На розпутті велелюднім
Новели Богдана Мельничука

Усі ми – діти вітру.
Вітру часу.
Вітру пристрастей,
Вітру забаганок.
...Тільки б не стати перекотиполем.

Письменник Богдан Мельничук – представник покоління перехідної формації, письменницька зрілість якого збіглася з початком третього тисячоліття, з часом змін літературних канонів, що позначений протистоянням минулого й новітнього. Як творча особистість із новим обличчям, Б. Мельничук усвідомлює потребу максимальної консолідації інтелектуальних сил, щоби пришвидшити цей процес та послабити суперечності між духовністю і реальним життям, котрі дедалі збільшуються. У цьому контексті його творчість продовжує й збагачує найкращі традиції української літератури, яка завжди обстоювала гуманістичні цінності, ідеали незалежності та ідентичності українців як самодостаньої європейської нації.
Досвід світових культур пропонує свої моделі літературного і культурного самовизначення. У різні епохи, як відомо, в літературі домінували різні жанри: епічна поема, антична драма, римська комедія, містерія, хитрунська новела, бурлескна поема, ліричний вірш, роман, нова драма і комедія, кінематограф, розважальне шоу. Як і дві тисячі років тому, так і тепер, наявне протистояння добра й зла, перетворення світу, а цей процес потребує актуальної літератури. У такій ситуації жанр короткої прози знову виявляє себе якнаймобільнішим, якнайчутливішим до сучасних проблем. Багато важать особа автора, його світогляд, спосіб психологічного та емоційного відчування «духу часу», котрий містить у собі сукупність питань, що нині тяжіють над суспільством, зачаєні мрії і прагнення, одночасно ховаючи вибуховий матеріал. Збірки оповідань, новел українські письменникі пишуть, успішно видають. Чому? Причина, на перший погляд проста, на поверхні: мобільний час потребує мобільного жанру, довгі романи нема коли читати, та й, підозрюю, нема коли писати. Але якщо говорити серйозно, витоки цього явища, безперечно, – в українській письменницькій традиції.
. Жанр новели, невеликої оповіді – дуже давній жанр. Ним послуговувалися ще письменники древності (Апулей, Дж. Боккаччо), середньовіччя (П. Меріме, Е. Т. А. Гофман). Українська література зробила вагомий внесок у світову новелістику. На рубежі ХІХ – ХХ ст. українська мала проза стала явищем європейського масштабу. Плеяда талановитих новелістів – М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська, М. Черемшина, В. Винниченко, М. Яцків, О. Маковей, Т. Бордуляк, Б. Лепкий, Л. Мартович, М. Хвильовий та інші, можливо, не такі відомі, але не менш цікаві письменники стрімко розширювали естетичні обрії українського письменства, утверджували нові стильові напрями. Їхню творчість ґрунтовно дослідили українські літературознавці, тому повторю найсуттєвіше: В. Стефаник – загальновизнаний творець експресіоністичної новели, прикметними рисами цілковито новаторського стилю якого є стислість форми, психологізм, зовні прихований, але глибокий внутрішній ліризм і драматизм, загострене світобачення, бурхлива реакція на дегуманізацію суспільства, знеособлення в ньому людини та розпад духовності. Реалістичне перо Б. Лепкого поєднане з неоромантичним, і його новели, порівняно з новелами В. Стефаника, «м’якими, вразливими і поетичними», мають «добре висловлений тихий меланхолійний настрій» (за І. Франком). О. Маковей – представник покоління з європейським літературним смаком, сформований під знаком гуманітарних цінностей. М. Хвильовий створив різновид лірико-романтичної, імпресіоністичної новели.
Писання новел для Б. Мельничука, є, на мою думку, своєрідним полігоном для випробування літературних ідей; це – животрепетна реакція письменника на сучасність, на важкий і суперечливий рух життя, що нагромаджує перед людиною трагічно-нерозв’язні проблеми.
Богдан Мельничук – тип синкретичного автора, його творчість різножанрова. На початках – він поет, у якого строфа-притча – це мистецтво, що прагне систематизувати життя. Автор володіє уніфіцірованим набором професійних навичок, майже кожен рядок – метафора, котра запам’ятовується: «Птахи // Продзьобують // Хмари. // Для // Сонця (...) На моє рамено // Присів // Листок клена – // Осінь // Простягнула долоню (...) Багато людей // Бажають // Відчинити // Хвіртку мого серця. // А я боюся протягів». Фактори нібито формальні – поетичний синтаксис поета, ритм, пов’язаний із часовими відносинами. Між рядками залишається багато несказаного, напевно те, що праглося висловити іншим способом, зокрема, у жанрі малої прози.
Новелістичний доробок Б. Мельничука порівняно великий. Перша його збірка – «Медузи» вийшла друком 1997 року. Потім були збірки «Пес і коралі» (1997), «О Над’я!, або Греки приїхали» (1998), «Вибрані новели» (1999), «Нові новели», «Професор і бичок Бамбурка» (обидві – 2002), «Скрипка від старого» (2004), «Яр» (2007», «Зламані мальви» (2010) та інші. У теперішній статті мова піде про збірки новел «Суд без суду» і «Зек, вождь і Гарсія Лорка», що 2010 року випустила у Львові літературна агенція «Піраміда».


