Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.08.14
13:29
Крізь сиву хмару світить сонце,
Мов пробивається з-за ґрат,
І зазирає до віконця,
Неначе гноблений Сократ.
Воно важливе щось промовить
Крізь огорожу тлустих хмар,
Крізь тлум, репресії і мори,
Крізь заборони від нездар.
Мов пробивається з-за ґрат,
І зазирає до віконця,
Неначе гноблений Сократ.
Воно важливе щось промовить
Крізь огорожу тлустих хмар,
Крізь тлум, репресії і мори,
Крізь заборони від нездар.
2026.08.14
12:49
Я б до тебе пішла, та боюся високих трав.
Я б тобі прокричала – боюся відлуння грому.
Без човна попливла б, та глибокий і чорний став,
І не вийти на березі темному і слизькому.
Я б тобі написала про все, та немає слів.
Полетіла б до тебе, та небо
Я б тобі прокричала – боюся відлуння грому.
Без човна попливла б, та глибокий і чорний став,
І не вийти на березі темному і слизькому.
Я б тобі написала про все, та немає слів.
Полетіла б до тебе, та небо
2026.08.14
12:03
Вірю в майбутнє моєї країни,
вірю в народ,
що піднявся з колін,
в зоране поле,
у гілку калини,
в сад біля хати
з червоних калин.
вірю в народ,
що піднявся з колін,
в зоране поле,
у гілку калини,
в сад біля хати
з червоних калин.
2026.08.14
11:15
Плетусь зажурена з «Сільпо»
В холодну днину.
Мені б проїхатись в метро —
До моря плину,
Кружляти чайкою над ним
У небосхилі,
З обличчя змити смутку грим
В смарагді хвилі,
В холодну днину.
Мені б проїхатись в метро —
До моря плину,
Кружляти чайкою над ним
У небосхилі,
З обличчя змити смутку грим
В смарагді хвилі,
2026.08.14
11:05
Битва за Фароський міст: кохання на руїнах світу
Генеральний штурм Ганімеда почався на світанку, коли море навколо Фароського маяка покрилося сотнями єгипетських човнів. Новий командувач кинув у бій усе. Битва на вузькому молу перетворилася на кривав
2026.08.14
10:52
Що ви, керманичі кпину?
Що, реквізити курні?
Хто з вас ще вірить в людину,
Хто ляже поруч в труні?-
-Ми і смерекові голки,
-Ми і молюски глибин,
Як марципанові вовки
Що, реквізити курні?
Хто з вас ще вірить в людину,
Хто ляже поруч в труні?-
-Ми і смерекові голки,
-Ми і молюски глибин,
Як марципанові вовки
2026.08.14
07:29
Зникають сни приємні завжди
З досвітнім заспівом півнів,
Бо потім більше негаразди
Повсюди бачаться мені.
Бо далі - швидкості шалені
Та люди радісні й сумні, -
І щире прагнення щоденне
Земного щастя не у сні.
З досвітнім заспівом півнів,
Бо потім більше негаразди
Повсюди бачаться мені.
Бо далі - швидкості шалені
Та люди радісні й сумні, -
І щире прагнення щоденне
Земного щастя не у сні.
2026.08.14
04:58
Нещирість професійно тисне руку
Та непомітно крутить карамболь.
У серце заповзає, мов зміюка,
Вичікуючи, вправно грає роль.
Маскується у тиші та у криках,
Постійно грає світло й позитив.
Нещирість - різна та багатолика,
Та непомітно крутить карамболь.
У серце заповзає, мов зміюка,
Вичікуючи, вправно грає роль.
Маскується у тиші та у криках,
Постійно грає світло й позитив.
Нещирість - різна та багатолика,
2026.08.13
23:50
Сього дивного і вітряного року-приблуди я вирішив відвідати зачаровані Маркізькі острови (не відпочити, ні, бути, мислити, творити – ця місцина саме для цього, особливо Нуку-Хіва). Я ціную нетутешні Маркізи за прозору атмосферу споглядання, неземний спокі
2026.08.13
22:52
Уже весна, радіти б треба,
і відшукати у собі
колись даровані із неба
вцілілі струни, далебі.
Мажорні, сонячні, на втіху
і життєдайні, як тоді, —
щоб не підігрували лиху,
і відшукати у собі
колись даровані із неба
вцілілі струни, далебі.
Мажорні, сонячні, на втіху
і життєдайні, як тоді, —
щоб не підігрували лиху,
2026.08.13
18:59
тобі поезія та пафос
мені непевність і нудьга
життя сяк-так
благеньке факт
іще скоринка з пирога
питай чого усе вертатись
до слів у цій коморі
га?
мені непевність і нудьга
життя сяк-так
благеньке факт
іще скоринка з пирога
питай чого усе вертатись
до слів у цій коморі
га?
2026.08.13
18:16
Не даруй лілові
почуття мені,
у квітковім слові
— пагінець брехні.
Не божись в коханні,
аж до скону літ —
серцю притаманно
обривати цвіт.
почуття мені,
у квітковім слові
— пагінець брехні.
