Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.12
22:33
Пророкам було велено воскресати
В країні, де собори будують з ясенів,
Зрізуючи їхні ще живі стовбури,
Як зрізують свічки залізними ножицями
Біля закіптюжених портретів апостолів,
Коли циферблати
вічнопоспішаючих годинників
Перетв
В країні, де собори будують з ясенів,
Зрізуючи їхні ще живі стовбури,
Як зрізують свічки залізними ножицями
Біля закіптюжених портретів апостолів,
Коли циферблати
вічнопоспішаючих годинників
Перетв
2026.11.12
20:29
Стояв звичайний березневий ранок.
Був понеділок. В школу треба йти.
Я кусень хліба смальцем намастив,
Вхопив портфель і вискочив на ганок.
Жуючи хліб, дістався до зупинки.
Трамвай ось-ось повинен підійти,
Мене до школи швидко довезти.
Трамваєм шлях
Був понеділок. В школу треба йти.
Я кусень хліба смальцем намастив,
Вхопив портфель і вискочив на ганок.
Жуючи хліб, дістався до зупинки.
Трамвай ось-ось повинен підійти,
Мене до школи швидко довезти.
Трамваєм шлях
2026.11.12
20:24
Мені не дасть спокою цей плач,
плач із середини лісу,
із його гущавини.
Плач дитини чи невідомого пророка,
плач сторіччя,
плач незбагненності,
невизначеності.
Плач, який переходить
плач із середини лісу,
із його гущавини.
Плач дитини чи невідомого пророка,
плач сторіччя,
плач незбагненності,
невизначеності.
Плач, який переходить
2026.11.12
15:05
Зранку зібраним чилімам
Відра додані в світлицях,
Над рогами їх витає
Дум неясних зграя дика.
Ширма з хутра у куточку
У ранковому серпанку
Шепіт шашеля рятує.
Явори, каміння, крики,
Відра додані в світлицях,
Над рогами їх витає
Дум неясних зграя дика.
Ширма з хутра у куточку
У ранковому серпанку
Шепіт шашеля рятує.
Явори, каміння, крики,
2026.11.12
11:02
Леся Українка і Василь Симоненко, молоді, красиві, харизматичні, повернулися до нас…
4 листопада 2026 року на сцені Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки в Києві відбулася надзвичайна подія. Вірші двох видатних українських
2026.11.12
07:21
Ворог винищити нас не в змозі,
Не убити волі у серцях -
Попри перепони на дорозі,
Ми незламні будем до кінця.
В стійкості кується перемога,
Людський дух гартується в боях -
До мети освітлює дорогу
Незборима правди течія.
Не убити волі у серцях -
Попри перепони на дорозі,
Ми незламні будем до кінця.
В стійкості кується перемога,
Людський дух гартується в боях -
До мети освітлює дорогу
Незборима правди течія.
2026.11.12
06:54
«РАФАЕЛЬ САНТІ: ПЕРЕДЧУТТЯ, АБО ТРАГЕДІЯ ГАРМОНІЇ»
(Драматичний есей-містерія в голосах на три з’яви з прологом та епілогом)
Дійові особи:
Рафаель Санті – Майстер світла, принц живопису, який шукає абсолютну гармонію;
(Драматичний есей-містерія в голосах на три з’яви з прологом та епілогом)
Дійові особи:
Рафаель Санті – Майстер світла, принц живопису, який шукає абсолютну гармонію;
2026.11.11
23:37
Замовить Mot et Chandon
У приватний кабінет
”Хай їдять торт“ звелить
Мовби Мері-Антуанет
Ліки від певності
Хрущов ти, чи Кеннеді
Будь-коли тебе запросить і ти скажеш ”так“
У приватний кабінет
”Хай їдять торт“ звелить
Мовби Мері-Антуанет
Ліки від певності
Хрущов ти, чи Кеннеді
Будь-коли тебе запросить і ти скажеш ”так“
2026.11.11
21:38
Ще нас нема, а камені живуть -
нутро застигле давнього вулкана.
