ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Артур Сіренко
2024.11.21 23:09
Замість післямови до книги «Холодне Сонце») Мої тексти осінні – я цього не приховую. Приховувати щось від читача непростимий гріх. Я цього ніколи не робив і борони мене Будда таке колись вчинити. Поганої мені тоді карми і злої реінкарнації. Сторінки мо

Ярослав Чорногуз
2024.11.21 22:17
Мов скуштував солодкий плід,
Так око смакувало зримо --
Я їхав з заходу на схід,
Ну просто з осені у зиму.

Здалося - світла пелена
Траву зелену геть укрила.
Видіння з потягу вікна,

Ігор Шоха
2024.11.21 20:17
Минуле не багате на сонети.
У пам’яті – далекі вояжі
і нинішні осінні вітражі
задля антивоєнного сюжету.

Немає очевидної межі
між істиною й міфами адепта
поезії, іронії, вендети,

Євген Федчук
2024.11.21 19:59
Сидять діди на колоді в Миська попід тином.
Сидять, смалять самокрутки, про щось розмовляють.
Либонь, все обговорили, на шлях поглядають.
Сонечко вже повернулось, вигріва їм спини.
Хто пройде чи то проїде, вітається чемно,
Хоч голосно, а то раптом як

Ігор Деркач
2024.11.21 18:25
                І
До автора немає інтересу,
якщо не інтригує читача
як то, буває, заголовки преси
про деякого горе-діяча.

                ІІ
На поприщі поезії немало

Артур Курдіновський
2024.11.21 18:18
Ми розучились цінувати слово,
Що знищує нещирість і брехню,
Правдиве, чисте, вільне від полови,
Потужніше за струмені вогню.

Сьогодні зовсім все не так, як вчора!
Всі почуття приховує музей.
Знецінене освідчення прозоре,

Іван Потьомкін
2024.11.21 17:53
Якщо не в пекло Господь мене спровадить,
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу

Юлія Щербатюк
2024.11.21 13:44
Цей дивний присмак гіркоти,
Розчинений у спогляданні
Того, що прагнуло цвісти.
Та чи було воно коханням?

Бо сталося одвічне НЕ.
Не там, не з тими, і не поряд.
Тому і туга огорне

Володимир Каразуб
2024.11.21 09:49
Ти вся зі світла, цифрового коду, газетних літер, вицвілих ночей,
У хтивому сплетінні повноводних мінливих рік і дивних геометрій.
Земля паломників в тугих меридіанах, блакитних ліній плетиво стрімке.
Що стугонить в лілейних картах стегон
В м'яких, п

Микола Дудар
2024.11.21 06:40
Сім разів по сім підряд
Сповідався грішник…
( Є такий в житті обряд,
Коли туго з грішми )
І те ж саме повторив
Знову й знов гучніше.
( Щоби хто не говорив —
Краще бути грішним… )

Віктор Кучерук
2024.11.21 06:38
Димиться некошене поле.
В озерці скипає вода.
Вогнями вилизує доли.
Повсюди скажена біда.
Огидні очам краєвиди –
Плоди непомірного зла.
Навіщо нас доля в обиду
Жорстоким злочинцям дала?

Микола Соболь
2024.11.21 04:27
Черешнею бабуся ласувала –
червоний плід, як сонце на зорі.
У сірих стінах сховища-підвалу
чомусь таке згадалося мені.
Вона немов вдивлялась у колишнє
і якось тихо-тихо, без вини,
прошепотіла: «Господи Всевишній,
не допусти онукові війни».