Не божись в коханні,
аж до скону літ —
серцю притаманно
обривати цвіт.
2026.08.13
15:42
Нашу тягу до свободи нічим не зламати,
Бо віками наші предки її гартували,
Кров‘ю славних синів й дочок її поливали,
Аби вільним ми народом змогли, врешті стати.
Як старалися сусіди, щоб нас покорити,
Ми для них ясир і бидло, малороси були.
Але ми с
Бо віками наші предки її гартували,
Кров‘ю славних синів й дочок її поливали,
Аби вільним ми народом змогли, врешті стати.
Як старалися сусіди, щоб нас покорити,
Ми для них ясир і бидло, малороси були.
Але ми с
2026.08.13
13:19
Яскраве сонячне проміння.
Так протискається весна
Крізь заборони і каміння,
Крізь забобони й письмена.
Таке проміння пропікає
До всіх глибин, до всіх основ.
Воно жорстоке, ніби Каїн,
Так протискається весна
Крізь заборони і каміння,
Крізь забобони й письмена.
Таке проміння пропікає
До всіх глибин, до всіх основ.
Воно жорстоке, ніби Каїн,
2026.08.13
09:38
Зрада під покровом ночі: Смерть полководця Ахілла
Поки римляни святкували перемогу над спрагою, у таборі єгиптян, що розкинувся в західній частині міста, зріла зовсім інша отрута – отрута амбіцій та зради. У наметі полководця Ахілла панувала задуха. С
2026.08.13
06:31
В серпні, наче квіточка,
Усихає літечко
І радіти ніколи
Дітворі канікулам, -
Літа вічна кривдниця
Осінь швидко близиться.
13.08.26
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Усихає літечко
І радіти ніколи
Дітворі канікулам, -
Літа вічна кривдниця
Осінь швидко близиться.
13.08.26
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.09.04
2025.08.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Любов Долик (1965) /
Проза
Сон
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Сон
Щоразу по-іншому сниться наша хата. Отоді, як мали її продавати, снилося мені, що у нашій хаті “кабачок” – отаке львівське ретро-кафе, у "парку" стоять столики під смугастими величезними парасолями, світять ліхтарі старовинні – солодко-жовто так світять, і дами ходять у довгих сукнях, у капелюшках і з мереживними парасольками в руках – усе як і мало б бути у ретро-часі ...І грає музика, а вікно – чомусь у стіні нашої комори є вікно, і з нього подаються страви на замовлення, а я біжу з кухні у свою кімнату – а все перероблено, тут готують їсти, тут миють посуд...
Іншого разу – а той раз був іще давніше, ще, мабуть, солодкої моєї підлітковості, так снилося мені, що вийшла я з хати, а ще отой просмолений піддашок із залізничних шпал стояв у сусідстві, де пожежники тримали свої вогнегасники – так от я стала попід ним, глянула на небо – а там ціла конференція літальних апаратів, космічних, і так їх багато, і такі вони усі дивні та різні, єдине – усі вони було отого ніжного сріблястого кольору, яким буває місяць уповні листопадової ночі... І я знала, що звідти на мене дивляться (хто? які істоти? люди? інопланетяни?) Не було страху, просто була цікавість і відчуття – от, ти тепер це знаєш, тепер маєш розказати, передати...
Найбільший, найстрашніший біль прийшов, коли минув перший рік. Мама жила у сестри, я зрідка навідувалася в рідне місто, але до хати підійти боялася. Одного разу все-таки не втерпіла – і прийшла до неї. Хата стояла сиротою і мовчки плакала сірими запиленими вікнами. На вікні у кухні залишилися ще наші ситцеві фіраночки із зелененькими дрібними квіточками, а у вікні кімнати побачила зісохлий вазонок, якого мама залишила новим господарям... Хата дивилася заслоненими фіранками, як стара бабця сльозливими очима – не плачучи, а просто очі старі, не можуть уже і відкритися добре, сльозяться... У провулку коло хвіртки виросла кропива, а біля сараїв – трава, височенна, у півметра ростом... Такого у нас ніколи не було. Було завжди чисте подвір׳я, яке ми щосуботи підмітали... Старий дерев׳яний паркан коло городчику похилився, місцями поперекошувався і намагався не впасти, як останній п׳яничка...
Як мені тоді боліло і плакалося... І вночі мені приснилася хата знову – величезними широкими підвалами, мурованими сходами-переходами підземними, які вели до дивних і давніх скарбів... А ще я видерлася на свій улюблений стрих, а там серпень, теплий і вже трішки посивілий, трава вижовкла на краю даху росте, а за ринвою – новий мур починається, виявляється, тут є ще декілька кімнат, і ці люди, що купили будинок, не знають про це, треба їм сказати... Шукаю, щось шукаю на своєму стриху – так, як колись, просто блукаю і перескладую якісь папери, постелені на підлогу, ящики...
А ото нещодавно мені сказали, що почалася будова у нашому будинку, піднесли йому стіни вище та накрили металочерепицею дах, красивий будинок дивиться на моє рідне місто.
