В синьоокому Поліссі ,
там , де Тетерів-ріка,
на високому узліссі
в соснах хата лісника.

Тут стоїть вона й стояла
більше сотні довгих літ.
Як лісничиха казала -
не гнівила Божий світ.

На подвір’ї білки грались,
(як у Пушкінських казках).
Баба з дідом милувались,
поки не наснилось в снах,

ніби з неба зірка впала
Їм на ганок уночі,
й хата їхня запалала
від безжальної свічі.

Із спросоння дід до бабці:
- Горимо,- і ну, тікать.
Баба стрибнула у капці
Зі страхУ давай кричать.

Та цілісіньким був ганок-
над кущами вився дим,
все покрив легкий серпанок,
ворушилось щось під ним!

Баба з дідом заглянули,
і заклякли :” диво з див?”
у кущах дзвіночки грали.
Голос чийсь заговорив:

-Трохи холодно в болоті.
Не могли б мене зігріть?
Перед ними в сріблі-злоті
(Боже,можна й оніміть)

дивна дівчинка явилась
неймовірної краси.
Баба діда ущіпнула:
-Доторкнися до коси.

Може сон нам далі сниться,
може мариться у сні?
А дівча як засміється:
- Милі ви які й смішні.

Як зігрієте Зорянку,
за онучку буду Вам,
не захочете - до ранку
небу я тепло віддам.

Баба й дід помолоділи –
Ох, як мріяли про те...
Бог один знав , як хотіли
дитинчатко золоте.

Бач почув Отець молитви.
скрасить старість їм дитя,
є для кого тепер жити,
іншим стане в них життя.
А у небі над Поліссям
грають зорі молоді:
- Десь Зоряночка над лісом
пролетіла – буть біді!

Зірка- мама також плаче:
- Як я вгледіть не змогла?
Місяць крутиться аж скаче:
- Як же знати ти могла,

що у нашої дитини
мрія знову оживе
впасти з неба до людини.
- Що ж, тепер хай там живе.

лиш би нам подала звістку.
-Ой, Венера буде зла,
вже Зоряна за невістку
їй не буде ,хоч росла

наша донечка з Сатурном,
наче братик і сестра.
-Глянь, вже небо стає хмурим,
мабуть спати нам пора.

Зорі в синім небі згасли,
Місяць в хмарах теж заснув.
Сонце викотилось ясне,
Промінь хмарку проковтнув.

А поснідавши, враз боком
покотилось лісом вниз.
Оцінило пильним оком,
як зібрали в лісі хмиз,

як готуються до свята,
всі готуються ,чи ні,
через вогнище стрибати
і купальські піть пісні.

Задоволене гуляло
і світило з неба всім.
Ввечері за гору впало,
підстрибнувши разів сім.

Міцно Тетерівка спала,
притулившись до ріки.
Лиш Федора рано встала -
в ліс ходила залюбки.

Всі Федору в селі знали:
баба шустра , як гаплик.
То ж за милю обминали,
щоб не втрапить на язик.

Баба всунулась в калоші,
гострий серп й мішок взяла
(дні якраз були хороші)
то ж вона у ліс пішла.

Розумілася на травах,
знала де яка росте.
ТО ж пробіглась по канавах,
й знайшла місце там густе:

материнки, звіробою,
лопухів і череди.
Все оте взяла з собою
й низом вийшла до води.

Поверталася додому
повз хатину лісника,
а відчувши голод й втому
постелила рушника

на широкому пеньочку,
(в ліс вона й обід взяла)
то ж присівши на горбочку,
з’їла все і прилягла.

Раптом сміх вона почула
на подвір’ї лісника.
Баба в дірку заглянула,
ледь не впала із пенька.

На подвір’ї ж білки грають,
дівка з ними гомонить.
Білки їй пісні співають –
та у дзвоники дзвенить.

1-а білка:
Білий гриб дід Боровик
під пеньком сидіти звик,
став себе він вихваляти,
що уміє танцювати,

2-а білка:
Усміхнувся в вуса Пень:
-Ти базікаєш весь день,
а чи зможеш показати ,
як почну на дудці грати?

3-я білка:
ноти пень з дупла дістав
і на дудочці заграв.
ніжку гриб хотів підняти,
та упав, не може встати!

4-а білка:

І веселі Сироїжки
дружно стукнули у ніжки
тай утнули гопака
раз оказія така.

5-а білка:
А Опеньки хоч маленькі
теж хлоп’ята веселенькі,
враз пустилися в танок
заплели вінком пеньок.

