Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
2026.11.16
17:21
А влада пшеків дещо пойняла
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
2026.11.16
16:53
Не хочу квітку я зривати,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
2026.11.16
16:00
можливо я повторююсь
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
2026.11.16
14:54
О, мій етер, веселий, темний, милий!
Куди тепер ти знов ховаєш вила —
Космогонічні, ніби справжній фатум,
Як тінь з-під ковдри душ, густу, багату, —
Щоби безвідповідально, гучно, вмісно,
Докупи склавши, ніби пальці в мудру,
У верховіття мрій, де мер
Куди тепер ти знов ховаєш вила —
Космогонічні, ніби справжній фатум,
Як тінь з-під ковдри душ, густу, багату, —
Щоби безвідповідально, гучно, вмісно,
Докупи склавши, ніби пальці в мудру,
У верховіття мрій, де мер
2026.11.16
13:43
Водії не люблять пішоходів,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
2026.11.16
08:34
Вчителі в кабінеті завпеда
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
2026.11.16
07:04
Під шелест опалого листя
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Дігай (1944) /
Рецензії
Червоне вітрило поезії Мар’яни Савки
Маряна Савка. Тінь Риби. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2010. – 64 с.
Від часу, коли в античній філософії з’явилася категорія «логос», поклоніння слову стало спокусою, котра завжди переслідує людство Збірка, про яку мова, визначає саме цю філософську категорію особистості Мар’яни Савки. Власне, саме у колі високої напруги між полюсами натури і культури і можлива її поезія, котра демонструє всі ознаки окремого, самостійного явища, чи течії (як завгодно), і механічне складання/додавання естетичних чи етичних ознак тут мало що важить.
Більшість людей нашої епохи, епохи поствавілонського абсурду, коли все перемішано: дорадянське, радянське, пострадянське, – інтимофоби, котрі бояться будь-яких контактів: фізичних, внутрішніх, душевних, для них потрібні якісь інші форми спілкування. Людство потребує уваги, найперше, до своїх проблем, і саме поезія перетворюється на терапевтичний засіб лікування психологічних травм. Поезія може згуртувати націю.
Високохудожні тексти М. Савки несуть читачеві складний і багатий смисл. Шматки необробленої реальності абсурдні, але абсурд для поетеси не мода, не декорація. Із хаосу і випадковостей раптово народжується дещо, виповнене цільності й точності, ритмічної організованості, і виникає напруга, що аж дзвенить від повноти і наповненості смислом. Це основна підвалина світовідчуття поетки, єдино можливий спосіб осмислення навколишнього світу, коли свідомість легко міняється місцем із підсвідомістю, створюючи нову реальність.
Ранки вологі й сизі пропливають ескізами,
А ти із злидотою (тою) мусиш мати до діла.
Та думки усе прибувають, із паленими візами,
І вимагають в тебе хліба, житла і тіла...
... Хто я? Здригнувшись тілом, креслиш знаки питання
Пензликом по коліні, пальцями по мольберту
І залишаєш для себе час на не-повертання,
І заклеюєш небо усередину конверта.
Утаємничена у світ настроєвих почуттів, поетка конструює особистісне бачення-мрію власного життя – жити на березі моря. Душа поетеси – у пошуках моря. Мар’яна Савка народилася на Тернопільщині, наразі проживає у Львові, звідки до моря далеченько. Але не думаю, що саме географічне марення головує у цій збірці, хоча мотивів, пов’язаних із морем у книзі доста: «сто років без моря ... розсуваючи межі морів... у пошуках моря... понад морем туман, ніби збиті вершки... просто я мушля давня як море... заграва над морем паленіє як щоки від сорому... цілувались уранці // ротами солоної тиші – // як доказу близькості моря... двоє над морем // тонко світає // риба говорить».
Назва збірки висвітлюється попередніми цитатами як не спонтанна. Риба – дитя моря, і «дати рибі шлях до води» це те саме, що «дати морю вихід з пустелі, а чоловіку стежину додому... бо коли не прийме тебе берег, то море не схибить»; «Колискова», де зустрічаються «смішні острівні тубільці, що ловлять рибу в ріці...і «велика мама», що ділить «рибу під сонним сузір’ям Риб» – логічна кульмінація «рибної» теми!
