У статті висвітлено особливості творчості видатного письменника в контексті літературного процесу І пол. ХХ ст.

Перш за все доцільно наголосити, що Франц Кафка - письменник дуже екстраординарний. Можливо, найдивніший з тих, що творили у -ХХ ст. Він належить до тих письменників, творчість яких досить складно зрозуміти і розкрити . Це пояснюється насамперед тим , що його прижиттєва і посмертна доля своєю неординарністю нітрохи не поступається його творам. Хтось бачить в ньому іудейського віровчителя, а хтось – пророка екзистенціаліста, хтось – авангардиста, а хтось – консерватора, хтось шукає ключ до його таємниць в психоаналізі, а хтось – в аналізі семіотичному або структуральному. Але реальний Кафка завжди ніби вислизає з меж чіткого світовідчуття.
Зрілі роки митця припали на період становлення мистецтва експресіонізму - яскравого, галасливого, протестуючого. Як і експресіоністи, Кафка в своїй творчості руйнував традиційні художні уявлення і структури. Але його творчість не можна віднести до певного літературного напрямку, швидше він стикається з літературою абсурду, але теж лише «зовні». Стиль Кафки абсолютно не співпадає з експресіоністичним, оскільки його виклад підкреслено відчужений,, аскетичний, в ньому присутня алогічність, яку автор використовує як стилістичний засіб для «прикрашання» своїх творів.
Про Франца Кафку можна говорити, як про письменника відчуження. Ця риса, що була властива літературі ХХ ст., повною мірою проявилася у творчості геніального письменника. Відчуження і самотність стали філософією життя автора. Це можна пояснити, проаналізувавши певні біографічні факти. Відносини письменника з батьком були складними. Батько погано розумів сина, а Франц вважав, що не виправдав сподівання свого батька, для якого основним було збагачення та накопичення капіталу. По суті письменник почувався самотнім і цю самотність він відчував протягом всього життя.
Варто наголосити, що митець створив ірреальний фантастичний світ, у якому особливо яскраво видно безглуздість одноманітного і сірого життя. У його творах проявляється протест проти обставин життя самотнього письменника, що страждає. «Скляна стіна», що відгороджувала письменника від друзів, і самотність створили особливу філософію його життя, що стала філософією творчості. Вторгнення фантастики в його твори не супроводжується цікавими і барвистими поворотами сюжету, більш того, вона сприймається буденно, не дивуючи читача.
Твори письменника розглядають, як певний «код» людських відносин, як своєрідну модель життя, дійсну для всіх форм і видів соціального буття, а самого письменника – як співця відчуження, міфотворця, який назавжди закріпив у витворах своєї уяви вічні риси нашого світу. Це світ дисгармонії людського існування. За словами А. Карельського «витоки цієї дисгармонії письменник вбачає в розрізненості людей, неможливості для них перемогти взаємне відчуження, що виявляється сильнішим за все – родинні зв’язки, кохання, дружбу» .
У своїх відомомих романах «Замок» (1922), «Процес» (1915) і розповідях в формі гротеску та притчі автор показав трагічне безсилля людини в її зіткненні з абсурдністю сучасного світу. Кафка з приголомшливою силою показав нездатність людей до взаємних контактів, безсилля особи перед складними, недоступними людському розуму механізмами влади, показав марні зусилля, які люди-пішаки прикладали для того, щоб уберегти себе від тиску на них чужих, інколи врожих їм сил. Дослідник Матран Лі зазначає: «аналіз «прикордонних ситуацій» (ситуації страху, відчаю, туги і т. д.) зближує Кафку з екзистенціалістами.
Сюжет і герої мають у нього універсальне значення, герой моделює людство в цілому, а в термінах сюжетних подій описується і пояснюється світ» .
У творах Франса Кафки не існує зв’язку між людиною та світом. Світ ворожий людині, в ньому панує зло і влада його безмежна. Всепроникна сила роз’єднує людей, вона витравляє в людині почуття співпереживання, любові до ближнього і саме бажання допомогти йому, піти назустріч. Людина у світі Кафки – істота страждаюча, вона не захищена, слабка, безсила. Зло у вигляді долі, фатуму всюди чатує на неї. Підтверджує свої думки письменник не стільки психологією персонажів, бо характери його героїв психологічно бідні, скільки самою ситуацією, становищем, у яке вони потрапляють.