6-а білка:
І Лисички невеличкі
повмивали свої щічки,
тай почали краков’як,
кажуть: ”Зможеш, діду ,так?

7-а білка:
А червоні Мухомори
піднімають ніжки вгору,
та приспівуючи в лад,
йдуть вперед, убік, назад.

Разом:
Хочемо тебе спитати :
- Хто ж з них вміє танцювати?

Оточили Білки дівку,
стали в очі заглядать,
перша сіла на голівку.
Зможеш, - каже, - відгадать?

Ох, - Федора з переляку
у село - мерщій тікать!
Зачепилась за гілляку,
впала і не може встать.

Все ж зібрала вкупу сили
( бабу вітром, як змело)
Марту ледь в селі не збила
-Ой, у лісі, що було!

Тут Федора прибрехала ,
що у лісі все гуло,
вило, ухкало, кричало.
Налякала все село.

Звістка мчить в селі швиденько -
попереду язика.
То ж дорослі і маленькі
теж летять до лісника,

щоб спитати вражу силу,
чом лякає він бабів.
Хтось схопив з собою вила,
хтось в кишені дулю сплів.

Бігли ,падали, вставали
всяк хотів перепочить.
В лісі аж, під дубом впали,
раптом піп, як закричить :

- Он , погляньте, хтось від річки
йде до хати лісників.
- То дівча йде невеличке ,-
так козак їм відповів.

Оточили всі хатину.
- Може є тут якийсь звір?
- В них немає навіть тину!
- Нумо ,хлопці, йдемо в двір.

У дворі щеня дрімало,
кіт на сонечку лежав,
баба Настя просо жала,
дід Панас пенька рубав.

Крик і гам усіх сполохав:
Дід на місці так і вкляк;
кіт лиш дременув до льоху.
Слово взяв нарешті дяк.

- Ми прийшли у вас спитати :
З ким ви дружбу завели,
про все хочемо ми знати.
Де дівчисько узяли?

Про що з білками говорить,
хто вона, звідкіль прийшла
і нарешті ,що тут робить?
Мову з вами як знайшла?

-Може в ній та вража сила,
що злякала все село ,-
виставив Михайло вила ,-
-чом у лісі так гуло?

Баба й дід перелякались
за коханеє дитя ,
Та відразу ж здогадались
хто приплів про те виття.

-Боже мій , та це ж Федора
днями спала у траві.
Де Федора там і горе ,
щось наснилось тій сові.

Потім баба до Михайла
-Слухай ,що скажу я вам,
цю дитину на Купайла
хтось підкинув в квіти нам.

То ж тепер нам за онуку
(років може так із п’ять)
відганяє нудьгу-злюку.
Дасть Бог ,буде колись й зять.

Тут і красная дівиця
вийшла наче із води –
чиста, свіжа, білолиця.
-Донечко, ходи сюди.

Дівчина ледь зашарілась,
оченята підняла,
всім низесенько вклонилась,
Настю за рукав взяла :

-Бачу гості дорогії
завітали із села ,-
опустила довгі вії ,-
- просимо всіх до стола.

- Ні ,вже вибачте на слові ,-
мовив в відповідь дячок ,-
залишайтеся здорові
смішно , всі ми на гачок

знов піймалися , як риби
А Федора ж з нами є ?
-Та немає її ніби !
-Баба втнула вже своє!

А дівчата до Зорянки,
як рій бджіл на стиглий плід
позлітались й кажуть :”Зранку
будем в лісі рвати цвіт .

То ж приходь, вниз на колоду,
навчимо вінки сплітать
ну а потім їх на воду
підем ввечері пускать.

Ще попросимо Михайла,
щоб нам вілечко зрубав.
він напевно до Купайла,
в лісі хмиз увесь зібрав.

Хлопці хмиз отой підпалять,
буде вогнище палать.
Ще Марену в ньому спалять.
а ми будемо стрибать.

Ох ,зраділа баба Настя ,
дивлячись на тих дівчат
І Зоряночка від щастя
аж сіяла, потім в сад

вийшла й довго проводжала
поглядом юрму людей
і неначе гостре жало
вирвав хтось з її грудей

В синім небі Сонце світить,
заглядає в кожен двір.
І пофарбувавши квіти,
попливло в зелений бір.

Квіти взявшись дружно в боки
і собі у ліс ідуть:
- Там дівчата синьоокі
нас напевно ,не знайдуть

не сплетуть із нас віночок
і не пустять по ріці ,-
мовив до квіток дзвіночок,
слізку втерши на щоці.