* * *
В одну й ту ж річку
Не можна
Ступити двічі.
А якщо я пливу
Разом з річкою?

В епатажній смутній атмосфері сучасного постмодерну ми відвикли від спокійної філософської прози. Суспільство наше деґрадує, бо на грані духовної катастрофи. Про це щодня можна читати у пресі, чути в парламенті, у висловлюваннях політиків. В упадку театр, класична музика, кіномистецтво. Вічні моральні цінності – добро, віру, красу попирають, пропаґуючи насильство, порнографію. Невблаганно звужується, подібно до шагреневої шкіри, сеґмент художньої літератури, що розуміємо, як особливе мистецтво, суміжне з художніми відкриттями, здатними викликати естетичне потрясіння і в ідеалі спрямоване на творення шедеврів. Теперішній час – наносне, сміття; таке вмирає, тільки-но зникають злободенність, конкретна прив’язка до умов, становища. Обставини, особливості життя безпосереднього теж треба вміти втілювати, тільки, я б сказала, точніше і тонше.
За Яном Парандовським, сьогодні темою твору може бути все – від зірки до атома. Автор новел виступає і як філософ, і як історик, і як белетрист, і як майстер інтелектуальної новели, на котру так багата західноєвропейська література ХХ століття, хоча провести чітку демаркаційну лінію складно, бо ці іпостасі художника становлять внутрішню цілісність.
Аксіома: поки є література, її творці завжди зважатимуть на традиції. Це не означає повернення у минуле, це не означає, що треба повторити шлях попередників. Це означає – оцінити їхню працю, з’ясувати, що «звідти можна взяти». І – рухатися вперед.
Мала проза Богдана Мельничука пропаґує важливі цінності, а саме: віру в неминучість торжества моралі, великих істин, що заповіли нам ще праотці. Цікавий, захоплюючий сюжет, динамічна й напружена дія, струнка композиція, нерідко парадоксальний фінал – усе це зробило новелу улюбленим жанром Б. Мельничука, який у новелістиці не тільки опирається на традиції попередників, а й прагне внести у традиційну модель щось свіже й неповторне, тобто своє.
Судячи з ориґінальної манери письма, автор – тверезий реаліст і одночасно романтик. Він тяжіє до дослідження хворобливих зламів людської психіки, до вивчення тайників свідомості, в текстах є аура таємничості, зашифрованості. Складна психологічна партитура, в’язь натяків й алюзій висвітлюють основний філософський аспект – болісне усвідомлення нікчемності існування вхолосту за незвичайних задатків.
Новели Б. Мельничука – це частково зізнання на кшталт щоденника, частково розмірковування на зразок статті, частково оповідь на манір притчі. Це – суміш різноманітностей, котрі дають змогу оглянути домену цілого, що вислизає від жанрів певніших (роман, трагедія, поема тощо). У новелах є чітка композиція, ледь вловимий ритм, розклад, розмірність і разом із тим – момент мистецької гри, добрий смак до експерименту, пошук нового. Тексти Б. Мельничука – взірець ємності та стислості слова. Тематика його творчості – глибоке й достовірне розкриття життя сучасного суспільства, безжальний аналіз реальної дійсності, але не тільки.
Письменник – майстер історико-літературної студії. Нетривіальність текстів – у виявленні нових смислів, що вислизнули від попередників на багаторазово протоптаних шляхах. Богдан Мельничук не має страху, що його думка може загубитися серед чужих – вона й не губиться! Автор мало говорить від себе, уникає авторських відступів, не декларує свого ставлення до зображуваного, не виявляє прямою мовою своїх симпатій і антипатій – говорять, згадують, розмірковують його персонажі. Тому головні засоби письма – чергування монологів, діалогів, розмов кількох осіб, колоритних сценок із життя, інколи – коротеньких авторських ремарок. Речення стислі, тропів небагато, але вони влучні й виразні; винятково ощадливо добирає прозаїк художні деталі – єдино варті уваги.
Узагальнюючі зіставлення, переконливі через свою очевидність, у запереченні своєї парадоксальності, плекання законів гармонізації деталей та цілого, чуття міри, такту й доречності, принцип художнього відбору – ці слова можна вважати за формулу авторських пошуків: ніби все, як на долоні – але ж відкриття! Сюжет через назву незримо, ірраціонально перетікає у символічний план, узагальнюється прихована у слові таїна. Автор володіє способом типізації певних колізій, рис героїв. Абсолютний слух і блискуча пам’ять допомагають йому в творенні розмовних конструкцій характерів-образів, він точно моделює звороти, вирази своїх героїв. Можна впевнено сказати – створює широку галерею яскравих художніх типів.


