Забіяка бегемотик став дорослим. Його півметрові шаблеподібні зуби на нижній щелепі впиралися у верхню губу. На шиї з’явився горб могутніх м’язів та ще кілька шрамів, отриманих у жорстоких боях за домінування у групі.
Коли агресивний бегемот поранив чиєсь дитинча, то сім’я, що жила у тихій заводі звивистої ріки, прогнала його назавжди. Самець знайшов у верхів’ї притоки нове, ніким ще не зайняте місце поблизу джерела і жив там кілька років.
Норов бегемота-одинака (і до того кепський) геть зіпсувався. Свою територію він ревно помічав та войовниче охороняв, роззявивши велетенську пащеку. Інколи нападав навіть на буйволів, що навідувались попити воду.
Стояла страшна посуха. Ріка пересохла. Біля джерела, яке ледь-ледь живило болото, бегемот влаштував собі барліг. Вилазив із нього лише вночі, щоб попастися, і продовжував відганяти звірів і пташок від залишків брудної води.
Невдовзі настав день, коли смердюче, стужавіле багно так сильно здушило ноги і боки, що він уже не міг поворухнутися. Немилосердне сонце підсмажувало потріскану шкіру на голові. Її щедро обліпили мухи. Бегемот відкрив очі. Повітря тремтіло від спеки, і в мареві він угледів горбате чудовисько: на голій, рожевій шиї стирчала вухаста голова з великим гачкуватим дзьобом. То був гриф-стерв’ятник…

30.03.2012

«Народи світу – це два племені, що живуть у пустелі… Одне плем’я живе в країні з джерелом. Друге живе в країні по той бік. Плем’я країни з джерелом хоче миру. А інше – не хоче миру. Воно прагне води…»

Ларс фон Трієр