Лиш Ромашка посміхнулась
з себе здмухнувши росу :
- Щоб в болоті я зігнулась?
Хто оцінить там красу?

Як на мене, то я буду
мліть в віночку на ріці,
але в ліс з вами не піду,
тут лишу я корінці!

Поки квіти сперечались,
то і вечір наступив.
Зорі в небесах мовчали,
Місяць віз кудись котив.

Перекинув ненароком,
тай лишив молочний шлях.
Не встиг навіть кліпнуть оком,
як вже небо -у зірках.

А Венера як спросоння
стала Місяцю кричать :
-Он Зоряна, твоя доня
йде Купайла зустрічать.

Місяць з радості спіткнувся,
полетів аж до землі,
Зірці мамі усміхнувся ,
засвітивсь в небесній млі.

А на березі дівчата
враз пустилися в танок.
в вишиваночках, бо свято.
Кожна мала свій вінок.

А співали, аж лунала
пісня та у небесах.
І Зоряна в дзвоник грала ,
з усмішкою на вустах.

Зорі в небі засіяли
від радості всі в сльозах.
Сльози ті росою стали
й вкрили трави на лугах.

А Сатурн кружляв по колу,
поки друзів не зустрів :
блискавка летіла гола ,
а за нею грім гримів.

І Вітрисько ледь чалапав,
і спросоння позіхав.
Дощ сидів на хмарці й плакав -
між зірками заблукав.

- Ох ,ви друзі мої вірні ,-
враз Сатурн їм закричав ,-
в небесах ви непокірні ,
ні про що вас не прохав. ,

та насмілюсь порохати :
-У Полісся ви зайшли б ,
бо стомився я чекати
вже Зорянку ,ох коли б

міг зійти я з свого кола ,
вас не став би турбувать ,
та така вже видно доля
лиш крутитись і зітхать.

Тоді Вітер надув губи :
-Ось Сатурне ,що скажу,
навіть хай зламаю зуби,
а тобі допоможу.

А на березі гуляння.
Всі стрибають над вогнем.
Враз Мишкова сестра Ганя
до Зорянки каже : „Йдем! „

І Михайло її руку
взяв і міцно-міцно стис
і під тріск й шалені звуки
над вогнем її проніс.

І щось дивне з нею сталось –
запекло й горить в душі,
серце наче розіп’ялось ,
а в очах лишень кущі

у які із неба впала.
-Боже, як могла забуть ,
що із зірки дівчам стала ...
А подруги кличуть звуть.

Раптом в небі загриміло,
дощ полив немов з відра,
Вітер мчав .Оскаженіло
на деревах листя рвав.

Потім щось підкинув вгору,
аж до блискавки підняв,
тай поніс на чорну гору,
де Грім лемент враз здійняв.

-Гей, дівчата, до землянки!
про печеру хтось згадав
-Ти не бачила Зорянки ?-
Мишко Ганну запитав.

Потім стихло все раптово.
Мить й природа вже німа
Лиш в воді хустинка нова
і Зоряночки нема.

Всі куточки обдивились,
обшукали всі кущі,
поки бідні з ніг не збились
й не промокли на дощі.

Дід Панас і баба Настя
з того горя аж злягли,
та дізнавшись про нещастя
все ж надію берегли.

Якось вийшли на стежину,
що із лісу в місто йде,
а по ній якась дівчина
вся обшарпана бреде.

Не іде ,волочить ноги,
і обличчя все в сльозах..
Раптом впала край дороги
у пилюку, просто жах!

-Боже мій , та це ж Зоряна, -
в один голос прорекли ,-
глянь Панасе ,в неї рани
наче різками сікли.

Привели дитину в хату,
вже не дощ – себе кляли ,
що годиноньку ту кляту
передбачить не змогли.

Довго баба лікувала
хвору донечку свою.
І нарешті вона встала,
вже гуляла у гаю.

Та сумні в Зорянки очі –
все щось думає й мовчить
з ранку –раннього до ночі.
Серце в Насті аж кричить :

-Скажи, доню, що з тобою?
Чом завжди така сумна?
Он дівчата під вербою,
ти ж завжди чомусь одна.

Піди з білками пограєш,
де горішки – покажи.
-Ой, бабусю, серце краєш,
краще ось що розкажи :

-Правда, те ,що я упала
з неба зіркою до Вас?
-Це, питання хвилювало
завжди ,донечко і нас.

Пішли в хату, моя мила,
щось тобі я покажу, -
баба скриню враз відкрила, -
все докладно розкажу.