Письменника вважають родоначальником літератури абсурду і чи не першим екзистенціалістом у світовій літературі. Відштовхуючись від філософії Фрідріха Ніцше, Франц Кафка надзвичайно трагічно і песимістично оцінював людину. як жертву долі, яка приречена на самотність, страждання та муки. Він перш за все відмовився від раціонального пізнання світу і вважав, що лише інтуїтивне сприйняття вірне.
Твори Кафки надзвичайно образні, метафоричні. Його невеликий твір “Перетворення”, романи “Замок”, “Процес”, – це все переломлена в очах письменника реальність, яка оточувала його, тогочасне суспільство.
Майстерність та феноменальність Ф.Кафки полягає в тому, що він примушує читача перечитувати свої твори. Розв'язки його сюжетів підказують пояснення, але воно не виявляється відразу, для його обгрунтування твір повинен бути перечитаний під іншою точкою зору. Іноді існує можливість подвійного тлумачення, тому з'являється необхідність подвійного прочитання. Але марно намагатися концентрувати всю увагу на деталях. Символ завжди виявляється в цілому, і при точному розборі твору можемо відтворити лише загальний рух, не допускаючи буквальності.
На думку Ж. Батая, «немає нічого важчого для розуміння, ніж символічний твір. Символ завжди перевершує задумане автором. В цьому відношенні найвірніший спосіб зрозуміти твір – це починати його читання без заздалегідь прийнятої установки, не прагнучи відшукати в ньому таємні течії. Для Ф.Кафки, зокрема, правильним буде прийняти його умови і підходити до драми і роману з погляду їх зовнішності і форми » .
Для романів письменника характерна певна алогічність фантастичність, міфологічність та метафоричність. це - переплетення багатьох реальностей, пов'язаних безперервністю внутрішніх переходів і взаємоперетворень. Художник виходить з принципу єдиносвіття, припускає взаємопроникнення реальностей, а не відсилання від однієї, "уявної" або "службової", до іншої - "справжньої. Як зазначає Фрай Макс, «споглядання художника фіксується на такому плані реальності, де "одне" і "інше" по суті єдине".
Зображаючи складний та суперечливий внутрішній світ героя, який був для нього чимось, ніби тера Інкогніта, автор намагався зробити так, щоб кожен крок загрожував несподіваними відкриттями, за якими ввижалися б ще грандіозніші простори, - зараз це позначили б терміном «віртуальна реальність».
Надприродні обставини застають героїв Кафки зненацька, в найнесподіваніші для них моменти, в найбільш незручному місці і часі, примушуючи випробовувати «страх і трепет» перед буттям. У творах автора постійно описуєтся історія людини, що опинилася в центрі метафізичного протиборства сил добра і зла, але не усвідомлює можливості вільного вибору між ними, своєї духовної природи, і таким чином, віддає себе у владу стихій. Абсурдний герой мешкає у абсурдному світі, але зворушливо і трагічно б'ється, намагаючись вибратися з нього в світ людських істот, - і вмирає у відчаї.
Через всі романи митця лейтмотивом проходить думка про постійне балансування між природним і надзвичайним, особою і всесвітом, трагічним і повсякденним, абсурдом і логікою, визначаючи його звучання і сенс. Потрібно пам'ятати про ці парадокси і загострювати увагу на цих суперечностях, щоб зрозуміти абсурдний твір. А. Камю зазначає, «що романам письменника властива природність - це категорія, важка для розуміння. Є твори, де події здаються природними читачеві, але є ще інші (правда, вони зустрічаються рідше), в яких сам персонаж вважає природним те, що з ним відбувається.» Роман «Процес» стосовно цього особливо показовий. Герой Ф. Кафки засуджений. Він дізнається про це на початку роману. Судовий процес переслідує його, але якщо Йозеф К. і намагається припинити справу, то всі свої спроби він здійснює без жодного здивування. Читач ніколи не перестане дивуватися цій відсутності здивування. Саме така суперечність і є першою ознакою абсурдного твору. Свідомість через конкретне відображає свою духовну трагедію; вона може зробити це лише за допомогою вічного парадоксу, який дозволяє фарбам виразити порожнечу, а повсякденним жестам – силу вічних прагнень.