Володимир Каразуб
2024.11.21 01:27
        Я розіллю л
                            І
                             Т
                              Е
                                Р
                                  И
               Мов ніч, що розливає
                  Морок осінн

Сонце Місяць
2024.11.20 21:31
Наснив тоді я вершників у латах
Слухав про королеву кпин
В барабани били й співали селяни
Лучник стріли слав крізь ліс
Покрик фанфари линув до сонця аж
Сонце прорізло бриз
Як Природа-Мати в рух ішла
У семидесяті ці

Іван Потьомкін
2024.11.20 13:36
Сказала в злості ти: «Іди під три чорти!»
І він пішов, не знаючи у бік який іти.
І байдуже – направо чи наліво...
А ти отямилась, як серце заболіло:
«Ой, лишенько, та що ж я наробила?!..»
Як далі склалось в них – не знати до пуття:
Зійшлись вони чи

Юрій Гундарєв
2024.11.20 09:10
років тому відійшов у засвіти славетний іспанський танцівник Антоніо Гадес.
Мені пощастило бачити його на сцені ще 30-річним, у самому розквіті…


Болеро.
Танцює іспанець.
Ніби рок,
а не танець.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Поезія):

Кай Хробаковськи
2024.11.19

Ля Дмитро Дмитро
2024.11.16

Владислав Аверьян
2024.11.11

Соловейко Чубук
2024.11.02

Незнайка НаМісяці
2024.11.01

Дарина Риженко
2024.10.30

Богдан Фекете
2024.10.17






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Тетяна Сливко (1958) / Вірші / Твори для дітей

 Зорянка
В синьоокому Поліссі ,
там , де Тетерів-ріка,
на високому узліссі
в соснах хата лісника.

Тут стоїть вона й стояла
більше сотні довгих літ.
Як лісничиха казала -
не гнівила Божий світ.

На подвір’ї білки грались,
(як у Пушкінських казках).
Баба з дідом милувались,
поки не наснилось в снах,

ніби з неба зірка впала
Їм на ганок уночі,
й хата їхня запалала
від безжальної свічі.

Із спросоння дід до бабці:
- Горимо,- і ну, тікать.
Баба стрибнула у капці
Зі страхУ давай кричать.

Та цілісіньким був ганок-
над кущами вився дим,
все покрив легкий серпанок,
ворушилось щось під ним!

Баба з дідом заглянули,
і заклякли :” диво з див?”
у кущах дзвіночки грали.
Голос чийсь заговорив:

-Трохи холодно в болоті.
Не могли б мене зігріть?
Перед ними в сріблі-злоті
(Боже,можна й оніміть)

дивна дівчинка явилась
неймовірної краси.
Баба діда ущіпнула:
-Доторкнися до коси.

Може сон нам далі сниться,
може мариться у сні?
А дівча як засміється:
- Милі ви які й смішні.

Як зігрієте Зорянку,
за онучку буду Вам,
не захочете - до ранку
небу я тепло віддам.

Баба й дід помолоділи –
Ох, як мріяли про те...
Бог один знав , як хотіли
дитинчатко золоте.

Бач почув Отець молитви.
скрасить старість їм дитя,
є для кого тепер жити,
іншим стане в них життя.
А у небі над Поліссям
грають зорі молоді:
- Десь Зоряночка над лісом
пролетіла – буть біді!

Зірка- мама також плаче:
- Як я вгледіть не змогла?
Місяць крутиться аж скаче:
- Як же знати ти могла,

що у нашої дитини
мрія знову оживе
впасти з неба до людини.
- Що ж, тепер хай там живе.

лиш би нам подала звістку.
-Ой, Венера буде зла,
вже Зоряна за невістку
їй не буде ,хоч росла

наша донечка з Сатурном,
наче братик і сестра.
-Глянь, вже небо стає хмурим,
мабуть спати нам пора.

Зорі в синім небі згасли,
Місяць в хмарах теж заснув.
Сонце викотилось ясне,
Промінь хмарку проковтнув.

А поснідавши, враз боком
покотилось лісом вниз.
Оцінило пильним оком,
як зібрали в лісі хмиз,

як готуються до свята,
всі готуються ,чи ні,
через вогнище стрибати
і купальські піть пісні.

Задоволене гуляло
і світило з неба всім.
Ввечері за гору впало,
підстрибнувши разів сім.

Міцно Тетерівка спала,
притулившись до ріки.
Лиш Федора рано встала -
в ліс ходила залюбки.

