ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.20
09:59
Про Павлика Морозова
Жив колись Морозов Павлик.
Причаївся, наче равлик,
а коли щось помічав,
«Гей, сюди!» - усім кричав.
Багатьох зігнув в дугу,
Жив колись Морозов Павлик.
Причаївся, наче равлик,
а коли щось помічав,
«Гей, сюди!» - усім кричав.
Багатьох зігнув в дугу,
2024.04.20
09:56
Ти будеш втішений її лляним платком
В останній стації де слів уже не треба,
Як був утішений в холодну ніч зими
Вустами жінки, що сплела із неба
Платок весни, платок що сповнив грудь
Гарячим сонцем сяяння любові
І був тобі пеленою в очах, туманним м
В останній стації де слів уже не треба,
Як був утішений в холодну ніч зими
Вустами жінки, що сплела із неба
Платок весни, платок що сповнив грудь
Гарячим сонцем сяяння любові
І був тобі пеленою в очах, туманним м
2024.04.20
07:21
Обіймаю і… благаю
Не носи до вітру сліз
Він і сам цього не знає,
Що розсіє сльози скрізь…
Хто їх годен позбирати?
Хто посмілиться, скажи?
Ну хіба якщо вже мати…
Це відомо всім — ази
Не носи до вітру сліз
Він і сам цього не знає,
Що розсіє сльози скрізь…
Хто їх годен позбирати?
Хто посмілиться, скажи?
Ну хіба якщо вже мати…
Це відомо всім — ази
2024.04.20
06:52
Війна не розуму, а дронів,
такі реалії буття.
Міста великі – полігони,
а ти у них мішенню став.
Замість примножити красиве,
множим життя людське на нуль.
Якщо хтось вижив це вже диво
під градом мін, ракет чи куль.
такі реалії буття.
Міста великі – полігони,
а ти у них мішенню став.
Замість примножити красиве,
множим життя людське на нуль.
Якщо хтось вижив це вже диво
під градом мін, ракет чи куль.
2024.04.20
05:27
Хмарки струмують понад дахом,
Немов сріблясто-біла ртуть,
І, пил здіймаючи над шляхом,
Корови з випасу ідуть.
Звисають яблука та груші,
З донизу зігнутих гілок,
І, мов його хтось міцно душить,
Кричить на Лиску пастушок:
Немов сріблясто-біла ртуть,
І, пил здіймаючи над шляхом,
Корови з випасу ідуть.
Звисають яблука та груші,
З донизу зігнутих гілок,
І, мов його хтось міцно душить,
Кричить на Лиску пастушок:
2024.04.19
22:47
Високі небеса, далекі виднокраї,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
2024.04.19
18:27
Якби товариш Сі
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
2024.04.19
12:49
За чередою череда…
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
2024.04.19
08:13
А я стояла на глухім розпутті.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
2024.04.19
08:00
Залишся у мені теплом осіннім,
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
2024.04.19
07:14
Пам'ять тобі, друже Варяже,
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
2024.04.19
06:07
Посадили квіти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
2024.04.18
21:10
Я не сумую, просто – білий вальс,
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
2024.04.18
19:59
Ать-два! Ать-два!
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
2024.04.18
19:35
Отримав нагороду мовчанням –
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
2024.04.18
19:12
Уранці 17 квітня російські варвари завдали ракетного удару по Чернігову.
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Любов Долик (1965) /
Проза
Сон
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Сон
Щоразу по-іншому сниться наша хата. Отоді, як мали її продавати, снилося мені, що у нашій хаті “кабачок” – отаке львівське ретро-кафе, у "парку" стоять столики під смугастими величезними парасолями, світять ліхтарі старовинні – солодко-жовто так світять, і дами ходять у довгих сукнях, у капелюшках і з мереживними парасольками в руках – усе як і мало б бути у ретро-часі ...І грає музика, а вікно – чомусь у стіні нашої комори є вікно, і з нього подаються страви на замовлення, а я біжу з кухні у свою кімнату – а все перероблено, тут готують їсти, тут миють посуд...