* * *
Мальви
Горді, як українці.
Тільки
Українці
Більше згинаються.

Світ – суцільна драма, хаос, абсурд, який людський розум прагне подолати. У новелах із циклу «Меридіан крізь серце і село» тривожною нотою звучить тема загибелі села. Крізь ґротескові зсуви історичного та реально-сучасного, крізь витвори художньої вигадки чітко проступає протиставлення двох таборів – нових хазяїв життя і тих, за чий рахунок вони живуть. Новела «Зламані мальви» написана короткими фразами, переважно предметно-констатуючого змісту, що прагнуть «закруглитися», замкнутися на собі й взаємоізолюватись. У контексті – мальви – універсальна метафора народу в усій його багатоликості й незламності, а зламана мальва – символ активності зла, подолання котрого потребує мобілізації волі, духовних і моральних сил громади. Письменник попереджає – найжахливіше починається тоді, коли зло починає діяти: «...Увечері того дня в хатах на хуторі світилося допізна: люди обговорювали найголовнішу новину. Шамкали беззубими ротами, товкли протезами, висапували звістку вже у ліжку ... якісь нечестивці поламали мальви. Всі. На кожній садибі. Та ще й вилили щось на них. Мальви почорніли. Їх більше нема. Мертві... Бабці схлипували: – А що далі? Що з нами буде? Запитання висли в повітрі, чіплялися за верхів’я дерев, піднімалися до неба».
Хочу відзначити мистецтво назв. Яр – глибока довга западина у землі. А в серці людському? В душах, думках та вчинках? І вже тут закладено виразне зерно конфлікту, що розділяє душі людей, не дає їм поєднатися, порозумітися, стає причиною біди, горя, смерті: «Хати їхні – як сестри. Стоять одна навпроти одної, мовби вибігли на пагорби, щоб оповісти недоказане за стільки літ. Шиби навпроти шиб – наче очі в очі. Справа хата Якилини, зліва – Якова. А поміж ними – яр. На краях його сторожами біля садиб – покручені, як долі, груші». Два різні життя – де ж справжнє, котре в окремих митях підходить до щастя? Те, в якому кожну секунду живеш усім єством, а в іншому зовсім не живеш?: «Здогадувалась я… І давно простила… А тепер Бог тобі суддя… – перехрестилась Якилина. Яків ще схлипнув. Хотів вдихнути, та вже не зміг. Рука ковзнула по корінню, траві. Дряпнула землю. Тіло покотилося на дно яру».
Назви новел звучать як моновірші, в яких – реальний зміст (письменник вельми спостережливий!), мудра думка, народжена поетичною уявою автора: «Розчавлені вишні»
, «Чотири цибулини з Канади», «Осип і пісок»: «Найбільше, чого боявся Осип, – померти з брудними ногами … На слизькому пагорбі причіп занесло, він сіпнув трактора, і той упав на бік, накривши собою Осипа … Метнувшись із хати на крик, Кіндрат кинувся до лежачого трактора. З-під його колеса було видно тільки ноги Осипа. Із них скапувало свіже після дощу болото». Автор дивиться на світ через дрібні скельця окремих мотивів, без монографізму. Короткі твори, як правило, зріліші. На відміну від романної форми, де все подано у розвитку, в русі, канон жанру малої прози диктує відповідні засоби втілення задуму.