У поетиці М. Савки є ще одне програмне слово – тінь. Власне, у назві збірки лексеми «тінь» і «риба» зустрічаються невипадково. В поетичному тексті фіксація часу і простору часто неможлива: вільне перетікання, перетин, де фактичну подію не відрізнити від спогаду про неї, перевтілення-переплетення програмних слів розчинені у простороні культури: «Тінь рибини лягає на карту // розсуваючи межі морів // забираючи в суші // причали // човни //і приморські базари // повні свіжих лангустів // цинамону // арабських циновок // і цікавих очей //що висмоктують сутінь // висновують сіті // для тих хто невпійманий // на одному з прилеглих світів // я вилежую тінь // розсуваючи лікті //занурюю руки в пісок // як у тісто // віднаходжу найменшого бога // із діркою // замість третього ока».
Мар’яна Савка – художньо зріла особистість. Її поетична харизма, на мою думку, – це притаманне їй усвідомлення меж свого «я», наявність власної позиції, вміння висловлюватись/виявляти життєвий і духовний досвід, зацікавленість іншими типами художньої свідомості, самообмеження заради творчого результату, за який не соромно, насамперед, перед власним сумлінням.
Поетичний погляд поетеси виявляє внутрішній зв’язок із енергією мови: «а ти б не зуміла // навіть брови підвести // бо стерпла уся // від чекання останніх слів // а Він перейде попри тебе // і мовить сестро // ану назбирай мені // сивих небесних слив».
Манера висловлювання поетеси – в основу зображення дійсності покладено почуття: пристрасть, волелюбність, насичене духовне життя і, відповідно, мова жива, емоційна, вишукана, багата на тропи, риторичні звороти. За поетикою М. Савки стоять об’єктивні реалії, життєвий і моральний досвід, психологічний матеріал, певні суспільні ідеї тощо. Вони сконцентровано являють характер образного мислення поетеси, віддзеркалюють не лише індивідуальність пера, а й національні підвалини її художнього мислення.
У поетеси метафора має смислову цінність і новизну, бо вона підкреслює нові відтінки, нові сторони, нові моменти: «стерпла уся // від чекання останніх слів // (...) сестро // ану назбирай мені // сивих небесних слив». Рух думки – це завжди смислове оновлення, що активізує читачеву здатність до асоціацій: «питиму їстиму // хліб і вино // виловлю істину // виорю дно // істина істинна // у простоті // боже // у радості // всі ми // святі».
Інтровертивна поезія – це завжди інтуїція, у чомусь аномальна, навіть патологічна. Можливо, прозріння? Прихована, але безсумнівна сповідь перед світом. А чи цікава вона пересічним співгромадянам? Гадаю, що не всім. Але в тому й річ, що так воно й повинно бути. Елітна поезія не для всіх. Вона – для еліти. Інший бік питання, що еліти залишилося у нашій державі вельми мало, майже одиниці. Шукати, хто в тому винний – не справа поетів. Їхня справа – писати, творити, створювати нові реальності, поетично перетворювати світ. Надія бути почутим – червоне вітрило Поезії.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Червоне вітрило поезії Мар’яни Савки
Маряна Савка. Тінь Риби. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2010. – 64 с.Від часу, коли в античній філософії з’явилася категорія «логос», поклоніння слову стало спокусою, котра завжди переслідує людство Збірка, про яку мова, визначає саме цю філософську категорію особистості Мар’яни Савки. Власне, саме у колі високої напруги між полюсами натури і культури і можлива її поезія, котра демонструє всі ознаки окремого, самостійного явища, чи течії (як завгодно), і механічне складання/додавання естетичних чи етичних ознак тут мало що важить.
Більшість людей нашої епохи, епохи поствавілонського абсурду, коли все перемішано: дорадянське, радянське, пострадянське, – інтимофоби, котрі бояться будь-яких контактів: фізичних, внутрішніх, душевних, для них потрібні якісь інші форми спілкування. Людство потребує уваги, найперше, до своїх проблем, і саме поезія перетворюється на терапевтичний засіб лікування психологічних травм. Поезія може згуртувати націю.
Високохудожні тексти М. Савки несуть читачеві складний і багатий смисл. Шматки необробленої реальності абсурдні, але абсурд для поетеси не мода, не декорація. Із хаосу і випадковостей раптово народжується дещо, виповнене цільності й точності, ритмічної організованості, і виникає напруга, що аж дзвенить від повноти і наповненості смислом. Це основна підвалина світовідчуття поетки, єдино можливий спосіб осмислення навколишнього світу, коли свідомість легко міняється місцем із підсвідомістю, створюючи нову реальність.
Ранки вологі й сизі пропливають ескізами,
А ти із злидотою (тою) мусиш мати до діла.
Та думки усе прибувають, із паленими візами,
І вимагають в тебе хліба, житла і тіла...
... Хто я? Здригнувшись тілом, креслиш знаки питання
Пензликом по коліні, пальцями по мольберту
І залишаєш для себе час на не-повертання,
І заклеюєш небо усередину конверта.