І сьогодні мені вкотре приснилася наша хата. Стала уже тепер вищою – стіни вже мали висоту, певно, метрів з п׳ять, а на тій стіні, яка дивиться у наш "парк" на лівому верхньому кутку – кілька барельєфів левів, так, наче той кут складено не цегли, а з великих метрових блоків, і в кожному блоку – оте зображення лева, їх певно з десяток, усі вони різні. А нижче, так, що дитина дістане рукою, також вилущені з-під штукатурки блоки, а на одному з них – напис польською (цеглою, звичайною рудою цеглою виведений, як то діти люблять цеглою по стінах писати). А напис ... було там слово "кедь" – "kedy " – оце пам׳ятаю… Але то словосполучення там написане - ніби – тоді - коли … і ще якісь написи…
І мама там, у хаті, весела, молода... І хата висока, і колір у неї такий теплий, такий сонячно жовтий, радісний. І будинок наш – колишній палац, як ото усі середньовічні львівські палаци – тільки ніхто того не знає, досі не знає, бо тільки мені це відкрилося уві сні...
Навіщо усе це написала? Мабуть, щоб крикнути - "Не продавайте рідного!" Це я аж тепер зрозуміла.
Іду дзвонити до мами. Недаремно ж мені приснився нині цей сон...
Іншого разу – а той раз був іще давніше, ще, мабуть, солодкої моєї підлітковості, так снилося мені, що вийшла я з хати, а ще отой просмолений піддашок із залізничних шпал стояв у сусідстві, де пожежники тримали свої вогнегасники – так от я стала попід ним, глянула на небо – а там ціла конференція літальних апаратів, космічних, і так їх багато, і такі вони усі дивні та різні, єдине – усі вони було отого ніжного сріблястого кольору, яким буває місяць уповні листопадової ночі... І я знала, що звідти на мене дивляться (хто? які істоти? люди? інопланетяни?) Не було страху, просто була цікавість і відчуття – от, ти тепер це знаєш, тепер маєш розказати, передати...
Найбільший, найстрашніший біль прийшов, коли минув перший рік. Мама жила у сестри, я зрідка навідувалася в рідне місто, але до хати підійти боялася. Одного разу все-таки не втерпіла – і прийшла до неї. Хата стояла сиротою і мовчки плакала сірими запиленими вікнами. На вікні у кухні залишилися ще наші ситцеві фіраночки із зелененькими дрібними квіточками, а у вікні кімнати побачила зісохлий вазонок, якого мама залишила новим господарям... Хата дивилася заслоненими фіранками, як стара бабця сльозливими очима – не плачучи, а просто очі старі, не можуть уже і відкритися добре, сльозяться... У провулку коло хвіртки виросла кропива, а біля сараїв – трава, височенна, у півметра ростом... Такого у нас ніколи не було. Було завжди чисте подвір׳я, яке ми щосуботи підмітали... Старий дерев׳яний паркан коло городчику похилився, місцями поперекошувався і намагався не впасти, як останній п׳яничка...
Як мені тоді боліло і плакалося... І вночі мені приснилася хата знову – величезними широкими підвалами, мурованими сходами-переходами підземними, які вели до дивних і давніх скарбів... А ще я видерлася на свій улюблений стрих, а там серпень, теплий і вже трішки посивілий, трава вижовкла на краю даху росте, а за ринвою – новий мур починається, виявляється, тут є ще декілька кімнат, і ці люди, що купили будинок, не знають про це, треба їм сказати... Шукаю, щось шукаю на своєму стриху – так, як колись, просто блукаю і перескладую якісь папери, постелені на підлогу, ящики...
А ото нещодавно мені сказали, що почалася будова у нашому будинку, піднесли йому стіни вище та накрили металочерепицею дах, красивий будинок дивиться на моє рідне місто.
І сьогодні мені вкотре приснилася наша хата. Стала уже тепер вищою – стіни вже мали висоту, певно, метрів з п׳ять, а на тій стіні, яка дивиться у наш "парк" на лівому верхньому кутку – кілька барельєфів левів, так, наче той кут складено не цегли, а з великих метрових блоків, і в кожному блоку – оте зображення лева, їх певно з десяток, усі вони різні. А нижче, так, що дитина дістане рукою, також вилущені з-під штукатурки блоки, а на одному з них – напис польською (цеглою, звичайною рудою цеглою виведений, як то діти люблять цеглою по стінах писати). А напис ... було там слово "кедь" – "kedy " – оце пам׳ятаю… Але то словосполучення там написане - ніби – тоді - коли … і ще якісь написи…
І мама там, у хаті, весела, молода... І хата висока, і колір у неї такий теплий, такий сонячно жовтий, радісний. І будинок наш – колишній палац, як ото усі середньовічні львівські палаци – тільки ніхто того не знає, досі не знає, бо тільки мені це відкрилося уві сні...
Навіщо усе це написала? Мабуть, щоб крикнути - "Не продавайте рідного!" Це я аж тепер зрозуміла.
Іду дзвонити до мами. Недаремно ж мені приснився нині цей сон...
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