Ці свідки світотворення, що стануть
І свідками занепаду, мабуть...
І перший водоспад, і перший ліс,
І перше слово, так, оте, найперше,
Що блискавку об камінь раптом скреше -
І розіллє
нутро застигле давнього вулкана.
Ці свідки світотворення, що стануть
І свідками занепаду, мабуть...
І перший водоспад, і перший ліс,
І перше слово, так, оте, найперше,
Що блискавку об камінь раптом скреше -
І розіллє
2026.11.11
13:37
Хто не помер за волю і свободу,
у того невеликий пієтет,
який не заслуговує на оду,
хай краще слух порадує дует.
Диктує моду на пустий сюжет
нечесана поетика бомонду.
Папуги теж піїти із народу
у того невеликий пієтет,
який не заслуговує на оду,
хай краще слух порадує дует.
Диктує моду на пустий сюжет
нечесана поетика бомонду.
Папуги теж піїти із народу
2026.11.11
10:43
Господи, дякую Тобі за тишу, наповнену голосами.
Господи, я знову чую пісню своєї мами.
Господи, слухаю мову мого татусьо.
Господи, чую Твоє: «Поклич. Я озвуся».
Господи, мій любий, пресвітлий Боже,
Люблю Тебе усім серцем, як тільки можу.
Господи,
Господи, я знову чую пісню своєї мами.
Господи, слухаю мову мого татусьо.
Господи, чую Твоє: «Поклич. Я озвуся».
Господи, мій любий, пресвітлий Боже,
Люблю Тебе усім серцем, як тільки можу.
Господи,
2026.11.11
10:35
Симфонія № 45 (Прощальна) Йозефа Гайдна виконується при свічах, закріплених на пюпітрах музикантів, які у фінальній частині один за одним припиняють грати, гасять свічі й залишають сцену. Згодом сходить зі сцени і диригент. Симфонію дограють лише два музи
2026.11.11
09:44
Цей погляд, ніби гостре жало,
вколов у серце мовчазне.
— Нічого вам не обіцяла,
тож не бентежте ви мене.
Самотня жінка ще не привід
торкатися її долонь;
з маршрутки на зупинці вийду,
вколов у серце мовчазне.
— Нічого вам не обіцяла,
тож не бентежте ви мене.
Самотня жінка ще не привід
торкатися її долонь;
з маршрутки на зупинці вийду,
2026.11.11
08:58
вона і він
пишуть навзаєм одне одному
якусь маячню
бо це їхнє уміння саме у цім моменті
ще щось писати
тут головне навязливо
увійти у ритм
зовсім необовязково
пишуть навзаєм одне одному
якусь маячню
бо це їхнє уміння саме у цім моменті
ще щось писати
тут головне навязливо
увійти у ритм
зовсім необовязково
2026.11.11
06:10
Неспокійний, як вітрисько,
Прудконогий цей хлопчисько,
Що в глибинах небовиду
Таємничо зник без сліду.
Заховався за хмаринку
На якусь одну хвилинку,
Бо за мить повз мене знову
Шмигонув у гай вербовий,
Прудконогий цей хлопчисько,
Що в глибинах небовиду
Таємничо зник без сліду.
Заховався за хмаринку
На якусь одну хвилинку,
Бо за мить повз мене знову
Шмигонув у гай вербовий,
2026.11.10
23:06
Під ноги осінь сипала бурштин
І шила сповідь жовтими нитками.
Стою на тихій вулиці один...
Тут відчиню собі останню браму.
Всі відзвуки зимових іменин
Оглушені осінніми дощами.
У кожній краплі бачить грішник син
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І шила сповідь жовтими нитками.
Стою на тихій вулиці один...
Тут відчиню собі останню браму.
Всі відзвуки зимових іменин
Оглушені осінніми дощами.
