Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Як чаклунський неназваний дух,
Що гуляє в розтерзанім місті
У симфоніях злих завірюх.
Вуж крадеться, як пізнє прозріння,
Ніби правда забута, жорстка.
І постане, як ніжне творіння,
У душу проникає до глибин,
Твоє предивним щемом серце тисне,
Мов коси розвіває у верби.
І млоїть так у грудях, тихо млоїть,
І скотиться сльоза несамохіть,
І навіть загрубілий в битвах воїн
Фірма
З комірки з переляку через лаз
гайнули так, що заблукали враз.
хоч це так очевидно -
Нема мені без тебе
наснаги до життя.
За нетривалий час
ти стала мені рідною -
В минуле,
де відсутня ти,
Завесніло, наче то переддень,
Коли брили й цеглини
Стають жовтими квітами.
Вчитель, що пізнав виноград,
Що прийшов з глинища снів,
Сказав-напророчив, що вода на столі
Перетвориться в шкаралущу Істини,
Порятунок людського роду
Личко горде
Вільне дівча, лихе дівча
Не батьків твоїх оце дитинча бо
Хай, дівча, гайда кричати
у квітки -
мати душу кольорову...
є чорна шаль
для кутання зорі...
солодкі сни -
на ніжну колискову
Безбарвна мить.
Усе сьогодні
Гниє, смердить.
Читати мушу
Я до кінця
Фальшиві душі,
А ми – червоні кінники,
і це про нас
поповнюють билинники
пісень запас –
про те, як днями млистими
й ночами багрянистими
І аркуші злітають стрімголов
З календаря, мов невідчутні миті,
Та крізь папери проступає кров.
Зима, весна і літо пронесуться,
Як марення, як навіжений сон.
Крізь них прогляне невмолима сутність,
У нього є пронизлива новела «Дивак». Головний її герой хлопчик Олесь - НЕ такий, як інші. Він полюбляє ма
Ярослав Саландяк
Наїв! Наїв! Продовжу про наїв —
мистецький напрям, ворог формалізму.
Мене він часто ранив і гоїв
мою з дитинства логіку залізну,
На луках вологих незрушно лежать, -
Порушує явно світання бажане
Затверджений часом короткий формат.
Подовжує лінощі сяйне проміння
І птиці не пробують ритми й лади, -
Сповиті ще з ночі важким безгомінням,
У моро
І білосніжні радісні свята.
Вдягну, мов для красивої вистави,
У білі шуби села та міста.
Різдвяна зірка сяє вам ласкаво,
А хуртовина смуток заміта.
Неначе режисер, почую "браво",
Дійові особи
Голос поза світлинами
Ярослав Саландяк
Іван Банах
Степан Колодницький
Володимир Федорчук
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
ВІДПОВІДЬ НА КОМЕНТАР, або поетичні світи мають право бути різними
Доброго дня, Ярославе. Думала, у Вас вистачить гумору не тільки для своїх "виховних" пародій, але бачу, що Ви налаштовані серйозно. Тому теж відповідатиму серйозно.
Перше. Я не зірка. І поетом/поетесою себе ніколи не називаю і не вважаю. Мене абсолютно влаштовує визначення, яке колись сказав про себе Татчин: "я автор своїх текстів".
Друге. Текст написаний не про якусь конкретну "зірочку" (бо епіграф - це ж не присвята), а узагальнююче.
Третє. Якщо вже долучати сюди конкретику, то я й інші неодноразово намагалися поділитися і своїм досвідом, і своїми думками, і конкретними порадами. І що у відповідь? "А вас чого це хвилює?", "Я вважаю нижче свого достоїнства з вами розмовляти", "А ви чого сюди прийшли?" Пам"ятаєте? Це там, де Ви дозволили собі назвати іншого автора "виродком". Коли я поділилася своїм баченням із "зірочкою" в сонеті 66 Шекспіра, вона відповіла мені через Валерія Хмельницького. Мабуть, безпосередньо мені відповідати теж нижче її достоїнства. Це не "незалежність характеру", як Ви сказали. Це елементарне хамство і невміння себе поводити. Але це безпосередньо не стосується поезії, а лише вихованості.
Четверте. Ми всі вчимося. Завжди. І якщо на цьому шляху знаходяться люди, які хочуть нам допомогти, то не варто бігти від них на п"єдестал. Бо він може виявитися всього лише унітазом (вибачте). Це має бути зрозумілим однозначно.
П"яте. Кожна "зірочка", яка не вміє сприймати критику, стає жертвою "зіркової хвороби". Тим більше, що в даному випадку - з Л. Н. - про це взагалі не йдеться, бо до "зірочки" їй ще ой, як далеко.
З надією на Ваше розуміння.
На жаль, коли йдуть такі серйозні "бої" навколо молодої обдарованої і перспективної творчої особистості, тут уже не до гумору.
До речі зауважу, що мої пародії у переважній більшості таки виховні без лапок. Бо висміюють смислові недоліки. Є серед них пародії-компліменти, як на Ваш вірш чи на Павлюка, але то – швидше винятки, ніж правило. Але це – окрема розмова.
Це – Ваше право вважати себе автором своїх текстів, я це право цілком визнаю, як і за шановним Сергієм Татчином. Але, думаю, що Ви з ним творчі особистості, якими керує чи не виключно розум, інтелект.