Всі Федору в селі знали:
баба шустра , як гаплик.
То ж за милю обминали,
щоб не втрапить на язик.

Баба всунулась в калоші,
гострий серп й мішок взяла
(дні якраз були хороші)
то ж вона у ліс пішла.

Розумілася на травах,
знала де яка росте.
ТО ж пробіглась по канавах,
й знайшла місце там густе:

материнки, звіробою,
лопухів і череди.
Все оте взяла з собою
й низом вийшла до води.

Поверталася додому
повз хатину лісника,
а відчувши голод й втому
постелила рушника

на широкому пеньочку,
(в ліс вона й обід взяла)
то ж присівши на горбочку,
з’їла все і прилягла.

Раптом сміх вона почула
на подвір’ї лісника.
Баба в дірку заглянула,
ледь не впала із пенька.

На подвір’ї ж білки грають,
дівка з ними гомонить.
Білки їй пісні співають –
та у дзвоники дзвенить.

1-а білка:
Білий гриб дід Боровик
під пеньком сидіти звик,
став себе він вихваляти,
що уміє танцювати,

2-а білка:
Усміхнувся в вуса Пень:
-Ти базікаєш весь день,
а чи зможеш показати ,
як почну на дудці грати?

3-я білка:
ноти пень з дупла дістав
і на дудочці заграв.
ніжку гриб хотів підняти,
та упав, не може встати!

4-а білка:

І веселі Сироїжки
дружно стукнули у ніжки
тай утнули гопака
раз оказія така.

5-а білка:
А Опеньки хоч маленькі
теж хлоп’ята веселенькі,
враз пустилися в танок
заплели вінком пеньок.

6-а білка:
І Лисички невеличкі
повмивали свої щічки,
тай почали краков’як,
кажуть: ”Зможеш, діду ,так?

7-а білка:
А червоні Мухомори
піднімають ніжки вгору,
та приспівуючи в лад,
йдуть вперед, убік, назад.

Разом:
Хочемо тебе спитати :
- Хто ж з них вміє танцювати?

Оточили Білки дівку,
стали в очі заглядать,
перша сіла на голівку.
Зможеш, - каже, - відгадать?

Ох, - Федора з переляку
у село - мерщій тікать!
Зачепилась за гілляку,
впала і не може встать.

Все ж зібрала вкупу сили
( бабу вітром, як змело)
Марту ледь в селі не збила
-Ой, у лісі, що було!

Тут Федора прибрехала ,
що у лісі все гуло,
вило, ухкало, кричало.
Налякала все село.

Звістка мчить в селі швиденько -
попереду язика.
То ж дорослі і маленькі
теж летять до лісника,

щоб спитати вражу силу,
чом лякає він бабів.
Хтось схопив з собою вила,
хтось в кишені дулю сплів.

Бігли ,падали, вставали
всяк хотів перепочить.
В лісі аж, під дубом впали,
раптом піп, як закричить :

- Он , погляньте, хтось від річки
йде до хати лісників.
- То дівча йде невеличке ,-
так козак їм відповів.

Оточили всі хатину.
- Може є тут якийсь звір?
- В них немає навіть тину!
- Нумо ,хлопці, йдемо в двір.

У дворі щеня дрімало,
кіт на сонечку лежав,
баба Настя просо жала,
дід Панас пенька рубав.

Крик і гам усіх сполохав:
Дід на місці так і вкляк;
кіт лиш дременув до льоху.
Слово взяв нарешті дяк.

- Ми прийшли у вас спитати :
З ким ви дружбу завели,
про все хочемо ми знати.
Де дівчисько узяли?

Про що з білками говорить,
хто вона, звідкіль прийшла
і нарешті ,що тут робить?
Мову з вами як знайшла?

-Може в ній та вража сила,
що злякала все село ,-
виставив Михайло вила ,-
-чом у лісі так гуло?

Баба й дід перелякались
за коханеє дитя ,
Та відразу ж здогадались
хто приплів про те виття.

-Боже мій , та це ж Федора
днями спала у траві.
Де Федора там і горе ,
щось наснилось тій сові.

Потім баба до Михайла
-Слухай ,що скажу я вам,
цю дитину на Купайла
хтось підкинув в квіти нам.

То ж тепер нам за онуку
(років може так із п’ять)
відганяє нудьгу-злюку.
Дасть Бог ,буде колись й зять.

Тут і красная дівиця
вийшла наче із води –
чиста, свіжа, білолиця.
-Донечко, ходи сюди.

Дівчина ледь зашарілась,
оченята підняла,
всім низесенько вклонилась,
Настю за рукав взяла :

-Бачу гості дорогії
завітали із села ,-
опустила довгі вії ,-
- просимо всіх до стола.

- Ні ,вже вибачте на слові ,-
мовив в відповідь дячок ,-
залишайтеся здорові
смішно , всі ми на гачок

знов піймалися , як риби
А Федора ж з нами є ?
-Та немає її ніби !
-Баба втнула вже своє!

А дівчата до Зорянки,
як рій бджіл на стиглий плід
позлітались й кажуть :”Зранку
будем в лісі рвати цвіт .

То ж приходь, вниз на колоду,
навчимо вінки сплітать
ну а потім їх на воду
підем ввечері пускать.

Ще попросимо Михайла,
щоб нам вілечко зрубав.
він напевно до Купайла,
в лісі хмиз увесь зібрав.

Хлопці хмиз отой підпалять,
буде вогнище палать.
Ще Марену в ньому спалять.
а ми будемо стрибать.

Ох ,зраділа баба Настя ,
дивлячись на тих дівчат
І Зоряночка від щастя
аж сіяла, потім в сад

вийшла й довго проводжала
поглядом юрму людей
і неначе гостре жало
вирвав хтось з її грудей

В синім небі Сонце світить,
заглядає в кожен двір.
І пофарбувавши квіти,
попливло в зелений бір.

Квіти взявшись дружно в боки
і собі у ліс ідуть:
- Там дівчата синьоокі
нас напевно ,не знайдуть

не сплетуть із нас віночок
і не пустять по ріці ,-
мовив до квіток дзвіночок,
слізку втерши на щоці.

Лиш Ромашка посміхнулась
з себе здмухнувши росу :
- Щоб в болоті я зігнулась?
Хто оцінить там красу?

Як на мене, то я буду
мліть в віночку на ріці,
але в ліс з вами не піду,
тут лишу я корінці!

Поки квіти сперечались,
то і вечір наступив.
Зорі в небесах мовчали,
Місяць віз кудись котив.

Перекинув ненароком,
тай лишив молочний шлях.
Не встиг навіть кліпнуть оком,
як вже небо -у зірках.

А Венера як спросоння
стала Місяцю кричать :
-Он Зоряна, твоя доня
йде Купайла зустрічать.

Місяць з радості спіткнувся,
полетів аж до землі,
Зірці мамі усміхнувся ,
засвітивсь в небесній млі.

А на березі дівчата
враз пустилися в танок.
в вишиваночках, бо свято.
Кожна мала свій вінок.

А співали, аж лунала
пісня та у небесах.
І Зоряна в дзвоник грала ,
з усмішкою на вустах.

Зорі в небі засіяли
від радості всі в сльозах.
Сльози ті росою стали
й вкрили трави на лугах.

А Сатурн кружляв по колу,
поки друзів не зустрів :
блискавка летіла гола ,
а за нею грім гримів.

І Вітрисько ледь чалапав,
і спросоння позіхав.
Дощ сидів на хмарці й плакав -
між зірками заблукав.

- Ох ,ви друзі мої вірні ,-
враз Сатурн їм закричав ,-
в небесах ви непокірні ,
ні про що вас не прохав. ,

та насмілюсь порохати :
-У Полісся ви зайшли б ,
бо стомився я чекати
вже Зорянку ,ох коли б

міг зійти я з свого кола ,
вас не став би турбувать ,
та така вже видно доля
лиш крутитись і зітхать.

Тоді Вітер надув губи :
-Ось Сатурне ,що скажу,
навіть хай зламаю зуби,
а тобі допоможу.