Іншого разу – а той раз був іще давніше, ще, мабуть, солодкої моєї підлітковості, так снилося мені, що вийшла я з хати, а ще отой просмолений піддашок із залізничних шпал стояв у сусідстві, де пожежники тримали свої вогнегасники – так от я стала попід ним, глянула на небо – а там ціла конференція літальних апаратів, космічних, і так їх багато, і такі вони усі дивні та різні, єдине – усі вони було отого ніжного сріблястого кольору, яким буває місяць уповні листопадової ночі... І я знала, що звідти на мене дивляться (хто? які істоти? люди? інопланетяни?) Не було страху, просто була цікавість і відчуття – от, ти тепер це знаєш, тепер маєш розказати, передати...
Найбільший, найстрашніший біль прийшов, коли минув перший рік. Мама жила у сестри, я зрідка навідувалася в рідне місто, але до хати підійти боялася. Одного разу все-таки не втерпіла – і прийшла до неї. Хата стояла сиротою і мовчки плакала сірими запиленими вікнами. На вікні у кухні залишилися ще наші ситцеві фіраночки із зелененькими дрібними квіточками, а у вікні кімнати побачила зісохлий вазонок, якого мама залишила новим господарям... Хата дивилася заслоненими фіранками, як стара бабця сльозливими очима – не плачучи, а просто очі старі, не можуть уже і відкритися добре, сльозяться... У провулку коло хвіртки виросла кропива, а біля сараїв – трава, височенна, у півметра ростом... Такого у нас ніколи не було. Було завжди чисте подвір׳я, яке ми щосуботи підмітали... Старий дерев׳яний паркан коло городчику похилився, місцями поперекошувався і намагався не впасти, як останній п׳яничка...
Як мені тоді боліло і плакалося... І вночі мені приснилася хата знову – величезними широкими підвалами, мурованими сходами-переходами підземними, які вели до дивних і давніх скарбів... А ще я видерлася на свій улюблений стрих, а там серпень, теплий і вже трішки посивілий, трава вижовкла на краю даху росте, а за ринвою – новий мур починається, виявляється, тут є ще декілька кімнат, і ці люди, що купили будинок, не знають про це, треба їм сказати... Шукаю, щось шукаю на своєму стриху – так, як колись, просто блукаю і перескладую якісь папери, постелені на підлогу, ящики...
А ото нещодавно мені сказали, що почалася будова у нашому будинку, піднесли йому стіни вище та накрили металочерепицею дах, красивий будинок дивиться на моє рідне місто.
І сьогодні мені вкотре приснилася наша хата. Стала уже тепер вищою – стіни вже мали висоту, певно, метрів з п׳ять, а на тій стіні, яка дивиться у наш "парк" на лівому верхньому кутку – кілька барельєфів левів, так, наче той кут складено не цегли, а з великих метрових блоків, і в кожному блоку – оте зображення лева, їх певно з десяток, усі вони різні. А нижче, так, що дитина дістане рукою, також вилущені з-під штукатурки блоки, а на одному з них – напис польською (цеглою, звичайною рудою цеглою виведений, як то діти люблять цеглою по стінах писати). А напис ... було там слово "кедь" – "kedy " – оце пам׳ятаю… Але то словосполучення там написане - ніби – тоді - коли … і ще якісь написи…
І мама там, у хаті, весела, молода... І хата висока, і колір у неї такий теплий, такий сонячно жовтий, радісний. І будинок наш – колишній палац, як ото усі середньовічні львівські палаци – тільки ніхто того не знає, досі не знає, бо тільки мені це відкрилося уві сні...
Навіщо усе це написала? Мабуть, щоб крикнути - "Не продавайте рідного!" Це я аж тепер зрозуміла.