Утаємничена у світ настроєвих почуттів, поетка конструює особистісне бачення-мрію власного життя – жити на березі моря. Душа поетеси – у пошуках моря. Мар’яна Савка народилася на Тернопільщині, наразі проживає у Львові, звідки до моря далеченько. Але не думаю, що саме географічне марення головує у цій збірці, хоча мотивів, пов’язаних із морем у книзі доста: «сто років без моря ... розсуваючи межі морів... у пошуках моря... понад морем туман, ніби збиті вершки... просто я мушля давня як море... заграва над морем паленіє як щоки від сорому... цілувались уранці // ротами солоної тиші – // як доказу близькості моря... двоє над морем // тонко світає // риба говорить».
Назва збірки висвітлюється попередніми цитатами як не спонтанна. Риба – дитя моря, і «дати рибі шлях до води» це те саме, що «дати морю вихід з пустелі, а чоловіку стежину додому... бо коли не прийме тебе берег, то море не схибить»; «Колискова», де зустрічаються «смішні острівні тубільці, що ловлять рибу в ріці...і «велика мама», що ділить «рибу під сонним сузір’ям Риб» – логічна кульмінація «рибної» теми!
У поетиці М. Савки є ще одне програмне слово – тінь. Власне, у назві збірки лексеми «тінь» і «риба» зустрічаються невипадково. В поетичному тексті фіксація часу і простору часто неможлива: вільне перетікання, перетин, де фактичну подію не відрізнити від спогаду про неї, перевтілення-переплетення програмних слів розчинені у простороні культури: «Тінь рибини лягає на карту // розсуваючи межі морів // забираючи в суші // причали // човни //і приморські базари // повні свіжих лангустів // цинамону // арабських циновок // і цікавих очей //що висмоктують сутінь // висновують сіті // для тих хто невпійманий // на одному з прилеглих світів // я вилежую тінь // розсуваючи лікті //занурюю руки в пісок // як у тісто // віднаходжу найменшого бога // із діркою // замість третього ока».
Мар’яна Савка – художньо зріла особистість. Її поетична харизма, на мою думку, – це притаманне їй усвідомлення меж свого «я», наявність власної позиції, вміння висловлюватись/виявляти життєвий і духовний досвід, зацікавленість іншими типами художньої свідомості, самообмеження заради творчого результату, за який не соромно, насамперед, перед власним сумлінням.
Поетичний погляд поетеси виявляє внутрішній зв’язок із енергією мови: «а ти б не зуміла // навіть брови підвести // бо стерпла уся // від чекання останніх слів // а Він перейде попри тебе // і мовить сестро // ану назбирай мені // сивих небесних слив».
Манера висловлювання поетеси – в основу зображення дійсності покладено почуття: пристрасть, волелюбність, насичене духовне життя і, відповідно, мова жива, емоційна, вишукана, багата на тропи, риторичні звороти. За поетикою М. Савки стоять об’єктивні реалії, життєвий і моральний досвід, психологічний матеріал, певні суспільні ідеї тощо. Вони сконцентровано являють характер образного мислення поетеси, віддзеркалюють не лише індивідуальність пера, а й національні підвалини її художнього мислення.
У поетеси метафора має смислову цінність і новизну, бо вона підкреслює нові відтінки, нові сторони, нові моменти: «стерпла уся // від чекання останніх слів // (...) сестро // ану назбирай мені // сивих небесних слив». Рух думки – це завжди смислове оновлення, що активізує читачеву здатність до асоціацій: «питиму їстиму // хліб і вино // виловлю істину // виорю дно // істина істинна // у простоті // боже // у радості // всі ми // святі».
Інтровертивна поезія – це завжди інтуїція, у чомусь аномальна, навіть патологічна. Можливо, прозріння? Прихована, але безсумнівна сповідь перед світом. А чи цікава вона пересічним співгромадянам? Гадаю, що не всім. Але в тому й річ, що так воно й повинно бути. Елітна поезія не для всіх. Вона – для еліти. Інший бік питання, що еліти залишилося у нашій державі вельми мало, майже одиниці. Шукати, хто в тому винний – не справа поетів. Їхня справа – писати, творити, створювати нові реальності, поетично перетворювати світ. Надія бути почутим – червоне вітрило Поезії.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Раїса Плотникова. Обличчям до полум’я"
• Перейти на сторінку •
"На розпутті велелюднім . Новели Богдана Мельничука"
• Перейти на сторінку •
"На розпутті велелюднім . Новели Богдана Мельничука"
Про публікацію
