Сонце піднімається вище, проміння сліпуче виблискує і грайливо стрибає по смарагдовій гладі каналів. На мості Ріальто з підсвідомості виринає думка, яка кілька разів намагалась "народитись": тут зовсім немає автівок.

Активність стуку коліс потягу спадала, і сповіщала, що вже за мить омріяна з юності Венеція стане реальністю. Уява малювала зворушливі морські пейзажі, чепурних гондольєрів, вузенькі вулички середньовічної Італії і таке інше. Але – стоп! Не перестаратись би в своїх фантазіях…
Залізничний вокзал Санта-Лючія. Тут ти одразу стаєш частиною калейдоскопічного візерунку туристів з усього світу. Метушня, що нагадує броунівський рух. Ніякої феєрії. Та переступивши його поріг …
…загортаєшся у туману ковдру ранкової майже зимової Венеції. Сирість? Холод? Ні. Вогка романтика сіро-молочного забарвлення, властива в прохолодну пору року для міста на воді. Коли ще, як не у осінньо-зимовий час можна розгледіти чарівність Венеції, адже літом тут нема куди "яблуку впасти". І жодного неприємного запаху води, прогнозованого любителями літніх мандрівок!

"Чалап-чалап", - ритмічно промовляють кроки і ти чемно рухаєшся далі, не зовсім знаючи куди. Достеменно відомо, що на зустріч враженням. Лабіринт вулиць одразу розгадати важко. Навіть хорошому електронному навігатору непросто зібратися з топографічними думками – він двадцятихвилинну ходьбу до готелю перетворив на вдвічі довшу екскурсію.
Таке химерне плетиво вулиць та площ інтригує і манить: що за наступним поворотом, куди ведуть ці сходи?

Поки місто спить і не відволікає багатством пропозицій гастрономічно-сувенірно-розважального характеру, невтомно милуєшся Венецією – казкою, розміщеною на численних острівцях лагуни Адріатичного моря.
Сонце піднімається вище, проміння сліпуче виблискує і грайливо стрибає по смарагдовій гладі каналів. На мості Ріальто з підсвідомості виринає думка, яка кілька разів намагалась "народитись": тут зовсім немає автівок.
"Так, в місті ж замість доріг – вода", - відкриваєш давновідому тобі "америку". Відсутність звичних благ цивілізації теж додає своєрідного шарму. Та повернімось до мосту… З нього відкривається промовиста панорама Гранд-каналу, головної транспортної артерії міста. Загалом близько чотирьох сотень мостів з’єднують суходоли Венеції. Всі вони різноманітні, кожен має щось своє.
Поволі місто прокидається. Ліниво відкриваються дерев’яні віконниці. Неквапливо збираються торбинки зі сміттям, розставлені біля домівок (сонцю до півдня години ще три…). Компанія місцевих чоловіків, кудись прямуючи, галасливо забігла перехилити по чарочці вина – і по справах. Відчиняються крамнички і кав’ярні.
Хтось комусь стукає у вікно, по-сусідськи передаючи буденний меседж. Поважно випливають гондоли – наче чорні лебеді. До цього часу прогулянки гостей міста вже давно у розпалі.

Ближче до 10 години ранку вже можна присісти у затишній місцевій кав’ярні, зігрітися, випити філіжанку кави і скоротати час до реєстрації в готелі, яка у нашому випадку розпочиналася о півдні. На щедрість туристів тут, як і всюди, розраховують, але в багатьох закладах не гребують включати у рахунок замовлення 10-12% за обслуговування, за сервірування столу.
Безперервна лавина туристів щодалі стає активнішою. Екскурсії. Покупки. Жарти. Спалахи фотокамер. Знову ловлю себе на думці: що ж тут відбувається влітку?!

Мандрувати містом хочеться з по-дитячому відкритим серцем. У країні Джульєтти і Ромео можна спробувати прикрасити обличчя карнавальною маскою, щоденні – не пасують. А маски тут на будь-якого покупця – комічні, трагічні, порцелянові, мереживні, зі шкіри, з пап’є-маше, з пір’ям, стразами, дорогі, дешеві, італійські і, обов’язково, китайські.
Окрім сувенірних цяцьок – магнітиків, брелоків та всякої всячини, у Венеції є великий вибір картин морської тематики, прикрас, скла, посуду, милих та витончених аксесуарів жіночого гардеробу.

Особливе місце для вражень відводиться Площі Святого Марка – одного з найпопулярніших серед туристів місць в Італії. Піднявшись на дзвіницю Собору Святого Марка, можна оглянути всю Венецію і зовсім поруч послухати "серцебиття" дзвонів собору.
За кілька десятків метрів знаходиться Годинникова вежа – споруда XV століття, на якій бронзові фігури щоразу повідомляють про початок нової години. Складний механізм годинника, розміщеного на ній, вказує зміну пір року, проходження сонця в знаках зодіаку, час і фази місяця.
А ще у вежі є ніша, дверцята якої відчиняються у святковий тиждень Вознесіння і звідси при кожному ударі годинника виходить ангел, а за ним волхви, які вклоняються Божій Матері.
Венеція без морепродуктів – як Україна без вареників і борщу. Тут є свої кулінарні традиції, пронесені крізь віки. Туристів заохочують скуштувати різні види риби на грилі, вугрі, кампії, мідії, кальмари у різних "виконаннях". Цікавою стравою є м'ясо морського павука в маслі з лимоном, яке подається в панцирі.
Мене, як поціновувачку дарів моря, найбільше вразила венеціанська морська страва під кисло-солодким чорним соусом. Якщо вам її запропонують – не відмовляйтесь, смакота. Назва цього витвору кулінарії стерлась із пам’яті: італійської не знаю, українською звучить не дуже. Скоріше за все, це була каракатиця в її власному чорнилі. Чорний соус був і на руках, і на обличчі.
Якщо для когось більше підходить перефразована приказка: "найкраща риба, то м’ясо" – не проблема. Можна скуштувати телячу печінку "по-венеціанськи" з полентою, дику качку з соусом анчоуса, свіжі сосиски, що подаються з різотто, яловичину по-бургундськи. Ну, і майже туристичним гріхом є на італійській землі не скуштувати піци, серед усіх різновидів якої, королевою залишається "Маргарита".
Якщо оглянуто вже всі заплановані пам’ятки архітектури, музеї і є ще сили та бажання оглянути околиці Венеції, більш віддалені острівці, то це зробити дуже просто. Варто лише придбати проїзний квиток на морський транспорт. Квитки продаються на зупинках-причалах у автоматах. Є різного терміну дії і, відповідно, за різною ціною.
До прикладу, вартість 24-годинного такого задоволення складає 18 європейських одиниць, в той час, як одна година коштуватиме 6,5 євро.
Подорож островами – це можливість більшого усамітнення. Тут теж можна відвідати величні храми, насолодитися мальовничими місцинками. Острів Мурано познайомить з Музеєм скла, Лідо – з місцем проведення щорічного Венеціанського кінофестивалю, Сан-Мішель – це містичне місце з одним із найвідоміших кладовищ світу.
Завжди приходить час повертатися додому. Колоритна, спокуслива Венеція не розчарувала, а морським вузлом з’єднала струни мого львівського серця зі своєю поетичною красою. Венеція – це Адріатика радості, кохання і навіть щастя.

http://life.pravda.com.ua/columns/2011/12/22/91800/