ЧИ В НАШІЙ ХАТІ - НАША ВОЛЯ?

Ген, сонце сходить в синє небо
Над позолотою ланів,
І сурма втóрить: браття, треба
В нас відродити велетнів!

Бо й Пушкін, той “великорос”,
Що за царевим за наказом
Наш рід в “Полтавє” хтів осмíять,
Себе малим відчув одразу,
Коли у нaклеп став він втíлять
Слова гетьмáнові – накази:

“Давно без батькової слави
Ми, як воли, в ярмі жили́,
У підданстві або Варшави,
Або великої Москви.
Возиться годі з москалями,
Укрáйні царством буть пора!
Москаль жахнеться перед нами”.

Чи то, як навіть у Росії,
Її ж то вірного синá,
Наш славний, часом, дух пройняв,
То ми, від Бога українці,
Будeмо кланятись, мов вівці?
Не вірю! Мовим своє “Я”!
Нам сил додасть наша земля.

І більш не вимовить Москви́ні,
Що мій народ не мав горди́ні,
“Что он нє вєдаєт святині,
Что он нє знаєт благостині,
Что он нє любіт нєчєго,
Что кровь готов он літь, как воду,
Что прєзіраєт он свободу,
Что нєт отчизни для нєго”.

А ми ще змалку цю “Полтаву”
Вивчали й сорому не мали,
І плюнуть в очі москалю
Ніхто не міг.
Всі щось чекали
І бруд на себе виливали.

Коли ж всміхнулась доля раз,
Чи варто гаяти нам час?
Не краще ль нам оту “Полтаву”
Переписати на свій лад
І втрачену під нею славу
Вітчизні повернуть назад.

Пора, брати! Покажем нині,
Що є у душах в нас святині!
Благославить нас мати й доля
Бо в нашій хаті – наша воля!

Павло Гай-Нижник
24 вересня 1990 р.