Іду дзвонити до мами. Недаремно ж мені приснився нині цей сон...
Іншого разу – а той раз був іще давніше, ще, мабуть, солодкої моєї підлітковості, так снилося мені, що вийшла я з хати, а ще отой просмолений піддашок із залізничних шпал стояв у сусідстві, де пожежники тримали свої вогнегасники – так от я стала попід ним, глянула на небо – а там ціла конференція літальних апаратів, космічних, і так їх багато, і такі вони усі дивні та різні, єдине – усі вони було отого ніжного сріблястого кольору, яким буває місяць уповні листопадової ночі... І я знала, що звідти на мене дивляться (хто? які істоти? люди? інопланетяни?) Не було страху, просто була цікавість і відчуття – от, ти тепер це знаєш, тепер маєш розказати, передати...
Найбільший, найстрашніший біль прийшов, коли минув перший рік. Мама жила у сестри, я зрідка навідувалася в рідне місто, але до хати підійти боялася. Одного разу все-таки не втерпіла – і прийшла до неї. Хата стояла сиротою і мовчки плакала сірими запиленими вікнами. На вікні у кухні залишилися ще наші ситцеві фіраночки із зелененькими дрібними квіточками, а у вікні кімнати побачила зісохлий вазонок, якого мама залишила новим господарям... Хата дивилася заслоненими фіранками, як стара бабця сльозливими очима – не плачучи, а просто очі старі, не можуть уже і відкритися добре, сльозяться... У провулку коло хвіртки виросла кропива, а біля сараїв – трава, височенна, у півметра ростом... Такого у нас ніколи не було. Було завжди чисте подвір׳я, яке ми щосуботи підмітали... Старий дерев׳яний паркан коло городчику похилився, місцями поперекошувався і намагався не впасти, як останній п׳яничка...
Як мені тоді боліло і плакалося... І вночі мені приснилася хата знову – величезними широкими підвалами, мурованими сходами-переходами підземними, які вели до дивних і давніх скарбів... А ще я видерлася на свій улюблений стрих, а там серпень, теплий і вже трішки посивілий, трава вижовкла на краю даху росте, а за ринвою – новий мур починається, виявляється, тут є ще декілька кімнат, і ці люди, що купили будинок, не знають про це, треба їм сказати... Шукаю, щось шукаю на своєму стриху – так, як колись, просто блукаю і перескладую якісь папери, постелені на підлогу, ящики...
А ото нещодавно мені сказали, що почалася будова у нашому будинку, піднесли йому стіни вище та накрили металочерепицею дах, красивий будинок дивиться на моє рідне місто.
І сьогодні мені вкотре приснилася наша хата. Стала уже тепер вищою – стіни вже мали висоту, певно, метрів з п׳ять, а на тій стіні, яка дивиться у наш "парк" на лівому верхньому кутку – кілька барельєфів левів, так, наче той кут складено не цегли, а з великих метрових блоків, і в кожному блоку – оте зображення лева, їх певно з десяток, усі вони різні. А нижче, так, що дитина дістане рукою, також вилущені з-під штукатурки блоки, а на одному з них – напис польською (цеглою, звичайною рудою цеглою виведений, як то діти люблять цеглою по стінах писати). А напис ... було там слово "кедь" – "kedy " – оце пам׳ятаю… Але то словосполучення там написане - ніби – тоді - коли … і ще якісь написи…
І мама там, у хаті, весела, молода... І хата висока, і колір у неї такий теплий, такий сонячно жовтий, радісний. І будинок наш – колишній палац, як ото усі середньовічні львівські палаци – тільки ніхто того не знає, досі не знає, бо тільки мені це відкрилося уві сні...
Навіщо усе це написала? Мабуть, щоб крикнути - "Не продавайте рідного!" Це я аж тепер зрозуміла.
Іду дзвонити до мами. Недаремно ж мені приснився нині цей сон...
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію