Небо вічне, Земля довговічна
Лао-цзи („Канон Дао і Де”)
40 років тому, в епоху дотелевізійного існування мешканців сіл і хуторів, я, учень сільської школи, у фізичному кабінеті, на дні дерев’яної скриньки, яка мала на кутах фігурні бляшки, схожі на елементи рицарського вбрання, відкопав, ховаючись, скарб – замотану у чорний папір касету з кіноплівкою. На кришці касети був короткий напис: „Брак – немає звукової доріжки”. Більше про фільм ніхто нічого сказати не міг.
На той час я вже встиг освоїти нехитру професію кіномеханіка (в масштабах школи) і цим дуже гордився. У тому ж фізкабінеті я переглянув фільм спершу сам, а потім, із дозволу директора, ще кілька разів при переповненій глядацькій аудиторії. Документальна кінострічка правдиво висвітлювала життя амурського тигра. Рідкісна краса природи, драматичні кадри полювання на плямистого оленя, а ще впритул голова тигра, розпластаного на снігу. Візерунчасті сніжинки падали на довгі вуса звіра і, зустрівшись з його гейзерним видихом, – танули, перетворюючись у краплинки води, які ніби кульки ртуті, з’єднувалися в одну велику.
Потім велика крапля своєю вагою хилила волосину і, скочуючись вниз, падала. Звільнившись від зайвої ваги, волосина бриніла, затухаючи, немов струна музичного інструмента...
Повернутися так далеко в минуле і висмикнути з глибини пам’яті спомин, як із колодязя затонуле відро, змусив мене фільм „Мікрокосмос” режисерів: Клода Нурідсані і Марі Перрену (1996 рік).
Вже з перших кадрів фільму забуваєш про асфальтно-паркетні думки і таку ж мову почутих наративів, про „умебльовані штольні”, що пахнуть євроремонтом і бетонну поезію бучних міст.
Загалом документальна стрічка сприймається як дивовижна казка. Часом – драматична. Якщо акцентувати погляд глядача на візуальних символах ідеї краси життя природи з безліччю маленьких неодухотворених істот, незахищених навіть від звичайних природних явищ (вітер і злива), то смерть комахи у фільмі вже сприймається не як кінець буття і повернення її життєвої сили у загальне джерело, а як людська драма: полоненого павутинням коника, ще живого, але вже приреченого, павук потягнув за собою, як вершник-татарин, на мотузці, нещасну, зв’язану і закатовану людину. (Пригадаймо моторошний епізод у фільмі А.Тарковського „Андрій Рубльов”).
Ми – недосконалі істоти, бо не озброївшись приладами, всякими і різними, ніколи не почуємо інфразвук пісні велетенського кита в океані і не зможемо побачити тисячі помахів пташиних крил колібрі. Як відомо, щоб створити фільм „Мікрокосмос”, авторам потрібно було 20 років досліджень, приготувань і зйомок.
То що ж більшості з нас заважає слухати сюрчання коників і щебетання пташок? Чи наші погляди зосереджені лише на лінії горизонту – ні вище, ні нижче? Чи на стежці, що веде до джерел, ми боїмося забруднити взуття і втрапити в реп’яхи?
Приголомшливі кадри фільму „Мікрокосмос”: пустеля, руда мертва земля вся в тріщинах, ніби в ранах, а по ній торує шлях ланцюг пухнастих гусениць, торкаючись одна одної. Все так файно і струнко. І коли маєш надію, що ось-ось пустеля закінчиться і ці прекрасні істоти знайдуть хоча б травинку, – починаєш розуміти катастрофу – у ватажка „збився” біологічний компас, і він прилаштувався за останньою гусеницею... Отак вони і ходять, зупиняючись, по колу.
Ліна Костенко ще під час Помаранчевої революції в інтерв’ю сказала: „...Суспільство інфіковане тліном мертвих ідеологій...” Хто розірве хибне коло наших ідеологій і виведе тих, хто пішов за керманичем, через рукотворну пустелю?..
2011 рік