Якось з дідом нам наснилось,
Що із неба уночі
зірка в ганочок прибилась
й дім горів , як від свічі.

Коли вибігли на ганок,
над кущами вився дим ,
і легесенький серпанок
заховав дитя під ним.

Вийшла із кущів дівчина,
в злоті-сріблі, вся горить.
Ось, те плаття, глянь, дитино,
бачиш, в скрині, як блищить?

Настя вийняла із скрині
плаття срібно-золоте.
-Все, дитиночко, віднині
знаєш ти, але про те

ми нікому не казали
і здогадувались лиш,
що тебе з небес прислали
нам на землю. Чом, мовчиш?

-Так, бабусю, я мовчала
бо не сміла говорить.
У ту ніч мене на скалах,
Вітер здумав заморить.

На горі крутій високій
він мене крутив шмагав,
та ще зустріч в тьмі глибокій
із Сатурном обіцяв.

Потім стихло в небосхилі,
Вітер хмари розігнав
І Сатурн здолавши милі,
своє колесо пригнав.

І сказав :”Зорянко люба,
не людина ти, повір
і земне життя то згуба,
все одно веде до зір.

Хто з земних людей так зможе
Твою душу зрозуміть?
В них вважається негожим
В мріях в небеса летіть.

Поки ти була маленька ,
зігрівалася теплом
від бабусі, що, як ненька
світить світлим джерелом.

А не буде кому гріти,
згасне в холоді душа,
схочеш в небо полетіти.
-зась, з орбіти ти зійшла.

Лиш від мене допомогу
ти отримаєш в біді.
Як зберешся у дорогу
кликнеш тричі у воді.

А іще Сатурн , бабусю,
коли все оце сказав,
полетів, а потім з висі
крикнув, що мене кохав.

-Зіронько, моя ясненька
і нас манять небеса.
Та земля нам всім, як ненька.
де ще є така краса?

У Полісся прилітають
осінь, літо і зима,
і всі пори року знають
- краю кращого нема.

Осінь золотом покриє
всі садочки і ліси.
Одяг їм Зима пошиє,
діток чмокне у носи.

А коли Весна-Веснянка
до нас в гості прилетить,
то захочеться Зорянко
буть коханою й любить.

Все попереду у тебе
і кохання і життя,
та коли злетиш у небо,
вже не буде вороття.

-Ой, бабусю, веселіше
стало й серце не горить.
-Про це, дочко, вже раніше
було б нам поговорить.

Йди гуляти , моє серце,
думки й смуток не носи.
Краще он візьми відерце
та водички принеси.
* * *

Знову весело у хаті,
там звучать пісні дівчат,
що як пташечки крилаті
позлітались в хату й сад.

Тут і Осінь золотиста
- вкрила фарбами садок.
Із калиноньки намиста
нанизала їм разок.

А за нею хуртовина
принесла з собою в ліс
білосніжну і невинну
Зиму у якої з кіс

вилітали і кружляли
все сніжиноньки малі.
Всі вони гостей чекали,
приземлившись до землі.

За морозом Весна-красна
знов спустилася з небес,
засвітило сонце ясно
й лід на Тетереві скрес.

Зацвіла і забуяла
у зелені вся земля,
а Зорянка дивувалась
тій красі немов маля.

Коли подруги-дівчата
В хороводі попливли,
то Зорянку в руту-м’яту,
як Веснянку одягли.

У вбранні зелено-косім,
вся в квітках, як коровай,
синьоока а в волоссі
грає диво-водограй.

Хто не гляне, не відвести
погляд вже від тих очей,
а розмову з нею вести-
пити мед з її речей.

І Михайло теж піймався,
он сидить , як на голках.
У Зорянку закохався,
лиш одна вона в думках.

А як погляди зустрілись,
іскри бризкнули із них.
і серця затріпотіли.
Чим Михайло не жених?

Карі очі, чорні брови
тонкий і високий стан,
хоч охочий до розмови
-в почуттях не вітруган.

То ж Зорянка й закохалась.
Певно, діло молоде.
Потім довго зустрічались,
але час невпинно йде.

Десь під осінь і весілля
відгуляли всім селом.
Молодих квітчали гіллям,
обсипали їх зерном.

Дід Панас і баба Настя
приймака хотіли мать,
та хтось мовив на нещастя:
-В дім невістку треба брать!

То ж зібравши в вузлик посаг,
молодята побрели
до села, де в ранніх росах
мак й волошки зацвіли.
* * *

В синім небі зорі сяють,
Місяць світить угорі.
зорі в вікна заглядають:
хтось пряде о цій порі,

хтось, як Катря , вишиває,
хтось сидить вже на печі,
а Зоряночка співає
пісню діткам уночі.