Метафоричність у романах письменника виявляється в зіткненні чогось неприродного з реальним, тобто в абсурдній ситуації. Усвідомити цю особливість - означає вже почати розгадувати таємничість, притаманну творам письменника. Марсель Пруст пише: «Здається, що письменник постійно знаходить підтвердження словам Ніцше: «Великі проблеми шукайте на вулиці» . Тут, наче точка зіткнення всіх творів Ф Кафки, що трактують людське існування, - ось в чому основна абсурдність цього існування і в той же час його незаперечна велич. Тут обидва плани – фантастичного та повсякденного співпадають, що є природно. Обидва відображають один одного в безглуздому розладі піднесених поривів душі і скороминущих радощів тіла. Брод Макс підкреслює: «Абсурд в тому, що душа, поміщена в тіло, нескінченно досконаліша за останнє» . Якщо автор прагне зобразити цю абсурдність, він повинен дати їй життя в грі конкретних паралелей. Саме так Ф. Кафка виражає трагедію через повсякденність, а логіку через абсурд. У творах абсурду прихована взаємодія сполучає логічне і повсякденне. От чому герой новелли «Перетворення» Замза по професії комівояжер, а єдине, що пригнічує його в незвичайному перетворенні на комаху, - це те, що господар буде незадоволений його відсутністю. У Замзи виростають лапи і вусики, хребет згинається в дугу. Не можна сказати, що це його зовсім не дивує, інакше перетворення не справило б ніякого враження на читача, але краще сказати, що зміни, які відбулися із Замзою доставляють йому лише легкий. неспокій.
Мистецтво Кафки - мистецтво пророче. Вражаюче точно зображені дивності, якими настільки наповнене втілене в цьому мистецтві життя, читач повинен розуміти не більш, ніж знаки, прикмети і симптоми зсувів і зрушень, настання яких у всіх життєвих взаємозв'язках відчуває письменник, не уміючи, проте, в цей невідомий і новий порядок речей себе «вставити».
Отже, йому нічого не залишається, окрім як з подивом, до якого, втім, домішується і панічний жах, відгукуватися на ті, майже незрозумілі спотворення буття, якими заявляє про себе прийдешнє торжество нових законів. Кафка настільки переповнений цим відчуттям, що взагалі неможливо уявити собі жоден процес, який він описує, – наприклад, лише процес юридичного розслідування в романі “Процес”- не піддався б спотворенню. Іншими словами, все, що він описує, покликане «надавати свідчення» зовсім не про себе, а про щось інше. Альберт Камю зазначає, що «зосередженість Кафки на цьому своєму головному і єдиному предметі, на спотворенні буття, може викликати у читача враження манії, нав'язливої ідеї»
Впродовж всього роману «Замок» невпинно, всіма засобами змальовується і всіма фарбами підсилюється гротескова несумірність людського і трансцендентного, безмірність божественного, відчуженість, зловіщість, невимовна алогічність, небажання висловити себе, жорстокість, аморальність вищої влади.
На думку Зусмана, «Кафку вважають релігійним гумористом, тому, і завдяки тому, що безмірність надмірного, його незрозумілість і недоступність людському розумінню він зображає не патетично-помпезно, не за допомогою грандіозного сходження в царство піднесеного, як це зазвичай намагаються робити поети, а бачить і описує, як якийсь австрійський державний архів з його величаво-дріб'язковою, в'язкою, недоступною і непередбачуваною бюрократією, з неозорим нагромадженням тек і інстанцій, із складною ієрархією чиновників, відповідальність яких неможливо встановити - тобто описує сатирично, але при цьому - з найщирішою, довірливішою покірністю, яка невпинно прагне проникнути в незрозуміле царство Милості, яке лише виступає у вигляді сатири, а не пафосу» .
Особливість стилю автора полягає в тому, що він, зберігши всю традиційну структуру мовного повідомлення, його граматико-синтаксичну зв'язність і логічність, зв'язність мовної форми, втілив в цій структурі, волаючу нелогічність, незв'язність, абсурдність змісту. Специфічно кафкіанский ефект – все ясно, але нічого не зрозуміло. Але при вдумливому читанні, усвідомивши і прийнявши правила його гри, читач може переконатися, що Кафка розповів багато важливого про свій час. Починаючи з того, що він абсурд назвав абсурдом і не побоявся втілити його.
Із всього викладеного вище можемо зробити висновок, що художній світ Франца Кафки дуже незвичайний – в ньому завжди багато фантастичного і казкового, що поєднується зі страшним і жахливим, жорстоким і безглуздим реальним світом. Останній він змальовує дуже точно, ретельно виписуючи кожну деталь, відтворюючи зусібіч поведінку людей.

23.07.2010