Людина прагне кольору

Микола Вінграновський

Припускаю, що німецький режисер Гогол Лобмайр, побувавши у вісімнадцяти екзотичних куточках нашої планети, розташованих на кількох островах і всіх материках, відзняв таку велику кількість плівки, що унікальних кадрів вистачило сповна на два фільми – „Найкрасивіші ландшафти Землі” і „Барви Землі”. Вони вийшли на екрани у 1996 році.
Перший фільм (картинно-слайдовий) має скоріше пізнавальну цінність. Як на мене, фільм „Барви Землі” вигідно відрізняється від першого більш насиченою інформативністю, тематичним спрямуванням послідовності кадрів та завуальованою образністю. У кінострічці колір несе таку величезну енергетику, що вона часом контрастує з лінією видива і засліплює.
У фільмі є колоритні персонажі – аборигени Америки і Африки. Їх показано в органічному єднанні з природою, ніби ілюстрація „Гармонії світу” – категорії філософського даосизму. Зокрема, якщо це араб-кочівник – сивий дідусь зі зморшкуватим, рельєфним обличчям, – то режисер майстерно накладає на його лице інше рухливе зображення – зневодненої потрісканої пустелі. А якщо це індіанці, то бачимо вже цілу мізансцену у каньйоні: обрядове приготування рудої мінеральної фарби для обличчя на фоні наскельних первісних малюнків і демонстрація автентичного танцю своїх предків. Домінує коричневе і бронзове забарвлення у одязі індіанців та на химерних скелях, і навіть вода, що проривається між камінням, теж стає рудою. Об’єднує більшість героїв стрічки відсутність у них усмішки та погляд у далечінь. Вбачається у цьому спокій – близький до іконної піднесеності, якийсь прихований душевний тягар та невловима драма поколінь...
Вибух гейзера здіймається у височінь на сотні метрів. Струмені кип’ятку і пари, схожі на десятки шабель і списів, поступово закривають біле сліпуче сонце і кидають на мертву землю темну тінь. На максимальній висоті хмарочос гейзера набуває сталевого кольору і затихає, даруючи безхмарному синьому небу білясту хмаринку. Потому в небі вже з’являються скупчення чорних дощових хмар.
Зображення одних і тих же природних явищ, наприклад водоспаду, змінюється у кінострічці залежно від місця зйомки і тематичного спрямування. Один могутній водоспад демонструється з висоти польоту птаха. Він спроможний нищити, руйнувати чи перетворювати свинцеву скелю на велетенські труби органу. Колір білий і чорний. Звук за кадром глухий і тривожний.
А інший водоспад, уже тихий і спокійний, дарує життя під акомпанемент пташиного співу траві, прядиву яскраво-зелених подорослів, багряній квіточці, схожій на велику полуницю, бджолі і рожево-червоному лососю (під час нересту).
Королівський пінгвін виходить на берег граційно, поважно і знатно. Чорна голова його красиво обрамлена з боків оранжевими плямами, а шия вкрита різнокольоровим пір’ям ідеального спектрального складу, який міниться (знизу догори) салатним, солом’яним і канарковим, шафрановим і червіньковим відливом. Краса небачена!
Доречним є закадровий мелодійний пісенний супровід. Він додає піднесеного настрою особливо у фіналі кінострічки, коли альбатрос, розправивши величезні крила, пливе над зеленою долиною, морем, горами і льодовиками. Кінокамера при цьому не відстає від птаха і летить за ним у тому ж тихому, сповільненому темпі.
Я знаю напевно, що коли ноги мої загрузнуть у розплавленому асфальті, а очі втомляться від свинцевого-сірого довкілля, мені захочеться бачити кольори і відтінки, як у прекрасному фільмі „Барви Землі”, де домінує ліричність пейзажу та аромат казковості...

2011 рік