А на березі гуляння.
Всі стрибають над вогнем.
Враз Мишкова сестра Ганя
до Зорянки каже : „Йдем! „

І Михайло її руку
взяв і міцно-міцно стис
і під тріск й шалені звуки
над вогнем її проніс.

І щось дивне з нею сталось –
запекло й горить в душі,
серце наче розіп’ялось ,
а в очах лишень кущі

у які із неба впала.
-Боже, як могла забуть ,
що із зірки дівчам стала ...
А подруги кличуть звуть.

Раптом в небі загриміло,
дощ полив немов з відра,
Вітер мчав .Оскаженіло
на деревах листя рвав.

Потім щось підкинув вгору,
аж до блискавки підняв,
тай поніс на чорну гору,
де Грім лемент враз здійняв.

-Гей, дівчата, до землянки!
про печеру хтось згадав
-Ти не бачила Зорянки ?-
Мишко Ганну запитав.

Потім стихло все раптово.
Мить й природа вже німа
Лиш в воді хустинка нова
і Зоряночки нема.

Всі куточки обдивились,
обшукали всі кущі,
поки бідні з ніг не збились
й не промокли на дощі.

Дід Панас і баба Настя
з того горя аж злягли,
та дізнавшись про нещастя
все ж надію берегли.

Якось вийшли на стежину,
що із лісу в місто йде,
а по ній якась дівчина
вся обшарпана бреде.

Не іде ,волочить ноги,
і обличчя все в сльозах..
Раптом впала край дороги
у пилюку, просто жах!

-Боже мій , та це ж Зоряна, -
в один голос прорекли ,-
глянь Панасе ,в неї рани
наче різками сікли.

Привели дитину в хату,
вже не дощ – себе кляли ,
що годиноньку ту кляту
передбачить не змогли.

Довго баба лікувала
хвору донечку свою.
І нарешті вона встала,
вже гуляла у гаю.

Та сумні в Зорянки очі –
все щось думає й мовчить
з ранку –раннього до ночі.
Серце в Насті аж кричить :

-Скажи, доню, що з тобою?
Чом завжди така сумна?
Он дівчата під вербою,
ти ж завжди чомусь одна.

Піди з білками пограєш,
де горішки – покажи.
-Ой, бабусю, серце краєш,
краще ось що розкажи :

-Правда, те ,що я упала
з неба зіркою до Вас?
-Це, питання хвилювало
завжди ,донечко і нас.

Пішли в хату, моя мила,
щось тобі я покажу, -
баба скриню враз відкрила, -
все докладно розкажу.

Якось з дідом нам наснилось,
Що із неба уночі
зірка в ганочок прибилась
й дім горів , як від свічі.

Коли вибігли на ганок,
над кущами вився дим ,
і легесенький серпанок
заховав дитя під ним.

Вийшла із кущів дівчина,
в злоті-сріблі, вся горить.
Ось, те плаття, глянь, дитино,
бачиш, в скрині, як блищить?

Настя вийняла із скрині
плаття срібно-золоте.
-Все, дитиночко, віднині
знаєш ти, але про те

ми нікому не казали
і здогадувались лиш,
що тебе з небес прислали
нам на землю. Чом, мовчиш?

-Так, бабусю, я мовчала
бо не сміла говорить.
У ту ніч мене на скалах,
Вітер здумав заморить.

На горі крутій високій
він мене крутив шмагав,
та ще зустріч в тьмі глибокій
із Сатурном обіцяв.

Потім стихло в небосхилі,
Вітер хмари розігнав
І Сатурн здолавши милі,
своє колесо пригнав.

І сказав :”Зорянко люба,
не людина ти, повір
і земне життя то згуба,
все одно веде до зір.

Хто з земних людей так зможе
Твою душу зрозуміть?
В них вважається негожим
В мріях в небеса летіть.

Поки ти була маленька ,
зігрівалася теплом
від бабусі, що, як ненька
світить світлим джерелом.