* * *

Довго живуть
Груші та…політв’язні.
Чи не тому,
Що покручені
Долею?

Богдан Мельничук – майстер форми, яку я назвала б афористично-притчевою. На трьох сторінках новели «Льох, а в ньому штирі» розгортається трагедія шекспірівського штибу. Батько зі сином, сільські п’янички, задумали вночі залізти в льох до сусідки, накрасти бараболі. Ключове слово – штирі: «У той льох, що посеред городу, батько із сином пірнули хисткою драбинкою. Роздивились. Якісь штирі стирчать із долівки і зі стін ... Методій чекав сина, аж поки почало світати. Потім узявся на штирці спинатися, до ляди діставати ... Штирі хитаються ... Удень не приїхав батько до лікарні – Ігор подумав, що старий похмеляється, байдуже йому до того, що синова нога штирями скручена. Ще й згадав, що у селі їх обох із батьком штирями прозивали ... Із ляди – трупний запах. Тіло Михтода настромлене на штир у долівці. Спиною впав. Цигарка до губи прикипіла».
Яскравим явищем письменницького пера Б. Мельничука є зосередженість на особистості. Особистість та її існування прийняті за єдину достовірну реальність, основу й відправну точку осмислення буття. А буття особистості, своєю чергою – протидія середовищу, в яке вплетене її існування. Як завжди, тут повно прозорої філософії, риторичних запитань, непрямих відповідей. І все це – у неочікуваній сюжетній композиції. Сюжет для автора – не самоціль, хоча у новелах доволі загадкових і страшних епізодів, що тримають читача в напрузі. Письменника цікавить передовсім те, що спонукає людей діяти й чинити саме так. Автор не завжди обмежується констатацією трагічних колізій сюжету, а прагне знайти позитивне вирішення, психологічно вмотивовано дати відповідь на кардинальні питання: як і для чого жити? Характерна в цьому плані новела «Грім, що не вдарив, або Біду під корінь». Два герої: він – злодій не за природними нахилами, а за обставинами життя, і вона – жінка, яка рятує його від неминучої загибелі. Фінал новели, рідкісний для Б. Мельничука happy end, залишає світле відчуття непереможності добра, уможливлює знаходження логіки, ладу, сенсу життя: «...Багрянів захід, коли разом поверталися до родинного села. Григорій ніс на плечі спорожнілу сумку, а в руках Палагни щось нашіптував букетик із різнобарвного листя. Воно тихим шерехом озивалося й під ногами, ледь бриніло на вітрі, що, розігнавши кошлаття хмар, майже втих. Гроза так і не зібралася, либонь, пошкодувавши обидва села: велике й менше. Розпогодилося, небо стало знову глибенючим, як і належить восени. А наступного дня селом пошелестіло: Палагна привела до хати приймака. Та ще й якого: вчорашнього зека! Що ж то воно буде? Що буде, людоньки?».
Творчість Б. Мельничука невід’ємна від загальної атмосфери оновлення літератури під впливом патріотичного руху. Звідси – посилення публіцистичних елементів, висока емоційність, сатиричні елементи. Найяскравіший приклад – події в новелі «Перед порогом, або Дорослі ігри з вогнем», тут б’ється пульс сучасності: « – І в мене, Пилипе С-сидоровичу, люди без роботи залишаться. Та що поробиш: с-сувора правда життя. Відходи виробництва. – Відходи?! – аж підвівся Білюк. Виструнчений, він був схожий на знак оклику. – Це ті люди, з якими і я, і, зрештою, ти життя прожив – відходи? ... Механізатор Петро – відходи? Столяр Семен – відходи? Свинарка Гафія – відходи? ... Ми ж перед образАми клялися дбати про їхню кращу долю. А тепер – відректися від них? Ні, поки мене ноги носять – такого не допущу!».
При винятковій художній виразності новели Б. Мельничука прості, але ця зовнішна простота не хистка, не поверхова й не малодумна. Це простота художньо рафінована, що виборюється небанальним художнім мисленням. Ця простота так само непроста, як життя.
Час у новелах прозаїка не існує як об’єктивізована даність, він вибудуваний людськими пристрастями, стражданням, радістю, і тому має відчутно індивідуальне начало.
Автор приділяє увагу не тільки фабульному викладові подій, а й розкриттю складних переживань героїв, котрі потрапляють у кризові ситуації; композиційний фінал обов’язково несподіваний, шокуючий, такий, наприклад, як у новелі «Вйо, мамо, вйо!..»: «Петро натягнув віжки. Коли піднявся на греблю від джерела, матері на возі не побачив. Зачекав хвильку, гукнув. У відповідь – тільки шум прибережного верболозу. Продерся крізь кущі до плеса. За кілька метрів між лепехою – мертвий лебідь вишиванки. Голова мамина – під водою. Сполохано кричать чайки. – Мамо! – крик аж до неба. Ноги грузли в мулі...». Звідси – цілісність враження та ефект, котрий справляють новели автора.
Нагадаю, що в кожній новелі є оповідач, наратор, і це теж особливості авторського стилю. Безперечно, збірки можна розглядати як своєрідний авторський монолог, поділений на окремі партії, довірені різним персонажам, котрі виступають носіями авторської ментальності, різних її аспектів і тенденцій. Утім, це цілком природна річ для інтелектуальної прози.

