Над озером в глухій діброві
Спасався десь-колись монах,
Все в праці тихій і суровій,
В задумі, пості й молитвах.
Вже смерті ждучи леда-хвилі,
Старий і гріб собі копав
І, щоб з життя ослобонили,
Святих угодників благав.
Раз в літню пору край порога
Своєї хаточки старий
Анахорет моливсь до бога.
Смеркало. Пінивсь чорторий
На озері і дихав млою.
Бір почорнів. У небесах
Плив місяць смугов світляною
Вдивлявся в хвилі наш монах.
Глядить, і страх його проймає,
І сам не зна, що пізнає.
І бачить, хвиля бризка, грає
І тиха знов, гладка стає.
І враз легенька, мов тінь ночі,
Біленька, мов маєвий сніг,
З хвиль діва виплива, плюскоче
І мовчки сіла на моріг.
На монаха глядить тужливо
І пишні коси чеше влад...
Старий із острахом на диво
Глядить на ту чудову стать.
Вона головкою хитнула,
Рукою старцеві кивнула
І враз падучою звіздою
У сонних хвиль глибінь пірнулa.
Всю ніч не спав старий понурий
І не молився цілий день,
В думок зворушених він бурі
Вбачав ту дівчину лишень.
Знов мла на бори ляговиться,
Крізь хмари місяць прогляда,
І знов на березі дівиця
Сидить, чарівна та бліда.
Глядить, манить його до себе,
Цілує, мовби знехотя,
То грає, плюскається в водах,
Регоче, плаче, мов дитя.
Монаха кличе й мов зітхає...
"Сюди! Сюди!" І звук бринить
І знов у хвилях поринає
Серед нічної тишини.
На третій день пустинник сивий
До праці й труду вже не йшов,
Сидів над озером до ночі,
Аж бір покрила мряка знов.
Розвіяв ранок тьму нічную -
По монасі пропав і слух,
Лиш сиву бороду у хвилях
В час бурі бачив раз пастух.