А не буде кому гріти,
згасне в холоді душа,
схочеш в небо полетіти.
-зась, з орбіти ти зійшла.

Лиш від мене допомогу
ти отримаєш в біді.
Як зберешся у дорогу
кликнеш тричі у воді.

А іще Сатурн , бабусю,
коли все оце сказав,
полетів, а потім з висі
крикнув, що мене кохав.

-Зіронько, моя ясненька
і нас манять небеса.
Та земля нам всім, як ненька.
де ще є така краса?

У Полісся прилітають
осінь, літо і зима,
і всі пори року знають
- краю кращого нема.

Осінь золотом покриє
всі садочки і ліси.
Одяг їм Зима пошиє,
діток чмокне у носи.

А коли Весна-Веснянка
до нас в гості прилетить,
то захочеться Зорянко
буть коханою й любить.

Все попереду у тебе
і кохання і життя,
та коли злетиш у небо,
вже не буде вороття.

-Ой, бабусю, веселіше
стало й серце не горить.
-Про це, дочко, вже раніше
було б нам поговорить.

Йди гуляти , моє серце,
думки й смуток не носи.
Краще он візьми відерце
та водички принеси.
* * *

Знову весело у хаті,
там звучать пісні дівчат,
що як пташечки крилаті
позлітались в хату й сад.

Тут і Осінь золотиста
- вкрила фарбами садок.
Із калиноньки намиста
нанизала їм разок.

А за нею хуртовина
принесла з собою в ліс
білосніжну і невинну
Зиму у якої з кіс

вилітали і кружляли
все сніжиноньки малі.
Всі вони гостей чекали,
приземлившись до землі.

За морозом Весна-красна
знов спустилася з небес,
засвітило сонце ясно
й лід на Тетереві скрес.

Зацвіла і забуяла
у зелені вся земля,
а Зорянка дивувалась
тій красі немов маля.

Коли подруги-дівчата
В хороводі попливли,
то Зорянку в руту-м’яту,
як Веснянку одягли.

У вбранні зелено-косім,
вся в квітках, як коровай,
синьоока а в волоссі
грає диво-водограй.

Хто не гляне, не відвести
погляд вже від тих очей,
а розмову з нею вести-
пити мед з її речей.

І Михайло теж піймався,
он сидить , як на голках.
У Зорянку закохався,
лиш одна вона в думках.

А як погляди зустрілись,
іскри бризкнули із них.
і серця затріпотіли.
Чим Михайло не жених?

Карі очі, чорні брови
тонкий і високий стан,
хоч охочий до розмови
-в почуттях не вітруган.

То ж Зорянка й закохалась.
Певно, діло молоде.
Потім довго зустрічались,
але час невпинно йде.

Десь під осінь і весілля
відгуляли всім селом.
Молодих квітчали гіллям,
обсипали їх зерном.

Дід Панас і баба Настя
приймака хотіли мать,
та хтось мовив на нещастя:
-В дім невістку треба брать!

То ж зібравши в вузлик посаг,
молодята побрели
до села, де в ранніх росах
мак й волошки зацвіли.
* * *

В синім небі зорі сяють,
Місяць світить угорі.
зорі в вікна заглядають:
хтось пряде о цій порі,

хтось, як Катря , вишиває,
хтось сидить вже на печі,
а Зоряночка співає
пісню діткам уночі.

Нахилилась до колиски
- тихо носики сопуть.
Перемила в кадці миски,
та слова з грудей пливуть.

Зорі й Місяць аж здригнулись,
так їх вразили слова.
До вікна знов повернулись,
а Зорянка все співа:

-Ой, туманоньку, тумане,
сизенький тумане,
візьми мої сумні думи,
бо серденько в’яне.

Поніс туман думи в поле
хотів в землю кинуть,
серце моє кричить з болю
-хай думи загинуть.

Політали думи в полі
й знов на серце сіли.
Без нас, -кажуть, - буде гірше, -
Тай в небо злетіли.

-Ой , туманоньку , тумане,
друже мій, тумане,
не повернеш назад думи,
серденько зів’яне.