Від новели до новели одна картина людських доль змінюється іншою. З цього погляду вельми показові цикли «Історії провінційного міста», «Майже зоологічні новели», «І тоді вони подумали», «Моралинки» – контрастні, насичені всіма барвами реальності, дотепні й емоційні. Помітно гострішає критика нашого сучасного життя-буття і моралі, ми знаходимо психологічні оголеності й навіть певної двозначності оповіді з ускладненою і у чомусь хворобливою свідомістю. Напругу дії тримає внутрішній, психологічний конфлікт між людяністю персонажів та нелюдяністю життєвої ситуації. Письменник завжди – і це, безперечно, новаторська риса його новелістики, – не тільки змальовує суто історичні та соціальні реалії, а й прагне пов’язати їх із Природою, з Універсумом, філософськи осмислити людське буття.
Визначальним аспектом творчого почерку Б. Мельничука є те, що він тяжіє до образного типу мислення. Образ-поняття виступає у прозаїка улюбленим засобом і формою вираження думки. Звідси внутрішня потреба осучаснення історичних образів і мотивів, притаманне його текстам виразне історичне тло (цикл «Документальні новели»). Це не просто захоплення, а підвалини національного світогляду письменника і базованої на ньому художньої естетики. Принагідно зауважу, що однаковою мірою це проявляється і в драматургічних творах письменника.


* * *

Підтримувати
Людей треба.
Але не дуже
Важких –
Можна впасти самому.