У кожній краплі бачить грішник син
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Любов Долик (1965) /
Проза
Сон
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Сон
Щоразу по-іншому сниться наша хата. Отоді, як мали її продавати, снилося мені, що у нашій хаті “кабачок” – отаке львівське ретро-кафе, у "парку" стоять столики під смугастими величезними парасолями, світять ліхтарі старовинні – солодко-жовто так світять, і дами ходять у довгих сукнях, у капелюшках і з мереживними парасольками в руках – усе як і мало б бути у ретро-часі ...І грає музика, а вікно – чомусь у стіні нашої комори є вікно, і з нього подаються страви на замовлення, а я біжу з кухні у свою кімнату – а все перероблено, тут готують їсти, тут миють посуд...
Іншого разу – а той раз був іще давніше, ще, мабуть, солодкої моєї підлітковості, так снилося мені, що вийшла я з хати, а ще отой просмолений піддашок із залізничних шпал стояв у сусідстві, де пожежники тримали свої вогнегасники – так от я стала попід ним, глянула на небо – а там ціла конференція літальних апаратів, космічних, і так їх багато, і такі вони усі дивні та різні, єдине – усі вони було отого ніжного сріблястого кольору, яким буває місяць уповні листопадової ночі... І я знала, що звідти на мене дивляться (хто? які істоти? люди? інопланетяни?) Не було страху, просто була цікавість і відчуття – от, ти тепер це знаєш, тепер маєш розказати, передати...
Найбільший, найстрашніший біль прийшов, коли минув перший рік. Мама жила у сестри, я зрідка навідувалася в рідне місто, але до хати підійти боялася. Одного разу все-таки не втерпіла – і прийшла до неї. Хата стояла сиротою і мовчки плакала сірими запиленими вікнами. На вікні у кухні залишилися ще наші ситцеві фіраночки із зелененькими дрібними квіточками, а у вікні кімнати побачила зісохлий вазонок, якого мама залишила новим господарям... Хата дивилася заслоненими фіранками, як стара бабця сльозливими очима – не плачучи, а просто очі старі, не можуть уже і відкритися добре, сльозяться... У провулку коло хвіртки виросла кропива, а біля сараїв – трава, височенна, у півметра ростом... Такого у нас ніколи не було. Було завжди чисте подвір׳я, яке ми щосуботи підмітали... Старий дерев׳яний паркан коло городчику похилився, місцями поперекошувався і намагався не впасти, як останній п׳яничка...
Як мені тоді боліло і плакалося... І вночі мені приснилася хата знову – величезними широкими підвалами, мурованими сходами-переходами підземними, які вели до дивних і давніх скарбів... А ще я видерлася на свій улюблений стрих, а там серпень, теплий і вже трішки посивілий, трава вижовкла на краю даху росте, а за ринвою – новий мур починається, виявляється, тут є ще декілька кімнат, і ці люди, що купили будинок, не знають про це, треба їм сказати... Шукаю, щось шукаю на своєму стриху – так, як колись, просто блукаю і перескладую якісь папери, постелені на підлогу, ящики...
А ото нещодавно мені сказали, що почалася будова у нашому будинку, піднесли йому стіни вище та накрили металочерепицею дах, красивий будинок дивиться на моє рідне місто.
І сьогодні мені вкотре приснилася наша хата. Стала уже тепер вищою – стіни вже мали висоту, певно, метрів з п׳ять, а на тій стіні, яка дивиться у наш "парк" на лівому верхньому кутку – кілька барельєфів левів, так, наче той кут складено не цегли, а з великих метрових блоків, і в кожному блоку – оте зображення лева, їх певно з десяток, усі вони різні. А нижче, так, що дитина дістане рукою, також вилущені з-під штукатурки блоки, а на одному з них – напис польською (цеглою, звичайною рудою цеглою виведений, як то діти люблять цеглою по стінах писати). А напис ... було там слово "кедь" – "kedy " – оце пам׳ятаю… Але то словосполучення там написане - ніби – тоді - коли … і ще якісь написи…
І мама там, у хаті, весела, молода... І хата висока, і колір у неї такий теплий, такий сонячно жовтий, радісний. І будинок наш – колишній палац, як ото усі середньовічні львівські палаци – тільки ніхто того не знає, досі не знає, бо тільки мені це відкрилося уві сні...