Я належу до іншого типу творчих особистостей, які живуть більше серцем і емоціями, тому є романтиком. І знаю, що і в поезії, і особливо, в музиці, емоції справді щирі глибокі правдиві дають значно більше насолоди, аніж голий інтелект. Є піаністи, які мають віртуозну техніку, але їхня гра – беземоційна, її слухати довше ніж півгодини – неможливо. Насолода від інтелектуальних досягнень – короткочасна, а від емоційних – вічна.
Я вважаю, що слово «текст» є абсолютно неприйнятним словом для поезії. Воно – мертве, канцелярське слово, і може застосовуватись, як на мене, тільки для характеристики поезії у коментарях, критичних чи наукових статтях, зрештою – прозі.
Пишу майже завжди римовані вірші, бо рима – це музика поезії, маю певний хист від народження, тому вважаю себе поетом, так як і Ігор Павлюк і чимало інших творчих особистостей. До речі і Вас вважаю талановитою поетесою і Сергія Осоку – талановитим поетом.
Можу погодитися з Вашими міркуваннями стосовно певної зазнайкуватості, «зіркової хвороби» Лілії Ніколаєнко.
Але вона просто не знала, хто перед нею, трохи прихворіла
«зірковою хворобою» і забула про те, що вона королева тільки для тих, хто був на уманському фестивалі(і то - відносно), а не загалом – на «ПМ»і. А Ви тут, образно кажучи – королева-мати для усіх нас. І тому, Ви ж самі сказали, що оце невміння поводити себе не стосується поезії, а стосується лише вихованості. Але суто емоційно Ви образилися, як і Сергій Осока, на її відповіді, і Ви, і він, у своїх висновках-прогнозах, передбаченнях, Ви з ним взяли на себе роль пророків і передбачили, раз вона уражена зірковою хворобою, то вона безперспективна поетеса.
Е ні, даруйте, тут не згоден. Хвороби минають, а талант залишається. Вже після уманського фестивалю, читаючи її нові твори, я побачив силу її обдарування, вона вчиться в класиків і в неї виходить, виходить. Вже її справедливо і несправедливо побили добряче, а за одного битого, як мовиться, двох небитих дають.
Я беру на себе сміливість вилікувати її від цієї хвороби, (бо ми несемо відповідальність за тих, кого приручили) навчити вихованості і поваги, бо бачу великий творчий потенціал у Лілії (вона, хоч і не зовсім переможець в Уманському фесті (див. м-л Софії Кримовської), але ще й лауреат конкурсу «Золотий тризубець», і багато тут на «ПМ» шановних авторів з високим рейтингом, як наприклад, Любов Бенедишин, визнають це.
Ось саме через це «неадекватне» встановлення безперспективності молодої і обдарованої поетеси Сергієм Осокою я і назвав його отим неґречним словом і не заберу його назад, поки він не вибачиться перед нею за свої «неадекватні» коментарі типу «ні уму ні серцю» (я не цитую прямо, бо це займає багато місця) без пояснень конкретних, що він мав на увазі.
А стосовно прогнозів що «вона безперспективна школярка» (С.Осока – цитата не дослівна, бо вже знищені ті коментарі РМ) хто з нас правий, покаже час, тому пропоную повернутися до цієї розмови через рік-два.
Я вважаю, що Лілія має високий потенціал, що її творчість це – майбутнє справді суто класичного напряму поезії, який потребує плекання уважного і чуйного.
І що працювати з молоддю треба так, (бодай наближатися до цього рівня) як це робив Павло Тичина – передплачував районні газети, читав там вірші початківців, потім викликав їх у Київ і в залі засідань НСПУ привселюдно цитував їхні вдалі рядки… Вони піднімалися, щасливі і окрилені і йшли в поезію впевнено. І такими стали Микола Сом, якому Тичина за свої гроші купив костюм у важкі повоєнні роки, Петро Засенко й інші.
І ще одне – дуже важливе. Уолт Уітмен, Михайль Семенко, Павло Мовчан, Сергій Жадан, Сергій Осока, Наталка Білоцерківець, (з якою я пропрацював в одній редакції і сидів в одній кімнаті понад 10 років), Іван Андрусяк, Чорнява Жінка – то один світ, а Вільям Шекспір, П»єр Ронсар, Тарас Шевченко, Василь Симоненко, Ігор Павлюк (хоч і не в чистому вигляді), і з Вашого дозволу, Ярослав Чорногуз та Лілія Ніколаєнко і багато тут присутніх – інший світ. Світи інтелекту і емоцій, так умовно їх назвемо. І чи варто одне одного ненавидіти, якщо ми різні? Побільше поетів – хороших і різних, вже не пригадую, хто це сказав, але сказав правильно.
У мене особисто склалися дуже приязні взаємини із автором протилежного напряму СонцеМісяцем, якого всі тут знають, а я навіть не знаю його ні справжнього імені, і ніколи не бачив його особисто в реальному світі. Але не раз, через симпатію і повагу до його творів – віршів і коментарів - і собі писав коментарі в такому химерному і сюрреалістичному ключі, як він, а він, у свою чергу, навіть на своїх сторінках, у відповідь, писав прозорі за змістом класичні вірші і сонети. І це було і є приємно і цікаво.
То чому б і надалі цим різним світам не взаємовідштовхуватися, а взаємопроникати або хоча б співіснувати поруч із повагою і розумінням?!
З повагою
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
