії та іконоборства. Ми б тепер мали зовсім іншу Україну, зовсім інший феномен українства. Звісно, ці впливи були взаємні. Згадаймо хоча б Фому Слов’янина чи «слов’янізацію» Візантії VII століття. Без такого впливу навряд чи сформувався сам феномен Візантії – утворилась би така собі законсервована пізньоантична римська імперія. Але це інше питання. Україна приймала від Візантії виключно культуро творчі інвазії. Щодо політичних ідей Візантії українське тогочасне суспільство проявило імунітет. Ні деспотична форма правління ні ідеї єдиної в світі християнської імперії тут не приживались – не той народ. Візантія тисячоліття (тисячоліття, панове, тисячоліття!) була для Европи генератором ідей – наукових, культурних, релігійних, була тим сховищем, де збереглась (нехай частково) античність. Без Візантії ренесанс був би неможливий. І зараз (та чи зараз?) ми дивились би на руїни античності як на мегаліти Стоунхенджа – як на загадкову незрозумілу цивілізацію. Можливо, без Візантії середньовіччя б і досі тривало. Без Візантії неможливий був би такий феномен як Іслам, що виник як певне відгалуження однієї з ортодоксальних візантійських сект (тільки метаморфізоване серед пустель і піску Часу, естетизований до крайньої межі….) Чомусь вкорінилася думка, що Візантія була закостенілим зашкарублим постулатом, що не здатний був змінюватись і тому загинув. Це насправді не так. Можливо світогляд і теософія візантійців (пардон, ромеїв) у ХІІ столітті і були такими, але протягом століть у Візантії спостерігалась потужна боротьба філософських ідей, докорінні зміни світоглядів і суспільного устрою. Згадаймо хоча б павліканство чи богумилів. Такого динамізму на заході Европи ми просто не бачимо. Консерватизм скоріше властивий католицизму – ортодоксія в тому вигляді яку ми знаємо, по-суті сформувалася тільки Х столітті після віків іконоборства, павліканства і великої кількості «єресей» та напрямків східної теософії, що виборювали собі «місце під сонцем», а точніше змагались за місце «єдино вірної» теософської доктрини. Без Візантії був би неможливий не тільки ренесанс, але і західне середноьовіччя як ми його зараз розуміємо (з його приматом ліберальних цінностей). Без Максима Сповідника не було Іоана Скотта Еурігени – фундатора західної теософії, а значить не було б і такого своєрідного західного середньовічного світогляду. Романська епоха цілком формувалась під візантійськими впливами, готична – під посередніми як вияв глибокої кризи орієнтальної ортодоксальної теософії. Ми не знаємо Візантії – маємо лише загальні уявлення про історію та устрій. Література Візантії, філософія лишаються для нас якоюсь terra incognita, хоча її здобутками ми користуємося і досі самі того не помічаючи.