Навіщо усе це написала? Мабуть, щоб крикнути - "Не продавайте рідного!" Це я аж тепер зрозуміла.
Іду дзвонити до мами. Недаремно ж мені приснився нині цей сон...
Іншого разу – а той раз був іще давніше, ще, мабуть, солодкої моєї підлітковості, так снилося мені, що вийшла я з хати, а ще отой просмолений піддашок із залізничних шпал стояв у сусідстві, де пожежники тримали свої вогнегасники – так от я стала попід ним, глянула на небо – а там ціла конференція літальних апаратів, космічних, і так їх багато, і такі вони усі дивні та різні, єдине – усі вони було отого ніжного сріблястого кольору, яким буває місяць уповні листопадової ночі... І я знала, що звідти на мене дивляться (хто? які істоти? люди? інопланетяни?) Не було страху, просто була цікавість і відчуття – от, ти тепер це знаєш, тепер маєш розказати, передати...
Найбільший, найстрашніший біль прийшов, коли минув перший рік. Мама жила у сестри, я зрідка навідувалася в рідне місто, але до хати підійти боялася. Одного разу все-таки не втерпіла – і прийшла до неї. Хата стояла сиротою і мовчки плакала сірими запиленими вікнами. На вікні у кухні залишилися ще наші ситцеві фіраночки із зелененькими дрібними квіточками, а у вікні кімнати побачила зісохлий вазонок, якого мама залишила новим господарям... Хата дивилася заслоненими фіранками, як стара бабця сльозливими очима – не плачучи, а просто очі старі, не можуть уже і відкритися добре, сльозяться... У провулку коло хвіртки виросла кропива, а біля сараїв – трава, височенна, у півметра ростом... Такого у нас ніколи не було. Було завжди чисте подвір׳я, яке ми щосуботи підмітали... Старий дерев׳яний паркан коло городчику похилився, місцями поперекошувався і намагався не впасти, як останній п׳яничка...
Як мені тоді боліло і плакалося... І вночі мені приснилася хата знову – величезними широкими підвалами, мурованими сходами-переходами підземними, які вели до дивних і давніх скарбів... А ще я видерлася на свій улюблений стрих, а там серпень, теплий і вже трішки посивілий, трава вижовкла на краю даху росте, а за ринвою – новий мур починається, виявляється, тут є ще декілька кімнат, і ці люди, що купили будинок, не знають про це, треба їм сказати... Шукаю, щось шукаю на своєму стриху – так, як колись, просто блукаю і перескладую якісь папери, постелені на підлогу, ящики...
А ото нещодавно мені сказали, що почалася будова у нашому будинку, піднесли йому стіни вище та накрили металочерепицею дах, красивий будинок дивиться на моє рідне місто.
І сьогодні мені вкотре приснилася наша хата. Стала уже тепер вищою – стіни вже мали висоту, певно, метрів з п׳ять, а на тій стіні, яка дивиться у наш "парк" на лівому верхньому кутку – кілька барельєфів левів, так, наче той кут складено не цегли, а з великих метрових блоків, і в кожному блоку – оте зображення лева, їх певно з десяток, усі вони різні. А нижче, так, що дитина дістане рукою, також вилущені з-під штукатурки блоки, а на одному з них – напис польською (цеглою, звичайною рудою цеглою виведений, як то діти люблять цеглою по стінах писати). А напис ... було там слово "кедь" – "kedy " – оце пам׳ятаю… Але то словосполучення там написане - ніби – тоді - коли … і ще якісь написи…
І мама там, у хаті, весела, молода... І хата висока, і колір у неї такий теплий, такий сонячно жовтий, радісний. І будинок наш – колишній палац, як ото усі середньовічні львівські палаци – тільки ніхто того не знає, досі не знає, бо тільки мені це відкрилося уві сні...
Навіщо усе це написала? Мабуть, щоб крикнути - "Не продавайте рідного!" Це я аж тепер зрозуміла.
Іду дзвонити до мами. Недаремно ж мені приснився нині цей сон...
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