Тут вже Катря не стерпіла:
- от невісточку Бог дав.
рвучко встала ,знову сіла
- краще б уже й не давав.

Лиш співати вона вміє,
щось зробити не мастак,
не так шиє, не так миє,
хоч би щось зробила так!

А вже виправши білизну,
знову ж, ти чіпляєш як?
Не тим боком, якось знизу.
А сполола в полі мак?

Он, Федора аж сміялась,
ти, Михайле, чом мовчиш?
-вже і сина діставала, -
свою жінку чом не вчиш?

І так звечора й до ранку,
кожен день одну і ту ж
„пісню” слухала Зорянка.
І вже в серці повзав вуж

і морозив її душу.
Лиш Михайло зігрівав...
- Скільки ж я терпіти мушу
ці образливі слова, -

отак думалось Зорянці.
Вкотре вже, прогнавши сон
з сонцем піднялася вранці
і побігла брати льон.

Так терпіла все Зорянка,
поки дітки підросли.
Донька Люба й син Іванко
вже гусят самі пасли.

Та свекруха , ні на хвилю,
не давала їй спочить.
Он Михайла аж за милю
вгледіла тай знов кричить:

Не хазяйка твоя жінка,
як ти можеш з нею жить.
Ой, болить уже печінка,
треба ж, мило так змилить!

А Михайлові теж тяжко –
наче серед двох вогнів.
Тож поплентав до Палажки,
щоб в корчмі залити гнів.

В хату всунувсь наче хмара.
Катря ж знову за своє:
-Дуже гарна із вас пара.
Он кохання йде твоє.

Глянь, сьогодні одягнулась,
як на свято й в місто йде,
ще й коханням присягнулась,
що для вас там дім знайде.

Бач змію яку пригріла
я на грудях. Як на гріх,
в хату взяла, обігріла,
а тепер вона на сміх

твою матір підіймає.
Як на людях я з’явлюсь?
І ти совісті не маєш,
все мовчиш, як я сварюсь.

Тут Михайло до Зорянки
сп’яну :” В місто не пущу!
Не край серце мамі зранку.
Як підеш то не прощу!”

А Зоряночка рішуче:
-Ні ,Михайле, ти все чув, -
тай побігла. Аж на кручі
наздогнав її й штовхнув.

Зачепилась за гілляку,
полетіла до води,
закричала з переляку:
-Геть Михайле, звідси йди!

Аж до вечора сиділа
скривджена в отій воді
(вже і зірка засвітилась)
-Як зарадити біді?

На Зорянку подивилось
небо прямо із води.
Мерехтіло, миготіло,
ніби кликало туди.

Тут з,явилась мама- зірка
-Доню, вже пора тобі.
-Як лишу дітей, так гірко!
-Діти хай живуть , собі!

Тричі кликнули Сатурна...
Вітер колесо пригнав,
Сатурн глянув небом хмурним:
-Довго ж я тебе чекав!
* * *

* * *
Над Поліссям Зірка сяє
в темнім небі аж горить,
грім у бубон глухо грає
і тим зірку трохи злить.

А у лісі біля річки
в старій хаті лісників
двоє діток біля пічки –
там їм вогник душі грів.

А коли зросли й по світу
розійшлися хто куди,
появились і в них діти –
прості люди, не зірки.

Тільки в мріях все літають.
Люблять землю й небеса.
Ті пісні й вірші складають,
тих хвилює так краса,

що все втілюють в полотнах.,
хтось -у дерево, у скло.
хтось в металах благородних
бачить творче джерело.

* * *

А якщо вже слів цих в’язка
засмутила до плачу,
не забудь, що це лиш казка.
Хочеш, іншу напишу.





Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.



      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2011-07-05 20:09:27
Переглядів сторінки твору 1245
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.440 / 5.32)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (3.504 / 5.25)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.722
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні оцінювати
Конкурси. Теми Наша міфологія, вірші
Автор востаннє на сайті 2016.06.06 17:24
Автор у цю хвилину відсутній