Нахилилась до колиски
- тихо носики сопуть.
Перемила в кадці миски,
та слова з грудей пливуть.

Зорі й Місяць аж здригнулись,
так їх вразили слова.
До вікна знов повернулись,
а Зорянка все співа:

-Ой, туманоньку, тумане,
сизенький тумане,
візьми мої сумні думи,
бо серденько в’яне.

Поніс туман думи в поле
хотів в землю кинуть,
серце моє кричить з болю
-хай думи загинуть.

Політали думи в полі
й знов на серце сіли.
Без нас, -кажуть, - буде гірше, -
Тай в небо злетіли.

-Ой , туманоньку , тумане,
друже мій, тумане,
не повернеш назад думи,
серденько зів’яне.

Тут вже Катря не стерпіла:
- от невісточку Бог дав.
рвучко встала ,знову сіла
- краще б уже й не давав.

Лиш співати вона вміє,
щось зробити не мастак,
не так шиє, не так миє,
хоч би щось зробила так!

А вже виправши білизну,
знову ж, ти чіпляєш як?
Не тим боком, якось знизу.
А сполола в полі мак?

Он, Федора аж сміялась,
ти, Михайле, чом мовчиш?
-вже і сина діставала, -
свою жінку чом не вчиш?

І так звечора й до ранку,
кожен день одну і ту ж
„пісню” слухала Зорянка.
І вже в серці повзав вуж

і морозив її душу.
Лиш Михайло зігрівав...
- Скільки ж я терпіти мушу
ці образливі слова, -

отак думалось Зорянці.
Вкотре вже, прогнавши сон
з сонцем піднялася вранці
і побігла брати льон.

Так терпіла все Зорянка,
поки дітки підросли.
Донька Люба й син Іванко
вже гусят самі пасли.

Та свекруха , ні на хвилю,
не давала їй спочить.
Он Михайла аж за милю
вгледіла тай знов кричить:

Не хазяйка твоя жінка,
як ти можеш з нею жить.
Ой, болить уже печінка,
треба ж, мило так змилить!

А Михайлові теж тяжко –
наче серед двох вогнів.
Тож поплентав до Палажки,
щоб в корчмі залити гнів.

В хату всунувсь наче хмара.
Катря ж знову за своє:
-Дуже гарна із вас пара.
Он кохання йде твоє.

Глянь, сьогодні одягнулась,
як на свято й в місто йде,
ще й коханням присягнулась,
що для вас там дім знайде.

Бач змію яку пригріла
я на грудях. Як на гріх,
в хату взяла, обігріла,
а тепер вона на сміх

твою матір підіймає.
Як на людях я з’явлюсь?
І ти совісті не маєш,
все мовчиш, як я сварюсь.

Тут Михайло до Зорянки
сп’яну :” В місто не пущу!
Не край серце мамі зранку.
Як підеш то не прощу!”

А Зоряночка рішуче:
-Ні ,Михайле, ти все чув, -
тай побігла. Аж на кручі
наздогнав її й штовхнув.

Зачепилась за гілляку,
полетіла до води,
закричала з переляку:
-Геть Михайле, звідси йди!

Аж до вечора сиділа
скривджена в отій воді
(вже і зірка засвітилась)
-Як зарадити біді?

На Зорянку подивилось
небо прямо із води.
Мерехтіло, миготіло,
ніби кликало туди.

Тут з,явилась мама- зірка
-Доню, вже пора тобі.
-Як лишу дітей, так гірко!
-Діти хай живуть , собі!

Тричі кликнули Сатурна...
Вітер колесо пригнав,
Сатурн глянув небом хмурним:
-Довго ж я тебе чекав!
* * *

* * *
Над Поліссям Зірка сяє
в темнім небі аж горить,
грім у бубон глухо грає
і тим зірку трохи злить.

А у лісі біля річки
в старій хаті лісників
двоє діток біля пічки –
там їм вогник душі грів.

А коли зросли й по світу
розійшлися хто куди,
появились і в них діти –
прості люди, не зірки.

Тільки в мріях все літають.
Люблять землю й небеса.
Ті пісні й вірші складають,
тих хвилює так краса,

що все втілюють в полотнах.,
хтось -у дерево, у скло.
хтось в металах благородних
бачить творче джерело.

* * *

А якщо вже слів цих в’язка
засмутила до плачу,
не забудь, що це лиш казка.
Хочеш, іншу напишу.