Не можна оминути гумористичних та іронічних нот у художній стилістиці Б. Мельничука – ,,гумористичні пуанти”, за висловом критика Богдана Рубчака. До слова, це – визначальний принцип античної літератури, що йде від Петронія («Сатирикон») й Апулея («Метаморфози, або Золотий віслюк»). Гумор справді є активно діючим персонажем новел письменника – витончений, гнучкий та елеґантний. Кількома рядками автор афористично характеризує особу чи групу людей у їхніх найголовніших вадах, проникаючи в суть явища. Багато терпких думок письменника актуальні, як ніколи (цикл «Іронізми з натури»). І навіть більше того, можна за звичним спокоєм знайти таку собі особливу сатиру, об’єктивну, коли будь-який предмет вичерпується до дна, а це вже – від М. Гоголя. Яскравий приклад – події у коротенькій новелі «Хом’як» із циклу «Майже зоологічні новели»: «Із портрета він сходив за п’ять хвилин до того, як хазяїн клацне замком у вхідних дверях. Знав, що той не затримується на роботі жодної зайвої секунди. А раніше йти – боїться шефа. Тож хом’як не ризикував ні бути захопленим зненацька, ні марно чекати. Зійшовши з портрета, ... підходив до великого, від підлоги майже до стелі, дзеркала, причепурювавсь, особливо ретельно придивлявся до вусів, розправляв їх, пам’ятаючи, що хазяїн любить, коли вони настовбурчені». Стислості твору підпорядкована побудова: два головних персонажі, де другий – хом’як – портрети яких виразно змальовані кількома штрихами.
Але на чому б письменник не зосереджувався, він пам’ятає про мовну стихію. Високохудожні тексти несуть до читача складний і багатий смисл, поетичний погляд виявляє внутрішній зв’язок із живою енергією мови, вміння вслухатися в мову, як у музику: «Місто пливло у неводі пізнього вечора. Пругкими водоростями вигойдувалося під поривами пронизливого осіннього вітру гологілля каштанів... (новела «Аж сто доларів»); «Хуртовина клала навсибіч студені покоси, закручувала дротяні віхті, шмагала довжелезними батогами, дряпала обличчя колючими пазурами, запускала холодні клешні за комір...» (новела «Зек, вождь і Гарсіа Лорка»); «... ранньоспілий зимовий вечір уже викотив на Кудлату гору скрижанілий гарбуз місяця (новела «Сліди з попелом і калиною»).
У легкому куртуазному стилі написані новели з циклу «Батярські оповідки»: мистецтво діалогу з додаванням віршування, мотив культу чарівної дами, авантюрність, розважливість, кмітливість та гумор у всіх його проявах. Прогнозую, що певне балансування оповідача-батяра (читай – alter ego автора) на межі пуританськи дозволеного може спровокувати претензії до автора. Але, гадаю, симпатичним є те, що Б. Мельничук навіть не намагається претендувати на якусь діагностику явища; ми не знайдемо жодного натяку на знаки моральної вищості – є гра з читачем, як сюжетна, так і мовна. А можливо, це форма художнього бунту проти фальшивих моральних приписів, примусової регламентації людського спілкування? «Щоправда, черешні були гіркуваті» – ховає усмішку новеліст!
У такій грі помітні запас руху і бажання зіштовхнути дві протилежності – тільки одна може бути істинною. Темами новел є пульс нашої сучасності – сюжетна побудова та її несподівана розв’язка – закодована у слові мораль нашого буття. Це і в подачі образу, і навіть окремого слова, що висвітлює грань дії, подає цікавий ракурс поведінки персонажів. Наприклад, у новелі «Кактус на підвіконні...: «Такої в моїй колекції ще не було! Невисока, худенька, вона здавалася пушинкою, котра тільки на те й здатна, щоби підкоритися вітрові. Точніше, подібному до мене вітрогонові... Квартира – на першому поверсі. І ще – на підвіконні стоятиме кактус» (підкреслення мої – Т. Д.)
Привертають увагу короткі записи письменника, що мають назву «Із щомісячника 2002 року»: «Якби села отримували свої назви відповідно до того, що визначає їхню сутність, то утворився б такий сумний семантичний ряд: Бідняківка, Злиднівка, Убогівка, Обдертівка, Обмануте, Пограбоване... а найбільше, мабуть було б Вдовинівок і Пиячівок» («Серпень»); « Доводиться думати не про те, як жити, а про те, – як вижити. Це теж одна з трагедій нашого суспільства, бо сказане стосуються більшості творчих людей.» («Листопад»).
Ілюстрації Євгена Удіна, заслуженого художника України та Володимира Якубовського, давніх мистецьких побратимів Б. Мельничука – своєрідний відбиток «світу високого і низького», настрою і тональності текстів. Нетривіальність художніх вирішень, досконала графічна техніка, живі контури штрихів і бездоганність ліній митців, образність їхніх творінь, у котрі хочеться вдивлятися, розгадуючи їх глибину, вдало доповнюють загальне позитивне враження від збірок.

Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Степан Сапеляк, представляючи читачеві збірку «Суд без суду», зазначив: «У цій марґінесній колісниці, на розпутті велелюднім, тягне свою тяж, майже з підземелля до вершин Василя Стефаника новеліст, естет, енциклопедист Богдан Мельничук, тексти якого відтворюють стан безпорадності персонажів у добу безпутньої свободи».
Якщо з небесного бачення цього шевченківського лауреата і нашого земляка перейти на земні реалії, то про письменника можна сказати просто – це автор, у творах якого відображено наше життя.
Богданові Мельничуку судилося стати одним із визнаних речників галицької новелистики, і, цілком очевидно, його творчість несе в собі духовні й художні цінності, котрі, оминаючи скороминущість моди, мають незаперечне загальнолюдське значення.

Якщо хочеш мати
Все в одну мить.
Не отримаєш нічого:
Квіти ніколи
Не розцвітають одночасно.



У статті процитовані вірші зі збірок поезій Богдана Мельничука
«Крапелини плюс» та «Нові крапелини» (обидві – 2002 )